Важливий урок історії: трагедія українських остарбайтерів під час Другої світової війни
Під час Другої світової війни Україна відігравала важливу роль в історії Європи. Однак, окрім військових подій, історія українських остарбайтерів, які примусово працювали у Німеччині під час війни, залишається менш відомою, проте не менш важливою.
У січні 1942 року з Харкова до нацистського Кьольна вирушила перша група українців, відомих як «остарбайтери». Протягом війни нацисти здійснили примусовий вивіз з України понад двох мільйонів осіб. Ці люди працювали в тяжких умовах, часто зазнавали травм, інфекцій та виснаження, що призводило до їхньої смерті. Ті, хто після завершення війни пережив радянську фільтрацію, опинилися або в таборах, або ж повернулися додому з тавром «зрадників». Про людей, котрі зазанали примусового німецького рабства, взагалі уникали згадок у цей період історії. У противагу іншим країнам, срср протягом десятиліть не ставив перед Німеччиною питання щодо виплат компенсації жертвам примусової праці.
Сьогодні ми прагнемо розкрити подвиг тих, чиї історії втрачені, внаслідок примусового вивезення в Німеччину, важких умов праці там, та взяти відповідальність за те, щоб їхні тяжкі страждання не залишилися у забутті.
Остарбайтери: спроба вирішення виробничої кризи
Восени 1941 року, коли плани «блискавичної війни» з срср провалилися, Німеччина шукала шляхи подолання кризи робочої сили в промисловості та сільському господарстві, що стала особливо відчутною. Це спонукало вермахт мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії. Тоді за ініціативою Германа Герінга була розроблена програма залучення до роботи на заводах і фермерських господарствах людей із захоплених Німеччиною територій Східної Європи. Першими такими працівниками стали військовополонені, а з січня 1942 року почався набір робітників-спеціалістів через біржі праці.
Хто такі «остарбайтери»
Термін "Ostarbeiter," що в перекладі означає "східний робітник," увійшов у вжиток нацистського режиму для позначення осіб, вивезених із радянських територій, головним чином українців. Вперше цей термін з’явився в наказі рейхсфюрера СС і начальника німецької поліції Генріха Гіммлера від 20 лютого 1942 року. Остарбайтери мали найнижчий соціальний і правовий статус серед примусових робітників з інших країн. Їх утримували в обов'язково огороджених таборах під постійним наглядом. Змушували знаходитися на території табору навіть у вільний час. На їхньому верхньому одязі обов'язково була нашивка "OST," що вказувало на їхнє походження зі сходу. Робочий день тривав до 16 годин, а правові обмеження не дозволяли їм користуватися навіть велосипедами, мати при собі документи та інше. За порушення встановлених правил передбачалися жорсткі штрафи, включно до смертної кари.
Перші остарбайтери їхали до Німеччини добровільно. Нацисти розгорнули в розпал голодної зими широкомасштабну агітаційну кампанію, обіцяючи добровольцям вигідну оплату праці, ситне харчування та забезпечення догляду за їхніми родинами під час перебування в Німеччині. Саме яскраві плакати, листівки та газети, а також оголошення, що лунали як з гучномовців, так і через проповіді священників у відкритих німцями церквах, впливали на рішення людей податися на Захід.
Проте добровольців було недостатньо для вирішення кадрового дефіциту, тому з середини весни почалося примусове вивезення на роботу до Німеччини. З початком цього процесу розпочався період відкритого терору, що охопив кожний куточок зайнятої території. Повсюдно проводилися раптові облави, людей могли схопити будь-де і будь-коли. У свідченнях очевидців тих подій часто можна зустріти описи про моторошні сцени облав або про те, як криком кричали українські дівчата, коли їх везли по вулицях того чи іншого міста на вантажівках у супроводі конвою. Іноді їм навіть не надавали можливості зібрати необхідні речі перед вивезенням.
Це призвело до того, що до кінця року було вивезено з окупованих східних територій понад 1 мільйон осіб, основна частка яких була із України. Загалом, до 1944 року Німеччина вивезла від 3 до 5 мільйонів примусових робітників, і три чверті з цієї чисельності складали саме українці, не враховуючи з Галичини, які входили до іншої категорії найманих працівників.
Важливо відзначити, що українців з Галичини, колишніх територій Австрійської імперії, які до 1939 року не входили до складу срср, нацисти визнавали як українців. Це був офіційний статус, що надавав їм право вільно пересуватися в межах населеного пункту без охорони, відвідувати церкву, не носити розпізнавальні знаки на верхньому одязі, без цензури вільно листуватися з рідними, отримувати допомогу від громадських організацій та користуватися трохи кращими умовами проживання і харчуванням.
Життя в Німеччині: сурова реальність примусової праці
Більшість остарбайтерів, що була вивезена в Німеччину, була задіяна в сільському господарстві, гірничодобувній і металургійній промисловості, а також на військових заводах, що виробляли зброю для армії. Згідно з положенням про використання робочої сили з окупованих територій, що було підписане Генріхом Гіммлером, завезена із-за кордону робоча сила була розділена на кілька категорій за територіальним принципом, з найнижчою категорією були "остарбайтери" - працівники із сходу. Вони працювали понад 12 годин на добу 6 днів на тиждень, отримували близько 30% заробітної плати німецьких робітників, частина з якої йшла як оплата за харчування і житло, були змушені носити спеціальний нагрудний знак з надписом «OST», що ідентифікував їх як приїжджих зі сходу, і в ряді випадків жити у спеціальних таборах під охороною. За спробу втечі остарбайтерам загрожувала смертельна кара або ув'язнення в концтаборі.
Остарбайтери, які працювали в промисловості, стикалися із жахливими умовами. Їхнє становище було подібним до того, що панувало у концтаборах, вони часто голодували, помирали від інфекційних хвороб і виснаження, ставали жертвами бомбардувань союзників. У 1946 році Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав використання примусової праці іноземців у нацистській Німеччині злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права.
Приблизно третину остарбайтерів направляли на роботу до сільських господарів, де вони мали кращі шанси на виживання та попадання в сприятливі умови. Для багатьох із них купували новий одяг, відпускали гуляти в місто, купували квитки в кінотеатр, садили за один обідній стіл. Після важкого та голодного існування в СРСР, українці отримали можливість ознайомитися із більш заможним європейським способом життя. Проте все це залежало від волі та людяності самого "бауера" – власника ферми чи господарства.
Післявоєнна доля: повернення на батьківщину та фільтрація
По закінченні війни більшість остарбайтерів повернулася на батьківщину — всі, хто перебував у радянській, британській чи французькій зоні окупації депортувалися до срср примусово.
Повернення на батьківщину для громадян срср не означало завершення поневірянь. Ставлення влади до остарбайтерів було, як до зрадників. Вони вважались соціально небезпечними і після перевірки у фронтових таборах або фільтраційних пунктах нквд на них чекали нові репресії. Тільки 59% змогли повернутися до своїх родин. 20% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, переважно – у штрафбати, ще 14% – до так званих трудових батальйонів, 7% було заарештовано.
Компенсаційні виплати
Переговори срср з Німеччиною про виплату коштів колишнім примусовим робітникам з срср розпочалися лише наприкінці 80-х років. У 1994 році німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам, і з України зокрема. Станом на 1 вересня 1999 року гуманітарні виплати в Україні отримали понад 600 тисяч осіб, на що було виділено трохи більше 370 млн. німецьких марок.Однак ці компенсаційні виплати не змогли покрити всіх страждань та втрат, які вони зазнали під час примусової праці в Німеччині.
Спадщина та пам'ять
Українські остарбайтери залишили свій слід в історії великої війни, і їхні долі повинні нагадувати нам про те, якою важкою була ця епоха для кожного, хто пережив її під час найбільших випробуваннь. Вивчення історії остарбайтерів є важливою складовою процесу осмислення трагічних наслідків війни, а також сприяє збереженню пам'яті про тих, хто витримав це страшне випробування. Їхні історії вчать нас про важливість мирного співіснування та несуть у собі пам'ять про тих, хто пройшов крізь темряву війни, демонструючи невгамовну силу людського духу та волі до життя.
