18.02.2024

«Померти як тварина»: дихотомія смерті людини та тварини у філософських романах Марґеріт Юрсенар

Дихотомія смерті людини та тварини в романах Юрсенар

Д. Шкода

З позицій різноманітних антропологічних та екофеміністичних студій розглядається дихотомія смерті людини та тварини у трьох романах Маргеріт Юрсенар - «Спогади Адріана», «Темний чоловік», «Що? Вічність» - як свідчення її філософських переконань проти ідеї вищості людини над твариною.

Ключові слова: насильницька смерть, «Інший», маскулінність, вільнообрана смерть, пасивність, андрогін, втрата людської ідентичності.

The point of the article is to observe the dichotomy of death of a man and an animal in terms of anthropology and ecofeminism in three novels by Marguerite Yourcenar Mémoires d'Hadrien, Un homme obscur, Quoi? L'Eternité as her objection against the domination of man over animals.

Key words: violent death, «the Other», masculinity, free chosen death, passivity, androgyne, loss of human identity.

Однією з центральних проблем творчості франко-бельгійської письменниці Маргеріт Юрсенар є тема смерті як фінальна мета життя, яка визначає, оформлює і надає сенсу існуванню будь-якої живої істоти. Ідею ж смерті людини авторка дуже часто пов’язує або порівнює зі смертю тварини. На проблему дихотомії смерті людини та тварини у філософських романах Маргеріт Юрсенар звертали увагу такі дослідники, як Мішель Гослар, Паскаль Доре, Кайза Андерссон. М. Гослар, наприклад, акцентував на порівнянні смерті людини із насильницькою смертю тварин [6]. На думку ж Паскаля Доре, насильницька смерть тварини слугувала часто прийомом «провіщення» смерті багатьох персонажів у різних творах М. Юрсенар [5, с. 66]. У свою чергу, Кайза Андерссон вказав на насильницьку смерть «анімалізованих» персонажів романів Юрсенар, тобто таких, яких за допомогою метафор та порівнянь було наділено тваринними рисами [4]. Новизною ж даної розвідки є спроба не лише систематизувати зазначену проблему зв’язку насильницької смерті тварини з подібною долею людей, але й розкрити філософські домінанти романів Юрсенар за допомогою концепції вільнообраної смерті тварини, яку імітує людина в своєму прагненні цілковитого єднання з Природою.

Метою дослідження є відстежити дві концептуальні моделі втілення зазначеної проблеми, а саме ідеї смерті насильницької та вільнообраної. Завданням даної статті є також спроба довести залежність пошуку людської ідентичності від ідеї тварини, яка панує в певній культурі.

За об’єкти дослідження було обрано три романи: «Спогади Адріана», «Темна людина» та «Що? Вічність», - в яких дихотомія смерті людини та тварини розкрита в ракурсі вищезазначених концептуальних моделей. Свої погляди на дану проблему М. Юрсенар виклала також у збірці есе «Час, цей великий скульптор», де вона закликала прийняти «Декларацію прав тварин». Проте із гіркою іронією вона висловилася щодо прийняття подібної декларації для людей, існування якої, на думку Юрсенар, ніяк не поліпшило ситуації з масовими вбивствами у XX ст. [3, с. 398]. А втім, письменниця все ж таки доводить далі важливість прийняття «Декларації прав тварин», бо вважає, що потрібно « піднятися проти войовничого невігластва, черствості, жорстокості, тим паче, що часто той, хто проявляє їх до людей, перед тим тренувався на тваринах <...> якби не перевозили тварин у фургонах, де вони гинуть без їжі та води, навіть не доїхавши до бойні, то було б менше пломбованих вагонів, у яких невинних жертв привозили до таборів знищення» [3, с. 399]. Отже, М. Юрсенар у цитованому есе проводить жорстку паралель між насильницькою смертю тварин та схожою гіркою долею людей, яку дослідники відстежують у її творах.

Показовим прикладом вищезазначеного зіставлення може слугувати епізод із останнього роману Юрсенар - «Що? Вічність». Це історія Марі, звичайної покірної домогосподарки. Дружина священика, вона й сама була дуже набожною та проводила щороку певний час у монастирі. І під час останньої своєї відпустки у монастирі, де вона зазвичай молилася та займалася медитацією, Марі зробила у своєму спеціальному щоденнику, відведеному для таких випадків, такий запис: « Чекаючи на годину, коли Господь забере нашу душу до себе, не проживаймо наше життя у жаху перед цією миттю, що єдина, безумовно, настане. Приймаючи невідворотній удар долі, що перетворить нас на попіл, не впадімо як тварини, нерозумними та нелюбимими, лише тому, що потрібно впасти. І заздалегідь, бо в житті треба все передбачати, і бо я не знаю ні коли, ні як я помру, я віддаю Господу у жертву своє життя заради спасіння дорогих мені людей. Нас всіх смерть застане в неочікувану годину. Важливо пожертвувати своїм життям ще до смерті. І також чинити всі наші дії з Богом, через Бога і задля Бога...» [9, с. 55]. Вісім місяців потому ця жінка померла за досить незвичайних обставин, але передбачених у цьому записі нею майже буквально. Марі спостерігала за дикими тваринами, що пересувалися краєм лісу неподалік від замку, аж раптом великий кабан, відірвавшись від стада, побіг прямо на неї. Молодий мисливець вистрелив у нього, але куля рикошетом відскочила від дерева і вбила на смерть Марі, яка «впала, мов тварина, нерозумна та нелюбима» (sans raison et sans amour).

Порівнюючи жінку з твариною в даному епізоді роману, Марґеріт Юрсенар вказує на те, що і жінка, і тварина є безправними істотами в маскулінному світі. Звернемо увагу на те, що Марі вбиває саме чоловік. Якщо в записі Марі слово «Бог» замінити словом «чоловік», то виходить, що вона не лише буквально передбачила свою смерть, але й провістила також долю усіх невільних жінок у маскулінній культурі. Згідно з уявленнями, що панують у цьому типі культури, жінка повинна пожертвувати своїм життям заради забезпечення існування чоловіка, що один лише вважається справжньою людиною, наділеною владою та розумом, за допомогою яких керує усіма іншими живими істотами на землі. Такою самопожертвою вона може врятувати себе та своїх дітей від страшної смерті, з якою постійно стикаються тварини, бо чоловік вважає їх нерозумними та не любить їх, а тому легко вбиває, наприклад задля розваги.

Розмірковуючи далі в романі над словами Марі, М. Юрсенар пише наступне: «Хто знає, говориться в книзі Еклезіаста, чи душі звірів потрапляють до пекла? «Хто запевнив Марі, що тварини, вражені смертю, помирають «нерозумними та нелюбимими, лише тому, що потрібно померти!» <...>. За яким-таким правом вона присвоїла собі можливість поставити себе вище над усіма іншими [тобто над тваринами. - Д. Ш.], які також живуть та вмирають? Проте вона нічого не присвоює; вона залишається вірною послідовницею тих ідей, що кружляли навколо неї» [9, с. 63]. В останній фразі відчувається іронія: Маргеріт Юрсенар критикує Марі не лише за те, що та не любила тварин і не співчувала їхній трагічній долі, а й за те, що вона сприйняла без найменшого спротиву цю ідею, сформовану під впливом християнсько-маскулінної ідеології, яка визначає існування жорсткої ієрархія між людьми та тваринами, а усі живі істоти є рабами Божими (чоловічими). Можна сказати, що в історії Марі - жінки, яка не пізнала себе і «пішла за чередою», - письменниця намагається розкритикувати такий вибір жінок та всіх людей, що сліпо слідують за велінням часу або жертвують своїм життям заради якоїсь ідеї, нав’язаної їм культурою та суспільством.

Епізод з Марі в романі «Що? Вічність» вказує також на існування в культурі, зокрема в маскулінній, ідеї вищості людини над твариною. Цю проблему самоствердження людини за рахунок тварини розглядає також Армель Ле Бра-Шопар в есе «Філософський зоопарк», в якому вона наголошує, що людині потрібно було не лише пройти стадію тварини, а й піднятися над нею, щоб утвердитись як людина [1, с. 8]. «Людина <...> набула людських рис, - пише французька дослідниця, - тільки через панування над звірами» [1, с. 237]. Аналізуючи у своїй роботі величезний спектр філософських праць мислителів від Платона до Фройда, які окреслюють феномен людини, А. Ле Бра-Шопар вказує на «двоїсте значення місця людини серед інших живих істот у дискусіях, що домінують на Заході, яке полягає, з одного боку, у визначенні людини через панування над твариною, а з іншого - у використанні вчення про тварину для виправдання домінування людини над іншими живими істотами, зокрема й над іншими людьми» [1, с. 12]. Власне, у своєму есе дослідниця поставила за мету розкрити в історії філософської думки вищезазначену ідею самоідентифікації людини у протиставленні з твариною. Як зрозуміло з наведеної цитати, цей процес має дві стадії розвитку - встановлення різниці між людиною та твариною, щоб виправдати перетворення останніх на бездушні об’єкти споживання та експлуатації, і звуження поняття людини лише до «білого самця» внаслідок анімалізації інших видів людей (жінок, чорношкірих, євреїв) й вилучення їх із людства.

Окреслені, таким чином, головні ідеї есе «Філософський зоопарк» слугують базисом для опису двох моделей людини, які будуються за принципом визначення стосунків між «Я» та «Іншим», де в ролі «Я», або суб’єкта, що конструює свою ідентичність, виступає «білий самець», а «Іншим» є тварина, або анімалізований вид людини. Присутність та відсутність ідеї влади однієї живої істоти над іншою є основною відмінністю, що різнить між собою ці дві моделі людини. У першій моделі, детально описаній уже в книжці А. Ле Бра-Шопар, присутня ідея панування людини над твариною, чи білого самця над анімалізованими видами людей. У другій же моделі людини ідея її влади над твариною повністю відсутня, бо людина вже не зображується як досконала істота, що має право зверхності та домінування над іншими живими істотами, вона така ж сама істота, як інші. На охарактеризованих двох моделях людської ідентичності засновуємо аналіз головних персонажів романів М. Юрсенар «Спогади Адріана» та «Темна людина» - імператора та простолюдина.

Варто зазначити, що «Спогади Адріана» та «Темна людина» відображають також еволюцію світоглядної парадигми письменниці, яку сама М. Юрсенар визначила як перехід від «археології до геології, від споглядання людини до споглядання землі» [6, с. 142]. Мішель Гослар, у свою чергу, пояснив цю зміну орієнтирів як двоетапний процес. Перший етап у творчості М. Юрсенар, до якого належить саме роман «Спогади Адріана», він назвав «гуманістичним», де «людина постає як центр усесвіту, або скоріше як кут зору, під яким споглядають світ» [6, с. 142]. Другий етап, до якого належить роман «Темна людина», Гослар охарактеризував як « долучення до геологічної ери, де сама людина - а тим паче індивід - втрачає свій статус центру, щоб стати елементом поміж іншими елементами у Всесвіті « [6, с. 142]. Отже, цей перехід від «археології до геології» можна окреслити як відмову від ідеї Людини, що знаходиться в самому центрі світобудови й панує над Природою, та звернення до ідеї «природної» людини, що позбавлена своєї владної сутності, щоб знову об’єднатися з усім світом та повернутися до Землі.

Ідею людини як центру характеризує образ імператора Адріана, героя роману «Спогади Адріана», який панує над усією Римською імперією, тобто в епоху Античності - над усім Західним світом. Однак, саме початково набута влада над Природою та її дикими створіннями надала Адріану поштовх до могутності, яку він утвердив потім у людському суспільстві як імператор. І згадуючи свої перші полювання, Адріан проводить паралель між владою над дикими тваринами та владою над людьми: «Я завжди підтримував з Діаною Лісовою стосунки мінливі та пристрасні - стосунки чоловіка з об’єктом своєї любові: ще підлітком, полювання на кабана вперше надало мені можливість відчути, що означає володарювати і що таке небезпека» [8, с. 289]. Крім того, що в цитаті виражена ідея зв’язку між полюванням (убивством тварини, а по суті - домінуванням над нею внаслідок перемоги над нею) та володарюванням, у ній також представлено владу чоловіка над жінкою. Діана Лісова, хоча і є богинею, проте, перетворена в устах Адріана на об’єкт любові, тоді як він (Адріан), смертний чоловік, є суб’єктом в цих стосунках. Отже, лексико-семантичний аналіз цієї фрази вказує на зв’язок домінування чоловіка над твариною з подальшим пануванням «білого самця» над анімалізованими ним іншими людськими видами, які у цьому випадку представлені в образі жінки-богині.

Проте образ Антіноя, молодого коханця Адріана, є кращим прикладом зазначеної ідеї панування «білого самця» над анімалізованим ним видом людини. Слід підкреслити, що Адріан дійсно сам наділяє свого супутника рисами тварини, використовуючи анімалістичні метафори: «приручена тварина», «молодий песик «, «молоде лоша» тощо. Окрім того, згадуючи свої стосунки з молодим греком, Адріан зізнається: «Я був абсолютним господарем лише один раз і лише над однією істотою» [8, с. 406]. Ця фраза не тільки доводить ідею цілковитого панування Адріана над своїм «анімалізованим» коханцем, а свідчить про те, що абсолютну владу над іншою істотою можна здобути лише в коханні.

Для аналізу любовних стосунків Адріана та Антіноя, які представляють собою конфлікт між « Я « та «Іншим», варто навести слова Ж. П. Сартра: «Усе, що потрібно мені, потрібно й іншому. <...> У той час як я намагаюся підкорити іншого, він намагається підкорити мене» [2, с. 239]. Таким чином, якщо Адріан прагнув та зумів отримати абсолютну владу над своїм коханцем, Антіной як «Інший» повинен бажати подібного. Проте перед тим як отримати владу над «білим самцем», «Іншому» слід позбавитися статусу анімалізованої людини, тобто потрібно самому стати «білим самцем».

І згідно з першою моделлю людини, яку ми б назвали маскулінною, «Інший», або «недосконалий ескіз чоловіка», повинен був пройти різноманітні ритуали ініціації, щоб стати «справжнім» чоловіком. У романі «Спогади Адріана» такими обрядами змужніння є полювання та ритуальне вбивство тварин. Останнім слугує в романі культ Мітри, що засновувався в Римі на ритуальному вбивстві бика, кров якого зміцнювала здоров’я, могутність та життєву силу учасників цієї містерії. Імітуючи свого кумира, Антіной пройшов як ритуал культу Мітри, так і обряд полювання, убивши царя звірів - величного лева. Проте він не досяг рівня досконалості Адріана, бо «погляд» останнього позбавив сакрального значення спроби Антіноя стати «справжнім чоловіком». Після того як Антіной пройшов містерії Мітри, Адріан побачив «постале з ями тіло, помережене полосами крові, волосся, що позлипалося від грязюки, обличчя, усе в плямах, які не можна відмити, а треба чекати, коли вони зійдуть самі, й відчув зневагу до усіх цих таємних та брутальних обрядів» [8, с. 425]. А після спеціального бенкету, на якому його коханець святкував свою перемогу над левом, Адріан пише, що вони побачили «рештки в ямі, що лишилися від царственого напередодні звіра, тепер це був усього лише червоний трупу сонмищі мух» [8, с. 432]. Можна сказати, що Адріан на прикладі «Іншого» відкриває для себе непотрібність та жорстокість таких ритуалів, які передбачали вбивство невинних тварин, що помирали «величніше, ніж людина» [8, с. 431].

У свою чергу, дві невдалі спроби Антіноя стати справжнім чоловіком пояснюються тим, що анімалізована «білим самцем» людина, яка проходить той же шлях самоствердження, що й він, не спроможна досягти того рівня «справжньої» людини за визначенням. З іншого боку, Антіной і не може цього зробити, бо «справжня» людина у маскулінній цивілізаційній моделі стає такою лише, коли отримує владу над іншим життям. Жорстокі вбивства тварин не давали такої влади Антіною, бо їх, по-перше, засуджував уже просвітлений новим знанням Адріан, а, по-друге, абсолютна влада Адріана над Антіноєм все одно не зменшувалася. Головна ставка у цій грі була не влада над життям тварини, а влада над долею людини. І тільки пожертвувавши своїм життям заради продовження життя свого коханця, «хлопчик, який боявся все втратити, - пише Адріан,- знайшов спосіб мене прив’язати до себе назавжди» [8, с. 443]. Таким чином, Антіной не міг отримати за життя абсолютну владу над Андріаном, а лише його власна смерть надала йому таку можливість.

Варто зазначити, що в образі смерті Антіноя лежить мотив «провіщення», про який говорила Паскаль Доре, коли наголошувала на тому, що смерть тварини передвіщає смерть людини [див. вище]. У випадку з Антіноєм це була його домашня тваринка - приручений сокіл, якого було принесено в жертву, щоб продовжити життя імператора. Після цього жертвоприношення Антіной прийняв рішення вчинити так само зі своїм життям. На нашу думку, смерть Антіноя та його сокола - анімалізованого чоловіка та власне тварини - свідчить про ідею необхідності такої жертви для забезпечення існування «білого» чоловіка в маскулінній культурі.

На відміну від персонажів роману «Спогади Адріана», імператора Адріана та грека-раба Антіноя, які з готовністю ступають на маскулінний шлях ініціації «справжнього» чоловіка, головний герой роману «Темний чоловік», Натанаель, свідомо чи несвідомо уникає його. Таке уникнення, а точніше вихід за межі маскулінної моделі людини передбачають маргіналізацію та фемінізацію героя. Останні два процеси в образі Натанаеля поєднуються, бо він стає маргіналом у середовищі чоловіків та обирає традиційні фемінні ролі в стосунках з іншими людьми та набуває ознак пасивності.

Варто зазначити, що сама М. Юрсенар пасивність вважала однією з фемінних рис. У післямові до повісті «Анна, сестра ...» вона визначила свій тип «ідеальної жінки», яка є «пасивною не через слабкість, а через мудрість» [8, с. 933]. І спочатку Натанаель є пасивним маргіналом саме завдяки так званій «слабкості» - народження в родині голландських іммігрантів-робітників у Лондоні, яких поважають англійці за їх важку працю. Проте його слабке здоров’я та фізична вада (кульгавість) не дозволяють йому долучитися до сімейної справи. Здобувши все-таки шанс на самоствердження як «білого самця» в маскулінному суспільстві завдяки інтелектуальній праці вчителя та шлюбові з коханою дівчиною, Натанаель втрачає цю можливість в силу фатального випадку, а саме скоєного ним смертельного замаху на п’яничку на вулиці. Опиняючись внизу ієрархічної драбини маскулінного суспільства, він змушений тікати з рідного краю на борту морського судна. І коли герой потрапляє на борт судна, він зустрічає спочатку лише собаку.

Цей епізод з собакою символізує першу зустріч з «Іншим» та перший крок поза межі маскулінного модусу. Якщо в зазначеному епізоді «Іншим» є власне тварина, то потім іншими в житті Натанаеля стають усі три зазначені А. Ле Бра-Шопар анімалізовані види людей: кок-метис, його перша дружина Фой, його друга дружина єврейка Сара. І усі ці постаті, які належать до маргіналіїв маскулінного світу, отримують владу над Натанаелем, «білим» самцем. Перші двоє - рятуючи йому життя, третя - даруючи йому кохання. Проте, Натанаель все рівно залишається в очах цієї трійці «білим» чоловіком. Наприклад, у випадку з метисом про це свідчить наступна фраза: « він [Натаніель. - Д. Ш.] не міг навіть оцінити, яку ж насолоду спроможний мати інший [метис. - Д. Ш.] від можливості захищати та пестити білу людину» [8, с. 949].

Отже, Натаніель добровільно віддає частину своєї влади «білого самця» «Іншому» й перебирає на себе пасивну роль в людських стосунках, що в традиційній маскулінній культурі відводилася жінці. Однак у процесі набуття певних фемінних рис Натаніель не втрачає своєї природної маскулінності. Можна сказати, що його маскулінність є інакшою, вона не сконцентрована на прагненні оволодіти життям «Іншого», вбиваючи його. Наприклад, перебуваючи на Втраченому острові, Натанаель стикається з суспільством так званих первісних людей, що добувають собі їжу полюванням та рибалкою. Це первісне плем’я індіанців пропонує Натанаелю також взяти участь у даних масових убивствах, проте він не спроможний на це, і його більше до них не залучають. У свою чергу, в романі наголошується, що Натаніель надавав перевагу збиранню ягід перед полюванням та рибалкою. Таким чином, герой роману «Темний чоловік» не обирає традиційну маскулінність, кредо якої є фраза «Убий». Тому він і тікає з рідного краю після спроби вбити п’яничку на вулиці: він утікає від цієї страшної маскулінності. Життєвим же кредо Натаніеля є фраза «Не вбий», не скривдь іншого, а краще врятуй його. І прикладом у цьому разі може слугувати випадок зі спаніелем, якого Натанаель врятував від зубів тигра та назвав символічним іменем «Sauvé», тобто в перекладі з французької означає той, хто врятований. Такий різновид маскулінності, активна сила якої направлена на порятунок життя, а не на його знищення, та добровільна фемінізація як прийняття пасивності «через мудрість» характеризують Натанаеля як андрогіна, а другу модель людини у Юрсенар - як андрогінну.

Однак ця друга модель людини передбачає не лише симбіоз різних маскулінних та фемінних рис, але й також вихід за межі європейської цивілізації, яка, на думку М. Юрсенар, у XX ст. була під сильним впливом ідеології суспільства споживання. Цей тип суспільства письменниця засуджувала, особливо за його надмірну експлуатацію природних багатств. Отож, у романі «Темний чоловік» М. Юрсенар й описала таку ситуацію виходу з «людського» суспільства, яку переживає Натаніель не на Загубленому острові, де люди лише виживали, а на Фризькому острові, де Натанаель навчався мистецтву помирати.

Це мистецтво полягало в тому, щоб позбутися усіх культурних нашарувань. Спочатку слід було позбутися відчуття часу: «Отож, час перестав існувати <...> без настінного годинника <...>, без ручного годинника <...>, без календаря пастухів <...> час проминав, мов блискавка чи тривав постійно» [8, с. 1032]. Потім людської мови. І згодом власної людської ідентичності. Втрата останньої передбачала рефлексію Натаніеля над природою власної особистості, яка в маскулінно дуалістичній культурі, за характеристикою Вел Палмвуд, базується на таких ієрархічно зумовлених парах, як раціональне / ірраціональне, чоловік / жінка, людина / тварина [7]. Натаніель зняття усіх цих біологічних та культурних відмінностей розпочинає саме з деконструкції пари людина/тварина: «Він не почувався, на відміну від багатьох, людиною у протиставленні до звірів та до дерев; скоріше братом - одним та віддаленим кузеном - іншим» [8, с. 1035]. Отже, Фризький острів поступово ставав для Натанаеля первісним доісторичним світом, де кожна жива істота була рівнозначним елементом Усесвіту. І для того, щоб навічно поєднатися з цією природною та космічною Єдністю, герой роману «Темна людина» обирає смерть, подібну до тої, яку обирають «хворі або поранені тварини: вони шукають прилисток, де б наодинці скінчити своє життя « [8, с. 1041].

Таким чином, друга модель людини, що розкрита в образі Натаніеля, пов’язана з другим різновидом смерті - вільнообраної смерті, коли людина вибирає померти в цілковитій самоті, уникнувши «усіх людських формальностей» [8, с. 1041], тобто померти, як тварина, на лоні природи. За словами М. Гослара, така смерть постає як «містичний та тілесний союз людини з Природою» [6, с. 144], поєднанням людини з царством тварин та рослин. Таку інтеграцію з Землею, з усім живим на планеті людина, за М. Юрсенар, може здійснити лише завдяки імітації шляху тварини: пасивне сприйняття власної долі, невтручання в основні життєдайні процеси на Землі та переживання власної смерті в цілковитій самоті й поза межами людської цивілізації.

Як висновок, перша модель людини розкриває ідею людини в маскулінній культурі, що базується на постійному існуванні дихотомічних опозицій людина / тварина, чоловік / жінка, раціональне / ірраціональне. Ця модель безпосередньо пов’язана з концептом влади, що передбачає панування «білого самця» над тваринами, або анімалістичними видами людей, яка проходить обрядів полювання, ритуальних вбивств та жертвоприношень. Друга ж, антропологічна, модель представляє іншу ідею культури, в якій стираються біологічні та культурні відмінності між різними людьми, між людиною та твариною, і в якій ідея вільнообраної, а не насильницької смерті постає як циклічне повернення до прадавніх часів, до часу Вічності, в лоно матінки Землі.

Література:

Ле Бра-Шопар, Армель. Філософський зоопарк. Від отваринення до вилучення з людства / Армель, Ле Бра-Шопар; [пер. з французької В. Шевченко]. - К.: Пульсари. - 312 с.
Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии / [пер. с фр., предисл., примеч. В. И. Колядко]. - М.: Республика, 2000. - 638 с.
Юрсенар, Маргерит. Избранные сочинения в 3 томах. Том 3. Эссе / Маргерит Юрсенар - С. П.: Издательство Ивана Лимбаха, 2004. - 752 с.
Andersson, Kajsa. Le « don sombre «. Le thème de la mort dans quatre romans de Marguerite. Yourcenar / Kaj sa Andersson. - Stockholm: Almqvist och Wiksell, 1989. - 274 p.
Doré, Pascal. Yourcenar, ou, Le féminin insoutenable / Pascal Doré. - Genève: Droz, 1999. - 337 p.
Goslar, Michel. Le retour à la source, la Terre, dans l’œuvre et dans la vie de Marguerite Yourcenar / Michel Goslar // Marguerite Yourcenar. Retour aux sources // Actes de colloque international de Cluj-Napoca 28-30 octobre 1993 / Édités par Rodica Lascu-Pop et Rémy Poignault. - Bucuresti: Editura Libra, 1998.-P. 142-152.
Plumwood, Val. Feminism and the Mastery of Nature / Val Plumwood. - L. - N.- Y.: Routledge, 1993. - 239 p.
Yourcenar, Marguerite. Œuvres romanesques / Marguerite Yourcenar.- P.: Gallimard, la Bibliothèque de la Pléiade, 1982. - 1364 p.
Yourcenar, Marguerite. Quoi? L’Éternité ... / Marguerite Yourcenar. - P.: Gallimard, 1988. - 360 p.

Л-ра: Сучасні літературознавчі студії. – 2011. – Вип. 8. – С. 315-325.

Біографія

Твори