Чому імпровізація - це майбутнє у світі, де домінує штучний інтелект
У своїй автобіографії Майлз Девіс скаржився, що класичні музиканти схожі на роботів.
Він говорив з власного досвіду - він вивчав класичну музику в Джульярді і записувався з класичними музикантами навіть після того, як став всесвітньо відомим джазовим виконавцем.
Як професор музики у Флоридському університеті, який перетворюється на «університет штучного інтелекту», я часто думаю про слова Девіса і про те, як за останнє століття музиканти стали більш машинізованими. Водночас я бачу, як машини все краще імітують людську імпровізацію в усіх аспектах життя.
Мені цікаво, якими будуть межі машинної імпровізації, і які види людської діяльності витримають появу розумних машин.
Розквіт машинної імпровізації
Машини вже давно перевершили людей у видах діяльності, які передбачають послідовне відтворення фіксованого об'єкта – згадати лише ідентичні «Тойоти», які масово виробляються на заводі.
Більш імпровізаційні види діяльності меншою мірою базуються на правилах, є більш мінливими, хаотичними або реактивними і більш орієнтовані на процес. Штучний інтелект досяг значного прогресу в цій галузі.
Розглянемо наступні приклади.
Колись торгові майданчики Волл-стріт, Токіо та Лондона були наповнені жвавим хаосом трейдерів, які кричали і подавали сигнали, реагуючи в режимі реального часу на мінливі умови. Ці торгові ями здебільшого замінили алгоритми.
Технологія самокерованого водіння може незабаром замінити людей-водіїв, автоматизуючи наші мінливі процеси прийняття рішень. Наразі автономні транспортні засоби поступаються там, де потрібна більша майстерність імпровізації, наприклад при взаємодії з пішоходами.
Значна частина живого соціального спілкування була замінена сухою діяльністю ретельного написання електронних листів або постів у соціальних мережах. Предиктивний текст електронних листів продовжуватиме розвиватися, надаючи нашим взаєминам дедалі більш транзакційного характеру. («Привіт, Сірі, напиши Аманді і привітай її з підвищенням»).
Комп'ютер Deep Blue від IBM переміг чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова в 1997 році, але знадобилося ще 20 років, щоб ШІ переміг найкращих гравців у настільну гру «Го». Це тому, що в «Го» набагато більша кількість можливих варіантів ходів у будь-який момент і практично немає чітких правил - вона вимагає більше імпровізації. Проте зрештою люди не змогли зрівнятися з машиною: у 2019 році колишній чемпіон світу з «Го» Лі Седол завершив професійну кар'єру, назвавши причиною перевагу штучного інтелекту.
Музика стає більш машинною
Машини замінюють людську імпровізацію тоді, коли класична музика від неї відмовилася.
До 20-го століття майже всі видатні діячі західноєвропейської академічної музики досягли успіху в композиції, виконанні та імпровізації. Йоганн Себастьян Бах здебільшого був відомий як органіст, а його перший біограф описував його органні імпровізації як «більш щиросердні, урочисті, гідні та величні», ніж його композиції.
Але у 20-му столітті традиція «виконавець – композитор – імпровізатор» розпалася на спеціалізовані сфери.
Виконавці зіткнулися з розвитком технологій звукозапису, які заполонили споживачів фіксованими, однорідними й об'єктивно правильними версіями композицій. Класичні музиканти повинні були постійно давати технічно бездоганні живі концерти, щоб відповідати стандартам, іноді перетворюючи музику на своєрідні Олімпійські ігри.
Класичний піаніст Гленн Гульд був одночасно і джерелом, і продуктом такого стану речей - він зневажав скутість і конкурентність живого виконання і пішов зі сцени у віці 31 року, але усамітнився в студії, щоб ретельно збирати візіонерські інтерпретації Баха, які неможливо було виконати за один дубль.
Композитори здебільшого відмовилися від серйозного прагнення пошуків імпровізації чи виконання. Модерністи дедалі більше захоплювалися процедурами, алгоритмами та математичними моделями, що відображали сучасні технологічні розробки. Надскладні композиції високого модернізму вимагали від виконавців машинної точності, але багато постмодерністських мінімалістичних партитур також вимагали робототехнічної точності.
Імпровізація майже повністю перестала бути частиною класичної музики, але розквітла в новому виді мистецтва - джазі. Проте джаз боровся за паритет, особливо в США, країні свого походження, значною мірою через системний расизм. Класичний світ навіть має власну версію «правила однієї краплі»: твори, що містять імпровізацію або написані джазовими композиторами, часто відкидаються класичною політичною елітою як нелегітимні.
Нещодавня стаття у New York Times закликала оркестри відкритися для імпровізації та співпрацювати з джазовими знаменитостями, як-от саксофоніст Роско Мітчелл, який створив багато оркестрових творів. Але музичні програми коледжів та університетів розділили та маргіналізували навчання з джазу, залишивши оркестрових музикантів без підготовки до імпровізації. Натомість музиканти в оркестрі розсаджені відповідно до їхніх об'єктивно оцінених здібностей, і їхнє завдання - виконувати рухи головного гравця.
Вони є машинами музичного світу. Чи стануть вони у майбутньому ще більш непотрібними?
Девіс вдосконалює мистецтво недосконалості
Похід штучного інтелекту триває, але чи зможе він коли-небудь займатися справжньою імпровізацією?
Машини легко відтворюють об'єкти, але імпровізація - це процес. У чистій музичній імпровізації немає заздалегідь визначеної структури й об'єктивно правильного виконання.
Імпровізація - це не просто миттєва композиція; якби це було так, то ШІ зруйнував би різницю між ними завдяки своїй швидкості обчислень.
Імпровізація радше має невловиму людську якість, що виникає через напругу між майстерністю та спонтанністю. Машини завжди будуть висококваліфікованими, але чи зможуть вони коли-небудь перестати обчислювати та перейти до інтуїтивного способу творення, наприклад як джазовий музикант, який іде з репетиційної кімнати на концерт?
У Джульярді Девіс дійшов до моменту, коли йому потрібно було визначитися зі своїм майбутнім. Він був глибоко пов'язаний з класичною музикою і, як відомо, ходив з партитурами Стравінського в кишені. Пізніше він вихваляв композиторів від Баха до Штокгаузена і записував джазові інтерпретації творів Мануеля де Фальї, Хейтора Вілла-Лобоса та Хоакіна Родріго.
Проте було багато причин відмовитися від класики заради джазу. Девіс згадує, що в оркестрі він грав «приблизно по дві ноти кожні 90 тактів». Це було абсолютно протилежно надзвичайному виклику та стимулу нічних джем-сейшенів з такими музикантами, як Телоніус Монк і Чарлі Паркер.
Він відчув на собі реальність расизму і «знав, що жоден білий симфонічний оркестр не візьме (його) на роботу». (Проте Девіс регулярно наймав білих музикантів, як-от Лі Коніц, Білл Еванс і Джон Маклафлін).
І він був протилежністю машини.
Але в джазі Девіс зміг перетворити свою технічну боротьбу з трубою на пронизлилий, культовий звук. Його неправильні , пропущені та тріснуті ноти стали сопінням, шепотом і зітханнями, що виражають людський стан. Він не лише володів цими «помилками», але й активно залучав їх, застосовуючи ризикований підхід, який ставив колір вище за лінію, а експресію вище за точність.
Сьогодні ситуація змінилася.
У Джульярді процвітає джазова програма, яку очолює ще один трубач, обізнаний як у класичній музиці, так і в джазі - Вінтон Марсаліс, який отримав дві класичні премії «Греммі» за свою сольну творчість. І хоча наратив про «роботів, які прийдуть на наші робочі місця» є кліше, ці витіснення відбуваються швидко, значно прискорені пандемією COVID-19.
Ми наближаємося до часу, коли справжні роботи можуть замінити класичних «роботів» Девіса - можливо, деяких з 20 скрипалів у симфонічному оркестрі - хоча б спочатку як трюк.
Однак незабаром ми зрозуміємо, що джазові виконавці незамінні.
Його мистецтвом була недосконалість, і в цьому полягає парадокс джазу. Девіс покинув Джульярд після трьох семестрів, але став однією з найважливіших музичних постатей 20-го століття.
Переклала Сурженко Дарина
