ШУНКОВА-ЗРАЖЕВСЬКА Людмила. Вчитель, який змінив моє життя
УРОКИ ДОБРОТИ
– Людка, а пам’ятаєш, як тебе вперше, після 8 класу, бабуся до редакції приводила? – запитує в проміжку між вичитуванням сторінок нашої колгоспної багатотиражки заступник редактора районної газети. І одразу ж обидві починаємо реготати...
Бо моя бабуся дійсно була унікумша... Що – колоритна: бурки з галошами не знімала навіть серед літа, на спідниці – завжди пошитий власноруч фартух (використовуваний не лише під час приготування їжі, а повсюди), в руках – палиця із покрученої гілки, вирізаної ножем у лісосмузі, на голові – кілька хусток: тонша, батистова, здавлює, ніби обручем, скроні (як пояснює, від головного болю), поверх неї яскрава – на вихід у люди, ще одна велика – зав’язана на поясі (щоб крижі не боліли...). І постійно – окуляри на носі із звисаючою із дужок нитками розтягнутою та перекрученою резинки для нижньої білизни (щоб не загубити)... А ще – напористість у досягненні наміченого...
Стукаючи палицею по асфальту, щоб не наступити на камінець, спираючись на неї при підйомі редакційними сходами («Не підтримуй мене – сама піднімусь, а то ще впаду через тебе, спіткнувшись...»), шарпала нею у коридорі і човгала ногами з такою силою, що усі працівники редакції повисовувались зі своїх кабінетів, а нинішній, майже 80-літній очільник районки, а тоді ще невеличкого росточку вертлявий кореспондент сільгоспвідділу Коля завів епатажну відвідувачку до шефа. Заодно і мене, на той час - юнкора, а в майбутньому - сількора і журналіста з майже 40-річним трудовим стажем (навчання в іншому вузі та перебування у декретних відпустках не враховую).
Що цікаво: у свої 13 літ ходити із бабусею мені було не соромно. Головне – не боязно. Це пізніше я навчилась бути аж занадто самостійною та критикувати керівників різних рангів: і прямо у вічі, й у всіх ЗМІ: районці, обласних, республіканських газетах та журналах, за що один зі старших колег-журналістів заявив, що районна влада вважає мене склочницею...
Бабуся Галя, як ми її називали, а за паспортом була Ганною, зібралась завезти мене до знайомої, яка мешкала у селі за пару кілометрів від райцентру. Адже їздити щодня протягом місяця за карбованець на юнкорівську практику з мого рідного села було для нашої родини досить затратною справою. Тож пізніше я «каталась» (за винятком суботи і неділі) автобусом у двадцять разів дешевше – за 5 копійок... До того ж, безкоштовно харчувалась. Через рік, після 9 класу, я вчергове прибула до редакції на юнкорівську практику. І знову жила у тієї ж тьоті Сані.
– А які ми з Вами родичі? – запитала під час вечері в останній день перебування в неї.
– А ніякі, – почула у відповідь і від остовпіння закашлялась від застряглого у горлі шматочка хліба... Господиня стукала мене по спині, давала пити воду, щоб я змогла перевести дух...
– Як?.. А я живу у Вас, як у родички...
– Твоя бабуся мені більше, ніж родичка, – розповіла тітка Оксана – Саня. – Я більше 20 років, ще з молодості, пропрацювала фінагентом. Як необтяжену сімейними обов’язками, мене часто відправляли на села збирати податки. То була нелегка cправа, бо селянам треба було платити не лише за присадибну ділянку, а й за кожне фруктове деревце. Багато хто з них з прокльонами на владу повирубував їх. Дехто спускав на мене собак, щоб не зайшла у двір. Кілька разів мене перестрівали на дорозі і погрожувати вбити... А назбирати треба було чималу суму податків, отож і не зважала ні на що: ні на залякування, ні на дощ, ні на сніг, ні на спеку. Ночувати доводилось і в скирті, і під деревами у лісосмузі. Часто – голодній... Аж доки одного разу не завітала до твоєї бабусі, яка мене не лише нагодувала, а й зігріла душею. У неї я могла і помитись, і відпочити. На дорогу мені завжди пекла пироги. А господинею вона була вправною... Відтоді я завжди впевнено долала кілометр за кілометром до твоєї бабусі, де мене чекали з любов’ю і радістю. Так що тепер я – боржниця у твоєї бабусі.
Виявилось, що таких знайомих у бабусі було багато. Декого з них я перевідувала. Ніхто з них не був моєю родичкою, але кожен, дізнавшись, що я – внучка Ганнусі, зустрічав, немов рідну. Когось з них бабуся виходжувала, коли лежали разом у лікарні, комусь – обмазувала глиною будинок, у когось – готувала страви на весілля чи виряджання до армії. У багатьох – обмивала і вдягала покійників, ночами сиділа над ними, читаючи відхідну молитву, куховарила на поминальних обідах. На городі у неї, навіть і в засуху, щедро родили овочі. «І що та Ганна знає, що все у неї, ніби з рогу достатку», – дивувались сусіди та односельці. Кращої скиртувальниці в усьому колгоспі також годі було знайти. Низенька росточком, тендітна, на висоті вправно орудувала вилами. Встигала і на роботі це зробити, і людям у господі вивершити грубі корми для домашньої худоби. Ну як же було не поважати таку помічницю?..
Мене з-поміж 9 внуків вона любила найбільше. У період магазинних дефіцитів вистоювала у черзі, щоб придбати мені модну сукню чи нові босоніжки.
– Навіщо, бабусю, так турбуєтесь? – ніяковіла я.
– Бо добре пам’ятаю, як ти мене виручила одного разу. ...Я тоді саме в церкву зібралась. Христя з Марійкою попросили купити їм свічок. Забачивши мене на зупинці, і дізнавшись, куди їду, Ольга, котра гнала до стада корову, попросила купити і їй. А грошей для цього не вистачало: всього 30 копійок. А тут ти на велосипеді їдеш до школи. Почула, що потрібні гроші і віддала свого карбованця, якого батьки дали тобі на обіди. Наступного дня я отримала пенсію і повернула тобі. Про гроші ти батькам тоді нічого не сказала. Твого карбованця вистачило на багато свічечок... Того року під час гробків вони горіли ледь не по всьому кладовищу. Адже придбати їх я змогла майже на півсела... Як же дякували за це мені люди... А я тобі, рідненька...
– І я Вам вдячна, бабусю, за уроки доброти...
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
