Лиса Анастасія. Вчитель, який змінив моє життя
Недобра вчителька
Почалася війна. Дуже невчасно. Так, я розумію, що війна вчасною не буває. Але ми тоді лиш вийшли на очне навчання після затяжної дистанційки і так хотіли пожити офлайн. А тут над будинками почали літали ракети, майже щодня ревли сирени повітряної тривоги. Новини нагадували сюжети модних фільмів (їх я завжди боялася дивитися!). Скажу по секрету: на початку війни я й почувала себе… не те, щоб героєм, але одним із персонажів гостросюжетного фільму. Нові й незрозумілі емоції охоплювали мене. І навіть не знаю, чого в них було більше: страху чи цікавості?
Ми з мамою зібрали тривожні валізи. Багато наший знайомих виїхали за кордон. Ми теж мали можливість, але тато сказав, що комусь треба тримати щит. В цю мить мій любий, мій милий татусь ще більше виріс в моїх очах. Тримати щит! Ніколи до цього моменту я так гостро не відчувала, як я люблю свою сім’ю і свою землю.
Майже відразу тато пішов захищати Україну. Слова його ніколи не були порожніми. З цього моменту моє життя різко змінилося. Якщо ви теж «таткова доця», ви мене зрозумієте. Кожного дня чекаємо з мамою дзвінка. І поки не почуємо рідного голосу, не знаходимо собі місця. Мій татко пішов воювати разом з багатьма односельцями. Кількох з них уже привезли (це так важко, коли змушена казати не «вони приїхали», а «їх привезли»). Колони зі стягами, люди з лампадками, квіти, вінки – саме так в’їжджала війна в наше село. Ну і досить! Досить!
А мій тато приїхав! Слава Богу! Сам приїхав – у відпустку. Я така щаслива! І дуже хочу, щоб до всіх дітей тати завжди поверталися. Це так приємно знову відчути себе в таткових обіймах, побачити нарешті мамине спокійне обличчя, не дивитися без кінця у телефон. Ніколи до війни не думала, що справжнє щастя виглядає отак просто: тато, мама, я.
Але скажу вам знову по секрету: я дещо помітила (взагалі, не помітити було неможливо). У мого тата змінився погляд. Тяжким став. Чи відстороненим. Чи… Не можу навіть пояснити... Але, думаю, ви зрозуміли. Взагалі татко дуже старався бути таким, як раніше. Жартував, намагався нас розважити і переконати, що все добре. Ми вдали, що переконав.
Відпустка закінчилася, і татко знову поїхав. Згодом він отримав поранення. Рана була у нього, а боліло і мені, і мамі. Так боліло!!! Зараз, коли про це пишу, знову починає боліти.
Ви знаєте, за останній рік я дуже подорослішала. Зараз я мрію не про телефон останньої моделі чи щось подібне. Я хочу одного: щоб закінчилася війна. Щоб мій тато повернувся остаточно. Щоб переселенці могли повернутися до своїх домівок. Але не в усіх залишилися домівки цілими… Хочу, щоб «впливові» дорослі зрозуміли, що війна – це завжди зло, смерть, сльози, страх. Хочу! Але зараз головне – не впадати у відчай. Ми всі маємо триматися. І щось робити.
Ця коротка розповідь не має кульмінації – і в цьому моє щастя. Я ненавиджу кульмінації в невеселих історіях. А оскільки я пишу про не найкращий період нашого життя, дозвольте плавно і безболісно підійти до кінця з наступними думками…
От кажуть, що історія – учителька життя. Але чи вона ще надто молода й недосвідчена «вчителька», чи й не вчителька зовсім?! Чи в неї погані учні? Мені лише 11 років, але, я вважаю, що для мене і моїх однокласників достатньо було б знати про війну лише з підручників. Чому ж дорослі так нічого й не збагнули?! Чому вони допустили, щоб учителькою мого покоління стала війна? А вона таки стала! Вона таки навчила нас немало. Мене, наприклад, - молитися (так щиро, як ніколи!). А ще - вірити (без сумнівів!) у краще. Навчила любити чужих людей, вболівати за всіх, кому гірше, підтримувати тих, хто в скруті, не лізти в зранену душу. Навчила з першого погляду впізнавати людей, які подивилися їй (війні) прямо у вічі. Війна навчила мене цінувати мир. Але я ніколи не полюблю цю вчительку. І, поки я з глибокою вірою і щоденною молитвою виглядаю татка, сподіваюся, вона піде так само несподівано, як і прийшла.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
