Коли йде дощ

Коли йде дощ і я висовуюсь з вікна, щоби відчути це, завжди згадую дідуся. Він навчив мене витягати руку з балкону, робити жменьку і збирати дощову воду. Навіщо? Просто так.
Доторкнутись до стихії. Насолодитися природою.
Дідусь помер, коли мені було 9 років. Все, що я пам'ятаю про нього — як він міцно тримав мене за руку під час прогулянок, і ця дощова жменька.
Дідусь працював виконробом на будівництві і писав вірші. Друкувався у робітничій багатотиражці.
В них з бабушкою, судячи зі спогадів мами і дяді, були гарні стосунки. Але бабушка була більш практичною людиною. Часто дід «уходив в себе», вона його кликала, а він не чув: «Коля! Коля!».
... Треба визнати, що я почав боятися грому і блискавки. Коли гримить, коли блимає, мені здається, що в когось попадає... Можливо, наступним буду я.
Думаю, таке відчувають ті, хто пережив бомбордування. Я не пережив, але, схоже, профантазував.
Друг покликав до його знайомого художника в майстерню. Їду з центру, хочу, як завжди, вийти біля «Каравану». Гримить. Сука, страшно. Я як собака, який боїться грому. Але не можу більше їхати в цьому автобусі, просякнутому потом. Виходжу.
Небо розколюється навпіл. Здригаюсь. Можливо, навіть трохи скрикую. Боже, як соромно... Мої однолітки воюють на фронті, я лякаюсь блискавки...
Позаду йде компанія, сміються. Сподіваюсь, вони не помітили.
Але навіть якщо і так. Може, це в мене фобія така. Бояться ж люди павуків...
Якщо почнеться злива, в мене є парасолька. Якщо почнеться злива, дім поруч. В мене є дім. Сусідні області окуповані. Я живий. Ніколи ще я не відчував пульсуюче серце часу так, як зараз.