Ґотгольд Ефраїм Лессінґ. З «Гамбурзької драматургії»
Із статті першої
1 травня 1767 року
...Звичайно, невеликою працею є придумати нові ускладнення фабули і окремі переживання розгорнути в цілі сцени. Але треба вміти остерігатись, щоб ці нові ускладнення не ослабили цікавості змісту і не завдали шкоди правдоподібності його. Треба вміти перейти з погляду оповідача на місце кожної дійової особи, не описувати пристрасті, а показати глядачеві розвиток їх насправді так, щоб цей розвиток відбувався без стрибків, з природною поступовістю, яка б доходила до ілюзії, і щоб глядач хоч-не-хоч співчував героям. Ось що тут потрібно; ось що талант творить, сам того не усвідомлюючи і не вдаючись до нудних пояснень, а людина дотепна тільки марно із себе вимучує.
Із статті другої
5 травня 1767 року
...Ми припускаємо чудеса на сцені тільки в галузі фізичних явищ, а в моральному світі все повинно йти своїм звичайним порядком, бо театр має бути школою моральності! Спонукальні причини всякого рішення, всякої зміни в найменших думках і поглядах треба точно зважити між собою стосовно до раз задуманого характеру, і вони мають справляти тільки те враження, яке можуть справляти по найсуворішій справедливості. Деякі недоцільності щодо цього поет може майстерно приховати від нас художнім обробленням деталей; але він лише раз обдурить нас, а як тільки ми знову будемо в спокійному стані, то візьмемо назад те схвалення, яке він у нас підслухав. [...]
...Я дуже добре розумію, що в драмі певний напрям думок повинен відповідати характерові тої особи, яка його висловлює. Отже, вони не можуть мати значення абсолютних істин. Досить, коли вони будуть правдиві в поетичному розумінні, коли ми повинні будемо визнати, що дана особа в даному стані, перейнята даною пристрастю, не може міркувати інакше. Але, з другого боку, і ця поетична істина повинна наближатись до абсолютної, і поет ніколи не повинен міркувати так не по-філософському, щоб припускати, що людина може прагнути зла заради самого зла, що вона може, діючи на підставі порочних принципів, усвідомлювати їх порочність і все ж таки вихвалятись ними перед самою собою і перед іншими. Така людина - безглуздя таке ж огидне, як неповчальне; думка створити тип її - не більше, як жалюгідний викрут порожньої голови, яка вважає блискучі тиради за найвищі красоти трагедії.
Із статті дев'ятнадцятої
З липня 1767 року
...Арістотель давно вже вирішив, наскільки трагічний поет повинен дбати про історичну правду; саме лише настільки, щоб вона була подібна до вдало придуманої фабули, яка відповідає його намірам. Йому потрібна історична подія не тому, що вона відбулася, а тому, що вона відбулась так, що краще за це він навряд чи міг би придумати для своєї мети. Якщо він випадково знайде цю обставину в якійсь справжній події, то така подія для нього дуже придатна; але довго шукати її в книжках з історії не варто праці. І чи багато хто знає, що відбулось? Якщо ми припускаємо можливість того, що відбулось, тільки тому, що воно дійсно відбулось, то що заважає нам брати просто вигадане оповідання за подію, яка дійсно сталась, але про яку ми ніколи нічого не чули? Що насамперед робить для нас подію вірогідною? Чи є її внутрішня правдоподібність? І чи не байдуже, що ця правдоподібність не була підперта ніякими свідченнями і переказами або підперта такими, які ще не дійшли до нашого відома? Гадають без будь-якої підстави, що при-значення театру, між іншим, зберігати спогад про великих людей; але для цього є історія, а не театр. У театрі ми маємо дізнатись не про те, що зробила та чи інша людина, але що зробить кожна людина з певним характером за певних даних умов. Мета трагедії значно більш філософська, ніж мета історії; і ми б зменшили її дійсну вартість, коли б перетворили її просто на панегірик славетним мужам або зловживали б нею для того, щоб живити національну гордість.
Із статті двадцять дев'ятої
7 серпня 1767 року
Комедія хоче виправляти людей сміхом, а не висміюванням, і вона не обмежується виправленням саме тільки тих пороків, з яких сміється, і тільки тих людей, які цими пороками страждають. Її справжня загальна корисність полягає в самому сміхові, в тренуванні нашої здібності помічати смішне, легко і швидко відкривати його під різною машкарою пристрасті і моди в усіх його сполученнях з іншими, ще гіршими або добрими властивостями, навіть під зморшками врочистої серйозності. Коли ми припустимо, що «Скупий» Мольєра не виправив ні одного скупого, а «Гравець» Реньяра ні одного гравця, коли погодимось, що сміх аж ніяк не може виправити цих безумців, - тим гірше для них, а не для комедії. Коли вона не може лікувати невигойно хворих, то з неї досить і того, що вона буде зміцнювати здоров'я здорових. Комедія «Скупий» повчальна і для щедрого, а «Гравець» - для того, хто зовсім не грає; ті слабості, яких вони не мають, є в інших, з якими їм доводиться жити; корисно знати тих, з ким, може, доведеться стикатись, корисно застерігати себе від усіх негативних вражень, що їх справляє приклад. Запобіжні заходи - це також цінні ліки, І в усій моралі нема нічого сильнішого і дійовішого за сміх.
Із статті тридцять третьої
21 серпня 1767 року
...Характери для поета мають бути значно святішими, ніж факти. По-перше, коли характери будуть строго витримані, то факти, оскільки вони є наслідком їх, самі собою можуть відбутись майже тільки так, як відбулись. Навпаки, однакові факти можуть випливати з різних характерів. По-друге, повчальні не самі факти, а усвідомлення того, що певні характери за певних умов звичайно ведуть і мають вести до певних вчинків або фактів. А в Мармонтеля вийшло якраз навпаки. В серапі була колись європейська невільниця, яка зуміла стати законною дружиною султана: це факт. Характери цієї невільниці і цього султана визначають той спосіб, яким цей факт стався, а через те, що він міг статись при різних характерах, то, звичайно, від поета, як такого, залежить, чи обрати той спосіб, який засвідчила історія, чи інший, залежно від того, який з них більше відповідає моральній меті, яку він переслідує своїм оповіданням. Але якщо він бере інші характери, а не історичні або навіть цілком протилежні їм, то не повинен брати й історичних імен. Краще приписувати відомі нам вчинки зовсім невідомим особам, ніж нав'язувати невідповідні характери особам відомим. У першому випадку він збагачує наші знання або принаймні очевидно збагачує - і це нам приємно. В другому випадку він заперечує те, що ми вже знаємо, - і це нам неприємно. Ми розглядаємо факти як щось випадкове, як щось таке, що може бути спільним для кількох осіб; навпаки, характери - як щось істотне та своєрідне.
З першими ми дозволяємо поетові поводитись, як він хоче, аби він лише не поставив їх у протиріччя з характерами; навпаки, останні він повинен поясняти, а не змінювати; найменша зміна характерів, здається нам, знищує індивідуальність, і замість справжніх осіб з'являються інші, фальшиві особи, які привласнюють чужі імена і видають себе за те, чим вони не можуть бути.
Із статті сорок шостої
6 жовтня 1767 року
Одна справа обминати правила, а інша - дійсно зважати на них. Перше роблять французи, а друге, очевидно, вміли робити тільки античні автори.
Єдність дії була в античних авторів першим законом драми; єдність часу і єдність місця були начебто тільки його наслідками, і навряд чи вони додержувалися б їх більше, ніж це конче потрібно для виконання першої умови, коли б цього не вимагало приєднання хору. Дія неодмінно мала відбуватись на очах народної юрби, що завжди була одною і тою ж і не могла ні відходити від своїх жител далі, ні кидати їх на довший час, ніж це звичайно належить зробити з простої цікавості. Тому античні автори майже не могли нічого іншого зробити, як обмежити місце одною і тою ж площею, а час - одним і тим же днем. Стародавні підкорялися цій вимозі bona fide, але так гнучко, так розумно, що в семи випадках з десяти більше вигравали від цього, ніж втрачали. Цю потребу вони використовували як привід так спростити саму дію та старанно очистити її від усього зайвого, щоб в ній залишались тільки найістотніші її складові частини і вона робилася не чим іншим, як ідеалом дії, що розгорталась якнайкраще в такій формі, яка дуже легко могла обходитись без додаткових умов часу і місця.
Навпаки, французи, які не виявили ніякого смаку до справжньої єдності дії, які були розбещені безглуздими інтригами іспанських п'єс раніше, ніж ознайомилися з грецькою простотою, розглядали єдності часу і місця не як наслідки тої єдності, а як самостійні вимоги при показі дії, які вони повинні застосовувати до ширших і заплутаніших дій з такою точністю, як того могла б вимагати участь хору, від якого вони, проте, зовсім відмовились. Але через те, що вони бачили, як це важко, часто навіть неможливо, вони склали угоду з тиранічними правилами, від яких не мали мужності зовсім відмовитись. Замість одного певного місця вони вигадали якусь невизначену місцевість, під якою можна було розуміти або ту, або іншу. Досить було й того, щоб ці місцевості знаходились не надто далеко одна від одної і щоб жодна не вимагала особливої декорації, а щоб та сама декорація могла служити як для одної, так і для другої. Замість єдності доби вони ввели за добу такий період її, протягом якого не було розмови про схід і захід сонця, ніхто не лягав спати або принаймні лягав спати не більше одного разу, які б різноманітні події не відбувались у цьому проміжку.
Ніхто б їх у цьому не обвинувачував; за таких умов можна, звичайно, створювати прекрасніші п'єси. [...]
Проте всі французькі цінителі мистецтва кричать про це, особливо коли натрапляють на драматичні п'єси англійців. Який галас зчиняють вони про додержання правил, що їх вони так безмежно полегшили для самих себе! Але мені нудно довше затримуватись на цих елементарних речах.
Із статті сімдесят дев'ятої
лютий 1768 року
Ми любимо цнотливих осіб у п'єсі, ніжну, палку матір, брата і сестру, які живуть душа в душу. Такі об'єкти нам завжди до вподоби, завжди викликають у нас найглибші симпатії, де б ми їх не зустріли. Щоправда, важко бачити, як вони страждають зовсім безвинно, і це почуття не дуже сприяє нашому спокоєві, нашому покращанню, але все ж таки це - почуття.
Таким чином п'єса повністю захоплює нас і задовольняє цим захопленням наших душевних сил. Це правда, але неправдивий висновок, який ми з цього робимо, - наче ми нею можемо бути задоволені. Може статись, що поет багато зробив і все ж таки не виконав свого завдання. Не досить того, що його п'єса справляє на нас враження; вона повинна справляти таке, як належить їй відповідно до її роду. Вона повинна справляти саме це враження, і всі інші аж ніяк не можуть заступити відсутність його, особливо, якщо самий рід такий важливий, такий важкий і цінний, що не варто було зусиль і праці домагатись такого наслідку, якого можна було б досягти твором іншого роду, легшим, за менших зусиль.
Твори
Критика
