Зіняк Олександр. Містична вендета
Жив у лісі, який ріс неподалік мальовничого села у нашій гарній Україні, лис зі своїм сімейством - гарненькою лисичкою і двома милими донечками-лисенятками.
Зробив лис добротну нору на декілька входів-виходів із різними підземними тунелями, щоб було де сховати дитинчат, якщо мисливці запустять пса-норчака. Там і ховались від небезпеки.
Мама дитинчат була надзвичайно красива, чистого пісочного кольору, хутро завжди розкішне, охайне, а хвіст - дуже довгий, пухнастий, ще й з білим кінчиком.
Лис та лисиця мали відмінний слух і зір, та такий, що на великій відстані навіть чули шурхіт миші в норі, помах крил птаха, рух зайчика, і своїми вухами, як локаторами, визначали напрямок звуку.
Харчувалися лиси переважно зайцями, мишами, плодами і ягодами лісу, тому що лисичка була вкрай обережна і забороняла лису йти у село, щоб красти свійську птицю, бо добре розуміла, що прийдуть потім мисливці їх відстрілювати, та й лис добре це розумів.
Тому ніяких капостей вони не робили (на відміну від своїх співродичів), навіть ніколи не навідувались у село.
Взагалі вони були хорошими батьками.
Завжди робили все удвох - рили нору, ростили потомство, добували їжу.
Були вони спритними, розумними, проте інколи хитрими і підступними.
Вміли заплутувати сліди, обманювати дичину, прикидатися дурними і хитрувати.
Проте ця парочка була особлива, вони жили не лише звірячими інстинктами, у них були свої негласні правила: не шкодити людям, триматися подалі від них, не зачіпати свійську птицю, не ходити до села.
Влітку для регулювання чисельності лисів, котрих було в тому лісі вже чимало, і задля уникненню поширення сказу, людьми було ухвалено рішення на їх відстріл.
Стрільців і загоничів взяли з села, розподілили на групи. З ними був присутній представник державної екологічної інспекції, котрий контролював відстріл і фіксував кількість.
І ось вся ця група людей, а серед сільських мисливців було чимало пияків, добряче заправившись оковитою, разом з загоничами, котрі підбадьорювали мисливських собак своїм "улюлю", вирушили до лісу.
Наше сімейство лисів хоч і проживало в самій глибині і хащах лісових, відчули гупіт ніг, біг собак (хоч було це поки на великому кіломентражу від них), стали занепокоєно вибігати з нори і з тривогою обнюхувати повітря в бік небезпеки.
Поки лисичка застрибували в нору подивитися на малих дитинчат, котрих привела цей раз пізно на світ, лис ні на крок не відходив від дерева, з-під якого спостерігав за небезпекою, що наближалася.
Відстріл вже був у самому розпалі, скрізь чулися гавкання собак, клацання зубів, що вривались в підранених лисів.
Гончі та норчакові пси весело розмахували хвостами під схвальні крики своїх господарів, котрі були у захваті від такого мисливства, ще й добряче розігріті алкоголем.
Жодного "полювання на приманку" мисливці не застосували, цього разу це був справжній кривавий відстріл на винищення звіра, що інспектор навіть не встигав записувати кількість відстріляних лисів.
Аж ось цей натовп людей з собаками став наближатися до місця проживання нашої парочки, і собаки, відчувши звірину, почали люто гавкати і скавуліти в їхній бік.
Лиси не могли забрати з собою дітей, тому швидко вирішили: щоб відволікти вбивць подалі від нори, кинулись чимдуж бігти в різні сторони, таким способом кожен взяв із них певну кількість переслідуючих їх собак на себе.
Стали лиси петляти по всьому лісу, кожен в різному напрямку, бо розуміли, що на своїх коротких лапах лише бігом вони не зможуть відірватися від швидколапих гончих.
Кружляли вони по хащам, бігли по лісовим струмках, щоб збити нюх собак. І їм це вдалося нарешті, хоч як близько смерть до них не наближалася у вигляді озлоблених і оскалених пащ псів.
Відірвавшись від переслідування залягли наші герої і стали вичікувати, поки стихне гавкіт собак, постріли і крики людей. Через певний проміжок часу зійшлися лиси неподалік струмка й, облизнувши одне одного, побігли до своєї домівки, до своїх наляканих дитинчат, сподіваючись, що з ними все гаразд і вони живі.
Час від часу вони зупинялися і прислуховувались до поодинокого гавкоту собаки і розмов людей, але, зрозумівши, що це зовсім мала їхня кількість, тривога про діток не зупинила їх.
Наблизившись до нори, вони побачили одного п'яного чолов'ягу, що реготав від якогось задоволення, і жахливу картину. Біля мисливця бігав молодий собака, який гавкав на малих синів того чолов'яги, бо тримали вони в руках по лисенятку. Таким способом вони невміло притравлювали на них собаку, то опускали нижче і собака кусав за лапки малих дитинчат, що скавуліли від болю, то б'ючи лисенят по тілу, голові палками.
В цей час батько цих виродків знімав все на телефон і несамовито сміючись говорив:
- Як же кумедно вони пищать, нижче їх опускайте до собаки!
І накінець хлопці насолодилися цими страшними "розвагами", віддали лисенят собаці, котра тут же їх пошматувала. А лис і лисичка зо слізьми на очах дивилися за розправою над їхніми дітьми (як дивилися зв'язані батькі на гвалтування свої дітей покидьками рф в Бучі під час війни) і нічого вдіяти не могли.
Серця їхні вискакували з грудей, подих перекривало від жаху, жалю, текли сльози як у людей.
І ось сімейка тих нікчемних людей у супроводі тупого собаки пішла геть.
Лисичка відразу підбігла до мертвих дитинчат, чи до того, що від них залишилось, і безпритомно впала на їхні пошматовані малесенькі тіла.
Над лісом в цей час зійшов повний Місяць, і лис, в котрого жах переріс в суворий гнів, що розпинав його груди, а серце жадало відплати, і лють сп'янила його мозок.
Дико завив він на весь ліс, піднявши морду верх Місяцю, що аж та горе-сімейка злякалася, і собака та лякливо опустила вуха і піджала хвіст.
Підбіг лис до своєї лисички, котра прийшла до пам'яті і сумно дивилася на нього, і розвернувшись побіг в ту сторону, куди пішли вбивці його дітей, принюхуючись став швидко наближатися в їхню сторону.
Було не впізнати в ньому того красеня-лиса: хутро на ньому стояло вдибки, на морді злий оскал, м'язи всього тіла стали наче в п'ять раз більшими, ніби якась сила повені Місяця наділила його такими містичними силами.
І наздогнав лис вбивць посередині лісу, де неквапливо йшов батько з великим пузом, тримаючи в руках фляжку самогону і горланячі пісні потягував з неї, і два синки, що весело чимчикували за батьком.
Собака відчув близьку присутність хижака і кинувся в його сторону, причому так, що ніхто і не помітив цього.
Побачивши собаку, котра винюхувала його, лис кинувся на неї і розірвав її, як лютий вовк малу дичину, спершу перегризши горлянку собаці, що пес і звуку не зміг подати.
Швидко розправившись з псом, лис кинувся в сторону людей і почав колами бігати кругом них, а потім зупинився, витягнув морду і завив так протяжливо, що мисливець зняв недбало закинуту рушницю з-за спини і звів напоготову курок. Стала та компанія садистів похапцем іти в сторону села, та так спішили, що менший синок відстав від них метрів на 50.
Прорахував це лис, кинувся на малого, штовхнувши лапами його з неймовірною силою в спину, і при падінні прохромився той на скинуті бурею гострі гілляки, що прошли йому крізь живіт в багатьох місцях і несамовито заверещав малий.
Крик синка привів в якийсь дикий жах сп'янілого від оковитої чолов'ягу, і почав він стріляти то вправо, то вліво, та так, що влучив він прямісінько в серце своєму старшому сину, котрий, дивно захрипівши, впав і задригався в останніх конвульсіях.
Проте старий не кинувся до синів, а, вистрілявши всі набої, почав бігти по лісу, причому побіг геть в протилежному напрямку від села, а саме - на торф'яні болота, що зверху були вкриті мохом, що від його надмірних залишків і утворився торф.
Люди навіть вдень не наближалися в сторону тих боліт, бо в оточенні диких боліт, трясини людина завжди попадала в небезпеку, яка йшла не від ворога чи хижака, а від самого того місця.
Звідси і виникнення містичних таїнств і легенд, а чи правди, про страшну нечисть.
Саме в таку трясину і забіг Микола, так звали горе-мисливця, причому влетів в неї по груди, і стала трясина затягувати п'яного виродка, причому він сам і пришвидшував свою смерть, бо горлав несамовито і мотався у різні боки. За три метра сидів від нього лис, зі злобою дивився на шию, в яку вгризся б зубами залізною хваткою, проте інстинкт самозбереження переміг, і лис не кинувся на мужлана.
Лис дивився байдужим поглядом на бульбашки, що йшли, очевидно, від живого ще чолов'яги, котрого з головою забрало болото.
Лис сидів і наче щось думав на одному і тому ж місці.
По болоту пішов ранковий туман, бо помста затягнулася до четвертої ранку і крізь цей туман почали світитися якісь дивні голубі вогники, яких раніше не було видно, і бульбашки, які то тут, то там піднімалися над поверхнею і лопали з характерним звуком.
Над болотом можно було почути дивні звуки, неначе шипіння зламаного радіоприймача.
Туман став густішим, наповнювався наче біла хмара, прямо на очах із болота стала виходити з трясовини на тверду поверхню дівчина, в котрої шкіра була біла немов сніг і чорне як смола волосся, зелені очі світилися, як у кішки вночі. На пальцях ніг в цієї істоти були перетинки, наче у гуски. І підійшла до лиса ця цариця болота, болотяна матінка, чи як називали її люди - болотяниця, і сіла біля нього, і почала гладити, і щось шепотіти на вухо.
Посидівши так з лисом недовго, повернулась матінка в болото, а лис наче прокинувся після якогось сну, швидко розвернувся і побіг в сторону свого зруйновано гнізда. Там і знайшов він свою лисичку, котра вже зарила лапками тільця діток і безнадійно дивилися на лиса.
Пройшов з того часу цілий рік, та не пройшла у лиса жага помсти людям, та й лисиця була одержима нею, було тепер у них на меті одне - розорювати людей, шляхом заподіяння шкоди домашньому господарству.
Лиси вибрали свою форму правосуддя, не залишаючи право на помсту лише Богу.
І кожного місяця в тому селі жалілися люди, що якісь створіння, але точно не лисиці, бо химерну мали зовнішність, нагадують собаку з ознаками рептилії, на спині котрих шипи і кігті великі, а очі світяться вогнем ненависті.
Дехто навіть подейкував, що висотою вони більше метра і схожі на кенгуру. Нападає та звірина на свійських тварин, виломуючи іноді двері до хліва разом з коробкою, і потім швидко зникає.
При зустрічі з неї людини, що трапляється край рідко, останню рятує лише одна молитва - "Отче наш".
Люди назвали того звіра Чупакабра.
Бо незвичний в нього вигляд, то й назву придумали відповідну.
Лис з лисичкою бігають в повню на болота, і до них виходить лісова царівна, гладить обох і тихо щось їм шепоче.
Лис здобув магічну силу, яку породило в ньому потойбіччя, все що він задумав, він успішно зробив, скориставшись нею.
Ми ж, люди, не потребуємо магії, щоб змінити світ, у нас все є, що потрібно для цього.
Нам потрібно лише - навчитися жити!
