Біографія Девіда Фостера Воллеса
Девід Фостер Воллес – американський романіст, повістяр та есеїст. Академічний шлях подарував йому звання професора англійської мови і творчого письменства.
Освіта й молодість Воллеса
Майбутній письменник народився 21 лютого 1962 року у містечку штата Нью-Йорк у родині Саллі Джин Воллес (в дівоцтві Фостер) та Джеймса Дональда Воллеса. Однак згодом Воллеси полишили нью-йоркську Ітаку та вирушили до штату Іллінойс, де знаходився однойменний університет – Урбана-Шампейн. На перетині двох міст Девід і зростав разом зі своєю молодшою сестрою Емі Воллес-Гейвенс. Його батько викладав філософію в Університеті Іллінойсу, що базувався посеред амальгамації тих двох населених пунктів – Урбани й Шампейн. Матір опікувалася викладацтвом англійської мови в громадському коледжі Паркленд, де у 1996 здобула відзнаку «Професор року». До четвертого класу Воллес рушив у початкову школу Янкі Рідж – Урбана прочинила перед ним двері, первинну освіту він продовжив здобувати у середній школі Брукенса, де згодом завершив той шлях у старшій школі, яка носила назву міста.
У підлітковому віці Воллес увійшов до іллінойської ліги юніорів-тенісистів. Про той період майбутній письменник розповість в есеї «Похідний спорт з Алеї Торнадо», що вперше побачить світ у журналі «Harper's Magazine» під заголовком «Теніс, торнадо й тригонометрія». Родина Воллесів сповідувала атеїзм. Попри це, юнак двічі намагався долучитися до католицької конфесії, хоча й не подужав початкових обрядів ініціації. Згодом він приєднався до відгалуження руху християн-протестантів – церква Менонітів прийняла майбутнього письменника до себе.
Воллес вступив до Емгерстського коледжу, альма-матер його батька. Там юнак вивчатиме англійську мову й філософію і за наполегливість на академічному шляху здобуде диплом з відзнакою у 1985. Крім усього іншого, він був учасником хору; його сестра згадує, що Девід володів неперевершеним голосом. У філософських студіях увагу майбутнього письменника привернула модальна логіка та математика. 1985 року Воллес захистив дисертацію, де філософія перетнеться з логікою модальности. Та праця подарує Девідові Меморіальну премію Гейл Кеннеді. Щоправда, у формі есею його філософський здобуток розквітне вже посмертно – однак з яскравою назвою «Доля, час і мова: Нарис свободи волі» (2010).
Та дисертація сформувала підвалини його першої літературної спроби – роману «Мітла системи» (1987): праці, що надихнула його торувати письменницьких шлях. Його тезка, Девід Ліпські, згадуючи розмову з Воллесом, пригадує Фостерові слова: «Коли я писав “Мітлу системи”, то всередині вирувало відчуття – ось я зреалізував власне єство на 97 відсотків, а філософія дозволила мені розкрити лише 50».
У 1987 Воллес здобуде диплом магістра образотворчих мистецтв за спеціальністю «художнє письмо» в Університеті Арізони. На пошуки регалій аспіранта він рушить до Гарварду (штат Массачусетс), однак невдовзі полишить ту справу.
Подальша доля Девіда Фостера Воллеса
У 2002 Воллес знайомиться з художницею на ймення Карен Л. Грін. 27 грудня 2004 вони укладуть шлюб.
Воллес боровся з депресією, алкоголізмом, наркозалежністю та суїцидальними схильностями. Митець неодноразово потрапляв до психіатричних клінік. У 1989 він провів чотири тижні в лікарні Маклін – психіатричному закладі міста Белмонт, штат Массачусетс, що належить до Гарвардської медичної школи, – де пройшов програму детоксикації від дії наркотиків та алкоголю. Згодом він розповість, що перебування у тій лікарні кардинально змінило його життя.
Девід любив собак, тож мріяв заснувати притулок для чотирилапих безхатченків. За словами його друга Джонатана Франзена, у нього «була особлива симпатія до собак, що зазнали насильства. Зміни в характері цих тварин відштовхували від них інших людей – потрібно було володіти неабиякою терплячістю».
На початку 1990-х Воллес перебував у стосунках з письменницею Мері Карр. Згодом жінка охарактеризує Девіда як людину, що просто-таки схибилась на її власній персоні. За словами Карр, взаємини з ним завше були бурхливими не в ліпшому сенсі: одного разу Девід жбурнув у жінку журнальним столиком, а іншого – силоміць витяг з машини, тож Мері довелось мандрувати додому пішки. Роки потому вона стверджуватиме, що біограф Воллеса, Д. Т. Макс, замовчував інформацію про насильство з боку митця. Мері прокоментувала Максовий нарис їхніх з Девідом стосунків у соцмережі X: «Це приблизно 2% того, що відбувалося між нами». За її словами, Воллес лупцював жінку ногами, вдирався вночі до її будинку, залазячи по стіні до вікна, а також переслідував її п'ятирічного сина, коли той повертався зі школи додому.
Діяльність і кар'єра Воллеса
«Мітла системи» (1987) привернула загальнонаціональну увагу та схвальні відгуки критиків. У «Нью-Йорк Таймс» Керін Джеймс називала роман «маніакальною, людяною, недосконалою феєрією, що постає безпосередньо з гіпертрофованих традицій “Франчайзера” Стенлі Елкіна, “Ві” Томаса Пінчона та “Світу за Гарпом” Джона Ірвінга».
У 1991 Воллес почав викладати літературу на посаді ад'юнкт-професора бостонського коледжу Емерсона. Наступного року, за пропозицією колеги й однодумця Стівена Мура, Воллес отримує посаду на катедрі англійської мови в Університеті штату Іллінойс. У 1991 він розпочав роботу над другим романом «Нескінченний жарт» і в грудні 1993 надіслав чернетку власному редакторові. Після публікації низки уривків упродовж 1995 року, книгу надрукували у 1996.
У 1997 Воллес здобув стипендію імені Макартура. Він також отримав премію Ага Хана в галузі художньої літератури, яку редакція журналу The Paris Review присудила йому за одне з оповідань у збірці «Короткі інтерв'ю з огидними чоловіками».
У 2002 Воллес переїхав до Клермонту штат Каліфорнія, щоб зайняти там посаду першого професора з креативного письма та, за сумісництвом, професора англійської мови в коледжі Помона. Фінансування надходило шляхом стипендії Роя Е. Діснея. Він викладав один-два предмети для студентів на семестр і зосередився на письменницькій діяльности.
2005 року Воллес виголосив промову перед випускниками Кеньйонського коледжу. Її опублікували у вигляді книги «Це вода» у 2009. У травні 2013 фрагменти промови використали у популярному онлайн-відео під назвою «This Is Water» («Це вода»).
Бонні Наделл протягом усієї кар'єри Воллеса працювала його літературним агентом. Майкл Пітч був редактором «Нескінченного жарту».
12 вересня 2008 року Воллес помер. У березні 2009 видавництво Little, Brown and Company оголосило, що опублікує рукопис незавершеного роману «Блідий король», над яким Воллес працював. Пітч зібрав роман докупи з чернеток і нотаток, які залишив Девід. Декілька уривків оприлюднили в «The New Yorker» та інших журналах. Книга «Блідий король» вийшла друком 15 квітня 2011 й отримала переважно позитивні відгуки. Мічіко Какутані з The New York Times писала, що «Блідий король» «демонструє Воллесове сприйняття концепту уривчастости; його захоплення як метамистецтвом, так і мікроскопічним виміром, постмодерністською бурхливістю і старомодною оповіддю, а також постійний інтерес до одержимости гонитвою за власним задоволенням і розвагами, що панує у Америці сучасности». Книгу номінували на Пулітцерівську премію.
Протягом своєї кар'єри Воллес публікував короткі оповідання в таких виданнях, як The New Yorker, GQ, Harper's Magazine, Playboy, The Paris Review, Mid-American Review, Conjunctions, Esquire, Open City, Puerto del Sol та Timothy McSweeney's Quarterly Concern.
Тематика і стиль Девіда Фостера Воллеса
Воллес хотів вийти за межі іронії та метамистецтва, що асоціюються з постмодерном, та досліджувати пост-постмодерністський, або ж метамодерністський стиль. В есе «E Unibus Pluram: Television and U.S. Fiction» (написане 1990 року, опубліковане 1993-го) він висловив припущення, що телебачення чинить іронічний вплив на художню літературу і закликав літераторів відмовитися від дріб'язкового бунтарства, властивого ТБ:
Я хочу вас запевнити, що іронія, мовчанка з кам'яним обличчям і страх перед глузуванням є характерними рисами сучасної американської культури (частиною якої є і найсучасніша фантастика). Вона тішиться, що має бодай якийсь стосунок до ТБ-парадигм, що вже ухопили моє покоління власною химерно-чудернацькою рукою прямісінько за горлянку. Я збираюся довести, що іронія та кепкування – речі кумедні та дієві, але водночас слугують чинниками глибокого розпачу та застою в американській культурі, і що для белетристів-початківців вони становлять надзвичайно дошкульну проблему.
Воллес послуговувався багатьма формами іронії, але, як правило, фокусувався на прагненні людини до щирого, несвідомого досвіду та механіках комунікації в суспільстві, що потопає у потоках медіаконтенту.
У художній прозі Воллеса поєднані різні способи оповіді й авторські погляди, які втілюються через жаргонізми та вигаданий лексикон, як-от власноруч створені абревіатури й акроніми, довгі речення, що охоплюють кілька інших, а також розлоге використання пояснювальних приміток, як-от у «Нескінченному жарті» та оповіданні «Октет» (збірка «Короткі інтерв'ю з огидними людьми»), а також у переважній більшости його нехудожніх текстів, що вийшли друком після 1996-го року. В інтерв'ю 1997 року, присвяченому Чарлі Роузу, Девід пояснив, що примітки були покликані зруйнувати лінійну оповідь, аби відобразити його сприйняття дійсности, не знищуючи водночас оповідальної структурности. Він стверджував, що міг влаштувати ту структурну мішанину з речень, але б тоді ніхто не взявся читати його твори.
Д.Т. Макс описує творчість Воллеса як «незвичну суміш інтелектуального та пристрасного», де почасти присутні декілька протагоністів, а події розгортаються в різних локаціях. Девід розмірковує про фрагментарність мислення, зв'язок між радістю та нудьгою, а також про психологічну напругу, що її породжують потворні та прекрасні аспекти людських тіл. За Воллесом, «художня література присвячена опису довбаної людськости». Він зазначав, що прагне писати «морально-пристрасну й пристрасно-моральну художню літературу», яка допомагала б читачеві «стати менш самотнім всередині». Вступна промова Девіда з Кеньйонського коледжу характеризує досвід людськости як щоденну кризу у симбіозі з хронічним розпачем. Вона застерігає людину щодо оманливости соліпсизму й апелює до екзистенційних цінностей – співчуття та поміркованости:
Автентичний аспект свободи охоплює уважність, усвідомлення, дисципліну й зусилля, а також спроможність щиро опікуватися долею іншого: жертвувати, жертвувати заради людської істоти знову й знову, шляхом мільярдних дрібок розмаїтих і непринадних способів, щодень. І єдина автентична Правда – людина вирішує самотужки, як сприйматиме ту жертву. Вона індивідуально осягає, чи має сенс жертовність, чи ж вона – беззмістовна. Все просто – необхідно лиш втримати Правду в авангарді рутинної свідомости.
Поза художньою літературою
Воллес висвітлював президентську кампанію сенатора Джона Маккейна 2000 року та теракти 11 вересня для видання Rolling Stone; писав про круїзні лайнери (що стало заголовком його першої книги поза художньою прозою), ярмарки штатів й торнадо – для журналу Harper's Magazine; Відкритий чемпіонат США з тенісу для журналу Tennis; про Роджера Федерера для The New York Times; про режисера Девіда Лінча та порноіндустрію для журналу Première; змалював тенісиста Майкла Джойса для Esquire; описав механіку індустрії спецефектів для журналу Waterstone; розкрив постать консервативного радіоведучого Джона Зіглера для The Atlantic, а також розповів про фестиваль омарів у штаті Мен для журналу Gourmet. Він також створював рецензії на книги різних жанрів для Los Angeles Times, The Washington Post, The New York Times та The Philadelphia Inquirer. У номері The Atlantic за листопад 2007 року, присвяченому 150-річчю журналу, Воллес був серед тих авторів, митців та політиків, які підготували короткі нариси «майбутнього американської ідеї».
Вищезазначені есеї та інші твори сформували три збірки: «Нібито весела річ, яку я більше ніколи не зроблю», «Подумайте про лобстера» та посмертну «І плоть, і ні». Остання з них містить деякі з ранніх робіт Девіда, включно з його першим опублікованим есеєм «Вигадане майбутнє й очевидна юність». Статті Воллеса про теніс увійшли до збірки під назвою «Теорія струн» (String Theory): Девід Фостер Воллес про теніс», що вийшла друком у 2016 році.
Дехто з письменників вважає окремі частини нехудожньої літератури Воллеса не надто автентичними. Джонатан Франзен сказав, що, на його думку, Девід вигадав діалоги та епізоди: «цих речей насправді не було». З приводу есеїв «Відплиття» та «Квиток на ярмарок» Джон Кук зауважив, що в нехудожній літературі Воллеса:
Воллес має справу з досконалими персонажами, які промовляють комедійно бездоганні репліки і занурюють його в сміховинно-абсурдні ситуації. Я користувався обома цими історіями, коли викладав курс журналістики. Я послуговувався ними як прикладом для увиразнення неминучих спокус: до скорочення, до оздоблення, до вигадування наративів.
…і смерть
За словами батька Воллеса, Девід більше 20 років страждав від глибокого депресивного розладу. Лише прийом антидепресантів давав йому змогу зберігати працездатність. Девід постраждав від наслідків серйозної взаємодії препарату з їжею. Одного разу він скуштував наїдок у ресторані, тож у червні 2007, за порадою лікаря, він припинив приймати фенелзин, свій основний антидепресант. Його депресія повернулася, і він намагався застосовувати інші методи лікування, в тому числі електросудомну терапію. Врешті-решт він повернувся до фенелзину, але виявив, що той не є ефективним. 12 вересня 2008, у віці 46 років, Воллес склав передсмертну записку на двох сторінках для своєї дружини, упорядкував частину рукопису «Блідого короля» і повісився на задньому ганку власного будинку в Клермонті, штат Каліфорнія.
Меморіальні зібрання були організовані в коледжі Помони, Амгерстському коледжі, Університеті Арізони, Університеті штату Іллінойс, а 23 жовтня 2008 – в Нью-Йоркському університеті (NYU). Серед промовців у Нью-Йоркському університеті були його сестра Емі Воллес-Гейвенс, літературний агент Бонні Наделл, редактор перших двох книг Джеррі Говард, редактор журналу Harper's Magazine Колін Гаррісон, редактор «Нескінченного жарту» і подальших творів Майкл Пітч, редакторка відділу художньої літератури журналу The New Yorker Дебора Трейсман, письменники Дон ДеЛілло, Зейді Сміт, Джордж Сондерс, Марк Костелло, Дональд Антрім і Джонатан Френзен.
Твори
Романи:
Мітла системи (1987).
Нескінченний жарт (1996).
Блідий король (2011, посмертно).
Збірки оповідань:
Дівчинка з дивацькими кучерями (1989).
Короткі інтерв'ю з огидними людьми (1999).
Забуття: Оповіді (2004).
Збірки нехудожньої прози:
Нібито весела річ, яку я більше ніколи не зроблю (1997).
Подумайте про лобстера (2005).
І плоть, і ні (2012, посмертно).
З англійської переклав Володимир Клапа
Твори
Критика
