Бути красивим чи доброчесним? (Матеріали до вивчення творчості Оскара Уайльда)

В. С. Ботнер

1. Преамбула

В Англії декадентські течії найчастіше асоціювались з еволюцією естетизму, який формувався на основі романтичної естетики («Захист поезії» Шеллі був гімном Красі, а лірика Кітса — образним втіленням мрії про гармонію).

Першим естетом в Англії слід вважати Ч.О. Суїнберна. Він переніс на британський ґрунт досвід парнасців, їх нахил до штучної краси. У віршах Суїнберна йдеться про любов до французьких поетів Готьє, Бодлера, Маларме.

Нав’язливою темою Суїнберна є краса звироднілого. У своїх «Поемах і баладах» Суїнберн трактує тему смерті як тему бажаного відходу від страждань, але переважаючою є відсторонньо-гедоністична інтерпретація теми.

Поет милується посохлими квітами й травами, сухими клумбами. Та квіткові барви у Суїнберна — краса неживих квітів. Жива краса мало хвилювала естетів («А чи є любов такою ж глибокою, як і могила?» — запитує поет у «Покинутому саді»).

Відсутність любові до живої, природної краси і відрізняла естетів від романтиків. Ідеалом для них стає не життя з його суперечностями, а процес спостереження цих протиріч крізь призму естетичних категорій ( прекрасне, високе, потворне, низьке та ін.).

Найбільш видатним представником літератури естетизму в англійській та світовій літературі є Оскар Уайльд.

2. «Ноктюрн заснуло! Темзи...»

Для глибокого розуміння його творчості слід розглянути його філософію, естетику, своєрідність художньої майстерності.

О. Уайльд був одним з теоретиків естетизму, хоча в його естетиці нелегко знайти стрижень. Він постійно дискутував, частіше сам із собою. Його афоризми і парадокси можна тлумачити по-різному. Нерідко він жертвував ідеєю заради блискучого софізму. Але головним у його переконаннях було служіння Красі, віра в значущість і важливість Мистецтва. Краса для нього — це «символ символів», але вона вище істини і добра, вона «відкриває нам все, оскільки не виражає нічого» (трактат «Критик як художник»). У книзі «Задуми», в діалозі «Занепад брехні» лідер естетизму сформулював свій принциповий постулат-парадокс : «Мистецтво нічого не виражає, крім себе самого». Звичайно, легко витлумачити цей вислів як наріжний камінь теорії «чистого мистецтва». Але не слід забувати про парадоксальність способу мислення художника. Захищаючи мистецтво, котре служить мистецтву, Уайльд виступав слідом за прерафаелітами, Рескіном, Пейтером проти буржуазного діляцтва і прагматизму.

Захоплення У. Пейтером знайшло відгук і в стилістичній манері О. Уайльда. Вже в його «Віршах» (1881), а пізніше і в прозі ми знаходимо прекрасні відголоски імпресіонізму.

У. Пейтер, як відомо, протиставив у «Ренесансі» естетичне етичному, визначив завдання критика мистецтва як віднайдення формули, «яка найкраще виражає те чи інше відкриття краси». Сприйняття «дива краси», за Пейтером, украй суб’єктивне.

Кращий вірш «Симфонія в жовтому», написаний під впливом естетики імпресіонізму. Цей твір характеризує імпресіоністська манера вибагливого поєднання деталей і мікрообразів: погляд ліричного суб’єкта пливе по натурі, вихоплює з пейзажу ті фрагменти, які допомагають відтворити химерний «пейзаж душі» (Верлен). Омнібус — «жовтий метелик», перехожі — ніби рій мошок, причал «похмурий» (точніше було б перекласти значення: як «затінений», тобто нечітко помітний, схований в «жовтому тумані»).

У перекладі образ ліричного суб’єкта, розчинений в атмосфері вірша, в оригіналі цей образ мигтить в останньому катрені.

І біля ніг моїх бліда зелена Темза...

Настрій меланхолії, таким чином, належить спостерігачу, який близько стоїть від об’єкта зображення, а невиразність малюнка пояснюється точкою зору, яку можна умовно назвати «крізь туман». Це «туман» імпресіоністичного бачення, пелена естетизуючої метафорики, яка відрізняє Уайльда від європейських поетів, що орієнтуються як на музику вірша (Верлен), так і на «естетизм» стилю (А. Фет, М. Волошин, М. Вороний, М. Філянський, ранній В.Б.).

Передаючи через зовнішній світ внутрішній стан героя, поет традиційний — він не винаходить нових ритмів та інтонацій. Йому не без підстав дорікали у вторинності — занадто звичні його асоціації, літературні емоції. Він ніби ховається за емблему. Звідси і роль «маски» в його творчості. Він не хотів виливати своєї душі, та, мабуть, і не було таких хвилин творчого екстазу, які були б властиві іншому естету — Ч.О. Суїнберну. Не було в його «декоративних фантазіях» романтичного демонізму, також тяжіючого до «маски», але з іншою метою. Було, повторимо, об’єктивування в традиційно-емблематичних образах, суб’єктивно-примхливих «імпресій», було відчуття облудної хисткості світу. Так, у «Ранку» О. Уайльда читаємо:

Ноктюрн заснулої Темзи синьо-золотої
Акорди попелясто-жемчужні змінили.
Високий бюст проплив над сонною водою.
І тіні затремтіли — безвільно відступили.

Слід також відзначити, що Уайльд у своїй урбаністичній ліриці орієнтується не тільки на естетичні ідеали парнасців, а й також на символістів. Особливо йому імпонував Поль Верлен. їх можна умовно назвати імпресіоністами.

Навіть у «Силуетах», найбільш «хисткому» з віршів О. Уайльда, перед нами — конкретний пейзаж, відчутний світ напівтонів, натяків на меланхолію і сум героя. Тут миготять тіні, женці бредуть, «мов силуети на тлі неба», а місяць, немовби скорчений лист, відбивається в затоці, оповитий рябизною.

У «Новому житті» Уайльд не просто «безрадісний», як в «Силуетах», а похмурий: його героя пригнічує «душевна мука», але — і це дуже важливо для розуміння естетики поета — страждання не розкривається; постава актора, прикритого маскою, «очуднює», об’єктивізує біль реального почуття. Поета хвилює насамперед «імпресія» («літописати власні враження» — його кредо). Звідси і висунення на перший план «антуражу» і власного бачення, пошук екзотичних порівнянь («місяць сховався за жовтуватою, як сірка, хмарою. З-поза бурої гриви блищить вона, як левине око»). У «Могилі Кітса» такі ж часом манірні до втрачання смаку, інколи дійсно цікаві образи прикривають головне — характер поета, якому присвячений твір. Загальні визначення («поет-живописець», «Гордливе серце, розбите приниженням» і т. п.) не доповнюють наших уявлень про поетів-романтиків.

Більш безпорадні і по-людському зворушливі вірші і поеми, змістом яких виступають не літературні ремінісценції, не міфологічні та культурологічні ілюзії, а власний трагічний досвід поета. Така хрестоматійна «Балада Редінгтонської в’язниці», що переростає у філософську притчу про зневажання краси, про загибель кращих почуттів у людині, про «Смерть. Виснаження. Приреченість».

Якщо в перших віршах Уайльда проступає настрій гедоністичного імморалізму, то в «Баладі...» основним мотивом стає біль за «принижених і скривджених». Немає виявлень пересиченого інтелектуала, що виграє духовними скарбами, картинами далеких епох («Сфінкс», «Нещастя Ітиса», «Людство», «Нова Гелена»). Немає утворі ніцшеанської пози. Оповідь ліричного героя про страту вбивці, деталі побуту в’язниць, думки про Пам’ять, Гріх, Жах — все це супроводжується сардонічною думкою: «Кожен вбиває те, що любить».

3. «Чисто декоративний роман»?

У 1891 році О. Уайльд опублікував свій роман, який став мало не головною подією в історії естетизму. Дотепні діалоги героїв, чудові іронічні зауваження автора, майстерність стилю і цікавість сюжету забезпечили роману гучний успіх і довге життя. Вже у передмові автор визначив головну мету твору — велич мистецтва, яке стоїть над життям, апофеоз гедонізму — філософії насолоди. Для визначення свого естетичного кредо автор вживає, як правило, феєрверк афоризмів і парадоксальних суджень. Наприклад, Уайльд заявляв, що мистецтво «зовсім не дає ніякої юристі», «художник — той, що творить прекрасне», та ін. Уайльд протестує проти натуралістичного розуміння мистецтва як дзеркала життя, проти мертвого зображення. Він — художник, що відбиває дійсність у хистких, часто-густо умовних формах.

Від теоретичних положень автор переходить до відображення трагічної долі аристократа-красеня Доріана Грея.

Його портрет, виконаний художником Безіолом Холлуордом, вражає своєю вишуканістю і довершеністю. Це ідеал молодості і краси, ідеал естетства як філософії життя. Не випадково світський лев Лорд Генрі, людина досвідчена і цинічна, не може стримати захоплення, дивлячись на шедевр художника. І ось портрет «оживає». Для чого? Справа в тому, що роман О. Уайльда — це роман про Красу, про її місце і фатальну силу. Доріан захотів бути завше молодим і прекрасним. Він, як у давнину Фауст, шукає свій ідеал, заради якого готовий віддати все. І сталося чудо: портрет старіє, бере на себе всі «гріхи» героя, а сам Доріан отримує насолоду від безтурботного щастя молодості, але віддає дияволу душу, совість. Він потрапляє під вплив лорда Генрі, який вважає, що «краще бути красивим, ніж доброчесним». Доріан, як і Уайльд, проголошує метою життя «задоволення»; Він іде у своїх розвагах все далі, переступаючи норми загальноприйнятої моралі. Сам Уайльд, як відомо, теж віддав данину пікантним розвагам, нерідко «пускався берега», щоб у кублі розпусти «бенкетувати з пантерами» (тобто спілкуватися з наркоманами, повіями, гомосексуалістами). Але в романі немає без-застережної апології героя-декадента. Доріан Грей – це денді, естет, захоплений тяжінням до «млосних див», коштовностей, розкошів. Але його доля – це не лише палке милування собою і раювання. Парадокс притчі полягає в тому, що мрія здійснилась. Мить зупинилась. Час завмер. Але святкова карусель виявилась оманливо різноманітною. В основі життя — повторення, ходіння по колу. Весело ще спочатку. Потім карусель при всьому її строкатому кругообертанні набридає. Молодість — як показує розвиток дії — це ще не все. Вона стає облудною уявністю, якщо людина не враховує сенсу існування.

Сюжет роману, в якому відчутна різниця позицій автора і героя, переконує, що перед нами – роман-попередження: краса і щастя — не синоніми. Доріан, як і багато хто з адептів богемного естетизму, відрікається від моральності. Він спочатку чинить моральні провини, а потім — злочини. На його совісті (а чи була вона?) — смерть Сібілли Вейн і Холуорда. Але герой намагається забути про гріхи, він топить муки совісті в гульні та вині. Він чує компліменти: «Ви не можете бути поганим — це видно з вашого обличчя». Але справжнє обличчя Доріана — портрет. І на портреті видно жахливі сліди злочинів: зловісні зморшки, плями крові на пальцях. Денді, який присвятив своє життя пошукам гострих почуттів, зазнав душевної втоми і порожнечі. Дивлячись на портрет, він споглядає своє справжнє «я». Він ховає портрет від людей, стає мимохіть його рабом. Через портрет Доріан вбиває друга-художника, якому показав шедевр-таємницю.

Розв’язка роману трагічна. Роки насолоди красою перетворюються на роки самопізнання і самокритики естетизму. Герой пізнає себе, автор критикує естетизм як філософію буття. У пориві відчаю Доріан простромлює портрет ножем — і падає сам мертвий. Адже мистецтво, на думку Уайльда, вище за життя. Воно вічне. Без великої загальнозначущої мети, без боротьби і праці немає справжньої насолоди існування — такий підтекст трагедії героя-декадента.

Вивчаючи цей роман, слід звернути увагу на багаточисленні ремінісценції, які існують у світовій літературі і до яких звернувся автор «Портрета Доріана Грея». Це «Мельмот Скиталець» Ч.Р. Метьюріна, «Навпаки» Ш.Ж. Гюїсманса, «Шагренева шкіра» О.де Бальзака та ін. Але роман О. Уайльда відрізняється від них перш за все засобами відображення. «Але ж це чисто декоративний роман!», «Портрет Доріана Грея — золота парча», — стверджував сам автор. Він не створював повноправних характерів, насамперед його цікавила інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки.

«Художник — не мораліст», — часто повторював О. Уайльд, але ідейний зміст роману переконує, що сам письменник віддав суперечкам про моральність чимало сил. Він намагався знищити брехливу мораль, робив замах на споконвічні етичні цінності і ...дійшов висновку: гедонізм й імморалізм — безперспективні. Смерть Доріана — підтвердження цього. Він упав на підлогу, перетворившись на потвору, а портрет, сяючи своєю одвічною красою, стверджує естетські судження Уайльда і де в чому заперечує їх. Образ-символ портрета припускає найрізноманітніші тлумачення.

Крім роману, Уайльд написав чимало п’єс («Як важливо бути серйозним», «Ідеальний чоловік», «Саломея»та ін.) Він був народжений для драматургії, жив на сцені, постійно турбуючись про «поставу», «маску», форму висловлення. Як і Б. Шоу, Уайльд використовує в п’єсах дотепні парадокси, вивертаючи загальновідомі істини. Акторство в житті було другою натурою голови англійських естетів, який здійснив на практиці метафору «життя-театр». Особливо вражають словесні водоспади в комедіях. Афоризми і дотепи стали безсмертною класикою жанру/Наприклад, у комедії «Ідеальний чоловік» читаємо: «А мені подобається лондонська громадськість. По-моєму, останнім часом вона змінилась на краще. І тепер майже вся складається з красивих ідіотів і дотепних навіжених (безумців)». У цій репліці Мейба Чілтерна реалізований естетичний принцип Уайльда-сатирика: «Помічати серйозне в будь-яких дрібницях і дріб’язкове в усьому серйозному». Такі парадокси були водночас і жартом, і мораллю навпаки, тому що О. Уайльд одним з перших помітив суперечливість ходячих моральних прописів. Не випадково він жартома зронив: «Того, що потрібно знати, не навчить ніхто»] Ось чому парадокси здаються водночас легковажними дотепами («час — це втрата грошей») і глибокими, хоч і незвичними інтерпретаціями моральних постулатів.

Ось ще два приклади з роману «Портрет Доріана Грея»:

«Тим, хто відданий у коханні, доступна лише його банальна сутність. Трагедію ж кохання пізнають лише ті, хто зраджує»;

«Лише пусті, обмежені люди не судять по зовнішності».

Знову перед нами перекручені загальнозначущі істини. Але і в цьому вигляді вони не лише висміюють рутинне мислення, а й констатують подвійність будь-якої ходячої мудрості.

Популярна і «мала проза» англійського письменника. Його оповідання і казки перевидаються в багатьох країнах, читаються дорослими та дітьми.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – № 5. – С. 21-23.

Біографія

Твори

Критика