П'яццолла: з музикою не розлучаються

Якось великий гітарист Карлос Сантана сказав: «Музика – це баланс чоловічого і жіночого початку. Жінка – це мелодія, чоловік – це ритм. Моє завдання відправити їх у ліжко, де все, чим вони займатимуться, буде природним і нормальним».

Танго та Ерос

Все вищесказане майже повною мірою відноситься до танго.

Бо до завершення шляху закоханих відбувається те, що називають «хімією», тобто погляди і напівнатяки, легкі торкання та важливі, хай на вигляд і прості слова. Загалом, те, що неможливо описати – прекрасна недомовленість зародження пристрасті, що передує справжній близькості та, можливо, справжньому коханню.

Ось танго якраз про це.

П'яццолла, знаючи все про магію танго, буквально жив їм, і в результаті саме він підняв цей жанр до рівня академічної музики.

Втім, про все по порядку.

Аргентинець

Астор П'яццолла народився 1921 року в Аргентині, у містечку Мар-дель-Плата. Його предки були вихідцями з Італії, що перебралися до Південної Америки наприкінці XIX століття. Коли хлопчику було чотири роки, його родина переїхала до Нью-Йорка, до Нижнього Мангеттена, району італійських емігрантів.

У цій «маленькій Італії» виросло чимало відомих людей, а про інших навіть зняті фільми – ну, наприклад, «Одного разу в Америці» Серджо Леоне. Астор мав усі шанси стати прототипом героїв бандитських саг, мафіозі, хоча прожив би він тоді красиво, але недовго.

На щастя, доля розпорядилася інакше – у неї, мабуть, були інші плани щодо цього хлопчика. За 19 доларів (великі гроші на ті часи) Вісенте П'яццолла купив синові бандонеон.

А бандонеон, панове, це взагалі-то навіть не акордеон, а така собі гармошка, тільки з дуже різким, яскравим звуком. При цьому на бандонеоні можна цілий оркестр переграти, ось у чому справа.

Маленький Астор захопився і почав захоплено займатися з учителем, якого найняв дбайливий тато, і вже в 11 років брав участь у концертах. Почав він освоювати і акордеон із фортепіано.

Йому знову пощастило: грою на фортепіано з Астор займався учень самого Рахманінова, Бела Вільда. Він, до речі, і прищепив хлопчикові любов до музики Баха.

На початку тридцятих Астор познайомився з Карлосом Гарделем. Тим самим великим Гарделем – тобто тим, хто вважається однією з головних фігур в історії танго.

Батько танго

…Ті, хто з'явився на світ в останній третині ХХ століття, знають, що реп зародився в сімдесятих, у Бронксі. Знають і про те, що перші репери були не в ладах із законом, і багато з них загинули молодими - життя класиків цього жанру було, як кажуть, обірване бандитською кулею.

З танго - те саме. Спочатку його танцювали чоловіки, які не дуже дружили із законом – як не дивно це може здастися, танго для них було схоже на поєдинок. Танцюючи один з одним, вони промацували наміри партнера. Така ось бандитська розвага бідних аргентинських районів – сто років тому, ще у ХІХ столітті.

Пізніше з'ясувалося, що з жінкою танцювати все-таки приємніше, ніж із чоловіком: відчуття «єдності та боротьби протилежностей» тут набагато гостріше, ніж у всій філософії Гегеля. До того ж танго можна ще й співати.

Карлос Гардель якраз і прославився тим, що звів танго в ранг високого естрадного мистецтва – недарма його й досі називають батьком танго.

Що правда, то правда, танго до Гарделя та танго після нього – це два різні види мистецтва, дві великі різниці, як кажуть в Одесі.

Неперевершений Карлос Гардель, кумир жінок та аматор скакових коней, прожив, на жаль, зовсім недовго - у розквіті своєї кар'єри загинув в авіакатастрофі. Щоб скласти уявлення про його генія, послухайте танго “Por una cabeza” з фільму “Запах жінки”.

Зустріч із Гарделем визначила все подальше життя П'яццолли. Познайомившись з хлопчиськом, Карлос спочатку помітив, що той грає на акордеоні як «якийсь галисієць», тобто зовсім погано. Так собі комплімент взагалі-то.

Астор із зауваження Гарделя зумів зробити правильний висновок, навчившись грати віртуозно – настільки, що Гардель запросить його на епізодичну роль у фільмі «День, коли ти мене полюбиш».

Новатор

…1937-го Астор повернувся до Аргентини. Спочатку бовтався по нічних клубах та кабаре, де акомпанував танцюристам танго, вдосконалюючи свою майстерність, потім почав брати уроки композиції. Через кілька років він потрапить в один із найкращих ансамблів того часу, де грає геній бандонеону Анібал Тройло. Незабаром відбудеться ще одна важлива подія – він зустріне своє перше кохання, Деде Волфф, з якою через кілька років одружиться. У пари народиться двоє дітей.

Здавалося б, життя увійшло до спокійного русла – можна грати з професіоналами, відточуючи майстерність виконання традиційного танго. Але П'яццолла ніколи не зупинявся в пошуках досконалості - і хоча його співпраця з Анібалом Тройло тривала майже вісім років, одного дня невгамовний бандонеоніст зрозуміє, як йому тісно в рамках класичного танго.

"Я завжди вважав, що танго створено швидше для вуха, ніж для ніг", - якось сказав він. Іншими словами, Астор намагається перетворити музику, яка служила лише акомпанементом, на самостійний вид мистецтва.

1946-го він створює власний колектив під назвою «Астор П'яццолла і його характерний оркестр» або «Група 1946», як їх іменували шанувальники. Музика цієї групи більше підходить для слуху, ніж танців.

…Відомо, що новаторів ніколи й ніде не шанували. Не дивно, що дісталося й Асторові. Спочатку цей міцно збитий, кремезний чоловік, що більше нагадує бригадира портових вантажників, ніж музиканта, був сповнений ентузіазму і готовності йти вперед - власний оркестр, пошуки унікального стилю. До того ж, він постійно пише музику.

Але ... Йому здається, що він постійно б'ється головою об стіну - ні успіху, ні визнання. У якийсь момент його все ж таки охоплює відчай.

1949-го він розпускає оркестр, закидає бандонеон і заробляє на життя написанням музики до фільмів. Ще трохи і він перетворився б на одного з хороших виконавців танго на бандонеоні, яких у світі безліч.

Доля, однак, знову не дає йому шансу.

1953-го він отримав премію Фабіана Севицького - за симфонію «Буенос-Айрес». Крім того, йому дають стипендію від французького уряду, яка дозволяє навчатися півтора роки в Парижі, у самої Наді Буланже – геніального педагога, піаністки та диригента.

Надя Буланже

…Надія Буланже була схожа на строгу завучиху – втім, виключно своєю непомірною суворістю. Зате - окрім строгості, зведеної нею в неухильний принцип, - вона мала фантастичне чуття на геніїв.

...Не встиг Астор приземлитися в Парижі, як Надя влаштувала йому формений допит, упереджено розпитавши про все: сім'ю, дітей, захоплення, музику.

Зрозумівши, що перед нею людина видатна, вона займалася з ним цілих півтора роки, змушуючи його шукати власний стиль. Якось дивлячись на свіжо написаний уривок, Надя сказала: «Дуже добре написано. Але тут я бачу Стравінського, тут — Бартока, тут — Равеля, П'яццоллу ніде не можу знайти».

І пояснила дорослому студенту, який десять років намагався піти в серйозну музику, що саме танго і є його життя і доля, його єдине покликання.

П'яццолла, слава Богу, перейнявся - повірив. Настільки, що викинув усе написане ним за десять років. Саме Наді ми завдячуємо новому генію, тим, що його феномен відбувся, що відтепер ми можемо насолоджуватися його музикою.

«Завучиха» виявилася провидицею.

Танго назавжди

…Тут треба пояснити, що ХХ століття взагалі було століттям реформаторів – у музиці, образотворчому мистецтві, у літературі. Мистецтво експериментувало, збагативши світову культуру великими творами модернізму. Але якщо, скажімо, Пікассо (або Кафка) перевернули все з ніг на голову, створивши зовсім інший тип мистецтва, то П'яццолле пощастило трохи більше, бо в нього все ж таки була основа, традиція, яку залишалося довести до досконалості.

Ось цим він і зайнявся. Якось він сказав про Надю Буланже:

«Надя навчила мене вірити в Астора П'яццоллу, вірити, що моя музика не така погана, як я думав. Адже я часто думав, що я — ніщо, тому що граю танго в кабаре, однак у мене є те, що називають стилем. Але це було скоріше певним сортом внутрішньої свободи сором'язливого виконавця танго. Тільки завдяки Наді я раптово звільнився, і з цього моменту розумів, яку музику гратиму».

Вбити танго

…З Парижа до Буенос-Айреса повертається зовсім інша людина – та, яка більше не сумнівається, яка знає, яку музику має писати. Хто нарешті розуміє, в чому його покликання – тобто, як люблять писати мистецтвознавці, на батьківщину повернувся «зрілий художник».

Природно, що виконавці традиційного танго, родоначальником якого був Карлос Гардель, сприйняли Астора в багнети. Навіть прозвали його «вбивцею танго» – мовляв, П'яццолла своїми експериментами знищує цей жанр. Але він налаштований дуже рішуче – його не звернути з обраного шляху, і він створює щось нове – «танго нуево».

Тобто цей неповторний, відомий з перших нот музичний стиль, набагато вільніший, ніж традиційний. У ньому, як не дивно це здасться, набагато більше рис класичної музики та джазу.

Танго нуево починає формуватися в шістдесяті, і на своїх концертах П'яццолла вважає за краще сам грати всі сольні партії для бандонеону. На фотографіях того періоду він завжди «в обімку» зі своїм улюбленим інструментом.

На щастя, багато записів його концертів збереглися.

Музика сильніша за порок

1966-го в його житті настає черговий віраж – він розлучається з дружиною і тут же пускається у всі тяжкі. Але ненадовго, музика виявляється сильнішою за «порок». Знову він працює як одержимий. Пройде кілька років, і П'яццолла познайомиться з Амелітою Балтар, співачкою, яка виконуватиме його музику. У них почнеться запаморочливий роман, який триватиме майже сім років.

1973 року вони остаточно розлучилися. П'яццолла замкнувся в собі і впав у депресію, якийсь час він не міг ні писати, ні грати. Але знову, немов птах фенікс, він відроджується з попелу: випускає диск разом із джазовим саксофоністом Джеррі Малліганом.

1976-го доля знову робить йому подарунок. Під час телеінтерв'ю П'яццолла знайомиться з Лаурою Ескаладою, яка стала його другою дружиною.

Його, нарешті, знаходить визнання – найкращі музиканти світу прагнуть виконувати його музику. Серед них, наприклад, скрипаль Сальваторе Аккардо. Та й багато інших, увінчаних та знаменитих.

1985-го він стає почесним громадянином Буенос-Айреса - для нього це зовсім особлива нагорода, найкраще, що могло з ним статися, адже тепер його визнали співвітчизники та земляки.

Помер П'яццолла 1992-го, у 71 рік…

Післямова

"Libertango", "Adiós Nonino", "Пори року в Буенос-Айресі" та інші шедеври - візитна картка П'яццолли, твори, відомі у всьому світі.

Особливо – «Libertango». Записане в 1974 році в Мілані, "Libertango" походить від двох іспанських слів: "Libertad" - "свобода" - і tango. Тобто «вільне танго».

Вважається, що "Libertango" - це символ переходу від традиційного танго до танго нуево. Але взагалі-то П'яццолла написав його після важкої депресії, в яку поринув після розлучення з Амелітою Балтар, палко коханої. Тому "Libertango" - це ще й символ повернення до життя.

Сам П'яццолла якось сказав:

«Музика — більше, ніж жінка: з жінкою можна розлучитись, а з музикою — ніколи. Одружившись з нею одного разу, ви підете з нею в могилу».

Композиція «Adios Nonino» з'явилася 1959-го. Під час гастролей Астор дізнався, що помер його батько, Вісенте П'яццолла, якого в сім'ї ласкаво називали «дідуся». Тому «Adios Nonino» так і перекладається: «прощавай, дідусю».

Син композитора згадує, як Астор сумував за своїм батьком, дідом Данієля П'яцолли:

«Батько попросив залишити його на кілька годин в самоті. Ми пішли на кухню. Спочатку стояла цілковита тиша. А потім через деякий час ми почули, як батько грає на бандонеоні. Він грав сумну, дуже сумну мелодію. Він складав "Adios Nonino".

Після смерті батька Астор прийняв рішення остаточно повернутися до Буенос-Айреса – щоб у черговий раз почати з нуля, створити новий ансамбль та грати танго. Досі загадка, яким чином в «Adios Nonino», як у краплі води, відобразилося все життя тата Вісенте, який колись подарував синові бандонеон.

1969-го на світ з'явилися «Пори року в Буенос-Айресі», концерт із чотирьох частин – за кількістю пір року. Всі часи написані, відповідно, у стилі танго, але з відтінком атмосфери улюбленого міста, чиїм генієм місця став П'яццолла і де віють «добрі вітри» (один із варіантів перекладу назви «Buenos Aires») і де скрізь чутно танго, а в повітрі розлито запах міцної кави.

…1997-го виходить фільм англійського режисера Саллі Поттер «Урок танго». У головних ролях знялися сама Саллі та геніальний танцівник Пабло Верон. Ось там саме показано, що таке танго справжнє, істинне, а що – ні: у фільмі звучить знамените "Libertango".

«Урок танго» варто подивитися хоча б для того, щоб поспостерігати, як із клацання пальців, каблуків, ритмічних кроків несподівано народжується один із найкрасивіших танців світу.

…П'яццолла, звичайно, геній, який перетворив танго на високе мистецтво і залишив нам у спадок сотні творів, вдячних учнів, нескінченне кохання та захоплення меломанів усієї планети. І не лише меломанів.

Не будучи аргентинцем і слухаючи його музику, можна відчути, як все всередині відгукується, стає співзвучним його роздумливим синкопам.

Бо танго є досконалістю – навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від Буенос-Айреса, ти переживаєш його енергетику, його чуттєвий заклик, його приховану пристрасть.

Начебто розсуваються простори, і ти сидиш у барі на темній вуличці чужого міста, вдихаючи аромат кави та танго.

Як сказав сам П'яццолла:

«Все моє життя – це сумне танго. Не тому, що я сумую. Ні, я щасливий, я люблю смачну їжу, гарне вино – я люблю жити! Моя музика не має причин бути сумною, але вона сумна просто тому, що це танго. У ній є драма, але немає песимізму».