Естетизм О. Уайльда в оцінках сучасних літературознавців

Естетизм О. Уайльда в оцінках сучасних літературознавців

Ю. В. Янченко

Розглянуто особливості сучасної інтерпретації естетизму О. Уайльда.

Ключові слова: естетизм, інтерпретація, рецепція, наратологія, декоративність, проблематика.

The peculiarities of modern interpretation of Oscar Wilde’s aestheticism are studied in the article.

Key words: aestheticism, interpretation, reception, naratology, ornamentality, problems.

Естетизм як напрямок в літературі та мистецтві межі ХІХ-ХХ сторіч зазвичай повязують перш за все з іменем Оскара Уайльда. І недаремно. Незважаючи на те, що витоки естетизму можна знайти в роботах видатних філософів та літераторів ХІХ сторіччя - У. Пейтера, Д. Раскіна, У. Морріса та представників «прерафаелітського братства», які були не просто попередниками Уайльда, а і його вчителями, до яких він мав неабияку повагу, саме Уайльдові судилося стати живим втіленням філософії естетизму, адже для нього утвердження естетичного ідеалу Краси в мистецтві було чимось більшим, ніж просто програмною задачею численних теоретичних робіт та художніх творів, це був сенс усього його життя. Зараз, коли людство щойно перетнуло нову «межу сторіч», дослідження особливостей сприйняття творчості О. Уайльда видається нам особливо актуальним. Нам, як і Уайльдові, довелось жити протягом складного як в історичному, так і в культурному відношенні періоду «зламу століть», тож, на наш погляд, було б цікаво простежити, як естетизм О. Уайльда - одне з найяскравіших явищ літератури та культури межі ХІХ-ХХ сторіч - сприймається нашими сучасниками, та яким чином сучасна рецепція уайльдівського естетизму відрізняється від сприйняття даного явища сучасниками письменника. На жаль, обмаль часу не дозволяє нам докладно зупинитись на кожному з існуючих в сучасному літературознавстві поглядів на естетизм О. Уайльда, тому для свого дослідження ми обрали інтерпретацію молодого російського філолога та письменника Андрія Олександровича Аствацатурова, яка, на наш погляд, є найбільш оригінальною та демонструє новаторський, творчий підхід до розгляду та тлумачення особливостей уайльдівського естетизму.

В інтерпретації А. О. Аствацатурова приваблює те, що поряд з коментуванням основоположних концепцій естетизму О. Уайльда, дослідник приділяє значну увагу особливостям практичного втілення естетичних ідей письменника в його художній творчості. Пояснюючи деякі нюанси стилістики й поетики О. Уайльда, А. О. Аствацатуров спирається на положення теорії естетизму, розроблені самим письменником, що відрізняє його підхід до інтерпретації художньої спадщини англійського естета як від попередників, так і від більшості сучасних літературознавців, схильних до розмежування творчості О. Уайльда як теоретика естетизму та як автора художніх творів та до окремого розгляду того чи іншого аспекту творчого здобутку митця, чи навіть до протиставлення Уайльда-теоретика Уайльду-художнику. На наш погляд, в інтерпретації А. О. Аствацатурова творчість О. Уайльда постає перед читачами з більшою цілісністю та повнотою, оскільки естетичні переконання митця, безумовно, мають ключове значення для адекватного розуміння його художньої спадщини.

Так, розглядаючи ранню творчість О. Уайльда, А. О. Аствацатуров доходить висновку, що вже перші прозаїчні твори письменника - оповідання «Кентервільська примара» («The Canterville Ghost», 1887), «Злочин лорда Артура Севіла» («Lord Arthur Savile’s Crime», 1887) та «Портрет містера У.Г.» («The Portrait of Mr. W. H.», 1887), що увійшли до збірника «Злочин лорда Артура Севіла та інші оповідання» («Lord Arthur Savile’s Crime and other stories», 1891) - були свідомою спробою митця на практиці реалізувати власну концепцію мистецтва. О. Уайльд був переконаний, що справжнім мистецтвом в літературі може вважатись лише мистецтво художньої вигадки, або, словами самого письменника, «мистецтво брехні» («Lying as an art» [3]). Кризу сучасної літератури він пов’язував з реалізмом, під яким мав на увазі прагнення письменників до якомога більш достовірного відтворення життя та природи на сторінках художніх творів, що спричиняло їх включення до сфери мистецтва та, як наслідок, руйнування його автономності. «All bad art comes from returning to Life and Nature, and elevating them into ideals» [3] - «Все погане мистецтво своїм існуванням завдячує поверненню до Життя та Природи та звеличуванню їх до рівня ідеалу» [тут і далі переклад мій] - читаємо в діалозі «Занепад мистецтва брехні» («The Decay of Lying», 1891). В своєму протистоянні реалістичним тенденціям сучасної літератури та мистецтва письменник дотримувався категоричної позиції: «The moment Art surrenders its imaginative medium it surrenders everything. As a method Realism is a complete failure» [3] - «Як тільки Мистецтво поступається своїм принципом художньої уяви, воно втрачає все. Як метод творення мистецтва, Реалізм приречений на повну невдачу».

У зв’язку з прагненням О. Уайльда повернути сучасній літературі право на свободу художньої вигадки, знехтуване письменниками-реалістами,

А. О. Аствацатуров звертає увагу на наратологічний аспект творчості англійського естета, який допомагає письменникові в досягненні поставленої мети. Дослідник вказує, що О. Уайльд вводить до своїх творів фігуру оповідача, який розповідає читачеві про фантастичні події так, ніби вони насправді мали місце. Таким чином, автор дистанціюється від оповідача, роблячи його позицію та слова об’єктом своєї іронії. Він піддає текст своєрідному аналізу. Так відбувається розкриття внутрішніх механізмів оповідання, які зазвичай приховуються письменниками. Ілюзія правдоподібності, що виникає під час читання реалістичної прози, зникає. Читач усвідомлює, що він опинився не в реальному, а в штучному світі, який живе за власними законами, вигаданими автором відповідно до поставлених художніх задач. «Читатель видит „сделанность”, сотворенность мира рассказов сборника, обладающих совершенно особой логикой, не похожей на логику жизненную, - відзначає А. О. Аствацатуров. - Его внимание сосредотачивается не столько на содержании произведений, сколько на их форме» [1, с. 508]. Таким чином, в своїх оповіданнях О. Уайльд одночасно розв’язує дві важливі естетичні задачі: по-перше, рішуче відмовляється від традиційних для реалістичної прози кінця ХІХ століття канонів оповіді, та, по-друге, звертає увагу читача на форму художнього твору, адже, на думку англійського естета, саме форма художнього твору, а не його зміст, мораль чи проблематика, визначає його цінність як витвору мистецтва.

Літературні критики нерідко дорікали Уайльдові у вторинності його художньої творчості, у відкритому наслідуванні видатних попередників на ниві літератури та особливо поезії. Зокрема, сучасник письменника, відомий наприкінці ХІХ століття літературознавець Олівер Елтон писав про поезії О. Уайльда наступне: «... большей частью они происходят вовсе не от своего предполагаемого отца, а от ряда лучше известных и с большим основанием уважаемых авторов. На самом деле эти стихи - от Уильяма Шекспира, Филипа Сидни, Джона Донна, лорда Байрона, Уильяма Морриса, Алджернона Суинберна и от шести десятков других поетов...» [Цит. за: 2, с. 21]. Аналізуючи стилістику творів О. Уайльда, А. О. Аствацатуров також відзначає, що стиль текстів англійського письменника виглядає запозиченим, умовним, таким, що не належить своєму автору. Однак, на думку літературознавця, зазначені стилістичні особливості не варто розглядати як недолік творчості О. Уайльда, свідчення його письменницької незрілості чи браку творчої індивідуальності, як це робили його попередники. На відміну від поширеної в літературознавстві думки про вторинність, наслідувальний характер творчості англійського естета, дослідник стверджує, що використання О. Уайльдом «готових», широко вживаних художніх прийомів, шаблонних образів та сюжетів є свідомим авторським засобом розкриття умовності художнього світу, світу мистецтва, його повної незалежності від реальної дійсності.

Прагнення якомога далі відсторонитись від сірої повсякденності та прагматизму реального життя, порвати з будь-якими проявами реалізму в літературі та мистецтві завжди було важливою частиною естетичної програми О. Уайльда. На думку А. О. Аствацатурова, саме цим прагненням обумовлені особливості стилістики та поетики ранніх віршів митця. Таким чином, насиченість поезій О. Уайльда літературними алюзіями та ремінісценціями є цілком обґрунтованим з позицій естетизму авторським методом відходу від реалізму як сліпого копіювання дійсності та занурення читача до прекрасного світу досконалих форм мистецтва.

Що стосується оповідань письменника, то в них О. Уайльд підкреслює умовність широко розповсюджених в літературі художніх прийомів, розкриває їх внутрішню структуру шляхом іронічного зниження емоційного пафосу, обумовленого відповідним стилем, до якого звертається письменник. «Уайльд разрушает стилистическую целостность текста либо ироническим комментарием, либо включением стилистически чуждого способа повествования» [1, с. 509] - стверджує А. О. Аствацатуров. Гранично умовними, на думку дослідника, виявляються й сюжетні лінії уайльдівських оповідань, навмисно схематичні та добре знайомі читачеві, який з легкістю міг зустріти їх на сторінках готичної чи детективної літератури. Так, в оповіданні «Кентервільська примара» О. Уайльд розкриває, препарує стиль та сюжетні ходи, характерні для готичної літератури. Містична історія про Кентервільську примару отримує цілком наукове, «матеріалістичне» тлумачення, яке повністю руйнує характерну для готичного оповідання інтригуючу таємничість, адже всім загадковим подіям даної історії врешті решт знайдено цілком логічне та раціональне пояснення. Подібне іронічне переосмислення літературних традицій характерне й для інших оповідань англійського письменника. В оповіданні «Злочин лорда Артура Севіла» О. Уайльд іронічно обіграє пристрасть літератури кінця ХІХ сторіччя до усього містичного й таємничого, пов’язаного з владою долі над людським життям. А в оповіданні «Портрет містера У. Г.», написаному в формі вченого діалогу, письменник іронізує над стилем та характером надзвичайно популярних на той час позитивістських досліджень з мистецтва.

Звернення О. Уайльда до літературної казки - жанру, орієнтованого на чисту вигадку, - також не було випадковим. На думку А. О. Аствацатурова, в такий спосіб англійський письменник підтверджує свою естетську позицію, прагнучи відійти від засобів реалістичної прози: «Чтобы отразить и предельно обобщить проблемы своей эпохи, не занимаясь слепым копированием действительности, что, по мнению писателя, было характерно для реализма, Уайльд создает условную реальность, мир чистой формы и красоты. Автор „Счастливого принца” намеренно ограничивает себя определенным языком и законами, которые диктует жанр сказки. Погружая своего читателя в область вымысла, Уайльд ставил своей целью освободить его сознание от догм и стереотипов обыденной жизни» [1, с. 511-512]. Звільнивши свідомість читача від загальновизнаних норм та стереотипів, письменник прагнув активізувати його творчу уяву. Будучи послідовником У. Пейтера, О. Уайльд надавав великого значення творчій уяві, вважаючи, що тільки уява може допомогти людині осягнути цілісну картину світу, та протиставляючи її розуму, властивому повсякденній свідомості та здатному лише препарувати дійсність, розчленовувати її на складові частини.

А. О. Аствацатуров відзначає, що в своїх літературних казках, так само, як і в оповіданнях, О. Уайльд відокремлює автора від оповідача, орієнтуючись на чуже, «готове» слово. Так, в першому збірнику казок під назвою «Щасливий принц та інші казки» («The Happy Prince and Other Tales», 1888), письменник стилізує художнє мовлення притчі, прагнучи досягнути граничної простоти й прозорості, притаманної творам цього жанру. На рівні синтаксису це проявляється в багатократному повторі так званого біблійно-епічного «і» на початку фрази протягом усього циклу творів. Як приклад, можна навести фінал казки «Щасливий принц», в якій відтворено стиль біблійної оповіді: «So they threw it on a dust-heap where the dead Swallow was also lying. “Bring me the two most precious things in the city,” said God to one of His Angels; and the Angel brought Him the leaden heart and the dead bird» [4] - «І жбурнули його в купу сміття, де лежала мертва Ластівка. І звелів Господь янголу своєму: „Принеси мені найцінніше, що знайдеш у цьому місті”. І приніс йому янгол олов’яне серце та мертву пташку».

Найважливішою якістю уайльдівської поетики, характерною не лише для казок, а й для усього творчого доробку англійського естета, є декоративність. На думку А. О. Аствацатурова, саме в неповторній декоративності стилю естетизм митця проявляється з найбільшою повнотою та очевидністю. Декоративність казок письменника проявляється у створенні картин художнього світу, наділених зовнішною красою та довершеністю, прекрасних декорацій, сповнених досконалих форм та барв, на тлі яких відбувається дія творів. Для англійського естета, який обстоював важливість зовнішньої форми художнього твору в літературі та мистецтві, декоративність стилю оповіді має більш важливе значення, ніж сюжет чи проблематика твору.

Що стосується проблематики казок Уайльда, то вона, на думку А. О. Аствацатурова, цілком пов’язана з його естетським уявленням про справжню індивідуальність. Літературознавець вважає, що в своїх казках письменник переосмислює християнську етику в контексті ідей естетизму. На думку дослідника, з найбільшою очевидністю ця концепція проявляється в казці «Щасливий принц», де автор заперечує естетський культ гедонізму як можливий шлях до внутрішньої досконалості. Бездумна насолода життям, в яку був занурений Щасливий принц ще до того, як він став статуєю, трактується автором казки як примітивний егоцентризм. Замкненість героя в світі свого повсякденного «я» передається образом саду, оточеного високим кам’яним муром, де принц грав зі своїми друзями. Лише перетворившись на витвір мистецтва, Щасливий принц усвідомлює глибину людських страждань та віддає бідним і знедоленим усі свої прикраси. Так зовнішня краса приноситься в жертву красі духовній, якої можна досягти лише відчуженістю від усього плинного та повсякденного.

В другому збірнику казок, що має назву «Гранатовий будиночок» (The House of Pomegranates», 1891), умовність зображуваного О. Уайльдом світу ще більше посилюється. Сюжети казок принципово ускладнюються в порівнянні з першим збірником. Поетика письменника також еволюціонує. «Уайльд избегает нарочитой простоты языка своих первых сказок. В другому збірнику казок імітація біблійного стилю стає постійною рисою поетики, проявленою в кожному творі. Декоративність також перестає бути випадковою, і оповідь перетворюється на безперервний ряд вишуканих декорацій, докладно описаних автором. Уайльд більш активно використовує символи та алегорії, поглиблюючи символічний план казок. Тим самим він прагне «звільнити» уяву читача, викликавши у нього відчуття зіткнення з ірраціональним та непізнаваним у його вигаданому світі.

В «Гранатовому будиночку» проблематика казок також ускладнюється. В цілому, зберігаючи колишню модель індивідуальності, О. Уайльд уникає однозначної ясності етичної схеми, характерної для першого збірника. Він прагне відтворити та обговорити найтонші нюанси естетського уявлення про світ та людину, піддаючи його складному аналізу. На перший план виступають такі проблеми, як зіткнення й протиставлення зовнішньої, поверхневої краси вищій, духовній красі, внутрішня роздвоєність людської особистості, що поєднує в собі два протилежних начала - духовне та чуттєве. Пізніше саме ці проблеми стали центральними в романі письменника «Портрет Доріана Грея».

Роман «Портрет Доріана Грея» є одним з найбільш значних творів О. Уайльда. На думку більшості літературознавців, сюжетна інтрига роману є досить традиційною. Серед її можливих джерел дослідники, як правило, називають «Фауста» Гете (1808-1831), «Шагреневу шкіру» Бальзака (1830-1831), роман Дізраелі «Вівіан Грей» (1826-1827), повість Стівенсона «Незвичайна історія доктора Джекіла та містера Хайда» (1886), роман Гюїсманса «Навпаки» та ряд інших творів.

Однак, А. О. Аствацатуров вважає, що в своєму романі О. Уайльд переосмислює традиційні мотиви угоди з дияволом та двійництва в рамках власної проблематики, пов’язаної з ідеями естетизму. Суттєво, що О. Уайльд в жодному разі не відмовляється від естетизму, як стверджують деякі сучасні дослідники, а лише уточнює свою позицію. Про це свідчить передмова письменника до роману, де він у формі афористичних парадоксів представляє читачеві свої погляди на мистецтво, що повністю співпадають з концепцією, докладно опрацьованою ним в статтях збірника «Задуми».

За визначенням А. О. Аствацатурова, в романі «Портрет Доріана Грея» О. Уайльд «воссоздает негативный опыт эстетизма» [1, с. 517]. Частково проведена ще в казках критика поверхневого естетизму та егоїстичного гедонізму набуває в романі повної сили. Автор проводить важливу думку про те, що егоїстична краса стає згубною для всіх, хто з нею стикається - для Сибіли Вейн, Безіла Холлуорда, Алана Кемпбела та всіх, хто оточує Доріана Грея. А трагічний фінал роману підводить читача до висновку про те, що егоїстична зовнішня краса, не опосередкована внутрішньою, духовною гармонією особистості, виявляється згубною навіть для носія цієї краси - Доріана Грея.

Переосмислення цінностей естетизму, викриття руйнівних, згубних сил, які він в собі приховує, очевидне й у іншому творі О. Уайльда, тематично пов’язаному з «Портретом Доріана Грея», його п’єсі «Соломія» («Salome», 1893). Неопосередкована духом егоїстична краса, яку уособлює Соломія, прагне за будь- яку ціну заволодіти предметом своєї пристрасті. Як і в «Портреті Доріана Грея», така краса несе смерть усім, хто з нею стикається: Соломія губить Іоанна Хрестителя, вимагаючи у Ірода голову пророка, але й сама гине від рук солдат, оскільки цар Ірод, задовольнивши її страшне прохання, сповнюється жаху від усвідомлення нелюдськості краси та наказує вбити дівчину.

Естетизм О. Уайльда помітний і на сторінках його комедій «Віяло леді Віндермір» («Lady Windermere’s Fan», 1892), «Жінка, не варта уваги» («A Woman of No Importance», 1894), «Ідеальний чоловік» («An Ideal Husband», 1895) та «Як важливо бути поважним» («The Importance of Being Earnest», 1895) - найпопулярнішої частини художньої спадщини митця, визнаної публікою ще за життя автора. За твердженням А. О. Аствацатурова, характерною особливістю уайльдівських комедій є гранична умовність зображуваного в них світу. Створення умовного світу, ззовні подібного до реального, але існуючого за своїми власними законами, на думку літературознавця, було для Уайльда-комедіографа засобом дистанціювання від малопривабливої дійсності, відходу від канонів реалістичного мистецтва, проти якого естети спрямовували вогонь своєї критики. На відміну від представників соціальної драми - Ібсена та Шоу, - у своїх комедіях О. Уайльд не прагне до викриття соціальних проблем, прихованих під зовнішнім покровом видимого благополуччя вікторіанського суспільства. Індиферентність, байдужість до соціальних питань відрізняє творчість практично всіх представників естетизму та пояснюється їх прагненням звільнити мистецтво від політичних, соціальних чи моральних завдань, несумісних, на їх думку, з його основною метою - творенням прекрасного. Саме тому в своїх комедіях О. Уайльд прагне відійти від зображення «звичайних людей в звичайних обставинах», характерного для англійської драматургії кінця ХІХ сторіччя. Дія його п’єс перетворюється на постійну гру, де увага автора зосереджена перш за все на проблемі досконалості форми. Свою драматичну майстерність, сценічні ефекти та діалоги, сповнені гумору та блискучих парадоксів, О. Уайльд доводить до досконалості саме в комедіях.

Будучи естетом, О. Уайльд намагається переконати глядача в тому, що його комедія (як і мистецтво в цілому) цікава перш за все як естетичний об’єкт, де безглуздо шукати мораль. Він не намагається повчати, стверджувати етичні ідеали, як це робить Бернард Шоу. Навпаки, О. Уайльд завжди іронізує над своїми персонажами, схильними впадати у високий пафос. Так, в комедіях «Ідеальний чоловік» та «Жінка, не варта уваги», сліпий ідеалізм героїнь (леді Чілтерн в комедії «Ідеальний чоловік» та Естер Уерслі в комедії «Жінка, не варта уваги»), надмірність вимог, які вони висувають людині, приносить оточуючим чимало страждань та мало не руйнує життя самих героїнь. О. Уайльд рішуче відкидає моралізаторство, перетворюючи його на об’єкт своєї іронії. Як правило, «викривач» в його комедіях завжди лицемір. Наприклад, в комедії «Віяло леді Віндермір» в цій ролі виступає лорд Дарлінгтон, викриваючи в очах леді Віндермір її чоловіка. Але при цьому він не відстоює ідеали добропорядності, а лише хоче звабити героїню.

Навіть у своїх останніх творах, «Баладі Редінгської в’язниці» («The Ballad of Reading Gaol», 1898) та епістолярній сповіді «De Profundis» (1897), що суттєво відрізняються від усього, створеного письменником раніше, О. Уайльд залишається переконаним послідовником філософії естетизму. На думку А. О. Аствацатурова, в останніх творах О. Уайльда підводиться своєрідний підсумок еволюції естетичних поглядів письменника.

Світовідчуття, про яке говорить дослідник, суттєво відрізняється від ранніх естетських концепцій митця, в яких краса та насолода поставали найвищими цінностями людського життя. Два роки тюремного ув’язнення, ганьба та приниження, що випали на долю О. Уайльда, змусили письменника переосмислити свої погляди на життя, красу та мистецтво в рамках виплеканої ним естетичної теорії. Пройшовши через важкі випробування в’язничного життя, сповненого принижень, болю, відчаю та приреченості, письменник доходить висновку, що саме страждання, а не насолода, є основою мистецтва. Автор «De Profundis» естетизує концепт страждання, стверджуючи, що страждання відкриває в людині здатність до сприйняття і творення прекрасного.

Естетично переосмисленим постає на сторінках останніх творів О. Уайльда і образ Христа. Письменник ніколи не відрізнявся щирою релігійністю, тому фігуру Ісуса Христа, як і Євангеліє, розглядав крізь призму естетизму. На його погляд, значення Христа полягало в тому, що його думки та почуття були індивідуальними за своєю природою, а не стереотипними. Будучи втіленням співчуття - сутності життя та мистецтва, - Христос явив собою справжню індивідуальність, наділену творчою уявою, і таким чином сам став подібним до витвору мистецтва.

Підводячи підсумок нашого дослідження, зазначимо, що інтерпретація художньої творчості О. Уайльда на основі концепцій естетизму, розроблених самим письменником, яку пропонує А. О. Аствацатуров, демонструє цілісність та послідовність естетичної програми митця, детально опрацьованої в його теоретичних статтях та послідовно втіленої в художніх творах різних жанрів, та спростовує поширену в літературознавстві думку про суперечливість творчої спадщини О. Уайльда. В результаті дослідження інтерпретації А. О. Аствацатурова, можна виділити наступні особливості сучасної рецепції естетизму О. Уайльда: розгляд художньої творчості письменника як практичного втілення його естетичних ідей; звернення до наратологічного аспекту творів з метою пояснення їх естетичної специфіки; інтерпретація тяжіння О. Уайльда до використання розповсюджених художніх прийомів, шаблонних образів та сюжетів як свідомого засобу розкриття умовності художнього світу; розгляд характерних особливостей стилю письменника, таких як декоративність, парадоксальність та символізм, як засобів відходу від канонів реалізму в літературі; тлумачення проблематики «Портрету Доріана Грея» та «Соломії», як переосмислення постулатів естетизму на новому, більш глибокому рівні; інтерпретація євангельських образів у творах О. Уайльда крізь призму теорії естетизму; відмова від використання морального критерію для тлумачення творів письменника.

Бібліографічні посилання:

  1. Аствацатуров А. А. Эстетизм и Оскар Уайльд / А. А. Аствацатуров // История западноевропейской литературы. ХІХ век : Англия [Учеб. пособие для студ. филол. фак. высш. учеб. заведений] / Л. В. Сидорченко, И. И. Бурова, А. А. Аствацатуров и др.; Под ред. Л. В. Сидорченко, И. И. Буровой. - СПб. : Филологический факультет СПбГУ; М. : Издательский центр «Академия», 2004. - 544 с. - С. 498-524.
  2. Соколянский М. Г. Оскар Уайльд : Очерк творчества / М. Г. Соколянський. - К. ; Одесса : Лыбидь, 1990. - 200 с.
  3. Wilde Oscar. The Decay of Lying [Електронний ресурс] // Wilde Oscar. Intentions / Oskar Wilde. - Режим доступу : http://www.gutenberg.org/ dirs/etext97/ntntn10h.htm#startoftext.
  4. Wilde Oscar. The Happy Prince [Електронний ресурс] // Wilde Oscar. The Happy Prince and Other Tales / Oskar Wilde. - Режим доступу : http://www.gutenberg.org/dirs/etext97/hpaot10h.htm#start oftext.

Л-ра: Література в контексті культури. – 2011. – Вип. 21 (2). – С. 297-305.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


up