17-03-2024 Кетрін Менсфілд (Katherine Mansfield) 16

Кетрін Менсфілд: від короткого оповідання до світового визнання

С. Р. Гадзицька

Стаття присвячена дослідженню творчого шляху Кетрін Менсфілд. Проаналізовано вплив автобіографічних фактів на оповідання письменниці. Визначено ключові особливості та прийоми, використані у трьох збірках її оповідань. Зазначаються основні тенденції розвитку літератури Нової Зеландії від початків до XX століття. Досліджено специфіку використання технік модернізму в оповіданнях авторки.

Ключові слова: модернізм, оповідання, «Блумсбері», епіфанія, Нова Зеландія, братство Фонтенбло, фемінізм.

Актуальність проблеми. Оскільки оповідання новелістки є маловивченими у наші дні, результати дослідження можуть бути використані при розробці вузівського курсу зарубіжної літератури XX ст., на семінарах, практичних заняттях з історії та теорії англійської літератури. Оповідання Менсфілд є важливим етапом в історії розвитку жанру англійського психологічної новели та англійської «малої прози».

Метою дослідження є вивчення творчого шляху Кетрін Менсфілдвід перших спроб пера до світового визнання.

Стан вивчення проблеми. Вартими уваги є роботи М. Янсон, М. Шершевської та Е. Мельниченко. Автори ставили за мету дослідити еволюцію творчості Кетрін Менсфілд, розкрити особливості письма, визначити її місце в історії англійської літератури XX століття. В XXI ст. вітчизняні літературознавці не звертаються до творчої спадщини письменниці, в той час як не зменшується кількість англомовних робіт про Менсфілд. Прикладом можуть бути праці Hankin С.А., Crone N., Tomalin C., Boddy G.

Виклад основного матеріалу. Народилася Кетрін Менсфілд у столиці Нової Зеландії, Веллінгтоні. Наприкінці XIX ст. Нова Зеландія вважалася колонією Австралії, яка, в свою чергу, була колонією Британії. Тому як і всі мешканці Нової Зеландії Кетрін Менсфілд, з одного боку, пишалася батьківщиною, а з іншого відчувала себе неповноцінною. У своєму щоденнику вона писала: «Тут я відчуваю себе зовсім хворою від горя і смутку — це жах... не можу зрозуміти як можна хотіти тут жити» [1]. Пізніше вона одночасно ненавиділа і захоплювалася своєю вітчизною: «...з роками я все частіше поверталася в думках в Нову Зеландію. Юна країна — істинний спадок, хоча потрібен час, щоб згадати про це. Проте Нова Зеландія у мене в крові» [1].

Вона була впевнена, щоб досягти успіху на письменницькому шляху їй потрібно залишити рідну країну, тому що перші твори у літературі Нової Зеландії з’явилися лише у другій пол. XIX ст. Письмова література створювалася англійською мовою, а на маорі (мова асимільованого населення Нової Зеландії-) друкувалися лише фольклор та християнська література. На початку XX ст. почала зростати національна свідомість, втілена у темах патріотизму, демократії та фемінізму у літературі. Письменниками цього часу є Д. Маккей, У. Сатчел, Д. Мандер. Буржуазне суспільство Нової Зеландії перших десятиліть XX ст. викликало критичне ставлення з боку письменників, яких обурювала його міщанська обмеженість.

Типовими англійцями були і батьки Кетрін Менсфілд, які готували дочку на роль зразкової дружини і матері. Сама Кетрін із ранніх років гостро відчувала свою відмінність від інших членів сім’ї. В дитинстві її описують як «мовчазну дівчинку з дорослою душею в дитячому тілі. З ранніх років вона шукала людей, близьких собі по духу та образу мислення. Так виявилася її пристрасна натура, схильність до ревнощів. Варто зазначити, що вона і сама вважала своїм пороком схильність вважати інших людей своєю власністю. У школі почала писати перші оповідання, які не сприймалися іншими через за великий розмір та егоцентризм. Після переїзду до Англії майбутня письменниця познайомилася з англійською та французькою літературою. В 1908 р. в її щоденнику з’явився запис «Я повинна бути письменницею» [1].

Перші три надруковані оповідання в австралійському журналі не принесли їй успіху.

Підкреслимо, що Лондон теж став для неї не центром культури, а буденним світом «маленьких» людей, що знайшло свій відбиток у майбутніх оповіданнях письменниці.

Важливим етапом стало знайомство Менсфілд з групою письменників «Блумсбері». Варто виокремити дружбу з Вірджинією Вульф. У своєму щоденнику вона писала: «Боже, мені подобається думати про тебе, Вірджинія, як про подругу. Не лий через мене сльози, пристрасне створіння, і не говори, ледь схиливши голову на бік і посміхаючись, ніби тобі відомий захопливий секрет. Але благаю, подумай, як рідко можна знайти таку ж пристрасть до письма, найти того, хто хоче бути з тобою чесним — і надати тобі повну свободу, без очікувань і будь-яких обмежень» [1]. їх об’єднувала взаємна симпатія і такий же сильний дух професійного суперництва. Завдяки В. Вульф Кетрін змогла безкоштовно друкувати свої оповідання у видавництві Леонарда і Вірджинії Вульф.

Перший великий успіх прийшов після збірки «В німецькому пансіоні». Оповідання із збірки є автобіографічним відображенням юнацького цинізму і гіркоти через нещасливий шлюб, назріваючу війну, у якій Англія і Німеччина стоять в опозиції одне до одного. Письменниця втратила брата у війні, що також вплинуло на її новели. Це пояснює упередженість героїні Менсфілд у ставленні до німців у пансіоні, сатиричне зображення кожного мешканця пансіону, показуючи їхнє справжнє обличчя без прикрас. Допомагає у цьому обмежений простір — пансіонат, який звужується до кімнати, у якій співбесідники обідають протягом певного часу. Використаний прийом дає змогу висвітлити духовну обмеженість кожного з присутніх. Кожне оповідання є саркастичним ескізом, карикатурою побуту, моралі, яка вдало контрастує з поглядами головної героїні. Точка зору письменниці домінує протягом розповіді.

У соціально-психологічних новелах розповідь ведеться від третьої особи; у героях більше індивідуальності, ніж в її попередніх ескізах.

Другою збіркою Кетрін Менсфілд є «Блаженство». Тут звернемо увагу на елемент, що створює стиль цієї новели, епіфанію, яка символізує прозріння, самопізнання. Письменниця не обмежується одним актом епіфанії протягом твору. У деяких новелах присутні 2 епіфанії: 1 — «хибна» і 2 — «істинна», що відкривається внаслідок випадкових обставин [3].

У новелі збірки «Щастя» Берта вважає себе найщасливішою жінкою на світі. Вона показує грушеве дерево у своєму саду подрузі і в ту мить дерево викликає у неї епіфанію. Жінка відчуває повноту щастя, однак пізніше вона стає свідком освідчення в коханні свого чоловіка і подруги. І тоді, повернувшись до грушевого дерева, Берта відчуває «істинну» епіфанію: її щастя було у солодкому незнанні.

Останньою збіркою є «Вечірка в саду». Новели збірки дозволяють читачу познайомитися зі всіма особливостями творчості письменниці та модернізму. Всі новели К. Менсфілд створені на контрастах, де молодість стикається зі старістю, традиції з нововведеннями, любов із ненавистю, а творчість із рутиною [3]. Як і для всіх модерністів, для К. Менсфілд характерні стрибки у часі, змішання оповіді з думками персонажів, використання техніки «потоку свідомості», у якій написаний останній твір збірки «Служниця своєї господині».

В останні роки життя Менсфілд проявила себе як плідна письменниця і багато що з прози до моменту її смерті залишилося неопублікованим. Її чоловік, Дж. Маррі сам відредагував і опублікував твори дружини. Результатом стали дві збірки новел «Гніздо голубки» (1923 р.) та «Щось дитяче» (1924 p.), збірка поезій «Алоє», збірка критичних робіт «Новели і новелісти» [2].

Висновки. З огляду на вищесказане, можна зробити висновок, що як автор коротких новел К. Менсфілд не має собі рівних. Ніхто з критиків не зміг розгадати таємниць її своєрідності. Головним у неї є тонка душа, що протягом восьми років сприймала випадкові враження душі. У цьому Кетрін допомагав її щоденник, у який вона заносила факти про погоду, сценки, власний характер, описувала розмови, сни чи природу. Щоденник - місце самотньої душі, місце бесіди з її другим «Я» [4]. К. Менсфілд безжалісно аналізувала свою творчість, хоча й знала про зростання своєї популярності в останні роки життя. Письменниця вважала, що для точного зображення життя потрібен фундамент, який вона спробувала створити в братстві Фонтенбло. Там вона сформулювала свої погляди про те, що духовне здоров'я є фундаментом для написання творів.

Останнім записом у її щоденнику є: «Все добре», що є висновком до якого вона прийшла, проживши лише 35 років. «Не хочу писати, хочу жити. Як це розуміти? Невідомо. Однак ось, будь ласка» [1].

Список використаної літератури:

Mansfield К. Journal of Katherine Mansfield, ed. by J. M. Murry. The Albatros, Hamburg, Paris, Bologna, 1933.
Mansfield K. Letters to J. M. Murry, ed. by J. M. Murry. L., 1951.
The Critical Writings of K. Mansfield, ed. and :ntr. by C. Hanson. L., Macmillan, 1987.
Mansfield K. Katherine Mansfield, thirst for life. URL :http://elena-v-kuzmina.blogspot.com/2009/03/katherine-mansfield-1888-1923.html

Л-ра: Актуальні питання культурології. – 2018. – Вип. 18. – С. 183-186.

Біографія

Твори

Критика