Як дивитися Баскія
Автор найдорожчої американської картини, колись проданої на аукціоні, колишній бойфренд Мадонни, Жан-Мішель Баскія, мабуть, останній з художників XX століття, який залишив по собі потужну романтичну ауру. В Україні вона відчувається менше, ніж у англомовному світі, але в її причинах та витоках є сенс розібратися.
1. «Знамениті негритянські атлети» (1981)
Чотири особи без певних рис, бейсбольний м'яч та три слова — все дуже просто і намальовано з дитячою енергією, яка виходить за контури. Баскія ще школярем починав з вуличного мистецтва і у дуеті з Елом Діасом працював під ніком SAMO. Перші речі для виставок у галереях — малюнки, в тому числі й цей, із фразою, яка часто зустрічається на його роботах, — «famous negro athletes» («знамениті негритянські атлети»). Крім ритмічності і навіть перкусійності цих слів, їхня важливість у тому, що Баскія вказує на простий факт: чорношкірі знаменитості в Америці існують тільки в спорті, але не в культурі та мистецтві.
Жан-Мішеля Баскія складно зрозуміти без базових уявлень про рейганоміку та боротьбу за права людини в США у 1960-ті. Ще складніше усвідомити, що його слава (але не він сам) є продуктом цих ідеологічно полярних процесів. Рейганоміка, тобто економічна стратегія уряду США за президента Рональда Рейгана, полягала у зниженні податків для багатих людей і корпорацій, через що ті й інші звільнили надлишки капіталу, які використовувалися для різних спекулятивних ігор, у тому числі й на художньому ринку. Саме цим пояснюються високі ціни на роботи художника за його життя і після смерті. Баскія помер у 1988 році, через рік після виходу на екрани фільму Олівера Стоуна "Волл-стріт". «Жадібність — це добре», — стверджує головний герой фільму, корпоративний рейдер Гордон Гекко (до речі, прізвище, що в одній букві від ненажерливої ящірки гекона). Попередні і нинішні колекціонери Баскі часто схожі на Гекко.
Кульмінацією боротьби за права людини у США стало вбивство чорношкірого політика Мартіна Лютера Кінга білим фанатиком під час мітингу 4 квітня 1968 року у Мемфісі. Бунти афроамериканського населення по всій Америці переконали уряд, що у структурі американських міст треба щось міняти. Було ухвалено нові закони про десегрегацію, які вводили, наприклад, загальні автобуси для білих та чорних шкіл. Результатом цих заходів став спалах побутового расизму, відомий як «втеча білих» («white flight») з центрів великих міст на околиці, так звану одноповерхову Америку. Так у мегаполісах США утворилися нетрі, що існують і донині (хоча сьогодні джентрифікація потихеньку витісняє найбідніші верстви населення на околиці). У них жили і живуть побратими Баскія, чиї інтереси та духовне життя він взявся представляти в ультраснобському та елітарному світі сучасного мистецтва.
2. «Духовики» (1983)
Триптих «Духовики» присвячений концертному альбому саксофоніста Чарлі Паркера та Діззі Гіллеспі «Джаз у Мессі-холі», записаному 15 травня 1953 року. Це шедевр однієї з джазових манер, бі-бопа, що відрізняється високою швидкістю і запаморочливою складністю. Крім їх схематичних портретів, Баскія покриває полотна написами, що відсилають до музики («Ornithology» — композиція Чарлі Паркера, який мав прізвисько Птах), анатомії («ear», «teeth», «feet» і «larnyx», спотворене «larynx» » - «гортань», важливий орган для духовика) і навіть спискам покупок («soap» - «мило»). У центральній частині красується череп — частий у Баскія мотив, пов'язаний із швидкоплинністю життя, насамперед афроамериканського.
Звернення Баскія до Паркера і Гіллеспі розкриває загальні прийоми: імпровізаційність, навмисне розбовтані композиційні ходи, уміння вплітати помилки в музичну (і образотворчу) тканину. Крім того, це спроба включити Паркера та Гіллеспі в сучасність та затвердити їхнє місце в історії за допомогою монументального живопису. Список несправедливостей, допущених стосовно геніїв афроамериканського мистецтва, дуже довгий, і особливе місце посідають у ньому джазмени і блюзмени, до яких у Європі ставилися набагато людяніше, ніж на батьківщині.
3. Жан-Мішель Баскія, Енді Воргол. Без назви (1984)
Ця робота Баскія, написана разом з Енді Ворголом. Баскія взяв Воргола нахрапом: у 1980 році підійшов до нього в ресторані і засунув кілька малюнків. Щоправда, до спільної роботи дійшло лише у 1984 року. Обидва працювали незалежно: Воргол розфарбовував контури предметів, спроектовані на полотно діапроектором, Баскія потім експресивно ліпив за шаром шар (результат нагадує рекламу меблевого магазину, покриту графіті).
На той момент колеги та критики ставилися до Воргола вкрай негативно. Його вважали придворним художником у людей, які досягли успіху при Рейгані, портретистом спекулянтів та плутократії. Рідкісний образ успішного бізнесмена в американському кіно 1980-х обходиться без портрета кисті Воргола в інтер'єрі. Ореол зірковості та відчутного фінансового статку, однак, приваблював Баскія та близьке йому покоління художників, які не знайшли точок зіткнення з академічним та суворим мистецтвом концептуалізму та мінімалізму. Визнання Воргола було для Баскія дуже важливим, але недовго. З перших спільних виставок середини 1980-х на дует посипалися критичні відгуки, і Баскія відчув, що асоціації з Ворголом тягнуть його на дно, після чого припинив спілкування зі старшим колегою. Смерть Воргола в 1987 році Баскія переніс вкрай важко і поринув у депресію, яка і стала однією з причин його ранньої смерті від передозування героїну.
4. "Автопортрет" (1984)
З початку своєї кар'єри Баскія розраховував на визнання нарівні з геніями авангарду. Його «Автопортрет» 1984 року тому доказ: картина ставить Баскія в освячену давньою традицією низку художників, які стверджували своє право на незалежність від замовника та ремісничих питань. Треба сказати, що свого Баскія домігся: його дуже часто називають «чорним Пікассо». На «Автопортреті», однак, не відчувається впевненості в тому, що пошук слави приречений на успіх: художник ретельно виписує зуби, не посміхається, але скалиться на глядача, ніби опираючись одомашненню.
До появи Бенксі Баскія був головним символом успіху для небілих вуличних художників, які мріють про кар'єру у великому світі мистецтва. Швидке просування через анонімність вулиць у престижну галерею Анніни Нозей, колекцію Генрі Гельдцалера, європейські збори, аукціонні рекорди і, нарешті, посмертна ретроспектива в Музеї Вітні, в 1992 році вважалися донедавна зразком зльоту для графітника. Але мистецтво Баскія не схоже на те, чим займалися його соратники, котрі прославляли свої імена ретельно виписаними каліграфічними написами. У його робіт європейський родовід: мати водила Баскія до Музею сучасного мистецтва Нью-Йорка дивитися на Пікассо та авангард, а його стиль більше нагадує ар-брют, напрямок, відкритий французьким художником Жаном Дюбюффе у 1950-ті роки. Дюбюффе захопився мистецтвом аутсайдерів та примітивними малюнками в громадських місцях, побачивши в цих виплесканнях масової свідомості підстави для нової, брутальної та прямолінійної естетики, що нагадує про європейську архаїку.
5. «Верхи на смерті» (1988)
«Верхи на смерті» — практично рентгенівське зображення: начебто художник і переміг, осідлавши вічного ворога людства, а начебто й програв, бо діагноз невблаганний. Ця річ зроблена в останній рік життя Баскі. Чорношкіра чоловіча постать у профіль, що висить у повітрі, під нею — смерть рачки. Вони поступово розчиняються в золотому — чи то фоні, чи тумані (у європейському християнському мистецтві такі фони символізували небеса та вічність).
До молодих знаменитостей часто прикута пильна увага ЗМІ. 1987 року багатьом критикам здавалося, що Баскія повторюється і працює тільки для колекціонерів. Як уже було сказано, сам він занурювався в депресію, ставши в результаті жертвою героїнової епідемії і перетворившись з «променистої дитини», як назвав його критик Рене Рікар, на наркомана.
Смерть від передозування у 1988 році перетворила Баскія на романтичного героя та поставила його в один ряд з іншими художниками, які знищили себе. 1996 року вийшов фільм про Баскія, знятий його другом Джуліаном Шнабелем, а байопіки про художників можна перерахувати на пальцях.
Однак не можна сказати, що привабливість Баскія поверхнева і заснована тільки на трагічних обставинах життя, що рано обірвалося. В образі дикуна, який розповідає правду, ліберальний Захід бачив надію на порятунок ще з часів Вольтера. Баскія став у ряд таких дикунів, відкривши шанувальникам, які не мають зайвих мільйонів на купівлю його речей, правду про їх залежний і пригнічений стан. Картини Баскія - це шум і лють, які дано відчути всім, хто почуває себе в клітці рутини.
