Кетрін Менсфілд: від короткого оповідання до світового визнання
С. Р. Гадзицька
Стаття присвячена дослідженню творчого шляху Кетрін Менсфілд. Проаналізовано вплив автобіографічних фактів на оповідання письменниці. Визначено ключові особливості та прийоми, використані у трьох збірках її оповідань. Зазначаються основні тенденції розвитку літератури Нової Зеландії від початків до XX століття. Досліджено специфіку використання технік модернізму в оповіданнях авторки.
Ключові слова: модернізм, оповідання, «Блумсбері», епіфанія, Нова Зеландія, братство Фонтенбло, фемінізм.
Актуальність проблеми. Оскільки оповідання новелістки є маловивченими у наші дні, результати дослідження можуть бути використані при розробці вузівського курсу зарубіжної літератури XX ст., на семінарах, практичних заняттях з історії та теорії англійської літератури. Оповідання Менсфілд є важливим етапом в історії розвитку жанру англійського психологічної новели та англійської «малої прози».
Метою дослідження є вивчення творчого шляху Кетрін Менсфілдвід перших спроб пера до світового визнання.
Стан вивчення проблеми. Вартими уваги є роботи М. Янсон, М. Шершевської та Е. Мельниченко. Автори ставили за мету дослідити еволюцію творчості Кетрін Менсфілд, розкрити особливості письма, визначити її місце в історії англійської літератури XX століття. В XXI ст. вітчизняні літературознавці не звертаються до творчої спадщини письменниці, в той час як не зменшується кількість англомовних робіт про Менсфілд. Прикладом можуть бути праці Hankin С.А., Crone N., Tomalin C., Boddy G.
Виклад основного матеріалу. Народилася Кетрін Менсфілд у столиці Нової Зеландії, Веллінгтоні. Наприкінці XIX ст. Нова Зеландія вважалася колонією Австралії, яка, в свою чергу, була колонією Британії. Тому як і всі мешканці Нової Зеландії Кетрін Менсфілд, з одного боку, пишалася батьківщиною, а з іншого відчувала себе неповноцінною. У своєму щоденнику вона писала: «Тут я відчуваю себе зовсім хворою від горя і смутку — це жах... не можу зрозуміти як можна хотіти тут жити» [1]. Пізніше вона одночасно ненавиділа і захоплювалася своєю вітчизною: «...з роками я все частіше поверталася в думках в Нову Зеландію. Юна країна — істинний спадок, хоча потрібен час, щоб згадати про це. Проте Нова Зеландія у мене в крові» [1].
Вона була впевнена, щоб досягти успіху на письменницькому шляху їй потрібно залишити рідну країну, тому що перші твори у літературі Нової Зеландії з’явилися лише у другій пол. XIX ст. Письмова література створювалася англійською мовою, а на маорі (мова асимільованого населення Нової Зеландії-) друкувалися лише фольклор та християнська література. На початку XX ст. почала зростати національна свідомість, втілена у темах патріотизму, демократії та фемінізму у літературі. Письменниками цього часу є Д. Маккей, У. Сатчел, Д. Мандер. Буржуазне суспільство Нової Зеландії перших десятиліть XX ст. викликало критичне ставлення з боку письменників, яких обурювала його міщанська обмеженість.
Типовими англійцями були і батьки Кетрін Менсфілд, які готували дочку на роль зразкової дружини і матері. Сама Кетрін із ранніх років гостро відчувала свою відмінність від інших членів сім’ї. В дитинстві її описують як «мовчазну дівчинку з дорослою душею в дитячому тілі. З ранніх років вона шукала людей, близьких собі по духу та образу мислення. Так виявилася її пристрасна натура, схильність до ревнощів. Варто зазначити, що вона і сама вважала своїм пороком схильність вважати інших людей своєю власністю. У школі почала писати перші оповідання, які не сприймалися іншими через за великий розмір та егоцентризм. Після переїзду до Англії майбутня письменниця познайомилася з англійською та французькою літературою. В 1908 р. в її щоденнику з’явився запис «Я повинна бути письменницею» [1].
Перші три надруковані оповідання в австралійському журналі не принесли їй успіху.
Підкреслимо, що Лондон теж став для неї не центром культури, а буденним світом «маленьких» людей, що знайшло свій відбиток у майбутніх оповіданнях письменниці.
Важливим етапом стало знайомство Менсфілд з групою письменників «Блумсбері». Варто виокремити дружбу з Вірджинією Вульф. У своєму щоденнику вона писала: «Боже, мені подобається думати про тебе, Вірджинія, як про подругу. Не лий через мене сльози, пристрасне створіння, і не говори, ледь схиливши голову на бік і посміхаючись, ніби тобі відомий захопливий секрет. Але благаю, подумай, як рідко можна знайти таку ж пристрасть до письма, найти того, хто хоче бути з тобою чесним — і надати тобі повну свободу, без очікувань і будь-яких обмежень» [1]. їх об’єднувала взаємна симпатія і такий же сильний дух професійного суперництва. Завдяки В. Вульф Кетрін змогла безкоштовно друкувати свої оповідання у видавництві Леонарда і Вірджинії Вульф.
Перший великий успіх прийшов після збірки «В німецькому пансіоні». Оповідання із збірки є автобіографічним відображенням юнацького цинізму і гіркоти через нещасливий шлюб, назріваючу війну, у якій Англія і Німеччина стоять в опозиції одне до одного. Письменниця втратила брата у війні, що також вплинуло на її новели. Це пояснює упередженість героїні Менсфілд у ставленні до німців у пансіоні, сатиричне зображення кожного мешканця пансіону, показуючи їхнє справжнє обличчя без прикрас. Допомагає у цьому обмежений простір — пансіонат, який звужується до кімнати, у якій співбесідники обідають протягом певного часу. Використаний прийом дає змогу висвітлити духовну обмеженість кожного з присутніх. Кожне оповідання є саркастичним ескізом, карикатурою побуту, моралі, яка вдало контрастує з поглядами головної героїні. Точка зору письменниці домінує протягом розповіді.
У соціально-психологічних новелах розповідь ведеться від третьої особи; у героях більше індивідуальності, ніж в її попередніх ескізах.
Другою збіркою Кетрін Менсфілд є «Блаженство». Тут звернемо увагу на елемент, що створює стиль цієї новели, епіфанію, яка символізує прозріння, самопізнання. Письменниця не обмежується одним актом епіфанії протягом твору. У деяких новелах присутні 2 епіфанії: 1 — «хибна» і 2 — «істинна», що відкривається внаслідок випадкових обставин [3].
У новелі збірки «Щастя» Берта вважає себе найщасливішою жінкою на світі. Вона показує грушеве дерево у своєму саду подрузі і в ту мить дерево викликає у неї епіфанію. Жінка відчуває повноту щастя, однак пізніше вона стає свідком освідчення в коханні свого чоловіка і подруги. І тоді, повернувшись до грушевого дерева, Берта відчуває «істинну» епіфанію: її щастя було у солодкому незнанні.
Останньою збіркою є «Вечірка в саду». Новели збірки дозволяють читачу познайомитися зі всіма особливостями творчості письменниці та модернізму. Всі новели К. Менсфілд створені на контрастах, де молодість стикається зі старістю, традиції з нововведеннями, любов із ненавистю, а творчість із рутиною [3]. Як і для всіх модерністів, для К. Менсфілд характерні стрибки у часі, змішання оповіді з думками персонажів, використання техніки «потоку свідомості», у якій написаний останній твір збірки «Служниця своєї господині».
В останні роки життя Менсфілд проявила себе як плідна письменниця і багато що з прози до моменту її смерті залишилося неопублікованим. Її чоловік, Дж. Маррі сам відредагував і опублікував твори дружини. Результатом стали дві збірки новел «Гніздо голубки» (1923 р.) та «Щось дитяче» (1924 p.), збірка поезій «Алоє», збірка критичних робіт «Новели і новелісти» [2].
Висновки. З огляду на вищесказане, можна зробити висновок, що як автор коротких новел К. Менсфілд не має собі рівних. Ніхто з критиків не зміг розгадати таємниць її своєрідності. Головним у неї є тонка душа, що протягом восьми років сприймала випадкові враження душі. У цьому Кетрін допомагав її щоденник, у який вона заносила факти про погоду, сценки, власний характер, описувала розмови, сни чи природу. Щоденник - місце самотньої душі, місце бесіди з її другим «Я» [4]. К. Менсфілд безжалісно аналізувала свою творчість, хоча й знала про зростання своєї популярності в останні роки життя. Письменниця вважала, що для точного зображення життя потрібен фундамент, який вона спробувала створити в братстві Фонтенбло. Там вона сформулювала свої погляди про те, що духовне здоров'я є фундаментом для написання творів.
Останнім записом у її щоденнику є: «Все добре», що є висновком до якого вона прийшла, проживши лише 35 років. «Не хочу писати, хочу жити. Як це розуміти? Невідомо. Однак ось, будь ласка» [1].
Список використаної літератури:
- Mansfield К. Journal of Katherine Mansfield, ed. by J. M. Murry. The Albatros, Hamburg, Paris, Bologna, 1933.
- Mansfield K. Letters to J. M. Murry, ed. by J. M. Murry. L., 1951.
- The Critical Writings of K. Mansfield, ed. and :ntr. by C. Hanson. L., Macmillan, 1987.
- Mansfield K. Katherine Mansfield, thirst for life. URL :http://elena-v-kuzmina.blogspot.com/2009/03/katherine-mansfield-1888-1923.html
Л-ра: Актуальні питання культурології. – 2018. – Вип. 18. – С. 183-186.
Твори
Критика
