Кривіцька Юлія. Повертаючись до коріння
Розділ 1
Забуте
– ..цька! Я ж тобі говорю, це польське прізвище! Мій дід мав польське коріння, просто потім з якихось причин його рід переїхав до України на південь і тут оселився. От знайди в Інтернеті! На «о» якщо прізвище закінчується, то значить українське, якщо на «ус» то литовське…
Батько завжди любив на цьому наголошувати, ніби мати польське коріння, краще ніж українське. Хоча прізвище це все, що ми мали. А, ну ще святкували календарні свята двічі. Одне Різдво «польське», а інше «православне», одна Пасха «польська», а інша «православна» і так далі. І байдуже, що то не від країни залежить, а від календарів, і Україна вже також перейшла на григоріанський календар.
Після смерті діда, батьки поїхали перебирати речі й познаходили на горищі декілька старих фотоальбомів, а потім і в нас знайшли. Отоді було весело. Сотні фотографій невстановлених осіб, знаходження спорідненості між сім’ями й переплутування облич. Тоді й було вперше згадано невідомого дядька поляка, а чому поляка, бо на фотографії він був одягнений у форму з гербом Польщі. Ззаду фотографія була підписана, але невідомо хто вирішив стерти послання, і не просто закреслити чи замалювати, а лезом тоненько вирізати фотопапір! Ото загадка! Але хто той чоловік у мундирі – так і не знаю. Батько щиро вірить, що в епоху розвитку технологій можна легко знайти в архівах документи й адреси. Може то і можна, але коли на руках лише фотографія без інформації, то це дуже тяжко, вважай, місія нездійсненна.
І коли це почалося? Напевно ще з молодших класів, коли на урок потрібно було підготувати малюнок родинного дерева і ти щаслива повертаєшся додому, і ви з мамою до посиніння намагаєтесь намалювати стовбур рослини та згадати всіх родичів, щоб підписати. Мама починає підключати батька і двоюрідну тітку, щоб згадати ці давно забуті імена. Або коли вчителька дала домашнє завдання запитати у батьків чи пошукати в Інтернеті цікаву інформацію про вашого предка, ким він був, чим можливо був знаменитим. І ти знову щаслива приходиш додому, а мама каже:
– Ганнусь, немає в нас нікого відомого. Всі на фермах чи в колхозі працювали тяжко. Куди там до слави, були як всі.
А наступного дня ти приходиш до школи, а твоя однокласниця розповідає, що на честь її прапрадіда було названо ціле село! Уявіть! Або інша однокласниця розказує, що її рід мав козацьке походження! Справжні козаки, що на коні та з шаблею! А тут ти, зі своїми колхозами й фермами. І як це? Твої однокласники оно яких предків мають, а в тебе… Подорослішавши, ти вже згадуючи цей момент розумієш, що більшість твоїх однокласників просто збрехало, щоб було що розказати на уроці та отримати гарну оцінку, але ж в той момент ти приймаєш все за чисту монету. І тобі також хочеться мати якогось славетного діда, та хоч прапрапрапрадіда! Хоч когось! Аби був чимось відомим.
Ти дорослішаєш і вже тобі стає до не того нещасного або може й ні, діда колхозника, тут ти гризеш граніт науки, ходиш на гульки, знайомишся з хлопцями. Але потім ти знову починаєш цікавитись своєю національною ідентичністю, своїм корінням. Починаєш слідкувати за відповідними блогерами, артистами, починаєш більше пізнавати свою культуру, яку ще задовго до твого народження так старанно намагались заховати, але вдалося не зовсім. Люди зі схожими думками починають відкривати зі старих, запилених домашніх архівів фотографії своїх рідних, де бабусі ще молоді дівчата, в гарному, дорогому вбранні, юнаки також одягнуті не в один кожух і атласні штани-шаровари. А ти починаєш задумуватись. Чому у твоєї баби, прабаби чи прапрабаби не було скрині, де вона б зберігала своє дороге вбрання, намиста, коралі, як он у людей з Facebookу. Чому у тебе в сім’ї немає якоїсь прикраси чи просто якоїсь речі, яку б передавали з покоління в покоління, як он у людей з Twitterа. Чому у тебе немає ні фотографій, ні книг, які датуються раніше за 1970 рік, коли баба вже мала першу дитину, твою тітку? Чому у тебе в роду нічого не збереглося? Куди це все зникло? Чому коли ти запитуєш у мами щось про прабабу, а вона нічого не пам’ятає і починає злитись від твоїх запитань, адже її, як і все наступне покоління не хвилювало це. Чому лише тебе це так цікавить? Чому всім байдуже і не цікаво? А коли ти хочеш щось дізнатись і питаєшся то тобі прилітає: «І в кого це ти така допитлива?».
І от тепер ти сидиш і намагаєшся по клаптику зібрати всю історію, тягнеш за нові ниточки, а вони швидко розбивають об стіну невідомості й ти нічого не можеш зробити, бо недостатньо даних, щоб звернутись в архів або вже померли ті, останні люди, які могли хоч щось тобі сказати. І тепер ти слухаєш байки тих старих, які вже однією ногою в могилі, але поки що, можуть тобі ще щось розказати, поки не розгубили останній розум. Десь дані розбігаються, десь сходять і ти розумієш по декількох джерелах, що це правда, таке було.
А перед цим тим вдома перебираєш наявні документи, всі свідоцтва про народження, одруження, смерть, трудові книжки, і записуєш всі дані на листочок. Так ти дізнаєшся, що маєш маловідомого прадіда москаля, що був можливо солдатом і після народження твоєї баби втік в невідомому напрямку. Дізнаєшся, що справді маєш по батьковій лінії прадіда, що був поляком. Дізнаєшся, що мала прабабу, на ім’я Полігея, але в народі всі на неї казали баба Поля. І виявляється та стара могилка, яку ти інколи з батьками прибирала, коли та вже ну зовсім заросте, то якраз могилка матері цієї Полігеї. А ти цього і не знала, бо там ні фото, ні дати, нічого, просто старий хрест. Відкриваєш для себе нові добре забуті імена: Розалія, Леонар, Леонтій, Кароліна, Пилип, Йосип, Міла.
І тепер ти відчуваєш себе якимось істориком чи працівником архівів. В тобі горить бажання відродити пам’ять про свій рід, знайти втрачені фрагменти, скласти цей пазл докупи! І тобі вже неважливо чи є в тебе насправді прапрапрадід отаман чи бабуся військова за часів Першої світової, тепер це просто інтерес до свого роду. Ти просто хочеш знати, а що далі робити з цією інформацією…. буде видно по ходу.
Розділ 2
Любов. Кошеня. Горішки.
Запитуючи у мами про її дитинство, рідко можна було почути щось хороше або взагалі інформативне. Ну жили собі як всі у 80-х, бідно, тяжко і з крихтами надії. Дід Володька був чоловіком із золотими руками, згідно з байками, міг сам розкрутити трактор і зібрати його назад. Мав багато інструментів і за потреби пиляв, рубав, закручував все що просили й не просили. От тільки біда, коли руки вправні, а голова дурна. Горілка може навіть найвправнішого майстра свого діла прирівняти до сракорука. Пив дід безбожно днями й ночами, рідко коли його бачили тверезого. Пропивав всю зарплату та за короткими мимоволі сказаними фразами мами, відомо, що міг і у своїх дітей вкрасти з курток чесно наколядовані чи подаровані гроші.
Баба Люба повністю виправдовувала своє ім’я, любила всіх і по дурному тих, хто зовсім не заслуговував тої любови. Як побачила вона в юності того Володьку, то і вийшла за нього, отримавши тягар на цілісіньке життя. І що вона в ньому знайшла? Спочатку народилась дівчинка Оля, моя тітка, через 4 роки світ побачила Катерина Володимирівна, що потім через 19 років привела в цей світ Дарину Йосипівну сестру мою, а потім через 8 років мене. Страшна математика. А ще страшнішим було життя моєї баби, з’ясовуючи з цих розмов.
На Любові було все: господарство, робота на фермі, діти, ще й опіка над чоловіком. А оскільки від діда допомоги чи грошей не дочекаєшся, то треба було економити й відмовляти собі в чомусь. Але людина істота не всесильна, особливо якщо вона паше гірше від коня, то все це потім відбивається на здоров’ї. Так і сталось. Померла Любов у віці 56 років. Хіба то багато? Он люди й до століття доживають. Але тут проблема в іншому, то люди жили до своїх літ, а як баба виживала до 56, ото вже питання. Ото і все життя. Жила собі жінка, тягнула такий хрест на собі, щоб шо? Щоб потім нічого про неї не могли згадати ні діти, ні онуки? І що то за життя таке, як миші в монастирі.
Коли діти подорослішали, а сум від утрати баби почав накопичуватись, дід вирішив зробити якийсь виверт із землями, прописаними в заповіті. Тоді ж Катерина Володимирівна показала і розказала діду хто він і де він. Але що можна пояснювати людині на старості літ, що без чарки не може сісти поїсти. А через декілька років до діда стала заходити якась баба з села. Почала по вулиці ходити в одязі баби Люби, соромлячись сусідських поглядів брехала, що то її. Але ж люди не дурні і все бачать. Подвір’я без старанної руки господині почало перетворюватись у занедбанку.
На цьому вибрики діда Володьки не закінчувались. Як зле становилось від постійної п’янки, то телефонував мамі з проханням привезти пластинку «Цитрамону» чи «Анальгіну». А згодом взагалі потрапив у лікарню з пробитою легенею. Причиною діагнозу стало жахливо спритне кошеня, яке дід так старанно хотів об’їхати на велосипеді, що впав і так забився. А поки дід лежав в палаті і їв пісненький суп, онук його нової баби вирішив вкрасти в нього велосипед та електропилку. Не знаю чим завершилась історія і чи повернули речі власнику.
А через декілька років прийшла раптова звістка, що дід помер. Знайшли його посеред двору його ж колєги за чаркою, зі здертим обличчям. Інтуїтивно встановлюючи події, було з’ясовано, що п’яний дід перечепившись у дворі через якийсь камінь впав і в процесі вдарився головою, що призвело до смерті. Отака сумна історія однієї сім’ї.
Нещасне молоде дівча, що не могло підвести голову і стояло все життя раки за роботою, стало старою бабою, що так само не могла підвести голову вже від тієї кількості хвороб і болю, що пила жменями пігулки. І дід що жив у своє задоволення і помер так само.
Під час сварок, коли мама могла перебрати з алкоголем чи просто щось зробити не так, батько казав «Грищенківська порода», відсилаючись до діда. І все цим сказано.
Від батька можна було отримати ще менше інформації. Дід Йосип займав високу посаду в селі і тому мав достатньо грошей. Якщо хтось ображав малого Йосипа, то дід сідав на свій муравєй і расєкав вулицями і ловив посіпак, що ті потім і не думали повторити скоєне. Батько ріс із гнучким розумом і хитринкою. Колись розказував, привіз влітку дід Йосип цілу коробку морозива, дав наряд батькові позамітати двір і поїхав на роботу. Батько не розгубився, погукав сусідських хлопчаків і ті за пломбір зробили всю справу за нього.
Баба Роза була жінкою вродливою, навіть на старості років, коли втратила всі принади молодості, мала в собі щось, що привертало увагу. Носила квітчасті сорочки й червоне намисто з великих бусин. Сама вона була народжена в Івано-Франківській області, здається, мала братів і сестер, але потім приїхала на південь на заробітки, там же її й примітив Йосип.
В більш зрілому віці, коли сімейні секрети вже можна було розказувати і мені, не хвилюючись, що я мале–щеня піду по селу розповідати химери, я дізналась, що мій батько був усиновлений. Спочатку про це почала казати моя сестра, позаяк вона почула про це ще в дитинстві. Але потім не було нагоди перепитати це в когось, тому вона просто залишила цей спогад. Я була більш вперта, тому прямо запитала у мами (а перед цим перерила всі родинні документи, в надії знайти якийсь документ про усиновлення батька, але як вже зрозуміло, нічого не знайшла), а мама й зізналась.
Так сталось, що чи баба Роза, чи дід Йосип не могли мати дітей, і тоді в селі ще якась родина збиралась їхати в дитбудинок і оформлювати документи на малечу. Тому молода родина ...цьких прийняла цю естафетну паличку і також поїхала в дитбудинок.
З дитинства мене мучило батькове «друге ім’я», що дала йому вулиця. З якихось невідомих нікому причин, юнаки з села вирішили, що Йосип, то дуже складне і довге ймення для запам’ятовування, а Йова як раз. Оце клас, у людини за документами одне ім’я, а люди використовують зовсім інше. Нахіба? Але поки батько ріс, «вуличне ім’я» було закріплене за ним, і стало звичним. Деякі знайомі, що не були близькими до батька так і думали, що його звати Йоня. Отака історія.
Якщо дід Володимир і баба Люба жили окремо від нас, то батьки мого батька жили з нами до самої своєї смерті. Я вже мало пам’ятаю їх, адже була мала, а вони вже перенесли декілька інсультів з інфарктами, погано говорили, мало рухались. Коли мене батьки просили кожного дня заходити до старих і посидіти там хоч пів годинки, щоб розважити їх, я ображалась. Ну що можна було з ними робити, коли дід Йосип через вік не міг чітко говорити, як би не намагався, а я не бачила сенсу з ними вошкатись. Але все ж я знайшла деталь, що розважала мене там..
В садку на подвір’ї ріс великий горіх і коли приходив сезон, руки кожного члена сім’ї ставали все чорнішими й чорнішими від йоду. Хороші горішки продавались крикунам, що їздили селами й скуповували товар, а погані залишались нам. Батьки їх лускали, чистили, сушили й закривали в банках. Ці ємкості завжди зберігались у кімнаті діда з бабою, тому в той період навідування стареньких не було таким й нестерпним.
Ще історія пов'язана з дідом, яку я напевно ніколи не забуду та інколи люблю згадувати в колі сім’ї. В старих будинках, в якому ми й проживали, взимку топили дровами в пічці.
Була тепла пора року, літо чи початок осені, не пам’ятаю. Потрібно було рубати дерева і потроху заготовляти дрова на зиму. Дід Йосип, хоч не міг нормально розмовляти та самостійно ходити, ще трохи працював мозком і міг працювати руками. А, як відомо вам чи ні, чим старіші стають люди, тим гіршими вони стають від дітей. Дід хотів чимось допомогти, і напевно просив роботу, але що ж йому можна дати робити аби не зробити гірше ні собі, ні йому? Ну дав батько нагострити сокиру. Робота виконана. Тут мала я, прийшла як завжди провідувати родича і заразом поїсти горішків, отримала прохання від діда перевірити чи достатньо гостра сокира. Ну я ж мале-дурне, беру і пальцем проводжу по лезу. Сокира гостра. Це робить поріз на бідолашному пальчику. Далі сльози, злі батьки, бо вони зайняті роботою, а тут тобі ні хвилини спокою через малу-лісничу. На діда тоді, здається, також накричали і веліли більше ніколи мене про таке не просити.
Говорячи про мого батька, то він є чоловіком старої закалки. Дуже часто від нього можна було почути: «Не плач, ти шо баба?», коли я починала рюмсати після його зауважень до мене. Коли була дуже маленька, то я прислухалась до цих слів, думаю, як і будь-які діти, які чують щось від батьків, то думають, що це істина й аксіома. На щастя, коли я виросла, то вже знала з Інтернету, що плакати й виражати свої емоції це нормально, тому ніколи їх не придушувала, лише намагалась ховати це від батька.
Не подумайте, що батько був геть тираном. Ні, інколи він сам мене дивував своєю чуйністю. Наприклад, коли у мене наставала ера «кондитера МастерШеф», я намагалась готували різні нові десерти й не тільки, які раніше лише бачила по телевізору.
Зрозуміло, що з тих продуктів які я мала і відсутністю навичок, я не могла з першої спроби приготували щось ідеальне, а інколи це взагалі було не те що не ідеально, це взагалі краще було не їсти. В такі моменти батьки завжди куштували мої «шедеври» і батько постійно хвалив мене, хоча я знала, що він бреше, а те що він зараз спробував, це найгірший мій витвір за який навіть соромно, бо я зіпсувала продукти.
А от коли я готувала щось максимально вдале, то батько часто знаходив до чого причепитись і додавав це після похвали. Тоді це мене дуже дратувало і я не могла зрозуміти, чому він не може просто похвалити мене, якщо все і справді добре смакує. А не додавати постійно: «Ганнусю, це дуже смачно, але сюди б родзинок чи горішків», чи щось таке. Зараз згадуючи це я щиро посміхаюсь, адже цей спогад дуже гріє душу.
Мені завжди було цікаво знати подробиці того, як мої батьки познайомились, закохались і почали зустрічатись. Але з них було неймовірно тяжко витягти будь-яку конкретику чи цікаву інформацію.
— Ну познайомились в школі, батько твій почав ухажувати за мною так і почали зустрічатись.
Не розігнатись, так? Від батька можна було почути все те саме, тільки можливо, в ще більш скороченій формі. Це знаєте, як коли ти не прочитав новелу до уроку української літератури і на перерві перед уроком знаходиш в Інтернеті сайт з «дуже супер-пупер-дупер максимально скороченим розміром твору» і намагаєшся все запам'ятати, щоб потім вчительці переказати основну суть. Так само і мої батьки. Але все ж таки інколи вони розповідали яскраві моменти з їх стосунків.
Наприклад, те як батько в моменти «ухажування» за мамою непомітно клав зелені яблука в її особисту шафку, які вкрав в шкільному саду. Але він не знав, що мама не дуже любить яблука і просто не встигала їх всі з'їдати, і це починало її дуже бісити. Про це вона і розказала своїй сестрі Олі, але та навпаки дуже любила яблука, тим паче отримані безплатно, тому просила батька класти ще.
Або коли батько приїхав до мами, щоб посидіти біля її дому на лавці й провести час разом, і привіз із собою коробку цукерок. Але дарувати їх одразу не хотів, тому заховав під футболку, щоб не було їх помітно і перед тим як поїхати, неочікувано подарувати. Але щось пішло не так. Мама в жарт почала бити його і влучила прям в коробку цукерок, а тоді батько каже:
— Ну молодець тепер будеш їсти потовчені цукерки, – дістає коробку. — Ось. Це тобі.
Або, наприклад, коли на 8 березня батько купив мамі багато декоративно-косметичних наборів і роздав всім своїм друзям по одному, щоб ті подарували їх мамі. Але він чомусь не зауважив, що купив десяток однакових за комплектацією наборів, і тоді мама просто не знала куди їх всі діти й чому їй всі хлопці дарують подарунки.
Батько часто любе розповідати як «возив кіно» до Будинку Культури в маминому селі й крутив його там, і тому пропускав її туди безкоштовно. Але мама швидко розвінчувала крутість батька, адже ніяке кіно він не возив, а просто їхав зі своїм товаришем за компанію (ну і зрозуміло що до мами), а той товариш насправді й був тим, хто крутив кіно. А батько просто інколи міг бути йому на подмогі. Але те з яким пафосом він завжди розповідає, що крутив кіно не переплюне нічого.
Загалом це все, що я змогла почути від батьків про початок їх закоханості. Звичайно, хотілось би почути більше солодко-романтичних моментів та історій. Наприклад, як часто-густо можна почути від дружин що: «Я взагалі у твого батька не була одразу закохана. Не зважала на нього. Щось там бігав за мною. А він же ж був тим ще бабієм, тому я одразу зрозуміла, що він мені не пара. Але те з якою наполегливістю він це робив, було приємно …» і так далі. Але на жаль, нічого такого я не почула.
Розділ 3
Полігея чи нерозбірливий почерк
Їдучи в село де народилась моя мама, тітка і прожили більшість своїх літ мої бабуся і дідусь, я знала, що почую сотні пліток минувщини й теперішнього. Оскільки на цей момент діда Володьки з бабою Любою вже не було в живих, я їхала на гостини до своєї двоюрідної бабусі, що стала мені ріднішою, ніж єдинокровна.
З розпадом СРСР село почало потроху занепадати, адже зникли колхози, ферми. Люди почали виїжджати до міст, молоді майже не було. Зараз село складається з трьох вулиць, одна з яких є просто «мостом» з’єднання цих вулиць і на ній немає жодних будинків. Заселених хат там близько 10, а покинутих і тих ділянок, де вже і не видно, що там стояв будинок вдвічі більше. Магазинів немає, люди своїм транспортом їздять в сусіднє село і закуповуються на місяць вперед. Кожен має своє господарство, город. Єдиним бізнесом, що там є це «хлібна крамниця», що тримає моя двоюрідна баба Надя. Звучить досить зажитково, але насправді, їй 2 чи 3 рази на місяць возять бусиком хліб з сусідньої області й вона з дому продає його людям. Це ніколи не було прибутковою справою, бабця майже нічого й не отримувала з того хлібу, але через людей, що жили в селі, не хотіла покидати справу.
Бабця є жінкою працьовитою, скільки її пам’ятаю, вона завжди була при роботі. Навіть зараз, коли здоров’я геть не те, жінка продовжує садити по шість відер картоплі. А що саме дивне, так це те, що в неї все завжди родить! Посадить шість, викопає тридцять шість! Дива.
Як пані Надія любить говорити: «В душі я ще б побігала, так ноги не слухаються». Ми час від часу навідуємось до неї та допомагаємо чим можемо, так само роблять односельці, тому попри те, що вона залишилась сама, її оточує багато людей. А історія життя у жінки не проста, геть не проста.
Сама Надія родом з Полтавщини. Сім’я налічувала 5 осіб, батько-алкоголік, мати-господарка, двоє синів та вона. Бабця рідко коли згадувала про батька, а коли й згадувала, то не ховала свою образу на нього, як він нехтував матір’ю і своєю сім’єю. Але цей чоловік також мав складну долю.
У віці 18 років він був мобілізований радянською армією і воював у Другій світовій, потрапив в полон. Німці були жорстокі: катували, морили голодом. Як пити хотілось, а нацисти не давали, то полонені пили сечу, від якої посилювалась спрага. Багато років після цього, під час гулянок з алкоголем, чоловік «ловив білочку» і спілкувався з німцями. Він нічого не бачив перед собою, навіть рідні діти ставали йому німцями.
Мати, яку звали Катерина, була з народження невеличкою жінкою зі слабким здоров’ям, але великою силою духу. Щоб прогодувати велику сім’ю була змушена багато працювати. Прокидалась задовго до півнів, щоб приготувати в печі сніданок, обід, вечерю у горщиках. Далі поралась по дому і йшла на роботу, після роботи приходила, знову поралась і лягала спати. А далі все спочатку.
Одного разу, згадувала баба Надя, коли мати пішла на роботу і сказала їй дивитись за вечерею у горщику і за готовності витягнути. А посудина то тяжка, це ж мала бути порція для кожного з п’яти членів родини, то бабуся не втримала в руках рогач з горщиком і той впав на підлогу, і все що було всередині пролилось. Страшно вона тоді перелякалась, не тільки через те, що стільки продуктів було переведено і вони залишаться голодними, а й через стільки старань матері, яка зморена прийде з роботи, і буде змушена готувати наново вечерю. Сумний спогад, а ще сумніше від того, наскільки детально і точно це запам’ятала пані Надія.
Брати у бабці були непогані, з клепкою в голові, працьовиті, але горілка знову робила своє діло з тими, хто не знав міри. Через те, що бабуся нічого не розповідала про своїх старших я зрозуміла що або через велику різницю у віці або просто через якусь відстороненість, вони не були близькими, а потім коли всі виросли й мали свої сім’ї, то роз’їхались і віддалились ще сильніше. Але це лише мої здогадки.
Надя з малечку дуже любила й хотіла вчитись. І коли школа в їхньому селі ще працювала, вона завжди мала найкращі оцінки і брала участь у різних заходах. Згодом цю школу закрили і її було переведено до іншої, в сусідньому селі. Дорога була довга, автобуси не ходили, а свого транспорту сім’я не мала, тому школярка мусила пішки проходили велику дистанцію. Зрозуміло, що після такої дороги ніякого бажання вчитись немає, тому з того часу оцінки стали знижуватись, а вчителі жалілись на неї. Але дівчині було байдуже на це все.
Після закінчення 9 класів школи, бабуся вирішила піти, і мала на меті вступити до Харківського училища, але через малий вік (15) її не взяли, і сказали приходити через рік. Часу чекати не було, а повертатись в школу було пізно, тому зібравши свої речі, панянка вирушила на заробітки на південь України.
Це далеко не перший мій родич, який з одного краю поїхав на заробітки на інший, за тисячі кілометрів від дому. Як це можливо? Як люди не боялись загубитись, адже тоді таких телефонів не було? Писати листи? Але ж це так не надійно, він може загубитись і прийти пізніше. А що робити відправникам? Чекати собі спокійно чи як? А якби щось трапилось по дорозі? А що робити, якби не знайшлось роботи для молодої 15-річної дівчини? А як батьки могли відпустити свою дитину бозна-куди? Скільки питань і жодної відповіді. Бо коли питаїся у цих же «заробітчан» вони лише розводять руками, і кажуть що так тоді робили всі.
Можливо це я зараз розмірковую, як людина 21–століття, що цілком і повністю залежна від соц. мереж, Інтернету і мені просто життєво необхідно знати, що відбувається у світі та в країні. Може саме тому мені не зрозуміти дії людей 50-х?
Якби там не було, але саме на півдні України, молода пані Надя зустріла Олександра і вирішила не повертатись на Полтавщину і залишитись з ним.
Шурка вирішив не змінювати традицій місцевих чоловіків і взявся за чарку. Чоловік був ревнивий до кісток, завжди підозрював дружину у зраді й докоряв своїми непідтвердженими теоріями, а молода Надія не збиралася перед ним виправдовуватись за те, чого не робила і просто мовчки ігнорувала такі вибрики.
Навіть коли у молодого подружжя з’явився син, з таким чудовим ім’ям Валентин, Шура не переставав маніакально слідкувати й заливатись горілкою до і після роботи. Одного разу, баба Надя проговорилася, і розповіла історію про те, як покійний чоловік її майже застрелив.
В один з таких днів, коли білочка наздогнала господаря, він придумав собі, що дружина йому зрадила на фермі. А чому зрадила? Бо вранці пішла в одних панчохах, а ввечері додому прийшла в інших! Ну точно зрада. А що робити в таких випадках? Брати в руки рушницю і погрожувати її застрелити!
В той момент жінка зрозуміла як їй все набридло, як вона втомилась від постійних підозр від чоловіка, його пияцтва і тому навіть не намагалась вправити тому мозок, лише сказала:
— Хочеш мене застрелити - то давай! Тільки ходімо за хату, щоб Валентин з вікна мене не побачив. Як не застрелиш, то я сама від тебе піду.
Дід не очікував такої відповіді й перелякавшись опустив рушницю і почав просити вибачення, але межа вже була пройдена. Вона зібрала речі й переїхала до подруги з малим Валентином.
Баба Надя згадує, як чоловік потім приходив на колінах вибачатись перед всією вулицею за скоєне, каявся й обіцяв більше ніколи такого не робити. А вона дурна повірила. Зрештою, той і направду перестав дошкуляти своїми підозрами, але чарку не полишив.
Найцікавіше, що до цього моменту (поїздки до баби в село) я ніколи не чула чогось поганого в сторону покійного діда Шурки. Батьки, родичі, які знали цю сім’ю завжди говорили, що дід слухався баби і виконував все, що та скаже. Може така зміна в поведінці сталась в той згубний момент, а може пізніше. Але факт залишається фактом, що наступне покоління в селі пам’ятає його як доброго чоловіка.
Валентин. За цим хлопцем, що помер таким молодим, ходить слава і досі. Він з дитинства був слухняним, ніколи не робив шкоди й був працьовитим. Старанно вчився в школі, мав широкий діапазон голосу, тому часто співав на концертах. Але найкраще в нього виходило складати й розповідати гуморески. Те, як він вмів правильно робити паузи, змінювати голос, змушувало людей повністю заглибитись в історію і від душі посміятись. А яким він був красенем! Звичайно, що я не застала його живим, але тої невеликої кількості фотографій, що були в будинку бабусі, було достатньо, щоб роздивитись красу парубка. Він мав чорного чуба, проникливі карі очі й вуса, що одразу впадали в око.
Згодом моя тітка розкаже мені, як вона любила Валентина, але ні, не подумайте нічого, любила вона його як двоюрідного брата, як близьку і рідну людину. І тому мріяла в майбутньому знайти хлопця, на ім’я Валентин! Так і було, коли тітка вступила в училище в іншому селі, там з’явився такий собі блакитноокий блондин на це магічне ім’я. Тітка зрозуміла, що це знак. Вони певний час листувались, ходили гуляти, а коли юнака забрали в армію, пообіцяла дочекатись.
Але за його репутацію звістки доходили навіть за тисячі кілометрів. Тітці писали листи його напарники, які бачили й чули, що творив їх побратим, і через докори сумління не могли закривати на це очі та мовчати. Так вона і дізналась про його зради.
Згадуючи про Валентина, я думаю про те, що хлопець прожив таке коротке життя, на момент смерті йому було до тридцяти років, можливо навіть двадцять п’ять, але попри це, після нього залишилось стільки хороших спогадів. Ніхто не міг сказати нічого поганого. Думаючи про це, я розумію, що хотіла б бути як він. В тому плані, що я б хотіла, щоб після моєї смерті, люди могли згадати більше хороших моментів, ніж поганих. Зрозуміло, що цього хочуть всі, але ж. У мене є наочний приклад людини, якою я б хотіла бути. Хоча б трошки.
На моїй тітці сердечні історії не закінчуються. Адже у більш зрілому віці, але ще до приїзду до бабусі, я знала про перше й останнє кохання Валентина.
Її звали Олена. Вона жила в сусідньому селі, мала довге темне волосся.. і це все, що я ніби як знаю про неї молоду. Вона приїжджала гостювати до батьків Валентина, а бабця Надя була дуже рада бачити її, і вже приймала як рідну дочку. Але хепі енду не судилось бути. Чоловік, що славився своєю добротою і харизмою загинув максимально безглуздою смертю.
Коли хлопець йшов додому, по широкій дорозі з правого боку. Можливо ви спитаєте, чому не по тротуару? А тому що його просто-напросто не було. З іншої сторони їхав автобус і водій просто не помітив парубка. На пустій дорозі. Вдень. Водій просто не побачив одну людину. Кінець. Шансу на те, що він виживе не було. Хтось казав, що чоловік в цей момент нахилився в салоні, щоб дістати якогось рубля, що покотився з кишені штанів і пізно спохватився. Байдуже. Це абсолютно ніяк його не виправдовує. Але судді в містечку було достатньо цієї інформації, щоб виправдати водія. Вирок такий: жертва сама винна, бо йшла не з того боку дороги. Дороги, де немає тротуару.
Можливо, якби батьки не були вбиті горем через раптову і дурну, як би то не звучало, смерть сина, можна було б добитись іншого вироку для водія. Але в той момент, шок який пережила мати, отримавши таку звістку, не міг її змусити думати про щось інше.
Я не знаю яким чином і коли пані Олена, коханка Валентина, дізналась про його смерть, але думаю не тяжко зрозуміти, що вона відчувала в цей момент.
Роки йшли. Емоції. Відчуття горя і суму поступово відходили. Троянди, що посадили біля могили хлопця, квітли кожного року все так само яскраво. Кожен справлявся з горем як міг.
Пані Олена через декілька років змогла покохати іншого і створити з ним сім’ю, народивши хлопчика. На жаль, її чоловік також загинув, але вже через рак, який пізно діагностували.
Але те, що мене розчулило найбільше, так це те, що баба Надя продовжувала відноситись до Олени як до своєї дочки й майже невістки. Навіть коли та знайшла в собі нові сили покохати іншого, бабця бажала їй всього найкращого і завжди чекала в гості. Це знову показало мені, наскільки велике серце у моєї бабусі.
По сьогоднішній день жінки продовжують підтримувати зв’язок і зустрічатись час від часу на святах.
Повертаючись до мого коріння. Можливо під час читання не дуже добре було зрозуміло яким боком баба Надя мені родичка, то ось. Батько бабці Надії мав брата – мого двоюрідного прадіда, а його дружиною була загадкова Полігея чи то Пелагея. Тобто всі вони родом були з Полтавщини, але потім через різні економічні чи інші причини переїхали на південь України й там зостались.
Чому Полігея загадкова, а тому що в народі її називали Полею. Інформації про неї мало, адже більшість людей, що знали її вже загинули. А як вже було сказано, наш рід не дуже цікавився і цінував інформацію про пращурів. Ну Поля, та й Поля. Але під час мого розгрібання домашнього архіву – шафки з документами, було знайдено свідоцтво про народження баби Люби, де було написано ПІБ батьків, і на моє здивування, в полі для даних матері було написано «Сергеєва Полігея Борисівна». А я ж то не знаю ніяку Полігею. Перевіривши в Інтернеті, було знайдено що правильно ім’я звучить як «Пелагея» і має давньогрецьке походження й означає «вільна», «горда», «морська».
На моє питання «чому так?», баба Надя відповіла, що можливо її від початку звали Поліна, але під час оформлення документів робітник щось переплутав і написав ім’я неправильно. Але чи це так вже важко сказати.
Ще один факт з біографії бабці, який я не чула раніше навіть від баби Наді, а почула від тітки Олі, так це те, що Пелагея з якихось незрозумілих причин в дорослому віці змінила дату свого народження, і за документами омолодила себе. Чому так і навіщо не знає ніхто. Я навіть не можу якось підтвердити чи спростувати цю інформацію, адже просто не вистачає фактів і даних. Але я не виключаю цю теорію, можливо бабця мала що приховувати, а в часи суворого режиму, ти міг бути репресованим за будь–яку малу провинність. Тому можливо вона хотіла захистити себе.
Говорячи про мою двоюрідну бабусю, я була трошки здивована, що вона має подругу, що живе в іншому селищі, але досі приїжджає погостювати. Ви не подумайте, я знаю, що люди можуть мати друзів. Але напевно все моє оточення (старших людей) не мало друзів, які не були їм ріднею або вони не жили в одному населеному пункті. Але моя бабуся мала таку.
Марія Павлівна також родом з Полтавщини. Напевно саме це сприяло розвитку їхньої дружби. Адже дві дівчини, які покинули свій рідний край і в пошуках кращого життя переїхали на південь, не могли не відчути смуток одна одної. Хоч пані Марія була на роки 4 старша від Надії це ніяк не впливало на їх спілкування.
Вісімнадцятирічну дівчину направили працювати в лікарню, хоч ніякої медичної освіти та не мала. Спочатку вона просто працювала прибиральницею, але через нестачу робочих рук почала поступово вивчати медицину і стала лікарем. Хіба не дивина? Я розумію, що всьому можна навчитись, але ж тут йдеться про здоров’я людей.. Чорт його знає.
За розповідями очевидців, молодиця мала гарне, блискуче чорне волосся, яке завжди заплітала в тугий пучок, щоб не заважав на роботі. Мала маленьку статуру і ладну фігуру. Я зустріла Марію Павлівну, коли та вже віддала з роками всю свою красу, але всупереч цьому виглядала вона непогано. Хоч шкіра в кутиках очей, на щоках, на руках вже почала морщитись, а вени так і просвічувались крізь неї.
Пам’ятаю сидимо ми на вулиці. Весна. Баба Надя готує на кухні вечерю, а нас відправила відпочивати. На мотузці для білизни сидять пташки. Різні. І пухнасті горобці, в яких вже не видно за пузцем голови, і стрункі ластівки. Вони співають і граються між собою, а пані Марія починає розказувати віршик.
Якщо чесно я не пам’ятаю як він звучав, але починався він якось так:
Горобчики, горобчики
Сидять на вітах, на дахах
Сонечко вітають на дворах….
Там далі ще якісь слова про природу, птахів, дітей, весну, а в кінці раптово щось про «батька нашого Лєніна». Це було так смішно і дивно водночас. Такий гарний вірш, який напевно ще дітки в школі вчили, що бабуся досі пам’ятає, але кінцівка ні в тин ні в ворота.
Ось така пізнавальна у мене була поїздка в село до бабусі. Думаючи про це, я розумію наскільки складні долі були у тодішніх людей, у моєї бабусі, прабабусі. Як люди готові були їхати в інший кінець країни на заробітки, не знаючи точно чи є праця там для них і де вони будуть жити.
Нині бабця Надя живе сама. Вона похоронила своїх братів, матір, чоловіка, сина, двоюрідну сестру і залишилась сама. В маленькому селі з трьома вулицями в старенькому будиночку на краю. Але попри відсутність кровної рідні (окрім моєї сім’ї та племінниці, що живе в Харкові й ніколи не приїжджає) вона має коло себе небайдужих людей, які люблять бабусю і завжди звертаються до неї за допомогою, як і вона до них.
Я думаю тут справа у тій «аурі» яку має навколо себе бабуся. Її доброзичливість, чуйність й щирість неможливо не відчути на собі. Саме тому вона ніколи не буде сама.
Розділ 4
Гидке каченя в нашому роду
Іншою моєю «робочою поїздкою» для вивчення роду була подорож до тітки Олі. Після мого тривалого проживання пліч-о-пліч з нею, я могла вже скласти невеличку її біографію за власними спостереженнями.
Тітка вірянка. Я не можу сказати, що я не вірю у Бога. Вірю, але моє бачення Бога і трансляція його вчення нам – людям досить відрізняється від канонів церкви. Але тітка дуже любить позиціювати себе як рабиня Божа, що дотримується його заповідей і слів з Біблії. Але якщо за нею поспостерігати (як мені здається, і за будь-якими іншими, ніби як, вірянами) то помітно як в деяких пунктах «законів Господа» є подвійні стандарти й «виключення». Коли таким людям вигідно, вони дотримуються своїх слів, а коли ні, то вони тлумачать їх як собі хочуть. Але при цьому не забувають дорікнути іншим! Це ж святе!
Наприклад, тітка запропонувала на День апостолів Петра і Павла сходити в церкву, що знаходиться поруч. Я сказала, що не ходжу в православну церкву на служби, але в цілому можна було б. Але вона сказала, що якщо мене хрестили в православній церкві, то і ходити я маю до неї, а те що, я ходила в греко-католицьку то називається «що я загубилась» і треба повертатись до коріння. Але те, що мене хрестили без моєї згоди в дитинстві це немає ніякого значення для неї.
Якщо вам цікаво, то я навіть не згадаю коли останній раз була у православній церкві. Все через те, що я бачила які там священники (мається на увазі церкви в моєму селищі й периферії) і що вони роблять. Довіра, і взагалі віра, що у тій церкві є Бог у мене відпала. А згодом взагалі виявилось, що то церква Московського патріархату була, тому можливо мене туди й не тягнуло. Я, на щастя, знайшла чудову парафію, і саме там змогла відновити свою віру в те, що є хороші й чуйні священники, а релігійні люди це не завжди фанатики.
Тітка, наприклад, не цуралася лаятись при будь-якій нагоді, обговорювати інших людей. І це все робилося так, ніби: «Ой, я то вірю в Бога, я ж ці речі роблю не зі зла, як я можу мати погане на думці, коли вірю в Господа!». Ну і що тут скажеш? На служби по неділях вона не ходила, зате мала календарик церковних свят. І коли якась дата була помічена червоним кольором, то не здумай щось різати ножицями, шити, прати, прибирати! Ти що! Це ж таке свято. Але готувати можна, і мити посуд також. Ну і як це все вкладалось в голові таких людей? Чому одне можна, а друге ні-ні-ні!
Я взагалі помічала за тіткою, що та любить дивитися в що хто вдягнений, ну й обов’язково треба сказати власну думку в голос. То в однієї дівчини сукня як мішок, в іншої колір не гарний, у хлопця штани ніби підстрелені й так далі. Думаю багато у кого є такі родичі старшого покоління. На такі фрази я навіть старалась не реагувати, та й не помічати, бо таких людей не перевчиш. А доводити щось, як то кажуть – собі дорожче.
Також пані Олі завжди в місті вижалось, що люди дивляться на неї якось косо. Я не можу не підтвердити ні спростувати ці випадки, адже ніколи не помічала таких поглядів.
— Нє, ну ти бачила, Ганнусь? Я виходжу з маршрутки, а вона на мене так глянула, ніби я вдягнута в щось не те. І головне з такою пихатістю. Ну що я їй такого зробила?
На мою думку, тітка сама придумувала ці погляди, адже хіба у вас самих такого не було, що ви задивились на людину не тому що з нею щось не так, а тому що, наприклад, про щось задумались, а погляд просто випадково спрямували на неї.
Можливо вона просто сама не пропрацювала комплекс селючки. Комплекс селючки (вигаданий мною, але думаю, що такий існує) це коли людина виросла в селі, а потім переїхавши в місто, сама собі накручує, що містяни на неї дивляться з гори через її походження.
Тітка завжди любить після своїх роздумів в слух говорити «правильно?», ніби я маю підтвердити чи заперечити вже сказане, але це робиться з такою інтонацією, що зрозуміло що це риторичне запитання. Вона так часто це робить, що нерідко мені хотілось сказати «ні» або гримнути у відповідь. Не знаю, дратувала мене чомусь ця деталь.
— … і я така кажу їй: «Ти б краще за своїм городом дивилась, ніж на мій зазирала», правильно?
Або
— От якби всі депутати урізали собі премії й зарплати, то нам, звичайним людям, вже жилось би набагато краще, правильно?
Ще один смішний факт, який я помітила за тіткою ще давно, з телефонних розмов. Так це те, що вона неправильно вимовляє деякі слова. Наприклад, мобільний оператор «Водафон» у неї стає ватафоном, курячі нагетси, перетворюються в нагенси, ID паспорт звучить як «ауді паспорт», а одного разу хвороба аутизм стала аудитом. Інколи вона неправильно ставить наголоси в словах і це стає ще смішнішим. Я уявляю як вона б читала імена сучасних виконавців чи назви блек метал гуртів.
Особлива відмінність між моєю сім’єю і сім’єю тітки, стало то, що вони майже не говорять «Будь здоровий/ва» коли людина чхає. Наприклад, у мене в сім’ї, коли батько чує щось віддалено схоже на чхання у моїй кімнаті, він вже кричить на всю хату «Будь здорова» і я так само. Тітка Оля рідко коли може побажати такого, а тому просто ігнорує, коли людина чхає.
Ще родичка по моєму приїзду була налаштована показати мені асортимент місцевих універмагів. На кожну шоколадку чи батончик, вона могла розказати всі попередні акції і знижки.
— Ось дивись, Ганнусь. Це рошенівська шоколадка, але в цілому вона не така й погана і може позмагатись з мілкою. Ось таких смаків раніше не було, це новий.
Я навіть не намагалась пояснити тітці, що я не родом з джунглів, де не було інтернету і магазинів. Мене просто дивувало її переконання, що цією інформацією яне володію і це щось для мене геть нове. А ще більше не здивувало моє відношення до цієї ситуації. Поясню чому.
Раніше, я б дуже переймалась тим, як про мене думає тітка, і що в її очах я геть дурна дівчина з села. Я б намагалась завжди їй заперечувати й постійно пояснювати, що я це все знаю, що я «в тренді». Але зараз, з невідомих мені причин, мені було так байдуже як про мене буде думати пані Оля. Хоче думати, що я баран? Заради Бога. У мене не було ні сил, ні бажання щось пояснювати.
Говорячи про підлітковий час. Тітка старша від мами на чотири роки, і тому одразу після випуску змогла поїхати з рідного села. Але поверталась вкрай рідко. Я ніколи не розуміла чому та поводить себе так відсторонено. Ніколи не приїздить на сімейні дні народження, свята. Спілкуватись готова була лише через телефон і вкрай рідко.
Я ніколи не відчувала образи через це, адже я не була прив’язана до тітки й мені було просто байдуже на це все. Але все ж таки це цікаво, чому людина вирішила так раптово покинути все і всіх.
Запитуючи про це у мами важко було почути задовільну відповідь:
– Оля після закінчення школи поїхала вчитись в інше селище за сто кілометрів, одружилась і залишилась там жити.
Як легко виходить. Але чи пояснює це її відсутність як члена сім’ї в нашому житті? Не думаю. Одного разу, коли до нас прийшли родичі на якесь застілля, можливо то був чийсь день народження чи просто свято. Було згадано тітку Олю.
Моя інша тітка, сказала що пам’ятає, як вони були молодими, то ввечері коли йшли з балки додому, Оля раптово сказала, що хоче поїхати колись далеко і ніколи більше не вертатись в це занедбане село.
— Ну так воно і сталось. Поїхала, і більше не повернулась.
Хіба люди просто так говорять такі речі?
Але важко було сказати, що так сильно допекло тітці, що вона вирішила виїхати, залишалось лише запитати у неї напрямку. Що я і зробила. Точніше тітка потім сама мені розповіла, що навіть не потрібно було ставити уточнювальні запитання. Просто отак ввечері, в перший день мого приїзду вилила мені душу.
Історія така. Пані Оля народилась в сімдесят п’ятому році, батьки (мої бабуся і дідусь) тоді жили в окремому від їхніх батьків будинку. Але тяжко сказати, що це був прям окремий будинок, адже мати діда Володьки жила просто навпростець і тому часто навідувалась «в гості».
За словами тітки (а вони вкрай відрізнялись від слів баби Наді) баба Тамара не любила невістку. Та завжди робила щось не так, і взагалі була не гідна її любого синочка. А після народження маленької Олі взагалі почала принижувати її, мовляв, дитина нагуляна.
Найчастіше такі слова у свій адрес тітка чула, коли нікого не було поряд. Баба Тамара могла наодинці принижувати онуку, знаючи, що та не піде нікому жалітись. А якби і пішла то ніхто б не повірив, вона сказала б що мале дитя щось переплутало і хоче оббрехати стареньку.
Дід Володимир і баба Люба часто сварились, інколи доходило до бійок, спостерігачем яких завжди була тітка. Інколи сварки починались через неї саму.
— Ти знаєш як мені було гидко це бачити? Ну навіщо їм було починати колотнечу при малій мені? А вони ніби спеціально хотіли, щоб я стояла між ними і все чула, - зажурено говорила мені тітка.
Навіть коли баба Поля була у них вдома, сварки не вщухали, але завжди швидко придушувались, адже мати не дозволяла принижувати свою дочку і постійно за неї заступалась. Одного разу тітка Оля згадує, як через довгий язик баби Тамари, баба Пелагея ледь не накинулась на ту з кулаками і почала бійку, фізичні удари швидко замінили словесні, і тоді мала тітка почула багато сімейних таємниць, що ретельно приховували.
— Пам’ятаю я заходжу в хату, а через прочинені двері в спальні чую, як баба Тамара матюкається, а баба Поліна починає дорікати, за те, що «хтось кому зраджував і крутився з німцями в селі в період війни». Я не змогла достеменно нічого почути, але вирвані фрази з контексту, до прикладу як цю, я добре почула і запам’ятала. Після цього я навіть не намагалась завести про це розмову з бабою, адже просто не знала як це зробити. Вже коли була доросла, я натякнула Каті про це, але як виявилось, вона нічого про це не чула і не знає. Ну а я не стала розповідати. Навіщо? Якщо я сама не знаю більше.
Потім раптово, з якоїсь невідомої причини (або тітка просто не захотіла мені того говорити) баба Люба розійшлася з дідом і пішла жити до баби Наді. Точний період їхнього розлучення неможливо встановити, але я не думаю, що він тривав довго. Пані Люба ніби була хвора на любов до Володьки, і завжди до нього поверталась. Так сталось і цього разу.
А результатом їхнього примирення стало народження моєї мами - Катерини. Після цього родина почала жити, ніби нічого не було. Але постійний гніт зі сторони баби Тамари не припинявся, а навіть збільшився, адже залучена стала сестра діда Володьки - тітка Клава.
Другу доньку одразу признали і навіть не було мови, що вона «чужа» чи нагуляна. Тітка Оля ніколи не тримала через це образи на мою маму. Вона розуміла, що то не її провина, а вина дорослих.
Звичайно, що тут не йшла мова про й велику любов до молодшої сестри. Адже будь-які провтики малої Катерини переносились на старшу доньку. Ось через це молода Оля була ображена на сестру. Вся увага і любов дорослих діставалась їй, а все найгірше було для старшої.
Мама з дитинства легше запам’ятовувала шкільний матеріал, а от тітці треба було довго посидіти над зошитом, щоб щось та й вивчити. Саме тому мама могла без великих зусиль отримувати хороші оцінки в школі, а тітка водночас отримувала менші. Звичайно, що це не могло не бісити останню.
— Пам’ятаю в дитинстві довго не могла запам’ятати віршик в кінці книжки. Там щось було написано про всі республіки союзу. Вірш не великий, стовпчики маленькі, римовані, але я хоч убий не можу вкласти його в голову. А батьки починають на мене кричати, майже бити, і в той момент заходить баба Тамара і каже: «Та що ви робите? Нащо так знущаєтесь з неї? Вона й так нічого не запам’ятає!». Це напевно був перший і останній раз, коли я була щаслива, що бабця зайшла в дім і попри те, яким тоном це було сказано, це захистило мене від подальшого крику і побиття через чортів дитячий віршик.
Образа все ж гризла зсередини, але вона інколи не виходила назовні у вигляді агресії чи чогось подібного. Вона просто накопичувалась всередині, чекаючи моменту вийти, що потім і сталось через багато років вже на весіллі моєї мами. Але про все по черзі.
Взагалі, за словами тітки, баба Тамара була злою жінкою все життя. Вона нікому в селі не подобалась. А чим старіше та ставала, тим незноснішою й була. Навіть розказували, що вона займалася чорною магією. Неодноразово її бачили біля будинків інших людей, а після цього знаходили якісь голки, мішечки з волоссям й іншу атрибутику прокльонів чи чогось там. Вона ніколи не відвідувала церкву. Тому людям не було складно повірити в такі злісні речі старої.
Чоловік баби Тамари був чи то головою колхозу, чи то головою ферми, але одним словом, високо літав. Через його ранню смерть, важко почути якусь інформацію з його біографії.
Тітка Клава, сестра діда Володьки, була також не дуже щасливою жінкою, з лихою вдачею. Вона вийшла заміж за якогось Олександра, переїхала в його будинок, але довго там не прожила. Після частої п’янки Шура не цурався бити дружину, і в один з таких днів пані Клава отримала серйозну черепно-мозкову травму, що можливо викликало епілепсію, від якої жінка через декілька років і померла, але то було потім. Після побиття жінка вирішила повернутись до матері з маленьким сином і заборонила чоловікові навідуватись до дитини. Олександр все одно декілька разів приїжджав до сина, але потім покинув цю ідею і зник.
Часті побиття через якусь провинність стали нормою. Тітка добре пам’ятає як навіть навчаючись в училищі після приїзду з дому не могла нормально сидіти і ходити через синці, а медсестра не могла нічого зробити, лише співчутливо хитала головою і відпускала в гуртожиток зі справкою «хвора».
Всі родичі ніби хотіли познущатись з тітки.
Пам’ятаєте бабу Веру, та що сестра баби Люби? Вона вже на цей момент проживала в Запоріжжі, мала свою сім’ю і дочку з сином. Так от, кожного літа, під час канікул, баба Люба писала довгий список речей який потрібно купити дітям в місті, давала гроші і на автобусі відправляла дочок до сестри. Це був найкращий і водночас найгірший час для тітки Олі.
Найкращий, тому що це була можливість покинути батьківську хату, не думати за злісну бабу Тамару, непутнього батька і просто гуляти великим містом. Їсти смачне морозиво, гуляти в парку і відпочивати від роботи.
Найгірший, тому що придирки через походження відбувались і там, але вже з іншої причини. Село у той час вважалось чимось ганебним і гидким, «гарадскі» ніби возвищувались над ними.
Баба Вера завжди намагалась повчати й докоряти племінниці через її «низький рівень знань в сільській школі».
— Пам’ятаю колись на День народження тітки я написала привітання на листівці. Так вона почала за столом її читати й робити зауваження, типу: «Ти зробила 3 помилки в одному слові! Люба, ти хоч вдома навчай її писати, а то куди ж це піде?». А знаєш як мені було образливо? Я, мала, вирішила зробити приємно рідній тітці! Написала привітання, а вона мене через якісь помилки відчитує, ще й мамку принижує.
А їх двоюрідна сестра Кира починала перевіряти у них знання математики. І зрозуміло, що якщо щось було пораховано не так, то це одразу гидко підмічувалось і пояснювалось «слабою школою в глухому селі».
За всі 19 років життя в тому гадюшному селі з тими гнилими людьми тітці Олі все настільки остогидло, що вона мріяла і обіцяла собі, що поїде звідси назавжди і ніколи більше не повернеться.
Так і сталось. Вона майже одразу після випуску з училища одружилась з Олександром і переїхала до нього.
– Баба Люба частенько мені плакалась і запрошувала приїхати в гості, а я не хотіла. Я так їй прямо і відмовляла. Ну а нащо мені туди їхати? Вдома нічого не змінилось, вічно п’яний батько і нещасна мати. В такі моменти мені згадуються ті самі неприємні спогади з дитинства, коли я десь провинилась, а батьки були такі злі, що накинулись на мене з криками і намірами побити. Я мала, бігла в кінець села, коли вони бігли по п’ятам, щоб заховатись у полі кукурудзи, щоб ті мене не знайшли. Довго я так сиділа, вже вечоріло, а мама з батьком кричать: «Олю, виходь, ніхто тебе карати вже не буде». А я кричу у відповідь «Я ж знаю, що будеш».
Глибоко всередині заїла у тітки образа на матір свою. Адже та наплювала на своїх дітей і завжди поверталась до Володьки. У неї було стільки можливостей виїхати, переїхати в інше місце разом з дітьми, але вона відмовлялась.
В якийсь період держава нагороджувала найкращих працівників будинком. Потрібно було лише переїхати в інше місце для роботи, пожити там в гуртожитку якийсь період, а потім їх тяжка праця відплачувалась гарненьким будинком.
— Я слізно її вмовляла покинути батька і взявши Катьку переїхати. Он наші сусіди так зробили, і потім жили у своєму домі, купили навіть машину. Ну який з нього толк був, якщо він не ніс грошей в сім’ю, а все пропивав по дорозі? Але мати не послухалась.
Тітка досі пам’ятає як батько мало того, що пропивав свою зарплату і брав гроші з дому чи виносив речі, щоб потім продати, так ще й крав гроші у своїх дітей. Уявіть собі, Святвечір, діти носять кутю до будинків своїх родичів і знайомих, ті дають якусь копійчину на солодощі чи інші витрати малечі. А потім вони зранку прокидаються і перевіряючи кишені курток, бачать що там порожньо. А моїй тітці й мамі це й уявляти не треба було.
Колись вони вирішили закопати свої збереження. Взяли банку, лопату і пішли в садок. Ямка вийшла не дуже глибока, але вистачило, щоб надійно покласти «сейф». Але дитячої витривалості не вистачило надовго і вже через декілька тижнів було вирішено відкопати гроші і витратити їх. Напевно саме це і допомогло зберегти кошти дітей. А все тому, що крім паперових купюр в банці ще лежали копійки, але в закритій банці та ще й в землі гроші почали пріти і покриватись цяточками.
— На щастя в магазині гроші прийняли і ми купили собі шоколадних цукерок.
Моя мама, за згадками тітки, в дитинстві була дуже балакуча і не могла зберігати секрети. І тому коли баба Люба закопувала по всьому дворі банки з самогоном від діда, мала Катерина потім бігала з п’яним дідом і показувала пальцем «точки» де було зарито прозоре золото.
— Я досі не розумію навіщо було спочатку гнати той самогон, а потім ховати по городу. Ну де логіка? Вже б не гнала.
А тоді, коли діти виросли, будували свою сім’ю, і рідко навідувались до батьків, старенькі ображались.
А на весіллі у моєї матері сталась цікава ситуація. Тоді у тітки вже народився син, якого також назвали Сашком. І так вся сім’я приїхала на святкування в рідне село. Люди, які давно не бачили старшу доньку підходили говорити, обмінюватись вітаннями, навіть зла баба Тамара підійшла й сказала:
— Я пам’ятаю цю ситуацію, ніби вона вчора сталась. Ми всі стоїмо у дворі, грає музика, а ця гадюка підходить до мого Сашка і каже: «Ой, ну ти тільки подивись який козак! Ну точно як дід! Такий схожий!». А мене це так обурило! І я їй не соромлячись кажу: «А що це ви? Тепер признаєте, що це рідня? Не кажете що чуже чи нагуляне?». А баба тоді почервоніла від сорому, затихла, і просто пішла. Тоді я так собою пишалась. Нарешті, через стільки років я змогла їй відповісти тією ж монетою!
Але не треба забувати, що це лише однобокий погляд тітки на ситуацію в сім’ї. І хронологія подій виставляється лише за її спогадами.
Розділ 5
Городскі родичі або сімейні образи
Мої часті поїздки й «допити» рідних щодо далеких родичів зацікавили навіть мою сестру. Через моє одкровення вона також зізналась, що коли була підлітком цікавилась родинною історією, але з якихось причин перестала допитуватись і закинула цю ідею. Але я змогла розворушити закинуті спогади.
Потайки від мене, сестра подзвонила тітці Кирі і ніби ненароком почала розпитувати про бабусь і дідусів. Тітка, на жаль, не володіла великою кількістю інформації і не могла особливо чимось допомогти, але все ж таки вона розказала цікаві моменти минувщини.
Баба Поля чи то Полігея мала трьох чоловіків і від кожного народила по одній дитині. Про першого чоловіка мало інформації, вони були молодим подружжям, але в період Другої світової він раптово помер, а жінка залишилась сама з дитиною. Назвали її Вера. Про другого чоловіка взагалі немає ніякої інформації, лише те, що від нього Полігея народила хлопчика, здається Віктора, але коли той виріс, то повністю обірвав зв’язки з родиною.
Після закінчення війни громадянам СРСР пропонували землі в тому числі й в Хабаровском крає, де ніби надавали житло і роботу, туди і подалася жінка. Баба Вера на той момент вже була доросла і жила в Запоріжжі. Раптовий задум матері переїхати вона сприйняла вкрай негативно, але після вмовлянь погодилась.
Про той період проживання в Приморскому краї ніхто нічого хорошого не міг розказати. Ну а про що може йти мова, коли на півдні чи на Полтавщини сім’я хоч мала якихось родичів, то на росії вони були самі-самісінькі.
Найбільше незадоволеною переселенням була Вера, і я навіть її розумію. Дівчина мала друзів, хлопців, вчилась в коледжі в одному місті, але через забаганки матері мусила все покинути. Не змирившись з несправедливістю, вона назбирала грошей і повернулась назад. На той момент баба Поля знайшла нового чоловіка, такого собі росіянина Сергеєва, і народила дівчинку – Любов.
Згодом все ж таки нова сім’я повернулась на південь, додому, але їх сімейні відносини все ще були натягнутими. Вера не признавала молодшу сестру, і тому всі наступні роки вони не були близькі. Це було помітно і зрозуміло почувши всі попередні історії родичів. Не можу засуджувати її, але й прийняти ту позицію також.
Коли баба Поля вже була стара і почала сильно хворіти, вона потрапила в лікарню, зрозуміло, що коштів на той час було не так багато і сім’я не могла повністю забезпечити найкращі умови для матері. Було зрозуміло, що жінка довго не проживе. Морально всі готувались до найгіршого.
Баба Вера разом з тіткою Кирою писали листи до середнього сина матері, з проханням допомогти грошима або хоча б приїхати до матері й побути з нею останні її дні. Але Віктор чи як його там, вже мав свою сім’ю і свої проблеми, а тому не хотів згадувати минуле і повертатись до родичів. Звідкись пішли чутки, що він мав проблеми з алкоголем і через це розлучився з дружиною, а потім взагалі зник.
Після смерті матері, баба Вера вже не хотіла писати братові й намагатись налагоджувати контакт. А тому всі згадки про й так мало відомого родича взагалі губляться.
Щодо моїх власних спогадів про тітку Киру, можу сказати лише те, що вона рідко коли дзвонила, а коли й дзвонила то могла говорити годинами. Завжди розмови в кінці зводились про її доньку – Вірочку, яка вона обдарована дитина, молодець: на танці ходить, на співи ходить, вивчає в гуртку петриківський розпис, одним словом, не дитина, а золото! А тому будь-які розмови про наших дітей для тітки не могли й стояти поруч з її чадом.
Мама завжди після 15 хвилин вислуховування починала придумувати причини, чому їй треба відійти. Я пам’ятаю лише раз, як вона приїхала до нас додому і подарувала тоді мені ляльку. Від іграшки я була в захваті, пам’ятаю і досі, то була русалонька, яка мала зелене волосся, але у воді воно змінювало колір на фіолетовий чи то синій. Це все.
Наступні роки й по сьогодення наші відносини складались не те щоб погано, просто нейтрально. Вони не чіпали наше життя, ми не цікавились їхнім. В дитинстві я не розуміла, чому мама з такою.. ніби образою говорить про свою двоюрідну сестру, а коли почала дорослішати, то просто побачила риторику, з якою вона розмовляє, і яким поблажливим насправді є її голос.
Вони ж то «гарадскіє», не працювали на тяжких роботах і завжди мали білі ручки. А значить як ми працюємо на землі й маємо брудні руки, то це для них говорить про наш розвиток і можливості.
Останні три роки ми писали тітці Кирі українською мовою в месенджерах, і було інколи смішно читати її відповіді. Бо ті були повні помилок і заміщених літер «и» на російську «ьі». Буває мама заходить в застосунок, бачить, що написала тітка і починає зі сміхом в голос нам зачитувати, а ми з батьком на слух намагаємось скласти цей ребус.
Коли я про це сказала тітці Олі, вона була задоволена почутим, і ніби згадала своє дитинство, коли ситуація була навпаки.
Розділ 6
Сестринські зв’язки
Майже кожна молодша дитина в сім’ї, напевно, може згадати ті неприємні моменти насміхання чи сварок зі старшими братами чи сестрами. Інколи гортаючи стрічку в ТікТоці мені здається, що таких майже 80%.
Але в моєму випадку все взагалі не так. Моя сестра стала для мене найкращою подругою, порадницею, наставницею і просто найріднішою людиною. Незважаючи на нашу різницю у 8 років ми досі добре спілкуємось і, я сподіваюсь, взаємно дуже любимо одна одну.
Все моє життя вона була поруч зі мною, не завжди фізично, але морально точно. Я завжди знала, що можу звернутись по допомогу до неї чи просто поділитись своїми переживаннями, коли не хотіла про це говорити з мамою, а тим паче, на жаль, з батьком.
Навіть вчора, коли я мала хвилювання щодо своїх планів, я відразу подзвонила сестрі й поділилась цим з нею. І тільки після її «настановок» подзвонила матері.
Інколи я думаю про те, що не заслуговую такого ставлення. Адже я далеко не легка людина, маю важкий характер, але вона попри це все завжди поруч і витримує мої кризи. Я думаю не багато людей можуть похвалитись таким, але я з впевненістю можу це зробити.
Дарина під час ностальгічних розмов про дитинство часто любе розповідати про те, коли вона дізналась що я народилась. Тоді її відправили до тітки Олі, адже дорослі просто не могли б приглядати за нею 8-річною.
— Я приїхала до тітки, думала буду тут гулять, а вона мене погнала на город бур’ян рвати. Пам’ятаю, ранок, сонце вже пече, ніби зараз знаходиться в зеніті, ми раком стоїмо перед грядками, а тут тітці Олі дзвонять і кажуть, що ти народилась.
Тітка не була страшною відьмою, що змушувала дітей працювати. Просто у неї було багато роботи, тому вона вирішила розділити її з малечею. Своїм сином і моєю сестрою. Ідеальний план. Звичайно потім тітка повністю одягла сестру, купила їй все, що та хотіла на базарі. Тому можна сказати, що праця була оплачена чесно і по тарифу.
З самого народження я мала непростий характер. Через те, що я була другою дитиною, батьки дозволяли мені однозначно більше ніж Дарині. А розбещені молодші, це горе для старших братів і сестер.
Даринка не могла нікуди піти сама, батьки завжди сумували мене до неї. А зрозуміло, що нормально погуляти зі своїми однокласника вона не могла. Ну а як? Треба за мною дивитись, а хочеться і в ігри погуляти з сусідами.
Коли я робила шкоду, то найчастіше за це була відповідальна вона. Або коли я випадково могла забитись, вона так само отримувала наганяй від батьків.
Для мене і досі залишається загадкою те, наскільки сильно вона хотіла мати молодшу сестричку, що витримувала всі ці неприємні побутові моменти. А таких було безліч, і це лише ті, які я пам’ятаю.
Ми жили в маленькому селищі, коли я пішла у перший клас. Пройшло два місяці і батьки прийняли рішення переїхати в райцентр. Взагалі, це напевно було одне з найвдаліших рішень за їх життя. Адже там ми мали більше можливостей так само як і батьки. Тому в першому класі в листопаді я вже навчалась в новому класі. Перехід в новий колектив давався мені дуже складно, адже кількість учнів з 5 зросла до 18. Я часто плакала, навіть не так, я постійно плакала. Я навіть не могла зрозуміти чому плачу, просто в якийсь момент помічала сльози на очах.
Тут хотілось би зробити ліричний відступ про те, що мене зараз, як дорослу особу, дивує те, що вчителі, батьки, бачачи, що дитина в новому колективі постійно плаче і скута, не відвели мене до шкільного психолога. За всі 9 років навчання в школі, я не бачила жодного разу, щоб психолог виконував свою роботу, окрім того, що приносив нам анонімний тест.
Повертаємось до маленької мене. Мало того, що я опинилась в незнайомому середовищі з понеділка по п’ятницю з 8:30 та до 13:00, я була приєднана до продльонки. Це подовжена навчальна група чи як це ще можна назвати я не знаю. Це коли батьки не встигають забрати своїх дітей додому, вони можуть за невеличку плату залишити їх до вечора в школі, де окремий педагог буде за ними приглядати: виконувати домашнє завдання, відводити в їдальню, поки не прийде хтось з батьків і не забере дитину.
В моєму випадку мене забирала сестра. Я думаю ви вже могли здогадатись, що я робила весь час на продльонкі. Правильно, плакала. Мене знову лякала купка дітей, які були зібрані з усіх класів, лякала наша вихователька, що мала чорне, жирне, давно не мите волосся, що неохайними пасмами обрамляло її червоне від алкоголю й осінньої спеки обличчя.
Я ненавиділа цей час. Незважаючи на всі намагання батьків, сестри мене заспокоїти, нічого не допомагало. Я навіть брала з дому свої улюблені іграшки, щоб там ним гратись, але і це не допомагало.
Найбільшим моїм страхом під час перебування в групі продовженого дня, було те, що моя сестра мене забуте там і я назавжди залишуся з цією викладачкою. Лише сама думка про це у мене викликала мурахи по шкірі й приплив солоної води до очей.
Сестра, до речі, ніколи мене не забувала, і завжди після закінчення своїх уроків приходила по мене. Але на щастя, батьки вирішили відмовитись від ідеї з продльонкою, і я ходила додому зі своїми однокласниками і їх батьками. І проблему було майже вирішено. Але систематичний плач в школі не припинявся.
Я навіть пам’ятаю, колись ми сидимо в класі, і я відчуваю, що зараз почнеться приплив сліз. Я щиро не розумію чому, все ж здається нормально. Вчителька помічає мою зміну в настрої й питається мене: «Ганнуся, що сталось? Чому ти плачеш?». І я не знаходжу нічого кращого, як відповісти: «Та мені просто сонце в око сліпить». Адже я розуміла, що відповідь: «Я не знаю» не задовольнить вчительку, так само як і не задовольняла малу мене.
Але цей розділ не про мене, а про мою неперевершену сестру.
Даринка частенько любила дурити мене і дивитись на мою реакцію. Пам’ятаю, батьки купили нам диск з мультфільмом «Оггі та Кукарача» і там була різдвяна серія з Санта Клаусом. Я дуже сміялась з якогось фрагмента, як тут сестра мені каже:
— А ти знаєш, що не можна сміятись з Діда Мороза?
(Так, в мультфільмі я гадаю був показаний саме Санта, але ми як діти зросійщених батьків святкували Новий рік із Дідом Морозом)
— А чому не можна?
— Бо це не правильно. Тепер ти не отримаєш свій подарунок. Все. Дід Мороз вже все бачив.
— Та я не з нього сміялась! Я з усієї серії, з тарганів, з котів!
— І що? В серії ж є Дід Мороз.
Тоді у мене була істерика, адже я неймовірно злякалася, що залишуся без нової ляльки на Новий Рік!
Історія, яка трапилась з нами на свято Івана Купала. Ми тоді тільки переїхали в новий будинок і не дуже то й знали місцевість. Сільський Будинок Культури проводив захід з приводу свята. Моя сестра відпросилася в батьків піти з подругою в центр, ну а я була приємним бонусом від батьків, як відповідь «так». Спочатку все було дуже добре.
Вечір. Натовп, багато дітей. Я зустріла там свою однокласницю вже на той момент. Дарина вирішила, що може залишити мене ненадовго з моєю знайомою, а сама піде прогуляється. Я не була проти.
Напевно, пройшло по факту хвилин десять. Але мені, на той момент здавалося, що пройшла година. Почало сутеніти. Ось вже в центрі площі спалюють солом’яну ляльку, дорослі стрибають через неї. А я стою сама і не можу знайти сестру. Тоді мене охопив страх. Я почала ходити довкола в пошуках неї.
Я тоді геть забула про слова батьків, що якщо хтось з нас загубиться, то треба просто стати на видному місці й не рухатись. Але коли в семирічної дитини стається паніка, то я не думаю, що це взагалі можливо згадати.
І ось я, приймаю раптове радикальне рішення йти додому. Сама. Так і не знайшовши сестри. До слова, на той момент я ніколи не ходила додому сама, без супроводу.
Я, на моє власне здивування, запам’ятала дорогу і просто в сльозах і з переляканими очима біжу додому. Фінішна пряма, моя вулиця. Там якісь бабусі сидять на лавочці, і я чую як вони кажуть:
— Он, дивись, дитинка займається спортом. Бігає.
Знали б вони, що тоді насправді відбувалось у мене всередині.
Історія закінчилась, на щастя, дуже добре. Я дісталась здорова додому, батьки здивовано мене зустріли. Зателефонували сестрі, і питають:
— Дарин, а де зараз Ганнуся?
— Та вона має бути десь біля мене, гуляти тут з іншими.
— Можеш її не шукати, вона вже вдома.
Зі слів сестри, вона тоді на мить злякалась, а тому вирішила піти додому і перевірити чи все добре. Вона прийшла, заглянула з вулиці у вікно, побачила мене, яка сиділа за комп’ютером і грала в якусь гру. І увага, пішла далі в центр гуляти.
Коли мені, вже у дорослому віці про це сказала сестра я була в шоці. Я, значить, тут майже загубилась. Отримала шок. А вона собі прийспокійненько пішла далі на гульки.
На диво, батьки тоді нас не дуже сварили. Чому на диво? А тому що вони зазвичай сварили нас, а особливо сестру, що ми щось вчудимо. А тут буквально загубилась дитина в центрі селища. Але історія закінчилась хепі ендом, тому напевно батьки були спокійні, й не такі розлючені.
Після закінчення дев’ятого класу, сестра вирішила вступити в медичний коледж. Місто було за дві години від нашого селища, але через дорогий білет, сестра приїжджала додому лише один раз на місяць на вихідні.
Для маленької мене, це тоді був досить сумний період. Я спочатку дуже плакала і сумувала за Даринкою, але потім поступово почала звикати до її частої відсутності.
В якийсь момент я вирішила, що буду писати їй маленькі записочки й ховати серед її речей у сумці. Після цього я з нетерпінням чекала дзвінка сестри, щоб вона поділилася, чи знайшла заховані мною послання.
Нещодавно при спілкуванні з сестрою вона зізналася, що досі має деякі листівки і дуже їх зберігає. Виявляється, те що для мене було просто цікаво забавкою, щоб розвеселити сестру, що їде на довго, було для сестри приємною дрібницею, що гріло серце.
Незважаючи на різницю у 8 років моя сестра для мене є таким собі орієнтиром і прикладом того, ким я можу бути, якщо буду така ж старанна і працьовита. Можливо не спочатку у нас були такі хороші стосунки, але з підліткового віку так точно наші відносини однозначно стали теплішими й перейшли на вищий рівень довіри.
Даринка часто могла бути занадто прямолінійною, але це було саме в ті моменти коли я потребувала цього.
Так, ми не сходимося з нею поглядами з деяких нововведень і сучасних трендів, але я це приймаю, як і вона приймає мою інколи скажену натуру.
Розділ 7
Родинне дерево
Вислуховуючи байки кожного родича і намагаючись по пазлах встановити біографію кожного члена сім’ї у мене вибухав мозок. Всі бабусі говорили заплутаними реченнями, починаючи одну історію, а потім переключаючись на іншу гублячи суть.
Одне я зрозуміла точно, ніхто ніколи не цікавився своїм родом. Всі мої бабусі й дідусі були настільки поглинуті своїми проблемами і тяжкою працею, що просто не хотіли чи не мали часу думати про щось таке як «національна ідентичність».
Сумно чути від родичів про тяжку долю жінок мого роду. Я напевно, на щастя, ніколи не зрозумію чим вони керувались, як тягнули такий тягар на собі й навіщо. Чому не намагались жити для себе і прагнути кращого життя?
Село в радянському союзі ховало в собі стільки таємниць і чорних історій, від яких волосся дибки. А це ще навіть я не все знаю. От, наприклад тітка Оля мені так прямо і сказала:
— Ганнусь, я навіть зараз тобі багато чого не можу розказати через те, що ти досі мала. Якби ти знала стільки скільки чула я, ти напевно з розуму зійшла і геть по іншому стала б ставитись до тих мешканців села. Напевно, навіть твоя мама багато чого не знає. Я колись намагалась їй натякнути, але вона не зрозуміла.
Тепер залишається лише дочекатись «того самого віку», коли можна буде вислухати весь цей потік гнилля. Як ви розумієте варіанту «не слухати» немає. Тому що я цю ідею не полишу. Я буду намагатись і надалі розпитувати родичів й продовжувати цікавитись моїми пращурами і можливо одного дня, я все ж таки дізнаюсь про якогось мого діда, що врятував село від татаро-монгольської навали!
Все частіше я помічаю за собою як наслідую поведінку моїх батьків, сестри чи інших родичів. Це цікаво підмічати і аналізувати. Навіть ті речі, які мене раніше дратували в моїх батьках починають з’являтися в мені. Той самий момент, коли ти розумієш, що став тим, проти кого боровся.
Але здебільшого мені подобається схожість моїх рис з батьківськими. Це ніби ще один місток, який нас об’єднує. Ніби ще один доказ того, що я їхня дитина, їх відображення в дзеркалі, яке сформувалося за їх допомоги й навколишніх факторів.
Звичайно, що не всі риси батьків я хочу успадкувати, а ті негативні, які бачу за собою намагаюсь викорінити. Це тяжкий процес. Але це також важлива робота над собою, яку я роблю щодня. Так, не завжди вдало, я це визнаю, але хоча б не полишаю спроб.
І вам того ж бажаю!
