Точне і полум’яне зображення людського серця (Матеріали до вивчення життя і творчості Стендаля)

Матеріали до вивчення життя і творчості Стендаля

Ю. І. Султанов

... Застосувати прийоми математики до людського серця і покласти цю думку в основу творчого методу і мови почуттів.
У цьому — все мистецтво.
Стендаль

Мінливості долі

Життя Стендаля було овіяне романтикою й жорсткою боротьбою за існування, наповнене бурхливими подіями й насичене яскравими враженнями. Як політик і дипломат, він побував у багатьох європейських державах, пізнав велике кохання й розчарувався в ньому. Пристрасть до художньої творчості приносила йому щастя навіть у роки самітної старості в Італії, де він жив, відмовившись від французького громадянства в період ганебної, на його думку, Реставрації.

Романи письменника «Червоне і чорне», «Пермський монастир», новела «Ваніна Ваніні» назавжди стали окрасою світової літератури. За життя Стендаль був визнаний небагатьма, але серед них були такі видатні люди як батько і син Дюма, Жорж Санд, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, П. Меріме. Творча манера письменника, його стилістика випередили свій час і виявились напрочуд співзвучними початку XXI ст.

Андре Моруа у своїй лекції, присвяченій найулюбленішому романісту XIX ст. писав: «Ось істини, які знаходиш у Стендаля і тільки у нього... «Приятель читач, — говорив він, — не живи з почуттям страху й ненависті». Будемо поважати цю пораду, трохи видозмінивши її формулу. Висловимо її так: «Приятель читач, живи з любов’ю й високими пориваннями».

Анрі-Марі Бейль — псевдонім Фредерік Стендаль — народився 23 січня 1783 року в маленькому французькому містечку Гренобль, що з усіх боків оточене сніжними верхівками Альп, в родині адвоката Шерюбена Бейля. Мати майбутнього письменника — Генрієтта Бейль — померла, коли хлопчику тільки-но виповнилося сім років. Його вихованням опікувалась рідна сестра матері Серафі, але ні з нею, ні з батьком стосунки маленького Анрі не склалися. Батько був скупою й духовно обмеженою людиною, тітка ж постійно ревнувала хлопчика до батька. Тепле відношення й увагу до себе хлопчик зустрічав лише з боку діда Анрі Ганьона — батька матері, на честь якого він і був названий. Анрі Ганьон був лікарем, його знали і любили в маленькому провінційному Греноблі. Пізніше у своїй автобіографічній книзі «Життя Анрі Брюлара» Стендаль згадував: «Я був цілковито вихований моїм любим дідом, Анрі Ганьоном. Ця рідкісна людина у свій час здійснила паломництво до Фернея з метою зустрітися з Вольтером і була ним прегарно прийнята...» Анрі Ганьон був палким шанувальником просвітителів і першим познайомив свого онука з творами Вольтера, Гельвеція та Дідро. Тому закономірно, що декотрі ідеї епохи просвітництва не тільки були близькими Стендалю як данина пам’яті дитинству, але знайшли своє відображення у його естетичних поглядах.

З тих часів бере свій початок й негативне ставлення Стендаля до всіх форм клерикалізму. Таке ставлення пояснюється негативними враженнями, що були отримані в дитинстві від спілкування з фанатиком-єзуітом абатом Райяном. Під його наглядом маленький Анрі вивчав Біблію. Спілкування з цією людиною залишило у свідомості Стендаля почуття жаху й недовіри до священнослужителів на все життя.

Дитинство майбутнього письменника співпало з буремними історичними подіями, викликаними Великою французькою революцією. Учень гренобльської Центральної школи, Анрі Бейль, з цікавістю слідкував за розвитком революційних подій, хоча тоді навряд чи розумів, яке значення для Франції і всього світу вони мали. Він провчився у школі всього три роки, засвоївши, як він сам зізнавався, досконало лише латинь, хоча найулюбленішим його предметом була математика. Пізніше він напише: «Я любив і люблю математику, тому що вона не допускає лицемірства і невизначеності, найненависніших для мене понять». Крім того, він охоче займався філософією і логікою, захоплювався і старанно вивчав історію мистецтв.

У 1799 р. Анрі Бейль закінчив школу і вирядився з Гренобля в Париж, маючи тверді наміри вступити до Політехнічної школи. Але доля вирішила інакше. Він прибув до Парижа на наступний день після державного перевороту Наполеона. Події 9 листопада (18 брюмера) 1799 кардинально змінили плани молодої людини. Юний філософ Анрі Бейль, перший учень з математики і пристрасний шанувальник мистецтв, в одну мить забуває про Політехнічну школу, влаштовується на службу до військового міністерства і відбуває у діючу армію. В середовищі офіцерів драгунського полку сімнадцятирічний корнет, не знайомий з мистецтвом верхової їзди і фехтування, був білою вороною. Він дійсно виглядав кумедно, незграбно сидячи на коні із повним лантухом книг.

У якості військового чиновника наполеонівської армії Стендаль побував у Італії, Німеччині та Австрії. Знайомство з європейськими столицями, зустрічі з цікавими людьми значно збагатили світогляд майбутнього письменника. За цей час він встиг пережити і перше велике кохання, і біль розлуки з коханою, випробувати себе на комерційних теренах і назавжди отримати огиду до всякого роду буржуазної заповзятливості. Але як би не складалася доля Стендаля, він завжди знаходив час для роздумів про мистецтво. Молодий офіцер постійно заповнював товсті зошити нотатками про живопис і музику, які поступово складалися у стрункі естетичні судження. Частина з цих зошитів, на жаль, була втрачена під час переправи через Березину.

1812 року Стендаль прийняв участь у російській кампанії Наполеона, Він відвідав Оршу, Смоленськ, Вязьму, був свідком Бородинського бойовища. Місяць прожив у захопленій французами Москві. За його словами, у Росії він побачив «патріотизм і справжню велич». Він був вражений тим, що деспотизм російського самодержавства «зовсім не принизив народ духовно». Він сподівався, що Франція нанесе нищівний удар по кріпацтву в Росії, але нічого подібного не сталося. «Про те, що я бачив і пережив, — зазначає Стендаль в одному зі своїх листів з Росії, — письменник-домувальник не здогадається і за тисячу років».

Опісля падіння Наполеона Стендаль, який негативно ставився до режиму Реставрації і до Бурбонів, подає у відставку і надовго виїжджає до Італії, на той час знову захопленої австрійцями. Він оселився в Мілані і прожив там сім років. Мілан став для нього «найчудовішим місцем на Землі». Тут він пише і готує до друку свої перші книжки: «Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо» (1815), «Історія живопису Італії» (1817), «Рим, Неаполь і Флоренція 1817 року», на титулі якої вперше з’являється псевдонім «Барон де Стендаль, кавалерійський офіцер».

У ті ж роки Стендаль починає працювати над книгою «Про кохання» (1822), де він дуже ретельно й прискіпливо аналізує найвитонченіші душевні переживання людини. Досліджуючи такі важковловимі, тендітні й делікатні людські почуття, письменник спирається на свій особистий досвід і свої душевні переживання. Однак, як справедливо вказує С.І. Великовський, вже тоді Стендаль помічає, що серцезнавство без історії безпорадне, що пристрасть італійців Відродження не подібна до витонченої куртуазності вельмож Людовіка XIV, німецький бюргер кохає не так, як середньовічний лицар... Це відкриття стане вельми у пригоді Стендалю, коли йому прийдеться описувати «любов аристократки й провінціалки, світського ловеласа й вихідця з низів».

В Італії Стендаль знайомиться й зближується з провідними діячами революційного руху республіканців-карбонаріїв, підтримує дружні стосунки з Байроном, а також товаришує з відомими італійськими поетами-романтиками Монті, Уго Фосколо, Сільвіо Пеліко.

Бунтівна натура письменника не могла миритися з тим, що його улюблена Італія страждає під владою Австрії. Стендаль вступає до таємного товариства карбонаріїв, які боролися за свободу Італії. Про одну з вент (первинних організацій) карбонаріїв він пізніше напише повість «Ваніна Ваніні».

У 1821 році рух карбонаріїв зазнав поразки. Австрійські жандарми по всій Італії розшукували Енріко Вісмара і Доменіко — небезпечних карбонаріїв, заочно засуджених до страти. Жандарми не підозрювали, що під цими іменами ховається одна людина — Анрі Бейль. На щастя, його не змогли викрити, але залишатися в Італії було ризиковано, і Стендаль змушений був терміново виїхати до Парижа. Стендаль покидав Мілан з почуттям «наче в нього відібрали душу». Тут він зустрівся і потоваришував із людьми, для яких честь батьківщини була важливішою за особисте життя. Тут він зазнав і пережив безнадійне кохання до Матільди Вісконтіні, яка рано померла, але назавжди залишилася в його пам’яті. Одним словом, в Італії він залишав своє серце.

Естетичне кредо письменника

Повернувшись 1822 р. до Франції, Стендаль занурюється в атмосферу літературної боротьби. Офіційний Париж зустрів свого письменника непривітно.

Сюди вже докотилися чутки про «непевні» й «сумнівні» італійські знайомства Стендаля. У французьких поліцейських письменник викликав не більшу довіру, ніж у австрійських нишпорок і жандармів. За цих обставин Стендалю доводиться бути вкрай обережним. Він друкується в англійських часописах, не підписуючи своїх статей. «Маскування» було настільки ретельним, що лише 100 років по тому був визначений автор цих статей і вони були перекладені французькою мовою і надруковані на батьківщині письменника.

У 1823-1825 рр. Стендаль друкує в Парижі свої літературні памфлети під назвою «Расін і Шекспір». Ці памфлети за своєю суттю стають програмою нової літературної школи, яка, відкинувши принципи класицизму, обстоювала ідеї демократизації мистецтва. Стендаль, слідом за своїми друзями-карбонаріями, вважав, що класицизм — література мертвих, а романтизм — література живих. У романтичному мистецтві його насамперед приваблювали сміх та іронія Фальстафа, яскраві індивідуальності на кшталт Отелло і Макбета, вчинки яких неможливо передбачити.

І все ж таки, що мав на увазі Стендаль, протиставляючи класицизму романтизм? За визначенням самого письменника, «романтизм — це мистецтво давати народам такі літературні твори, які за сучасним станом їхніх звичаїв та вірувань можуть надати їм найбільшої насолоди».

Як відомо, романтизм культивував усе виняткове, індивідуальне, суперечливе й бунтарське. Однак творчість самого Стендаля і його естетична програма виходили далеко за межі романтичних уявлень про завдання словесного мистецтва. Стендаль сприймав Шекспіра, який створив, на його думку, «безліч витончених картин сердечних хвилювань і найніжніших відтінків палких пристрастей», як достойного вчителя для письменників нового спрямування. Особливо важливим для нового мистецтва Стендаль вважав уміння Шекспіра створювати внутрішній світ героя, наслідуючи природу. Однак ця ж вимога є і однією з найважливіших і принципових вимог класицизму. Чи не криється тут протиріччя у розумінні письменником романтизму?

Мабуть, справа в тому як тлумачити цю вимогу. Стендаль явно тлумачив її інакше, ніж класицисти: наслідувати природу, — вважав письменник, — значить бути природним, обирати для художнього твору з життя найбільш типове, оригінальне, характерне і, водночас, індивідуальне. Ідеал природної людини, з погляду Стендаля, втілювали свободолюбні й пристрасні італійці — нація, що випромінює енергію античності і, керуючись законами природи, живе справжнім життям.

Мистецтво, стверджував Стендаль, «є прекрасною неправдою» у тому сенсі, що письменник створює художню дійсність, яка існує за своїми законами, відмінними від законів реального життя, тобто підкреслюючи його природно-штучну сутність. Митець створює художню дійсність, а не копіює реальність, тобто створює ілюзію з найбільш характерними рисами цієї дійсності. Саме таке словесне мистецтво найлегше впізнається й сприймається читачами.

Суспільно важливі соціальні питання, яких не цурався Стендаль, з точки зору прихильників нового мистецтва, повинні поставати перед читачем не як наперед задані схеми, «лозунги», що відображають симпатії або антипатії автора, а як частина інтелектуального навантаження художнього твору, як його контекст. У цьому сенсі художні твори Стендаля — «зразки подачі гострополітичних ситуацій в інтимно-ліричному плані». Мета художника-реаліста, вважав Стендаль, полягає у тому, щоб від розуміння життєвої драми героя підвести читача до розуміння конкретних суспільно-історичних умов, за якими живе і діє герой оповіді.

Діалектична сутність реалістичного психологізму Стендаля знайшла своє відображення в його теорії «кристалізації почуттів». Як ключове поняття цієї теорії цей термін уперше з’являється у трактаті письменника «Про кохання». А. Моруа з приводу цієї теорії писав: «На думку Стендаля, кохання — почуття суб’єктивне, і воно більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого предмета кохання. Ми не дивимось тверезими очима на кохану жінку, ми прикрашаємо її рисами, яких у неї немає. У соляних копальнях... залишають суху гілку; ...коли наступного дня за нею повертаються, вона вже вся вкрита кристаликами солі. Жінка, в яку ми закохані, нагадує цю гілку. Сама по собі вона не є якоюсь особливою, але сила кохання... прикрашає предмет нашої пристрасті, виблискуючи кристалами, і жінка постає зовсім не такою, якою вона є насправді».

Отже, створюючи незабутні й характерні образи, Стендаль, одним із перших у європейській літературі, став аналізувати внутрішній стан своїх героїв — складні переживання, почуття і навіть втаємничені сфери підсвідомого у діалектичній єдності з конкретно-історичними, соціально-політичними та економічними умовами їхнього життя, готуючи тим самим благодатне підґрунтя для подальшого розвитку реалістичної психологічної прози XX ст.

Новела «Ваніна Ваніні»

У 20-ті роки Стендаль створює декілька творів, що засвідчили стрімкий розвиток реалістичного дарування письменника. Серед них особливе місце займає новела «Ваніна Ваніні», написана у 1829 році. Це пристрасна оповідь про кохання і смерть, про обов’язок і особисте щастя. Героєм цієї новели став змовник-карбонарій — один із тих, кого письменнику не раз доводилось зустрічати під час перебування в Італії.

Син сільського лікаря П’єтро Міссіріллі — борець за визволення своєї батьківщини від чужинських загарбників. Він цілісна, чиста, безкомпромісна й героїчна особистість.

Ваніна Ваніні — молода вродлива дівчина з багатої аристократичної сім’ї. Ось як описує її Стендаль: «До зали ввійшла в супроводі свого батька молода дівчина; вогонь в очах і коси кольору ебенового дерева промовляли за те, що це римлянка ... Кожен порух її був сповнений надзвичайної гордоти». Ваніна має гарну освіту й наділена сильним характером. Вона смілива, енергійна, норовлива і розумна.

Стендаля завжди приваблювали сильні й цілісні характери. Винятковість П’єтро і Ваніни, їхня одержимість і пристрасть зовні зближують героїв новели з героями творів романтиків. Такими ж надзвичайними та романтичними є обставини, за яких зустрічаються герої Стендаля. Ваніна самовіддано доглядає за пораненим П’єтро, який втік із в’язниці, переодягнувшись у жіночий одяг. Молоді люди закохуються один в одного, і Ваніна свято вірить, що ніхто і ніщо не зможе перешкодити їхньому щастю. Однак Ваніна не в змозі оцінити велич тих жертв, які спроможний принести П’єтро на вівтар вітчизни заради її звільнення від загарбників. Вона достатньо прониклива й обізнана у політичних подіях і добре розуміє приреченість боротьби карбонаріїв. Вона готова на любі випробування заради коханої людини, але все її єство протестує проти безглуздої, з її точки зору, жертви П’єтро. Так щастя двох люблячих один одного людей, по-різному розуміючих сенс життя, виявляється трагічно приреченим. Тому їхня зустріч, із самого початку, віщує фатальну розв’язку.

Психологічні і політичні колізії новели є найбільш драматичними моментами оповіді Стендаля. Однак, на відміну від романтиків, письменник фокусує увагу читачів на вирішальному значенні у конфліктній ситуації того середовища, в якому зростали й виховувались його герої. Стендаль показує, яка нездоланна прірва виникає між ними на ґрунті різного соціального походження й відмінного соціального уявлення про обов’язок, честь і батьківщину. Достовірні психологічні деталі чітко визначають поведінку героїв. Сподіваючись повернути П'єтро, віднятого в неї заколотом патріотів, і щиро вірячи, що коханий, який свідомо прирікає себе на смерть, заслуговує кращої долі, Ваніна без вагань і тіні сумніву йде на зраду в ім’я любові і зазнає моральної поразки. Висока любов П’єтро до Ваніни обертається пекельною ненавистю.

Композиційно чітка, захоплююча гостротою сюжету трагічно-героїчна новела Стендаля «Ваніна Ваніні» є однією з визначних вершин французької новелістики XIX ст.

Роман «Пармський монастир»

Італійська тематика займає суттєве місце у творчий спадщині Стендаля. Світ пристрастей і сильних характерів досліджується письменником і в новелі «Ваніна Ваніні», і в «італійських хроніках». Найбільш глибоко і всебічно ця тема розкрита в останньому завершеному романі Стендаля «Пармський монастир» (1839). У ньому теорія італійського характеру, який письменник досліджував у всіх своїх книгах про Італію та її мистецтво, отримує достойне художнє вираження.

Знайомство Стендаля зі старовинними італійськими рукописними хроніками, з життям старосвітських аристократичних сімейств давало йому багатющий поживок для роздумів і художніх узагальнень. У хроніках, як вважав письменник, містився той «місцевий колорит», без якого, на думку митців нового часу, неможливо створити реалістичний твір. Одна з таких сімейних хронік — «Витоки величі сім’ї Фарнезе», знайдена Стендалем, і наштовхнула його на думку про створення «невеликого роману».

Стендаль переносить події, описані в стародавній хроніці, у добре йому знайому Італію XIX ст. Дія в романі починається 1796 р. і завершується 1830 р., продовжуючись, таким чином, майже 34 роки. У центрі роману доля того покоління італійців, яке наприкінці XVIII ст. починало свій життєвий шлях під впливом п’янких надій про свободу і єдність Італії. Битва під Ватерлоо безжально розвіяла ці сподівання. Але крах свободолюбивих ілюзій не знищив особистої гідності і шляхетності тих, хто зі зброєю в руках відстоював незалежність і потоптану чужинцями честь своєї батьківщини.

Італія, яка знаходилась під ярмом Австрії, була пошматована на низку мілких князівств і перетворена загарбниками на задвірки тогочасної Західної Європи. Одне із таких князівств, а саме — герцогство Модена, було зображене Стендалем у романі під виглядом Пермського князівства. Історія відразу ж з’являється і владно втручається в події з перших сторінок роману: спочатку як світосяйна надія, але незабаром як трагедія «мучеників особистої уяви» на кшталт молодого італійського аристократа Фабріціо дель Донго.

Юний герой роману «Пармський монастир» — це та сама «природна людина», про яку так любив розмірковувати Стендаль. Дитинство Фабріціо пройшло під знаком духовного піднесення, романтики боротьби за свободу і незалежність Італії, осяяних гучними перемогами Наполеона. Герой Стендаля, юний Фабріціо дель Донго, поспішає приєднатися до військ свого кумира на полі Ватерлоо, але тут недосвідченого мрійника чекає перше жорстоке розчарування. Він настільки юний, що його сприймають за кого завгодно — шпигуна, дезертира, зрадника, але тільки не за героя, яким він себе уявляв. Коли ж нарешті «юний герой» потрапляє на поле битви, він віч-на-віч стикається з огидними реаліями людської різанини: багном, кров’ю, озвірілими обличчями, жалібними воланнями смертельно поранених, жахливою буденністю смерті, панічним страхом і безладом відступу. День, що провів молодий доброволець у пеклі людської бійні, став для нього низкою нескінченних жахів і повного нерозуміння того, що діється. Солдати здаються йому грабіжниками. Ті, з ким він пліч-о-пліч збирався битися за свободу, забирають у нього коня, щоб відвезти пораненого гусара. Фабріціо не в змозі реально сприймати і адекватно оцінювати події, що відбуваються. Вони хаотично пролітають перед його здивованим зором. Солдат, який подає втрачаючому свідомість юнакові кусень хліба, здається йому нешляхетним. Зате ощадлива й цинічна маркітанка, що дала йому притулок у своєму возі, сприймається ним як казкова і великодушна фея.

Батальні сцени Стендаля, за свідченням Оноре де Бальзака і Лева Толстого, стали для того часу прикладом неперевершеної реалістичної майстерності у зображенні буднів війни і ввели «у гріх заздрощів» автора «Людської комедії», а також багато чому навчили творця грандіозної епопеї «Війна і мир», який відзначав, що саме Стендаль своїм описом бойовища під Вартерлоо підказав йому новаторський підхід у зображенні батальних сцен і, взагалі, людини на війні.

Однак повернемося до нашого героя. Після поразки Наполеона у битві під Ватерлоо Фабріціо повертається до Парми і, завдячуючи підступним діям знатних негідників, попадає надовго до в’язниці. Стендаль сатирично зображує дворянство й духовенство Італії періоду Реставрації, які, керуючись особистими інтересами, безсоромно зраджують національні інтереси своєї батьківщини. Він протиставляє придворному вищому світові молоду й відважну жінку, горду й величну герцогиню Джіну П’єтранера Сансеверіну — улюбленицю Парми. Вона усім серцем прив’язана до свого небожа Фабріціо дель Донго і готова заради своїх почуттів зробити все можливе й неможливе для його порятунку.

Вірний своїй теорії італійського характеру, згідно з якою у справжніх італійців палкі почуття домінують над розсудливістю, Стендаль наділяє свою героїню всепоглинаючим почуттям ненависті до герцога малесенької Парми і його підлабузників. Письменник створює ідеальний образ італійської жінки, як він його собі уявляв. 1 хоча Джіна діє майже завжди нерозважливо, а з першого погляду навіть аморально: підкуповує слуг, тюремників, «знаджує» свого бувшого машталіра Лодовіко і поета-бунтаря Ферранте Палла, організовує вбивство одного принца і віддається іншому, — всі ці вчинки, у кінцевому підсумку, обумовлені жорсткою реальністю і аморальністю того великосвітського оточення, від якого залежить життя Фабріціо дель Донго. На фоні нікчемності цих людей і розкривається велич душі Джіни — від природи цнотливої, істинної і тому прекрасної.

Розмірковуючи стосовно образу Джіни у стендалівському зображенні, Рноре де Бальзак писав: «Увесь світ - сходинка до її пристрастей. І в цьому жінка вища і прекрасніша за чоловіка». Видно не випадково Джіні Сансеверіні з радістю допомагає відважний і неприборканий Ферранте Палла, якого австрійська влада вважає «розбійником з великої дороги». Змушений ховатися в лісах після поразки заколоту карбонаріїв, народний трибун Ферранте Палла приєднується до співдружності «палких душ». Він надає зусиллям Джіни, спрямованим на порятунок улюбленого небожа, значення бунтівного виклику, кинутого поліцейській деспотії, що святкує свою перемогу в Італії.

Досягаючи у романі високого ступеня художньої правди, Стендаль зображує і такі особистості, які, навіть прислуговуючи принцу, що вдавав із себе «короля-сонце» Людовіка XIV, не втрачають людської гідності. В першу чергу це стосується образу графа Моска. Навіть змальовуючи портрет графа, особистість якого безумовно викликає симпатію Стенда- ля, письменник дуже тонко і водночас із неприхованим сарказмом підкреслює, яким убогим особам доводиться графу, людині честі і обов’язку, слугувати: «Він був би ще хоч куди, якби, на догоду принцові, не доводилося б йому пудрити волосся для доказу своєї благонадійності».

Читачі-сучасники впізнавали в образі графа Моска політичного діяча Меттерніха, з яким Стендаль зустрічався в Модені. Зустріч з цією яскравою особистістю залишила глибокий слід у пам’яті письменника-дипломата.

Ні графу Моска, ні його улюбленій герцогині Сансеверіні, по суті, нічого від оточуючих не потрібно. Граф без всякого жалю може покинути свою посаду, за яку люди з його оточення готові здійснити любу підлість. Він хоч зараз готовий виїхати зі своєю коханою до невеликого маєтку, подалі від нікчемної марноти придворних вельмож, їх мало цікавлять чини, багатство, поклоніння невігласів. Для них просто не існує тієї «доброчесності», до якої так шанобливо ставляться придворні холопи. Вони усім своїм єством сповідують культ щастя, вірної дружби і палких почуттів. Але їхня любов і незалежність викликає заздрість та роздратування як у пармського принца, так й у придворної знаті.

Останні сторінки роману овіяні невтішною скорботою письменника за життями й пристрастями, яким жорстокий світ не може вибачити за їхню дорогоцінну справжність.

У кінці роману, там, де зазвичай пишуть слово «кінець», Стендаль вмістив англійський вираз: «То the happy few» — «Для небагатьох щасливців». Довіряючи «Пармський монастир» небагатьом тямущим у мистецтві слова, письменник ніби оберігав чергове своє дитя відобрази замовчування, котрим сучасники Стендаля зустрічали всі його твори. Однак цього разу замовчування було порушене захопленими відгуками Оноре де Бальзака: «людині великого таланту», «одному з майстрів літератури ідей», «чарівнику», чиє творіння сповнене правди і разом з тим «приголомшує своїм мистецтвом, складністю й чіткістю».

«Я можу померти на вулиці»

Розмірковуючи якось про мистецтво, Стендаль висловив наступну думку: «Кожен митець повинен дивитись на природу по-своєму. Що може бути безглуздішим за погляд на природу, запозичений у іншої людини, і до того ж дуже часто у людини з цілковито протилежним характером». Письменник до кінця життя дотримувався цього твердження, створюючи свої твори, які й сьогодні є «листами в майбутнє».

Після завершення «Пармського монастиря» Стендаль переповнений новими творчими задумами та ідеями. Однак непомітно наближалась старість, і більшість його задумів залишились незавершеними. Роман «Лум’єль» так і залишився лежати на робочому столі письменника незакінченим і був опублікований лише багато років потому, Італійська хроніка «Сестра схоластика» — останній рукопис, правку якого робив Стендаль.

В останні роки життя письменника усе частіше відвідували похмурі думки. Він малював пістолети на берегах своїх безкінечних зошитів, і тільки оптимістичне світосприйняття та його зацікавленість різними проявами життя утримували Стендаля від фатального пострілу.

8 листопада 1841 р. письменник записав у своєму щоденнику наступну фразу: «Нічого нема смішного у тому, що я можу померти на вулиці». Стендаль дійсно помер на вулиці 23 березня 1842 року. Під час прогулянки він впав, вражений апоплексичним ударом. Наступного дня французькі газети вмістили коротке повідомлення про те, що на кладовищі Монмартр поховано... маловідомого німецького віршувальника Фрідріха Стіндаля.

Якось Стендаль, жартуючи, зауважив: «Мене будуть читати у 1935 році». Однак не пройшло і десяти років після смерті письменника, як його творчість «відкрив» для себе і всієї читаючої Франції популярний літературознавець і філософ-позитивіст Іпполіт Тен. Він писав: «Я шукаю слова для того, щоб визначити характер розуму Стендаля, і мені здається, що слова ці «видатний розум». Еміль Золя, який вважав себе спадкоємцем реалістичної традиції, згадував Стендаля як одного зі своїх вчителів, підкреслюючи: «Ніхто ще не оволодів так механізмом людської душі». А в середині XX ст. Луї Арагон заявляв: «Стендаль — письменник майбутнього. Ми дуже сподіваємося, що ви, слідом за великим скептиком і гуманістом XX ст. Анатолем Франсом, зможете сказати: «Стендаля ми любимо, і нам приємно перечитувати творіння цього найхвилюючого з умів».

Л-ра: Зарубіжна література. – 2003. – № 3. – С. 7-11.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор читателей
up