Незламна мама, яка відкриває групу підтримки: два роки чекаю чоловіка з полону й хочу допомагати таким, як я

36-річна Інна Калініченко – мама двох хлопців та дружина полоненого захисника Маріуполя. Свого часу програма «Незламна мама» допомогла жінці не зневіритися і знайти в собі сили жити далі, виховувати дітей та чекати на коханого з полону. А ще подарувала бажання допомагати іншим. Так Інна потрапила на проєкт фасилітаторів груп підтримок «Провідники змін» від «Фонду Маша» та проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)». Про шлях Інни – з перших вуст.

– Я народилася на Харківщині. Там навчалася, вийшла заміж. Вже після народження старшого сина ми переїхали в Маріуполь. Там, за пару місяців до початку повномасштабної війни, народився наш другий синочок. За два дні до вторгнення ми з дітьми поїхали в гості до батьків. Це врятувало нас від пекла, яке відбувалося в місті.

Чоловік залишився і став на оборону Маріуполя. Три місяці вони з побратимами жили в облозі. Раз на п’ять днів я отримувала від нього звістку, що живий. Весь час питала, чи є в них їжа. Він відповідав, що їдять борщ. Вже потім я дізналася, що вони пили технічну воду з батарей і смажили млинці з борошна та цієї води...

Відтоді, як вони потрапили в полон, минуло 2 роки і 2 місяці. Від нього ми отримали одну звістку – через міжнародний «Червоний хрест» передали клаптик паперу на чверть аркуша, де російською було написано: «Жив, здоров, все хорошо. Надеюсь на скорую встречу. Привет всем. Обнимаю». Про те, що він живий, я дізнаюся від звільнених з полону. Хтось сидів з ним в одній камері, хтось чув прізвище під час переклички.

Я дуже важко переживала розставання з чоловіком, страх за нього з'їдав мене зсередини. Думки були різні. Що вже немає сил. Що це непосильна ноша для мене. Що навіщо я тут... Погані були думки. Сили жити мені повернули психологи «Незламної мами». Я відчула таку підтримку, яку ніде й ніколи не відчувала. Чудові психологи, дівчата зі схожим досвідом, природа. Було враження, що все зійшлося, аби полегшити мою ношу. По поверненню додому в мене виросли крила.

Тому коли я почула про проєкт «Провідники Змін» для випускниць інших програм «Фонду Маша», то зрозуміла, що маю спробувати. Відчуваю в собі сили допомагати іншим, бути ведучою групи підтримки для людей, які переживають те, що і я. «Провідники Змін» – це фантастична школа. Нам дали стільки корисних знань, технік, вправ. Ми тренувалися одна на одній, проводити групи, пройшли купу важливих тем. Всі учасниці дуже заряджені повернутися додому й незалежно від того, отримають стипендію чи ні, відкрити групу підтримки.

Я знаю, що хочу допомагати людям, які також чекають на своїх близьких. Але якщо не зберу таку групу, то маю запасний план – підтримка для ВПО. Адже я також переселенка і розумію, як це. Маю план. І маю віру, що в мене все вийде.

Моя сила та мотивація – в моїй родині, в моїх дітях. Через страшну ситуацію, в якій ми опинилася, я стала ще більше цінувати сім'ю. Дуже чекаю на чоловіка, знаю, що ми побачимося. Ще коли він був в облозі, ми говорили по телефону, і я сказала, що хай як хоче, але чекаю його живим. Бо не збираюся сама виховувати двох хлопців (усміхається). Щовечора ми з дітьми уявляємо собі велику срібну або золотаву кулю, яку наповнюємо побажаннями і своєю любов'ю і відправляємо татові. А потім мріємо, як ця куля опускається і розчиняється в ньому, даючи йому сили дочекатися нашої зустрічі.

Я знаю, що мій чоловік повернеться з полону. І так само знаю, що коли він повернеться, я буду ведучою групи підтримки. І він мною пишатиметься.