Оскар Вайльд і мораль Доріана Грея

Оскар Вайлд і мораль Доріана Грея

В. Н. Назарець, Є. М. Васильєв, Ю. В. Пелех

«У своє життя я вклав весь мій геній...»
Життєвий шлях О. Вайльда

«У своє життя я вклав весь мій геній, у свої твори я вклав тільки талант». Ці слова належать Оскару Вайльду — видатному англійському прозаїку, драматургу, поету, есеїсту кінця XIX століття.

Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Вайльд (таким було повне ім'я письменника) народився 16 жовтня 1854 року в Дубліні. Батько, сер Вільям Вайльд, був відомим лікарем, фахівцем хірургії ока і вуха, якій за свої медичні заслуги отримав титул лорда. Він був людиною неординарною: займався політикою та історією, видавав науковий журнал і заснував лікарню для бідних, багато подорожував і описував свої подорожі, вивчав ірландський фольклор і писав про Свіфта і Беранже... Мати, Джейн Франциска Елджі, була добре знаною письменницею (вона підписувалась псевдонімом «Сперанца» — Надія) і перекладачкою, збирачем ірландського фольклору і прихильницею жіночого рівноправ’я. Свій літературний дар Вайльд успадкував не лише від матері: вона була внучатою племінницею прозаїка Чарльза Роберта Метьюріна, автора знаменитого «Мельмота-скитальця». Невипадково свої останні роки Вайльд проживе під вигаданим ім'ям Себастьян Мельмот.

Оскар отримав блискучу освіту. У 1864 — 1871 роках він навчається в одній з найкращих дублінських шкіл — Потроя Роял Скул. 1871 року він поступає до Трініті-коледж Дублінського університету, де виявляє свої здібності у вивченні класичних мов, а ще через три роки — вступає до Оксфордського університету (коледж Магдаліни).

Оскар дійшов висновку: «Того, що насправді треба знати, не навчить ніхто». Тому на лекції хлопець не приходить, вважаючи за краще читати давньогрецьких письменників в оригіналі. Виняток робить для популярних професорів, видатних істориків і теоретиків мистецтва Джона Рескіна, котрий оспівував у своїх промовах культуру середньовіччя й попередників Рафаеля, та Волтера Пейтера, прихильника італійського Ренесансу. Ці дві особистості сприяли формуванню естетичних смаків і поглядів Вайльда.

Для Вайльда-студента, якій захоплювався літературою і мистецтвом Греції та Риму, пам'ятними виявилися дві його поїздки. 1875 року він прибув до Італії, де відвідав Мілан, Турін, Флоренцію, Верону, Венецію, Равенну, Рим... По смерті батька (1876 р.) Вайльд разом із професором Мехаффі, президентом Академії наук Ірландії, здійснив подорож до Греції. Вони не оминули там жодного музею, жодної історичної пам'ятки.

У 1878 році Вайльд закінчив Оксфорд, отримавши ступінь бакалавра мистецтв. Того ж року почалося його творче зростання: за поему «Равенна» Вайльд здобув почесну премію Ньюдігейта. Вайльд не повертається додому, в Ірландію. 1879 року він оселяється у Лондоні. Там він пише свої перші п’єси «Віра, або Нігілісти» (1880) і «Герцогиня Падуанська» (1883), видає збірку віршів «Поезії» (1881). 1882 року майже на рік Вайльд вирушає у США, де читає лекції про сучасне англійське мистецтво, зокрема про естетизм. В Америці він зустрічається з Г. Лонгфелло та В. Вітменом. А наступного року він проводить три місяці в Парижі, де знайомиться з видатними поетами і художниками В. Гюго, Е. Гонкуром, А. Доде, П. Бурже, Е. Золя, П. Верленом, С. Малларме, Е. Дега, K. Пісарро.

1884 року тридцятилітній Вайльд одружується з Констанс Ллойд, дочкою дублінського адвоката. Вона народжує йому двох синів: у 1885 році Сиріла, а у 1886 — Вівіана. Вайльд пише рецензії до «Пелл Мелл Газет», «Драматік ревю» та інших видань (в одній із своїх статей «Нові романи» аналізується роман Достоєвського «Принижені та зневажені»), а 1887 року стає редактором журналу «Жіночий світ». Але через два роки письменник відмовляється від редагування журналу, та й взагалі відходить від занять журналістикою.

Наприкінці 1880-х років Вайльд пише низку блискучих, парадоксальних новел: «Злочин лорда Артура Севіля», «Кентервільський привид «, «Зразковий мільйонер», «Сфінкс без загадки» (всі — 1887), «Портрет містера W. Н.» (1889). Новела «Злочин лорда Артура Севіля» розповідає, як головний герой, дізнавшись від хіроманта про те, що йому доведеться в житті здійснити вбивство, впадає у відчай. Артур закоханий і незабаром повинен одружитись. Щоб не вчинити злочину після одруження і не принести нещастя коханій жінці, він вирішує прискорити хід подій — вбити будь-кого до весілля. Та заплановані жертви з різних причин не задовольняють його примхи. Все ж герой здійснює задумане — він вбиває хіроманта. «Кентервільський привид» є пародією на англійську готичну прозу. У ньому привид не жахає мешканців старовинного замку, а навпаки — боїться цих його нових господарів — прагматичних і матеріалістичних американців. Персонажі новели «Портрет містера W. Н.» обговорюють гіпотезу щодо розгадки таємниці ініціалів W. H., що приховують ім'я друга Шекспіра, котрий надихнув його на створення сонетів. 1891 року новели Вайльда були опубліковані у книзі «Злочин лорда Артура Севіля» та інші оповідання».

Поряд із новелами Вайльд звертається до жанру літературної казки. 1888 року він публікує збірку «Щасливий принц» та інші казки», до якої увійшло п'ять творів: «Щасливий принц», «Соловей і троянда «, «Егоїстичний велетень», «Вірний друг» і «Чудова ракета». А у 1891 році виходить друга книга казок «Гранатовий будиночок». До неї увійшли чотири казки: «Молодий король», «День народження інфанти», «Рибалка і його душа» і «Хлопчик-зірка».

1891 рік був знаменним для письменника також тим, що була надрукована його збірка есе «Задуми». До неї увійшли праці: «Перо, олівець і отрута», «Істина масок», «Занепад мистецтва брехні», «Критик як художник». Але головним художнім досягненням того року — та й взагалі усієї творчості Вайльда — став його роман «Портрет Доріана Грея». До Вайльда приходить гучна слава. Французький письменник Андре Жід пригадує, як він 1891 року зустрівся з автором «Портрета Доріана Грея»: «В той час Вайльд мав те, що Теккерей називає «головним даром всіх великих людей»: успіхом. Він рухався, він дивився як тріумфатор! Успіх його був до такої міри безсумнівним, що, здавалося, він випереджав кроки самого Вайльда: йому залишалось тільки просуватися вперед. Його книги вражали й зачаровували. Його п'єси мали скоро поставити шкереберть весь Лондон. Він був багатий, він був великий, він був гарний, по горло завалений щастям і почестями. Одні порівнювали його з азіатським Вакхом, другі — з римським імператором, інші — з самим Аполлоном — і, справді, від нього сходило сяйво».

Після публікації свого єдиного роману Вайльд віддає всі свої творчі сили драматургії. У 1892 — 1893 роках відбулися прем'єри трьох його нових п'єс: комедій «Віяло леді Віндермір», «Жінка, не варта уваги» та трагедії «Саломея». Рік 1895 був ознаменований ще двома прем'єрами за дотепними комедіями Вайльда «Ідеальний чоловік» та «Мистецтво бути серйозним».

Вайльд недаремно говорив про те, що у своє життя вклав весь свій геній. Вайльд був справжнім денді та естетом, генієм розмови й полеміки. «Його промова, — пише К. Чуковський, — чудовий оркестр: то наче флейта, то скрипка, то ніби грандіозний орган. Ви слухаєте його, як Шаляпіна, ви затамовуєте подих і боїтесь лише одного: аби він не припинив говорити». Вайльд був володарем і душею великосвітських салонів, майстром блискучих парадоксів та імпровізацій, ненаписаних — усних — оповідань, поем, притч і легенд. Французький письменник Рено пригадував про свою зустріч з ним: «Він оп'янив нас ліризмом. Його промова зазвучала, як гімн. Ми пристрасно й напружено слухали його. Цей англієць, що спочатку видався нам таким манерним позером, — тепер створював перед нами з чудовою простотою найвеличнішу оду, яку тільки чуло у століттях людство. Багато хто із нас, розчулені, плакали... І не забудьте: це було у вітальні, і він говорив тільки так, як прийнято говорити у вітальні». «Коли він говорив, — пригадувала одна леді, — мені здавалося, я бачу над його головою сяйво».

На початку 90-х років Вайльд потоваришував з юним лордом Альфредом Дугласом — поетом-початківцем і людиною ангельської краси. Це була людина самозакохана, цинічна і корислива. Дуглас був відомий не стільки своєю поезією, як негідною поведінкою. Але для Вайльда було насолодою спілкуватися з ним. Невдовзі вони стають інтимними друзями.

Вайльд перебував на вершині слави, коли несподівано грянув грім. Ще у 1894 році він звернувся до модної гадалки, яка наворожила йому: «блискучий успіх, потім стіну, а за стіною — порожнечу!». Напружені відносини Вайльда з батьком молодого лорда Дугласа маркізом Квінсберрі вилились в публічний скандал. Письменник подав у суд на маркіза за наклеп, але сам виявився жертвою цієї акції. З позивача він перетворився в обвинувачуваного. 25 травня 1895 року судовий процес проти Вайльда засуджує його до двох років ув'язнення. Мати Оскара померла з горя, дружина з двома синами, у яких відібрали право носити батькове прізвище, пішла з дому, п'єси було знято зі сцени, а його самого віддали на глум натовпу. Приятель письменника, його перший біограф Р. Шерард згадує, як обивателі були не в собі від захвату, почувши убивчий для письменника вирок: «Коли я, хитаючись, спускався по сходах, то чув крики й прокльони, які злітали з уст натовпу навколо мене. Але що мене вразило ще гостріше, так ця диявольська радість від того, що чиєсь життя руйнується. Коли новина про вирок аристократові досягла натовпу біля центрального карного суду, чоловіки й жінки взялися за руки й почали танцювати якусь нескладну франдолу і кидати лондонське багно у запалі; їхні бридкі обличчя дикунів сяяли тріумфом...»

Вайльд жив і творив у так звану «вікторіанську епоху», коли переважали релігійні (часто лише зовнішні) й прагматичні смаки та ідеали «середнього класу». Тому ні естетизм, ні гедонізм вайльдівського зразка, разом з його епатуючою поведінкою не могли не дратувати натовп. Проте англійський письменник Р. Олдінгтон слушно зауважив, що «така гостра реакція на справу Вайльда з боку суспільства і його законних представників продемонструвала, що й саме суспільство було хворим, а не лише його в'язень».

Дорого заплатив Вайльд за свої експерименти з насолодою. 1895 — 1897 роки він проводить у Пентонвільській і Вондсвортській в'язницях поблизу Лондона, потому його відправляють у в'язницю містечка Редінг. Умови перебування були жахливими: аристократ і естет мав щипати паклю і зшивати мішки. На щастя Вайльда, у липні 1896 року з'явився новий начальник тюрми, який дозволив письменникові читати і писати. За шість місяців до кінця терміну ув'язнення його звільнили від фізичної праці, призначили тюремним бібліотекарем. У тюрмі Вайльд пише книгу-сповідь «De Profundis» («З глибини»). Це був великий лист, звернений до Апьфреда Дугласа, що навіть не з'явився на суд над Вайльдом. У ньому він говорить по пережиті у в'язниці страждання, обурюється жорстокістю законів, говорить, що він сповнений страждань і обов'язок поета — писати про це.

У травні 1897 року Вайльд звільняється із тюрми. Ім'я його замовчувалося, книги вилучалися з бібліотек. Останній твір Вайльда, «Балада Редінгзької в'язниці» (1898), присвячений трагічній долі ув'язненого, якого засудили на смерть за вбивство коханої. Жоден журнал не згодився надрукувати «Баладу». Вона вийшла окремим виданням, анонімно (на обкладинці замість імені стояв арештантський номер автора — СЗЗ).

Вайльд залишає Англію, їде на континент. Останні роки письменник живе у Франції, Італії, Швейцарії. Незадовго до смерті він зізнається одному із небагатьох вірних друзів: «Мені нема про що писати, тому що я осягнув значення життя. Писати про життя не можна — ним можна лише жити. А я жив».

30 листопада 1900 року Вайльд у злиднях помирає у Парижі. Поховали його на одному з паризьких кладовищ для бідних. Лише 1909 року завдяки клопотанням відданого друга письменника Роберта Росса прах Вайльда було урочисто перенесено на кладовище Пер-Лашез, а над могилою було встановлено величний пам'ятник.

«Апостол естетизму»
Світогляд і художні погляди О. Вайльда

Провідним принципом світогляду й художньої творчості Оскара Вайльда був естетизм. Естетизм виник в Англії в кінці XIX століття як реакція на пуританський стиль вікторіанської доби. Художнім чинником зародження таких поглядів була ідея «мистецтва заради мистецтва», що існувала ще з античних часів. Естетизм був противагою реалізму, який звертав увагу на соціальні проблеми. Поборники естетизму вважають, що література не повинна виконувати моральну місію, вчити добру, справедливості, що вона байдужа до проблем добра і зла. Мистецтво має служити красі, яка вища від життя.

Течію естетизму пов'язують із 1880-1890-ми роками. Проте вона не виникла на «голому місці» і мала в Англії попередників. Одними з перших виразників поглядів на мистецтво і красу як явища самоцінні були англійські поети і художники, які називали себе прерафаелітами. «Прерафаелітське братство» було утворене в 1848 році і включало в себе ряд художників, скульпторів і поетів. Назва «прерафаеліти» виникла тому, що свій ідеал мистецтва вони бачили в творчості майстрів середніх віків і раннього Відродження (тобто «до рафаелівського» періоду). Живопис Джотто, Фра-Анжеліко, Ботічеллі приваблювали їх як зразок наївного, безпосереднього ставлення художника до природи. Релігійних дух дорафаелівського живопису вони протиставляють індивідуалізму і «безбожності» художників високого Ренесансу, а непрямим чином і сучасному матеріалізму.

Початкове ядро «Братства» склали художник і поет Данте Габріель Россетті, художник Гент і Мілле, потім до них приєдналися брат і сестра поета — критик Вільям Майкл Россетті і поетеса Христина Россетті. Пізніше з прерафаелітами були зв'язані особистою дружбою і близькістю творчої програми В. Морріс, Ч. О. Суінберн, В. Пейтер, О. Бердслей, О. Вайльд.

Прерафаеліти заперечували основи старого мистецтва і засуджували «антипоетичність» буржуазної дійсності. Прозаїчній «вікторіанській» Англії прерафаеліти протиставляли пізнє середньовіччя, яке вони вважали царством живопису і поезії.

Безпосередніми попередниками естетизму Вайльда були його оксфордські вчителі — Рескін та Пейтер. Саме від них прийшло обожнювання краси у мистецтві та відхід від проблем буття у світ власних витончених почуттів.

Вайльд, який багато що сприйняв у прерафаелітів, Рескіна і Пейтера, сам перетворюється на теоретика естетизму. Головним у його переконаннях було служіння Красі, віра в значущість і важливість Мистецтва. Естетичні погляди Вайльда мали міцний філософсько-літературний підмурок, ім'я якого — культ краси. Поклоніння мистецтву та красі стають сенсом його життя.

Важливе положення естетики Вайльда — співвідношення мистецтва і моралі. Вайльд приходить до думки про те, що мистецтво перебуває поза сферою моралі. Поширюючи тезу про самодостатність мистецтва, він заперечував вплив морально-етичних законів суспільства на митця та його твори: «Закони мистецтва не збігаються із законами моралі»; «Естетика вища від етики!»; «Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання приводять до непрощенної манірності стилю»; «Розуміння фарб і барв важливіше для розвитку особистості, ніж поняття про зле й добре»; «Будь-яке мистецтво аморальне».

Свою філософію мистецтва Вайльд виклав у книзі «Задуми», яка відкривається діалогом «Занепад брехні», де під «брехнею» письменник розумів мистецтво вигадки. Вайльд говорить, що мистецтво «не можна оцінювати зовнішнім мірилом схожості із дійсністю. Воно швидше покривало, ніж дзеркало...» Вайльд стверджує, що справжнє мистецтво засноване на брехні, а занепад мистецтва XIX століття пояснюється тим, що «мистецтво брехні» виявилося забутим. Сучасна література не подобалася Вайльду саме тому, що була надто наближена до дійсності, перетворювалася на копію реального життя, у якому прекрасного було занадто мало. Він заявляв, що «життя — дуже їдуча рідина, воно руйнує мистецтво...», і що «реалізм як метод — нікудишній, і кожний митець має уникати двох речей — сучасності форми і сучасності сюжету». Мистецтво, на думку Вайльда, не виражає нічого, крім самого себе, існує самостійно і розвивається за своїми законами. Мистецтво не є породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно вище від життя.

У трактаті «Занепад брехні» Вайльд формулює основні принципи естетизму:

  • велич і вічність мистецтва;
  • самодостатність мистецтва;
  • мистецтво вище за істину й мораль;
  • замилування прекрасним;
  • естетична увага до почуттів, вражень людини;
  • зображення краси в усіх її проявах;
  • проголошення насолоди як вищого сенсу існування (гедонізм).

Своєрідним виявом естетизму письменника, своєрідним розумовим гедонізмом — насолодою від гострої гри думок — можна вважати його знамениті парадокси. За них сучасники називали Вайльда «Принцом парадоксу». За яскравими парадоксами, які виявилися життєздатнішими за теоретичні постулати естетизму, приховується рідкісне розуміння явищ природи і завдань мистецтва, функцій художньої критики, аналізу літературних явищ. Як відзначає дослідник творчості Вайльда М. Соколянський, парадоксальна, афористична форма викладення думки не ослабила, а навпаки — посилила вплив роздумів Вайльда на сучасників і нащадків, навіть на тих, хто різко відкидав положення його естетики.

«...мораль цієї книги більш ніж очевидна»
Роман О. Вайльда «Портрет Доріана Грея»

Навряд чи можна знайти у світовій літературі романи, які були б написані так швидко, як «Портрет Доріана Грея». Вайльд написав свій єдиний роман всього за три тижні! Дар імпровізатора виявив себе і тут. Вперше роман був надрукований у липневому номері американського журналу «Ліппінкотс Манслі Мегезін» за 1890 рік. У квітні наступного 1891 року «Портрет Доріана Грея» виходить окремими виданням із значними доповненнями. Вайльд додав шість нових розділів і передмову.

Вайльдівська передмова складається із двадцяти п'яти афоризмів. Вона найбільш повно виражає основні позиції вайльдівського естетизму. «Художник — той, що творить прекрасне», твердить Вайльд, «обранцями є ті, для кого прекрасне означає лиш одне — красу», а мистецтво «зовсім не дає ніякої користі». Вайльд протестує проти розуміння мистецтва як дзеркала життя, проти мертвого зображення. У передмові автор визначив головну мету твору — велич мистецтва, яке стоїть над життям, апофеоз гедонізму - філософії насолоди. Для визначення свого естетичного кредо автор вживає, як правило, феєрверк афоризмів і парадоксальних суджень. Двадцять п'ять афоризмів передмови у концентрованому вигляді визначають систему естетичних уподобань літератора. Передмова і сам зміст роману складають своєрідний діалог.

Задум роману виник доволі несподівано. Одного разу в майстерні свого приятеля, художника Безіла Ворда, Вайльд побачив натурника, якій уразив його досконалістю зовнішності. Письменник вигукнув: «Який жаль, що і йому не минути старості зі всією її потворністю!» Безіл зронив, що малюватиме щороку новий портрет, аби природа відбивала свої невблаганні закони — карби на полотні, а не на зовнішності «херувима», котрого щойно побачив Вайльд.

Були у романа Вайльда і літературні джерела. Мотив таємничого зв'язку долі людини з її портретом Вайльд міг запозичити із знаменитого роману Метьюріна «Мельмот-скиталець» — справжнього, а не тільки літературного пращура письменника. У «родоводі» роману — «Фауст» Гете, твори німецьких романтиків Е.Т.А. Гофмана («Малюк Цахес») і А. Шаміссо (у його «Дивній історії Петера Шлеміля» йдеться про те, як герой загубив свою тінь), «Шагренева шкіра» О. Бальзака, а також призабутий сьогодні роман німця Й. В. Майнгольда «Сидонія-чаклунка», перекладений, до речі, матір'ю Вайльда.

Серед численних парадоксів Оскара Вайльда є такий: «Я можу повірити лише неймовірному». Роман «Портрет Доріана Грея» також ґрунтується на парадоксі, на фантастичному, неймовірному. Самозакоханий молодий красень Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим. І його обличчя дійсно залишається молодим і прекрасним, тоді як Доріан, зображений на портреті, фізично старіє, на ньому відбиваються жорстокість і аморальність оригіналу. Наприкінці твору, бажаючи знищити портрет, Доріан втикає в нього ніж і убиває самого себе. Портрет починає сяяти колишньою красою, обличчя ж мертвого Доріана стає дзеркалом спустошеності і розбещеності.

Така парадоксальна й фантастична ситуація (людина залишається молодою, а портрет старіє) для художнього світу письменника є цілком природною. Через неймовірність зображуваного відбиваються реалії життя. Вустами одного з епізодичних персонажів свого роману (це містер Ерскін) О. Вайльд проголосив: «Правда життя відкривається нам саме у формі парадоксів. Щоб збагнути Дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті. І лише переглянувши всі ті акробатичні номери, які виконує Істина, ми можемо правильно судити про неї». Ці слова є своєрідним кредо Вайльда, а також багатьох інших письменників-парадоксалістів і XIX, і XX ст. (Б. Шоу і Б. Брехт, Г. Аполлінер і Ф. Кафка, Е. Йонеско і Ф. Дюрренматт), які примушують балансувати на канаті Дійсність і намагаються у формі парадоксів наблизитись до «правди життя».

У романі розв'язується кілька проблем, що були центральними для Вайльда упродовж його життя. Це проблеми Краси, Мистецтва, співвіднесеності Мистецтва і Дійсності, Мистецтва і Моралі. Вони втілюються насамперед в образах героїв «Портрету Доріана Грея».

У романі розказана історія життя і смерті молодого красеня Доріана Грея. Багато в чому вона перегукується із історією доктора Фауста, що продав душу дияволу, із безсмертного твору Гете, а також з історією бальзаківського Рафаеля Валантена, якому дістається дивовижна шагренева шкіра, що з кожним виконаним бажанням її володаря зменшується і скорочує його життя. Хоча Доріан і залишається назавжди молодим і вродливим, його краса тільки зовнішня. Всі ж його жахливі злочини змінюють портрет, що, за Вайльдом, є «сумлінням» героя. Портрет Доріана Грея з уособлення його молодості й краси стає символом моральної деградації. «Як хробаки пожирають мертве тіло, так пороки Доріана Грея будуть роз'їдати його зображення на полотні», — говорить оповідач у романі. Недаремно американський художник Іван Олбрайт зобразив Доріана на своєму відомому полотні як портрет у стилі колажу з хробаків. Портрет є центральним образом роману. Це метафора душі героя, його «щоденник», як говорить сам Доріан. Фантастичний образ портрета-сумління, портрета-душі є найреальнішим, і лють героя є, якщо згадати один з афоризмів із передмови Вайльда, є люттю Калібана, який впізнав себе справжнього в зображеному.

Доріан у гонитві за насолодою й новими враженнями втрачає будь-яке уявлення про добро і зло, про християнську мораль. Життя героя постає ланцюжком аморальних вчинків, які контрастують з його ангельською зовнішністю. Спроба поставити себе над мораллю веде до морального падіння. Спроба мати користь (чуттєву насолоду) з Краси веде до спотворення його портрета. Пияцтво, розпуста, наркотики, спілкування з покидьками суспільства приносять героєві дедалі більше насолоди, ніж милування красою.

«Учителем» Доріана стає естет і цинік лорд Генрі Уоттон. Вайльд вкладає у вуста цього героя низку своїх парадоксальних суджень. Лорд Генрі «грав думкою», він «підкидав її у повітря й перевертав її, випускав її з рук і знову ловив, прикрашав її райдужними фарбами фантазії та окриляв парадоксами». Його можна назвати ідеологом естетизму. Лорд Генрі кохається у красі, робить її джерелом насолоди. Він байдужий до того, чому бракує вишуканості, і в житті, і в смерті шукає лише красу. Він зізнається, що співчуває всьому, окрім людського горя, адже співчувати треба красі. У дусі вайльдівського естетизму лорд Генрі вважає, що «краса, справжня краса, закінчується там, де починається одухотвореність».

За словами Безіла Голуорда, цинізм лорда Генрі — поза, він говорить аморальні речі, але ніколи не чинить аморального в житті. Але сам лорд Генрі вирішив, що йому слід стати для Доріана тим, чим Доріан став для художника. Він свідомо бажає покорити Доріана, «і душа чудового юнака буде належати йому», сказано у розділі III. Чи не нагадує його роль біблійного змія-спокусника чи гетівського Мефістофеля? Саме під його впливом Доріан перетворюється в аморального марнотратника життя і стає злочинцем. Сам лорд Генрі, до речі, говорить Доріану, що «доброго впливу» не існує: «кожний вплив уже сам по собі є аморальним». Він проповідує «новий гедонізм» і вважає, що Доріан може стати його «наочним символом». «Красиві» слова Уоттона Доріан сприймає як програму дій, реалізує їх на практиці.

Звичайно, Генрі Уоттон — це не тільки ідеолог зла і диявол Доріана Грея. У численних ситуаціях він виступає рупором ідей самого Вайльда, згадаймо хоча б його гімн красі у другому розділі: «Краса — один з видів Генія, вона ще вище Генія... Вона має найвище право на владу і робить королями тих, хто нею володіє». А кого з читачів не приваблюють блискучі парадокси лорда Генрі: «Закоханість починається з того, що людина обманює себе, а закінчується тим, що обманює іншого»; «Між примхою і «вічним коханням» різниця лише у тому, що примха триває дещо довше»; «Чоловіки одружуються через втому, жінки виходять заміж через цікавість»; «Єдиний спосіб позбутися спокуси — піддатись їй»; «У нашому житті не залишилось нічого яскравого, крім пороку»; «Сім смертних доброчесностей» «Єдине, про що ми ніколи не жаліємо, це наші помилки»..? Однак вважати його — чистого теоретика «нового гедонізму» таким, що не несе провини за злочинний шлях Доріана, не можна. Є провини юридичні, але є провини й моральні. Жоден суд не зміг би засудити лорда Генрі - юридично він не скоював жодного злочину. Але його моральна провина беззаперечна.

«Творцями прекрасного» в романі є художник Безіл Голуорд та актриса Сибіл Вейн. Вони втілюють ідею самовідданого служіння мистецтву. Наближення до правди життя веде обох до загибелі, спочатку творчої, згодом — фізичної. Причому причиною смерті обох є Доріан Грей. Трагічна загибель Безіла від руки Доріана, як і самогубство Сібіл, яку відштовхнув герой і таким чином став побічно винний у її смерті, яскравіше висвітлюють трагедію самого Доріана Грея, який, бажаючи наповнити своє існування постійним відчуттям прекрасного, домігся зовсім протилежного, зробив своє життя потворним.

За Вайльдом, життя наслідує мистецтво. Наслідуючи життя, Голуорд пише дедалі гірші полотна. Лише з позиції «мистецтва для мистецтва» він творить шедевр — портрет Доріана. Для нього краса і доброта, естетичне і етичне є неподільними явищами. Це стан душі: людина з почуттям прекрасного не може бути аморальною, отже, не потребує моралізаторських повчань. Тому він не повчає і не засуджує Доріана, закликаючи його до покаяння.

Історія Сибіл примушує згадати вислів Вайльда про те, що життя руйнує мистецтво. Наслідуючи життя (тобто своє кохання до Доріана) на сцені, актриса втрачає свою майстерність і розчаровує всіх своєю грою. Зображуючи Джульєтту, закохану героїню Шекспіра, Сибіл покохала сама і, як героїня, загинула від нещасливого кохання. Дізнавшись про її самогубство Доріан зізнається, що ридав би, якби прочитав про її смерть у якомусь романі! Це говорить не тільки про бездушність героя, але знову підкреслює те, що мистецтво переважає життя. Недаремно лорд Генрі говорить, що на сцені «все набагато правдивіше, ніжу житті».

Роман Вайльда — характерний твір епохи декадансу. Якщо порівняти його із класичними романами XIX ст. (Стендаль і Бальзак, Діккенс і Теккерей), можна помітити, що створення характерів у автора «Портрета Доріана Грея» не підпорядковано законам реалістичної типізації. Вайльд створює скоріше образи-символи. Доріан Грея — це втілення вічної молодості, Безіл — символ служіння мистецтву, лорд Генрі — виразник ідей гедонізму, актриса Сибіл — уособлює театральність життя. В романі ми не знайдемо повноправних характерів, адже Вайльда цікавила насамперед інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки. І поведінка його героїв не є соціально чи біологічно обумовленою, як у реалістів чи натуралістів, вона не підкоряється «життєвій логіці». Може здатися, що вона задана наперед автором, аби підтвердити певне судження чи парадокс. Цікаво, що Оскар Вайльд зізнавався, що якби він був критиком своєї книги, то вказав би на те, що вона «перевантажена сенсаційними подіями, і надзвичайно парадоксальна за стилем, принаймні — в діалогах».

Вайльду вдалося створити неповторний художній світ: атмосфера прекрасного і вродливі люди, довершені витвори мистецтва і блискучі висловлювання. Помітно також і інше: краса у романі нерідко перетворюється на прикрасу. Недаремно сам письменник стверджував, що «це суто декоративний роман», говорив, що «ПортретДоріана Грея» — золота парча».

Витончені казки О. Вайльда «Щасливий принц» і «Хлопчик-зірка», «Молодий король» і «День народження інфанти» були сповнені описів коштовностей і квітів, одягу і меблів. Роман «Портрет Доріана Грея» також містить чимало подібних описів. Так, Доріан, як і сам автор, колекціонує коштовне каміння. Серед інших захоплень Доріана — запахи й ароматичні речовини, музика і колекціонування музичних інструментів, вишивки і гобелени, церковне вбрання. «Я кохався на красивих речах, — зізнається сам герой, — до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота — усе це дає чимало втіхи».

Значну увагу приділено у романі й одягу. Одяг, мода також були захопленнями самого письменника, який із задоволенням писав про це. У нього є нотатки «Про жіночий одяг», «Ще кілька радикальних думок про реформу одягу», «Відношення одягу до мистецтва». І недаремно, коли Доріан хоче передати друзям свої почуття до Сибіл, він описує не саму актрису, а її вбрання: «Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана хлопчиком. На ній була зеленава оксамитова куртка із світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина із соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром».

Вайльд був також майстром інтер'єру: він полюбляє описувати великосвітські вітальні, будинки і кімнати. Натомість пейзажі у творі є наче штучними: «Небо тепер стало чисто опаловим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло». Навіть квіти (у романі найчастіше зустрічаються орхідеї та тюльпани), які Вайльд обожнював, здаються несправжніми, штучно викоханими. І все це має своє пояснення. Письменник плекав штучну красу, тоді як від краси природної він відвертався. Мистецтво, яке для Вайльда завжди було вищім за життя, є вищим і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним.

У стилі роману Вайльда можна відчути близькість до імпресіонізму. Суто імпресіоністичним є вже самий початок роману: «Густий аромат троянд наповнював майстерню художника...» Митці-імпресіоністи намагалися передати безпосередні враження через найтонші відтінки їхніх переживань, відчувань та настрою. Художні деталі відрізняються імпресіоністичною вишуканістю й витонченістю. Роман відрізняється також імпресіоністичним зображенням персонажів та їхнього оточення. Імпресіоністичне зображення в романі Вайльда виявляється у використанні письменником вишуканих найменувань запахів, дорогоцінних каменів, музичних інструментів, тканин, кольорів. Особливо багатий подібними описами одинадцятий розділ роману. Так, із нього ми дізнаємося, що Доріан виписав із Парижа дев'ять розкішно виданих різнокольорових примірників книги, яка вразила його уяву. Кожен з кольорів відповідає настрою героя та примхам його фантазії.

Лідер естетів Оскар Вайльд неодноразово проголошував незалежність мистецтва від моралі. У передмові до свого роману він стверджував, що «художник — не мораліст», і що «немає книг моральних чи аморальних — є книги гарно чи погано написані». Але книга Вайльда, що безперечно є написаною надзвичайно «гарно», виявилась ширшою за естетські парадокси. Вона стверджує, що втрата моральних переконань призводить людину до загибелі, що не можна безкарно порушувати норми людського життя. Тому природним було обурення автора з приводу того, що тодішня критика оголосила його роман «аморальним», «непристойним», «отруйним». «Не можу зрозуміти, — писав він А. Конан Дойлю, — чому «Доріана Грея» сприймають як аморальну книгу. Мені було нелегко підпорядкувати невід’ємну мораль художньому і драматичному ефекту, однак мені здається, що мораль цієї книги більш ніж очевидна...»

Оскар Вайльд оспівував насолоду в житті і стверджував, що «мистецтво — дзеркало, що відображає того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя». Із цим, можливо, погодяться не всі його читачі. Проте навряд чи хто стане сьогодні сперечатися, що у своїх творах він зміг і показати справжню красу життя, і опоетизувати добро в людині. Адже сам Вайльд говорив: «Мистецтво є завжди вираженням благородного і радісного начал у житті».

Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2006. – № 7-8. – С. 11-15.

Біографія

Твори

Критика

Читати також


Вибір редакції
up