Наталія Мельниченко. Цикл поезій «DO_MI_NO»

DO_MI_NO
Вечір навпіл зламався,
Поки ліз у вікно.
Настрій трохи не склався,
Мов у грі "Доміно".
Місяць тріснутим колом
У вікно заглядав,
Непривітний і голий
Час хвилини ковтав.
Мов пігулки безсоння,
Зорі краяли ніч.
Очі страху - бездонні:
З ними я віч-на-віч.
Ледве-ледве, спроквола,
На підборах важких
Стугонів дощ по полю,
По дорогах нічних.
А до столу тривога
Запросила печаль
І пили довго-довго
Із думок моїх чай.

МОЛЕКУЛИ
День зненацька випав із темряви
І витяг мене зі сну за руку.
Блукаю квартирою я, ніби нетрями,
Видіння несправджене в скроні стукає.
Молекули ночі і дня молекули
Химерно сплелися в раптове сьогодні.
Думки витягають шиї лелеками,
Лишають по собі сліди холодні.
Рештки тепла до долоні туляться
І залишаються майже навічно.
Скоро мене поглине вулиця, -
Все буде так, як буває звично...

DY_ХА_ YOU
Я так дихаю, просто так дихаю
Срібно-синьою ніжністю хвиль,
Кольоровістю сонячно тихою
Й відчуттями пострижених піль.
Так перлисто, неначе музика,
Ранньовисоко зорі пливуть -
Дико й чисто, мов бджоли з вулика...
Осявати - це їхня суть,
Так невтомно, як море медовості,
Випливає й бере за живе.
Я так дихаю - віянням совісті,
Що надроджує слово нове -
Те нове, що вчувається гомоном
Буйно-шумних відрізаних крил.
То відлунює громом, то дзвоном.
То надію приносить, то біль.
Я так дихаю, просто так дихаю:
Не повітрям - сплетіннями рим -
Атмосферою буйності тихою,
Що натхненням стала моїм.

DYM
Ти говорив на фоні диму,
І всі слова були, як дим,
Чужими й нібито німими,
Бо й ти вже став мені чужим.
А дим летів собі в повітрі,
Туго гнітючий, як нудьга,
Десь несучи із фільму титри,
В якім у нас була жага,
Були і драми й мелодрами,
Була і ніжність, і чуття...
Але тепер лиш дим між нами
І шмат пройдешнього життя.
Ти говорив, що я не чую,
А я й не чула, бо пливла
Думками з диму, що дратує,
В той світ, де знову я жила,
Жила, живу і буду жити
Й горіти полум'ям своїм.
Про що хотів ти говорити
Словами, що були, як дим?

K_WY_ТИ
Про що, скажи, з тобою говорити,
Коли зітхають тяжко ясени
В той час, як у руках вмирають квіти -
Ті, що не бачили весни?
Тут пахне попелом думок, таких імлистих,
Немов туман, що з димом обійнявсь.
Нема до слів ні зАпалу, ні хисту,
А по очах моїх тобі читати зась.
Лиш кави дух пірнає поміж хмари
І звук годинника луною тишу рве.
Нема в цій зустрічі ні сенсу, ані чарів -
Вона не зачіпає за живе.
Не той момент, не та і точка світу,
Не та і тінь на профілі стіни...
Лиш задарма в руках вмирають квіти
Від холоду чуттів, мов від зими.

СОНЦЕ_НЕ_SON
Натомлене сонце упало в обійми зірок,
Ввібравши в себе рештки дня по маленькій краплині,
Заводить тендітно цвіркун серенаду думок
Під супровід ніжний росинок на сонній стеблині.
Мереживо хитре плетуть ще не бачені сни
У нашій уяві десь там, де живе несвідоме,
Де тихо між хмар пропливають стрімкі ясени,
Долаючи фізику, раціональність і втому.
Зеніти співають про щастя в обіймах орбіт,
Де болю немає, ні сліз, ні вогню, ні страждання,
Де сонце розніжене знову пірнає у світ,
Освячений миром і цвітом огнистим кохання.
Хай буде світанок, цілований сріблом роси,
Хай будуть пісні серед м'якості сивих туманів,
Але без облуди, без крові й гіркої сльози...
Прошу тебе, сонце: хай зло в нетрях ночі розтане.

ГРА_FFITI
В мереживі заплуталась пастель,
Графітні стебла небо розтинають,
А сонце кольору "солона карамель"
Пірнає там, де очі не сягають.
За плином хмар (то сизих, мов дими,
то темно-синіх, то коралово-багряних)
Минає те, чого не встигли нині ми,
І те, що встигли, віддзвенить у травах пряних.
Смакуй цей сонячний вечірньостиглий мед,
Відчуй цю музику до нотки, до хвилини,
Допоки аж не рушить між комет
Крихке "сьогодні" по графітній стебелині.