Зіняк Олександр. Лис і ворона
Багато українських письменників писало байку «Лисиця і ворона», причому кожен на свій манер, але доносили до читача в загальному одну суть – це застереження людей ласих на ласощі від надмірної довірливості.
Навіть на цю тему є тести з літературного читання від 2021 року для учнів 3 класу, де в питаннях тестування є такі запитання, як:
Чого бракувало вороні?
Що отримала ворона?
Головна думка байки?
А ось в запитанні про головну думку байки є 3 варіанта відповідей:
- Треба мати розум, а не слухати теревені.
- Хитрий розумного переможе.
- Треба завжди йти до перемоги.
Я впевнений, що читач перечитував українські версії байок про «Лисицю і ворону» і прекрасно орієнтується в її суті, тому цікаво, який варіант відповіді оберете ви для себе?
Щоб не відставати від письменників, котрі писали байки на цю тематику, я вирішив написати свій варіант, хоча я невидатний письменник, а, скажімо, аматор, та чим я гірший за них?
Ворону я хочу відрекомендувати у ролі такої собі пліткарки, котра любить підслуховувати міські чутки і поширювати їх, а роль лисиці в цей раз зіграє нам хитрий лис, який буде підбадьорювати ворону до нових пакостей.
В гаю жила пліткарка біла ворона, котра була надзвичайно охоча поширювати різноманітні чутки, розводила інтриги і завжди підбирала собі жертву тих пліток, старалася навіть іноді зі світу звести.
Ворона була такою, тому що була дуже заздрісна, а ще тому, що не любив її ніхто і не поважав, бо була вона зовсім біла, на відміну від своїх колег ворон, чорних як смола.
Біла ворона літала по своїх знайомих і уважно прислухалася до надмірно балакучих, особливо якщо це стосувалося особистого життя того чи іншого пернатого чи звірини.
Ворона вважала себе дуже хитрою, продуманою, робила вигляд, що неохоче слухає співрозмовниць, балакучих ворон, проте вона добре все хапала, як то кажуть, прямо на льоту, швидко аналізувала в своїй такій маленькій, але хитрій голівоньці, далі перекручувала у вигідному для неї світлі і поширювала ці чутки на свій манер, щоб таким чином підвищити свій авторитет.
В тому лісі жив лис на ім'я Микита.
Характеризували його як розсудливого, запасливого, хитрого, схильного поглузувати з ворогів і безоглядно дошкуляти їм всякими капостями.
Микита ніколи не боявся своїх ворогів, проте не був безрозсудливим, бо завжди аналізував ситуацію і прекрасно розумів, що така безпечність може призвести до незворотних наслідків і навіть смерті.
Лис багато чого пройшов і побачив у житті, тому прекрасно орієнтувався, де підстава, а де насправді хочуть допомогти і хто як до нього ставиться, та й ворогів у лиса було чимало.
Нагла біла ворона, котра багатьох вже «відбілила» в лісі, вирішила взятися і за мудрого лиса, бо чомусь побачила в ньому жертву для знущання, покладаючись на те, що вороги лиса її підтримають.
І почала ворона облітати своїх колег, котрі, звичайно, з насмішкою ставилися до неї, проте спілкувалися, щоб уникнути пліток в свою адресу, наприклад, хто з ким збирається розлучатися чи ін., розносити їм чутки про лиса.
В кінці настільки обнагліла ворона, що стала як той оратор, коло шинку лісового на все горло красномовно обговорювати Микиту.
Лис, на відміну від хитрої білявки, був не лише хитрішим, але й значно розумнішим, вмів логічно мислити, розвинуту мав увагу, культурне зв'язне мовлення, тому він діяв завжди розсудливо і не швидко.
Та й зв'язки мав Микита серйозні, навіть подейкували, був він на службі канцлером у ведмедя, короля того лісу, тому не дуже він переймався плітками і погрозами у свою адресу, проте вирішив все ж провчити потворну ворону, щоб іншим було за науку.
Одного разу вийшов лис на галявину, аж зирк – сидить на нижній гілочці дуба, що ріс посеред неї, біла ворона, ще й тримає в лапах горобця, котрого зловила на льоту, і який так докучав їй своїм цвіріньканням в її адресу, і клює його тільце, незважаючи на його ойки про помилування.
Швидко проаналізувавши ситуацію, лис зрозумів, що наблизитись впритул не вийде, бо ж місцевість відкрита як на долоні, побачить його ворона.
Прикинувся наш лис дуже хворим і почав ойкати, та так, що ворона це почула, побачила Микиту, котрий вже і лапки підняв до верху, і від подиву аж дзьоб відкрила, навіть горобця з лап випустила, котрий знайшов сили відлетіти з останніх сил від вбивці.
- Кра, кра! Микито, що з тобою?
А лис їй відповідає, наче з останніми подихами:
- Помираю я вороно. Отруїли мене вороги, що і лапки повіднімало вже.
На що ворона починає кепкувати з лиса:
- Так тобі і треба, подихай, гадино! Хотіла, щоб тебе мисливці в клітку закрили до кінця твоїх днів, але цей варіант ще ліпший. Здохнеш, я тобі ще й очі виклюю, я тебе і після смерті мучити буду!
Тут лис навіть напустив на очі сльози і звернувся до ворони з слізним проханням:
- Вороно біленька, виконай хоч моє останнє бажання, добий мене, бо не можу вже мучитись – всередині огнем все палає.
Ворона аж каркнула від задоволення над швидкою розправою та й знала, що лис в неї ніколи нічого не просив і не принижувався, бо занадто гордий був, а тут така оказія. Підлетіла до лиса і каже:
- Оце я зроблю з задоволенням, тепер я вирішую твою долю!
Підійшла ворона впритул до Микита і вже збиралася нанести тому удари довгим масивним дзьобом у голову, як тут лис швидко схопив лиходійку в залізні обійми і розірвав її так, що залишилось від неї одне пір'я, котре вітер став розносити по галявині.
І птахи, котрі позлітались на це дійство, стали свідками лютої смерті негідниці, яку самі зневажали, і стали славити Микиту зі словами, що на одну потвору, котра псує атмосферу лісу, стало менше.
Лис Микита на це нічого не відповів, лише встав і театрально вклонився птаству, тим самим виразивши вдячність порядним мешканцям лісу, проте не забув і про хоризму, що в нього було не відняти, далі вскочивши в тінь лісу, помчав по ньому з відчуттям морального полегшення.
Усі до смерті ворони віднеслися без жалю, тому як сама вона була винна у своїх таких підлих діяннях, та й, зрештою, отримала те, чого заслуговувала.
Мораль в цій байці дуже проста, напишу її словами Соломона:
«Хто стереже уста свої, той зберігає душу, горе тому, хто широко відкриває рота».
