Кетрін Менсфілд. Картинки весни
І
Дощить. Великі ніжні краплі спадають на долоні та обличчя людей; величезні теплі краплі, як розплавлені зірки. «Купуйте троянди, лілії, фіалки!» – горланить убога стара карга. Її зібрані в букет лілії більше схожі на зів’ялу цвітну капусту. Туди-сюди вона волочить свій скрипучій візок, від якого нестерпно смердить. Нікому й на думку не спадає щось у неї придбати. Вам доводиться йти по самісінькій середині вулиці, оскільки на тротуарі зовсім немає місця. Усі магазини переповнені. Біля кожного магазину видніється пошарпана оборка з задрипаного мережива і брудна стрічка, щоб зачарувати та заманити вас. На столах, виставлених на вулиці, можна побачити іграшкові гармати, солдатиків, дирижаблі та фотографії дивовижних красунь у різноманітних рамках; здоровезні корзини з жовтими солом’яними капелюшками, навалені одна на одну, ніби корзини з випічкою; рядки кольорових чобіт і черевики – такі малі, що ніхто не зміг би їх взути. Один із магазинів доверху набитий дощовиками Макінтош, складеними маленькими квадратиками – блакитні для дівчат, рожеві для хлопчиків – з написом «Немовля» посередині.
«Купуйте лілії, троянди, гарненькі фіалки!» – не припиняє волати стара, наштовхуючись на черговий візок. Але він міцно стоїть. Він ущерть набитий салатом. Його власниця – гладка жінка похилого віку – міцно спить, обійнявши свій візок: лицем уткнувшись у той самий салат. Хто буде купувати? Всі продавчині – жінки. Вони сидять на розкладних табуретах, замріяні та знуджені. Раз за разом одна з них встає, бере щітку для пилу зі страусового пера, неначе палаючий смолоскип, обмете кілька речей та й знов сідає на своє місце. Навіть пухкенький дідок у мандаринових окулярах, який стоїть та обертає стенд з веселими листівками, не може визначитись…
Раптом з пустого магазину на розі вулиці лунають звуки піаніно, і скрипка з флейтою підхоплюють його. На вікнах магазину видніються написи: «Нові пісні. Перший поверх. Вхід безкоштовний». Але, навіть не зважаючи на те, що вікна на першому поверсі відчинені, бажаючих ввійти немає. Більшість просто вештається на вулиці, посміхаючись щоразу, як різкі голоси відвідувачів вириваються через вікна надвір, у тепле дощове повітря. Біля входу стоїть худорлявий чоловік у рваних домашніх капцях. У свій тріснутий капелюх він запхнув пір’їну і був дуже задоволений своїм виглядом. Пір’їна дійсно була чудова. На ньому військовий мундир з погонами та білі рукавички на руках, в яких він тримає позолочену тростину. Одразу видно, наскільки він пишається своїм виглядом, а голос виривається з його грудей стрімко та гучно.
«Заходьте! Заходьте! Нові пісні! Кожна співачка дуже відома в Європі. Такого видатного оркестру ви більше ніде не зустрінете. Можете лишатись, скільки забажаєте. Такий шанс випадає лише раз у житті. Якщо ви його проґавите – будете жалкувати про це все життя!» Але всім байдуже. Ніхто не заходить. А чому вони мають? Вони все знають про цих дівчат – цих відомих артисток. Одна з них одягнена в біле кашемірове плаття, інша – в блакитне. Обидві мають темне кучеряве волосся і рожеву троянду, пришпилену над вухом… Вони знають все про чобітки на ґудзиках у піаніста: на лівій нозі – якою він тисне на педаль – у нього тріщина, від кісточки аж до великого пальця. А погризені нігті скрипаля? Довгі, але не такі довгі, як манжети у флейтистки. Всі ці речі так само відомі, як і їхні «нові пісні».
Довгий час музика продовжує лунати так само, як і гучний радісний голос зазивача. Потім хтось біля сходів гукає, і він – з тим самим пихатим виглядом – зникає. Голоси замовкають. Звуки піаніно, скрипки та флейти перетікають в тишу. Тільки мереживна завіса на першому поверсі подає ознаки життя, тремтячи та коливаючись від потоку повітря, що заходить через вікно…
Усе ще дощить. Темніє. Ось троянди! Ось лілії! Хто ж купить мої фіалки?...
ІІ
Май надію! Ти нікчема – плаксива, безсила жінка! Рви-но свою останню струну та покінчи з цим. Я зійду з розуму через твоє безкінечне тілікання: кожен удар мого серця б’ється йому в такт. Ранок. Я лежу в пустій постелі – величезній, як поле, і такій же холодній та незахищеній. Сонячні промені, відбиваючись від річки, проникають крізь віконниці та несміливо розтікаються по стелі. Ззовні долинає стукіт молотка, а у будинку, далеко внизу, чути, як відчиняються та зачиняються двері. Невже це моя кімната? Чи ці речі на кріслі. Хіба вони мої? Під подушкою (ознакою самотньої жінки) цокає годинник. Чути дзвоник при вході. Невже! Нарешті! Я вистрибую з ліжка і стрімголов несуся до дверей. Дзвони швидше, швидше! Май надію!
- Ваше молоко, мадемуазель, – суворо дивлячись на мене вимовив консьєрж.
- А, так… Дякую вам! – У розпачі вигукнула я, радісно розмахуючи пляшкою з молоком. – Для мене немає листів?
- Жодного, мадемуазель.
- Але ж поштар – він вже телефонував?
- Довгих півтори години тому, мадемуазель.
Зачини двері. Постій хвильку в проході. Послухай, послухай той самий ненависний їй дзвін. Вмовляй її, благай її, домагайся того, щоб вона хоч раз зіграла цю чарівну мелодію. Лише для однієї струни. Та даремно.
ІІІ
По той бік річки, по крутій кам’янистій дорозі, що облямовує берег, іде жінка. Вона спустилася сходами, що вели з набережної Кей, повільною ходою, спираючись рукою на стегно. Який чудовий вечір! Річка – немов вкрита пелюстками фіалок, а небо – ніжно-бузкового кольору. Вздовж дороги, якою вона йде, з одного боку – яскраві великі дерева, сповнені тремтливого світла, а з іншого – човни танцюють вгору-вниз, розганяючи важкі пінні брижі, що розбиваються об берег майже біля її ніг. Та ось вона зупинилася. Раптово звернула з дороги. Прихилилась до дерева, закрила лице долонями: вона плаче. Тепер вона ходить туди-сюди, заламуючи руки. Вона знову повертається до дерева, знову прихилилася до нього. Відкинула голову назад, а її руки складені так, ніби вона обхопила когось їй любого. У неї на плечах тоненька сіра шаль. Вона вкрила її кінцем своє обличчя і хитається зі сторони в сторону.
Але ніхто не може ридати вічно. Тому все ж таки вона приходить до тями: стає тихою та спокійною, підправляє зачіску, розгладжує свій фартух. Робить один крок, потім другий. Ні! Занадто, занадто рано! Її руки знову закривають обличчя, вона біжить назад, назад до дерева. Вона здається маленькою плямою на тлі високого стовбура. Квадратні вікна починають заливатися золотим сяйвом; світло вуличних ліхтарів пробивається скрізь молоде листя; яскраво-жовті світлячки танцюють разом із човнами над рікою. На секунду вона здається лише тінню перед деревом – білою, сірою, чорною, – що згасає у пітьмі та розчиняється між камінням. А потім її нема.
1915
З англійської переклав Артем Фурманчук
Твори
Критика
