Жінка з обличчям любові

Ірина Яремчук

Назва й анотація поетичної книги Теодозії Зарівної декларують її передусім як добірку громадянської лірики, центральним ядром якої є «образ малої вітчизни, з якої, безумовно, виростає макрообраз України. Водночас цією тематикою книжка не обмежується. Тут — органічний сплав мотивів інтимного, пейзажного, історіософського, антропософського, урбаністичного, їхнє взаємоперетікання таке природне, як у знаних попередниць Теодозії Зарівної — Лесі Українки, Олени Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Ліни Костенко.

Поетичний світ Т. Зарівної постає перед нами передусім із «відстані сльози», тієї віддалі, що розмежовує ще живу, наснажену первісним пульсуванням емоцію, і, «жменьку попелу в руці» після пожежі (Л. Костенко). З віддалі, якою володіє серце, що пізнало і «любов, і попіл» (Н. Лівицька-Холодна) цього світу.

Сімдесят дев’ять поетичних творів об’єднані двома глобальними категоріями поетичного космосу Т. Зарівної, — це архетипи Дому (в трансформаціях оселі дитинства, міста, країни, оселі Бога, оселі душі) та Душі (в трансформаціях персоналій античних міфів — Одісея, Пенелопи, Орфея, Евридики та постатей історії та культури — Моцарта, кн. Ярослава, В’ячеслава Чорновола, узагальнених іпостасях художника, поета, актора та ін.), в колі яких і навколо яких відбувається мандрівка ліричного «я» та розгортається драматичне полотно мотивів збірки.

Перша іпостась Дому — це Ітака, рідний, отчий поріг, який лишився «за шеломянем». Рефлексії про минуле, дитинство, наче старі світлини або кадри повільного кіно розповідають читачеві про світосприйняття дитини в зростанні, яке майже первісно-міфологічне: коли «росли дерева, стали лісом», втрачала хвіртка висоту...: світ, в який неможливо повернутися, повністю повернути природність і безпосередність перших задивлень у простір і час:

Світ обітований, гіркий, до нього пішки, навпрошки, рвучи окови, час і жили.

Земля дощів, пташиних зграй, фата морга на, дивний край, який любили.

(«Тут відбулося все давно», с. 17)

Мотив вічної мандрівки додому, до минулого, яке з відстані літ, з відстані пережитого видається благодатним, хоч і болісним, поетеса одягає у шати міфа про блукальця Одіссея. Причому ліричне «я» — то сам Одіссей, якому «як же болить Ітака» (с. 6), то вірна чоловікові Пенелопа: «Ти десь за Гольфстрімом, старий Одіссею, а я у цьому сільці на дні Всесвіту шию по білім» (с. 54).

Дім дитинства, юності позбавлений географічного визначення, не має назви, як, наприклад, оспівані Теліженці Івана Драча, — в Т. Зарівної його визначають любовне її ставлення до оселі і такі координати духовного буття людини як звідана любов, гармонія, перше страждання, передчуття вибору, ще благодатна — не хресна самота, перші поетичні одкровення, світла надія та віра.

На чорно-білій світлині спомину «пейзаж із дітками на тлі старого дому» стає свідком дорогим проминулого, яке з відстані часу видається раєм-едемом за цьоці Долі («Стара світлина», с. 9). Або в іншому образку-спогаді:

... Ти все пригадаєш, і буде той спогад,

як бритва...

Лиш нас та мелодія взяти не сміє, не може, і рваною раною губи, і рана, як рожа.

І ти притискаєш рукою, аби загасити, аби не зривались слова, непокірні гусити, аби ні душа не вгадала, де їхня обитель іде та пастушка, що мала сміливість любити.

(«Осяде пил спогадів. Легшає і відпускає», с. 53)

Або як в урбаністичному шкіцику «Напевне, осінь...», де за штрихово-символічними обрисами неназваного міста вгадуєш-впізнаєш Львів у його золоту осінню пору. У Львові зупинилась на мить душа на тривожному перехресті доріг:

... Ще ми однакові перед світами.
Ще все як вдасться. Вітрило хмари простеле килим, летиш —
тріпоче.
Ще грає скрипка, ще знає серце усе,
що хоче...
Та вискнуть гальма, і крикне птиця уже
без злості.
Пантрує ангел. Прасує листя.
Напевно, осінь.

Міський пейзаж у психологічному паралелізмі виконує роль камертона буттєвих переживань і передчувань ліричної героїні. Тривога, дисгармонія присутні в моторових художніх деталях поезії, переданих дієслівно. Авторка творить довгий ланцюг пульсації хвилювання — болю від зустрічі із Долею: бинтує — звисне — буде плакать — крикне хрипко — окреслить — лишить — грає скрипка (а читач продовжує, як рядок пісні — серце крає) — висхнуть — крикне — пантрує:

Напевне, осінь. Линяє ангел, а з ним дерева,
і біле пір 'я бинтує гриву старого лева, і по бруківці проскачуть діти і злі собаки, і звисне трубка в рожевій будці, і буде плакать.
Десь крикне хрипко і випадково
кімнатна птиця, трамвай пенсійний окреслить коло —
минуле сниться. Ця тінь Франкова, червона лава, —
життя облава, що лишить фото із жовтим глянцем
зліва направо: як порцеляна, легкі інфанти, майдан в квадрати...
(«Напевне, осінь...», с. 13)

В поетичному майбутньому ліричного «Я» біле пір'я, що бинтує гриву старого лева, трансформується у ще більш болючу метафору болю життя, перманентного страждання — «відірвані бинти ілюзій» (с.15), чи перетворюється на «купку листів, що лягли на диван, мов бинти», від яких у героїні тотальне внутрішнє безсилля, «хоч букви нічого не винні» (с. 22). У поезії «Любов — любов’ю — по любові» бинтування — в основі образу невзаємної любові і розлуки: «Твій голос із дна Арізони прониже, як блиск палаша. / І я тебе ампутую, а потім тулю і бинтую, / рятую, немов гербарій, з якого зійшла душа» (с. 85).

Образ градуює до рівня символу ще й болісного розриву із рідним краєм, що є твоєю кров’ю, раною твого серця: «О патріє.../ Тебе відриваю різко присохлим бинтом від серця, / воднораз, забувши ніби, хто кому не простив...» (с. 48).

Ітака Теодозії Зарівної — Тернопілля, де письменниця народилась, що озивається в її родовій пам’яті голосом схронів, криївок УПА. Може, саме звідси — така сильна внутрішня стійкість авторки і пристрасність її поезії, гаряч вогню у слові? Саме звідси — цільність громадянської постави Т. Зарівної, це основа її національної ідентичності, яку поетеса перетворює на метафору: «Спить мережка лісів, кров’ю сходить на полі калина — мій задавнений донор» (с. 14).

Образ України, великої Ітаки, постає тривимірно з погляду часу — через коди історіософської поетичної традиції, через мотив подорожі, що символізує трагізм буття звичайної української людини і її краю в сучасному абсурдному світі — грі за чужими правилами, через візії майбутнього. Проглядає поезія доби міжвоєння озвученим Зарівною образом залізної епохи, часто присутнім в поезії О. Ольжича (залізна доба — вовчиця), візіях Є. Маланюка (залізна доба із бронзовою, мідною епохами державницької історії України). Однак у Т. Зарівної залізо метафоризує не мілітарний дух державницьких змагань, а продажний дух облуди, обміну всього на все в часи тотального розпродажу. У поетеси загалом — етична парадигма українського історичного часу, в якій любов одиниці до світу може змінити епоху якісно:

Час для нових і ситих. Голодним ще час
не вибив, і між торгівлею в храмі і храмом —
житлом душі
меншає міліметрів...
Кований ритм демаршів, з епохи
в епоху — мідний, і над народом в'яло хитнеться
всевладний жест. В оплавлені сіллю повіки, наче крізь
стулки мідій
проб'ється життя людського
невідворотна жерсть. Світ, який заслужили, падає знов на груди, неначе меди і вина, збирають тягар літа. Завершується епоха обміну й облуди, залізна, а ти її любиш, і вже тому золота.
(«Час для нових і ситих...», с. 46)

Україна в поетичній рецепції Т. Зарівної — «зморена селянка, постаріла ровесниця у блузі від секонд-хенду та із швидкоруч обстриженою косою, що живе хіба що у серці та у гербі мого роду» (с. 29). Гіркота поетичної констатації нужденного існування країни загалом і більшості її мешканців у риторичному зітханні-апострофі, мовленому лице до лиця, впритул: «Кому ми потрібні, земле, зморена селянко...» (с. 29), яке є долею і ліричної героїні Т. Зарівної.

Поезія фіксує контроверсійність нового тисячоліття для України (в авторки кілька творів із мотивом Раїгіа задокументовані 2000-м роком — наприклад, «Прощання з вітчизною» чи «Київ-Тернопіль транзит» — це знаково для Т. Зарівної, адже майже всі інші, за винятком кількох, без датування). Звернемось до поезії «Прощання з вітчизною». Сьогочасне постає в оксиморонному поєднанні архе і нового, глибинних життєвих традицій і наслідків цивілізаційно-технократичного «поступу». Автор послуговується каліграфією Ю. Тарнавського (Україна-Урана), фольклорними ремінісценціями (народні пісні «Віють вітри, віють буйні», «Йшли корови із діброви»), алюзіями Шевченкового слова, його «Зорі вечірньої» для передання відчуття неподоланної прірви між гармонією національного космосу і державницької величі давньоруської України-Київської Русі та українським «тепер», «збагаченим» Чорнобилем, брудною політичною грою, що вбиває народних лідерів, масовим мігруванням людей «по Італо-Франціях», «Мекках-Ітаках-Ніццах». У цих рядках багато гіркоти, болю і зневіри у «новітньому лиці свободи» (з 1991 по 2000):

Прощай, Україно-Україно, Ураніє
зранень, ура!...
В ній іще віють вітри і йдуть корови
з діброви,
В ній косить Василько сіно і свист
летить звіддалля, В ній звуки лускають сухо й сльозиться
трава осінньо, потроху згубивши мелодію і з обрію
Василя.
Де в полинах ще никне татарський окрик
і стронцій,
де віддалі від Ярослава до В'ячеслава —
на спис,
де в чорній калюжці крові, асфальтовій
ополонці, прогляне твоє майбутнє, що нині
продажно спить. Провінціє моя квітчана, служниця
мовчазна і скулена, десь на Італо-Франціях розвієш свій
форс і тон,
поки з дощами сірчаними і
неохололими дулами твої орли і похресники висвятять регіон...
(«Прощання з вітчизною», с. 47)

Найбільшого інвективного пафосу сповнена поезія — візія України, окраденої та обудженої лукавими:

із давнього міста, що нами донині ще дише, оглянусь довкола: яка надосіння печаль. Вже всіх розкупили, за Господом

черга — він вище, і як мені Господа нині і шкода, і жаль. Пропали труди його, кроткі й небесні,

мов спалах,

Між боєм і торгом, де злото бере города. Яку каліграфію днесь наша доля проспала, із літер н-а-р-о-д залишивши

чотири о-р-д-а? Вона виступає. Хто спинить ці лави і лови, і вічну пустелю, де мох заповзає в сліди? і слово забуте, яке не назве її знову, почне із початку? О Господи, не доведи!

(«Із давнього міста, що нами...», с. 28)

Один із історіософських творів Т. Зарівної, що стосується загалом героїчної епопеї українського резистансу ОУН-УПА, має дивовижний «випад» — постріл у сьогодення, у історичне «зараз і тут», в дійство помаранчевих днів України: «За вікном Україна, яку не поділим на трьох» (с. 5). Відразу пригадалися «Три князі на один престол» (І. Франко), часто згадувані в пресі та на телебаченні, — той, що має піти, темний та світлий князі листопаду-грудня 2004 року — Л. Кучма, В. Янукович та В. Ющенко. У творі перетікання/протікання двох часових площин часу резистансу 40-50-тих років XX століття і авторського футуруму (в момент написання), а нині вже — теперішнього. І не знати, який поетичний рядок (той чи інший) який час відкриває нам. Гаряче ж, пасіонарне сприйняття — осмислення національної історії також зближує авторку ідеологічно із письмом В. Герасим’юка.

За вікном Україна, яку не поділим на трьох. У заглибинах осені кров Дністрова пульсує до скроні. Під старою криївкою проростає лишайник і мох, і зальотний шофер обтирає з мазуту долоні. Ці поля ще печуть, із нутра підіймаючи ртуть і розжарений голос, що хитає листву і фіранку.

«Де ви сестри-братове? Птах озвучить
порожні доми. Хто за що розпродався? — розсекретиш
конверти і звіти: Хай вам дують на опіки ці солодкі
осінні дими, переходячи в хмари й прибираючись
зорями звідти. Ви за що помирали в темних нетрях,
орли, козаки? Люта думка мордує: Вам там зверху не
видно й не шкода? Крутить руки на дощ. Сипле сніг і
печуть гумаки. Ще тримається осінь. Гуркотить на
асфальті підвода.
(«За вікном Україна...», с. 5)

У колі історичної недолі Батьківщини особливого драматизму набуває й лірична драма героїні збірки «З вітчизною у гербі». Лірична драма проминає в координатах іншого (стосовно рідного) міста, в яке ліричне «я» намагається вжитися і ніяк не може позбутися дисонансів (адже у квартирі — протяги, протягами пробита й душа).

Образ міста (інколи його не названо, інколи це Київ), що не хоче стати твоїм, в якому почуваєшся, наче в хиткому човні серед розбурханої ріки чи в Ковчезі Кінцесвітського потопу:

Місто семи вітрів:

... Неділя...

Вітер з батьківщини ... Господи, це ми і наші старі доми, зі стріхи пускаємо голуба, аби ти нас впізнав і з кимось не переплутав.

Ми ще малі, і все ще попереду.

Петра.

(«Місто семи вітрів», с. 25)

Зворушують імпресії старенького Києва. Хоч загалом місто — скопище суєт — дисгармонійне, це хитромудра пастка світу, що ловить людей (Г. Сковорода). Своєрідною квінтесенцією урбаністичного світу із людським наповненням стає звичайний трамвай на Подолі, «що відчиняє двері салону всім втомленим і обтяженим», в нутрі якого — сумна картина чи не всіх прошарків суспільства (с. 38). Київ постає тим місцем, де здійснюється доля кожного, хто вирішив жити там, першого чи останнього: «де в зашторенім царстві поміж хмарами диму і молі всі ми трохи заручники, трохи вершителі долі...», (с. 45). Місто —екзистенційна невідворотність, що випробовує наше «я».

Тому ерос Т. Зарівної — це передусім етос в екзистенційно-християнських координатах буття. Любов її героїні — майже перманентна самота із пуантами коротких зіткнень з іншою душею — споріднює авторку із філософськими пошуками Н. Лівицької-Холодної. Ця любов йде без освідчень, одиноким стрільцем і мутантом, така незручна, зайва і небезпечна для інших в урбаністичному світі: «І у світі скляному сухо лясне замок, як підеш / ніби хтось старомодно вчує звіра і клацне прикладом» (с. 35). Маємо постійні роздуми ліричного «я» про те, що є людина в любові, і без неї, людина в смерті, житті, в Бозі і без Нього, що є життя твоє стосовно того, кого любиш? Інколи це лише велике чекання (с. 66).

Без коханого «холодним яничаром літо свище і летить» (с. 72). Нехай Він для Неї — «Жінки з обличчям любові» (с. 49) — мужчина, що завжди напівфантом (с. 49), що майже все розуміє (с. 3), неминучий, мов Доля. Можемо говорити про Тендерне питання поміж Ним і Нею в поезії Т. Зарівної, різницю у мисленні, почуванні, філософії життя. Через це ліричній героїні письменниці, жінці, що любить самовіддано, «нетутешньо» (с.66) випадає: «Розлука ошкірить зуби, заб’ється душа у комір. / Іще здригнеться минуле у музиці, ніби в комі» (с.36).

В поетичному «арсеналі» Т. Зарівної — чимало авторських афоризмів про суть буття («все на світі покута» (с. 35), «а життя — це біль» (с. 89)), також й інтертекстуальна взаємодія зі словом уже згадуваних у статті Т. Шевченка, Н. Лівицької-Холодної, Ю. Тарнавського, а також Г. Сковороди («світ нас ловив, а потім перестав», с. 43), Лесі Українки («здіймається вітер, загрожує снігом і січнем, і димом вітчизни» (с. 4)), поезією О. Теліги «Мужчинам» («О життя, невже ти піднімеш зброю супроти слабкої жінки?», с. 70), із новелою Г. Тарасюк «Один на трасі» («Лишайся в пилюці зльоту, тепер, най-дорожча, сердься, / махай рукавами дитячими повз траси і повз мости. Прощайся фігурками дальніми...», с. 48).

Незважаючи на «щоденний апокаліпсис» (Л. Тарнашинська) буття, лірична героїня Теодозії Зарівної зберігає конструктивну, сповнену любові-агапе налаштованість до того, що оточує, отже вона, «жінка, що любить, — не вмре, тільки торкнися пера — оживатиме знов...» (с. 60).

Зарівна Т. З вітчизною у гербі: Поезії. — К.: Український Центр духовної культури, 2004.- 104 с.

Л-ра: Дзвін. – 2005. – № 4. – С. 132-135.

Біографія

Твори

Критика