13.10.2024

Кар’єра Жульєна Сореля (Матеріали до вивчення роману Стендаля «Червоне і чорне»)

Г. П. Логвин

Перш ніж розглядати роман, слід дати невеликий історичний коментар про епоху Просвітництва в Європі та революцію у Франції в 1789-1793 рр. і подальші події, включаючи правління Наполеона і аж до 1830 р. (коли був написаний твір). В цей період відбулось немало такого, з чим пов’язаний зміст роману. Ось чому в авторському заголовку сказано: «Хроніка XIX століття».

Що ж торкається «червоного» та «чорного», то в романі викрито епоху Реставрації Бурбонів, тобто монархії, що прийшла на зміну революційним завоюванням, котрі завершились імператорством Наполеона, що виплив на хвилях цих історичних подій. Хоч сам Бонапарт ніколи не був революціонером, він став символом «червоного» в протилежність «чорним» силам Реставрації, котра хоч і перемогла у Франції, та проіснувала лише до 1830 року, коли була заміщена владою буржуазії. А та, «почорнівши», ще довго трималась, але не раз хиталась і в 1848 році, і в 1870 році, коли ледве не впала від сил уже іншого «червоного». Головний же герой роману Жульєн Сорель діє до 1830 року, а тому увесь час оглядається на Бонапарта як на зразок «червоного», проймаючись ненавистю до «чорного», прагнучи до боротьби за справедливість.

Жульєн не міг знати, яку роль зіграв Наполеон не в історії Франції, а в світовій, коли прославився як агресор, що потерпів закономірну поразку в Росії. У Л. Толстого («Война и мир») Наполеон - це війна, тобто руїна, вбивство і злочин. Але так Жульєн не міг думати.

І не лише він. Багато хто у Франції вважав Бонапарта добром, порівнюючи його зі злом Реставрації. Так, в романі Стендаля два муляри під час нового рекрутського набору міркують: «Коли б той був, то чому б не піти: муляр ставав офіцером», бо тепер «Всякий, в кого є гроші, лишається дома» (с. 275). Нині, коли владу набули єзуїти, порядна людина залишається в програші. Це сталося, скажемо, з Сент-Жеро, котрому бонапартист Фалькоз каже: «Цього не трапилося б з тобою при Бонапарті» (с. 320).

Сюжет побудовано так, що на шляху юнака постають мер міста Вер'єра пан Реналь, директор притулку для жебраків Вально, абат Костенед, старший вікарій Фрілер і багато інших представників нового ладу.

Проблеми цієї боротьби вирішуються не на якихось полях битви, а в моральному аспекті, в якому неабияку роль відіграють любовні стосунки Жульєна з Луїзою (пані де Реналь) та Матильдою де ла Моль. На цьому остові тримається весь сюжет.

Жульєн Сорель - син сільського теслі, дитинство провів у рідному домі, де не бачив ні ласки, ні привіту, був нелюбимою дитиною за те, що відрізнявся від братів своєю задумливістю, мрійливістю та нахилами до грамоти. В формуванні особистості Жульєна відіграли найважливішу роль дві обставини. Перша — знайомство з кюре Шеланом, який, розгледівши талановитість юнака, прилучив його до Божого слова і через нього до людської культури та інтелектуальної діяльності, духовності. Друга — найтісніше спілкування з відставним полковим лікарем (із військ Наполеона), котрий прищепив йому високі помисли про славу і честь, про все те, «червоне», що можна було протиставити буденній сірятині «чорної» Реставрації, а звідси виникло прагнення будь-що вибитися в люди не через багатство і підлість, а через шляхетні вчинки та честолюбство.

От ці принципи не лише відрізняють обдарованого юнака від оточення (і дома, і в будинку мера Вер’єра, і в семінарії та в палаці де ла Моля), але й відокремлюють його від інших. Роблять його їм чужим і осоружним (бо в цьому оточенні ні з чим, крім брутальних, матеріальних інтересів, він не стикався).

В 1-й частині роману (зокрема на початку) Жульєн Сорель є виключною фігурою на тлі звичок та уподобань мешканців міста Вер’єра; це романтичний герой, що прагне добра і справедливості; життя ж втягує його до вчинків, котрі з боку церкви здаються аморальними (перш за все кохання до пані де Реналь). Між тим юнак поступово починає усвідомлювати, що часи, коли шлях до слави давала військова кар’єра, минули, настав час святенництва та лицемірства. І наш герой перебудовує свої чесноти, стає добре ерудованим у Новому та Старому Завітах - спершу гувернером дітей пана Реналя, а згодом репетитором у семінарії. Лицемірство він використовує в боротьбі зі своїми супротивниками - єзуїтами. А свої знання з теології, Нового та Старого Завітів (він знав їхні латинські тексти напам’ять) ставить на службу власному духовному зростанню та зміцненню авторитету, якого цим самим і завойовує серед семінаристів, у директора семінарії абата Пірара та навіть єпископа, що оцінив його та подарував йому 8 томів Таціта з відповідним написом на титульній сторінці. Честолюбний, хоч чесний, сміливий і правдивий, Жюльєн Сорель прагне до слави та почесті, хоче залишити хоч якийсь свій слід на землі та в історії. І ось йому начебто посміхнулася доля, коли він стає секретарем у одного з найбагатших людей Франції маркіза де ла Моля. Але й тут він бачить те ж саме, що й у семінарії: шпигунство, блюдолизство, прагнення незаслужених почестів. Скоро його помічають у цьому товаристві, він завойовує повагу у самого пера Франції де ла Моля за діловитість і серйозність. Запальний, він вміє й постояти за свою гідність (дуель у Бовуазі). Але Жульєн виявляє й свою небезкорисливу натуру, коли просить свого патрона віддати посаду директора притулку для бідних в Вер’єрі своєму батькові.

Поступово придивившись до найвищого товариства Франції, Жюльєн дійшов до сумних висновків про його аморальність, нездатність до справедливості, не- заплямованого мислення. А тому й вирішив, незважаючи на ці принципи, йти до своєї мети будь-що, на перших порах хоч би й знеславивши дочку маркіза Матильду, котра закохалася в нього. У цьому випадку юнак стає в пряму опозицію та ворожнечу з вищим світом. Він вважає, що «в цьому бою, що зараз затівається... її дворянська гордість буде чимось подібним до пагорба - військової позиції між нею і мною» (с. 456), розуміючи що вона - представниця того світу «чорного», проти котрого він виступає як «червоний». Одночасно це приносить йому приємність у близькості з молодою красунею.

Але різниця станів стає все відчутнішою, взаємини з Матильдою то розлагоджуються, то знову злагоджуються. Тоді Жюльєн стає кур’єром змовників, що надумали здійснити державний переворот на користь духовенства й аристократів. Але й ця діяльність не може задовольнити його та заглушити його кохання до Матильди (так само, як і його штучне загравання до маршальші Первак).

Певну перемогу він отримує, коли Матильда стає його невінчаною дружиною, а батько її надає йому титул дворянина («де») і чин гусарського поручика. Ось коли перемогло «червоне» над «чорним».

Але Жульєн - суперечлива натура. Мріючи про Матильду та майбутнього їхнього сина, він одночасно використовує й це лише як трамплін для підвищення свого становища в суспільстві. Оцей його аморалізм добре бачить по суті його духовний отець Пірар, а згодом він підтверджується і пострілами в пані Реналь за листа до де ла Моля, в якому вона розкрила всю бридоту поведінки свого колишнього коханця за порадою свого нового духівника, бо в цей період свого життя вона вже стала й святенницею.

Отже, Жульєн Сорель - характер складний. Йдучи до вищої долі, він не гребує ніякими засобами, як син свого часу. То в ньому перемагає сильна і чесна натура, то в ім'я своєї суб’єктивної гідності він вершить неморальні вчинки, зрештою, після пострілу в пані Реналь Жульєн змінюється: «Честолюбство вмерло в його серці» (с. 648), він став «поряднішою і добрішою людиною» (с. 646). Але політичні погляди його не змінилися, тому роман завершується повним і глибоким протистоянням «червоного» і «чорного», в якому моральну перевагу отримує «червоне», не дивлячись на страту Жульєна, котрий і в останню хвилину був мужнім.

Яким же чином змальовано Жульєна Сореля?

Пригадаємо перш за все його портрет (на початку твору): «Це був невисокий за зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою і вогнем... Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб... Його гнучка і струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу... Задумливе і дуже бліде обличчя...» (с. 26-27). Отже, зовнішні деталі цього портрета дуже мало пов’язані зі «звичайним» обличчям сільського хлопця. Це скоріше інтелектуальний чи монастирський юнак, що звик до книг, мрій та думок. Такий хлопчина не міг не викликати симпатії у чесних людей, зокрема - жінок. Іноді ці його «слабкості» намагаються використати ті, хто стоїть на вищому щаблі суспільства.

Але Жульєнові притаманна висока людська гідність. Ще лише вступаючи на службу до пана Реналя, він турбується про те, з ким він там їстиме, з господарями чи зі слугами, та й каже: «Ні, краще відмовитись від усього цього, ніж допустити, щоб тебе посадили їсти зі слугами» (с. 29).

Гордий, Жюльєн мріє вирватись з Вер’єра, причому це відбито в його психологічному портреті: «Юне, майже дівоче обличчя таїло непохитну рішучість пробити собі дорогу» (с. 34); «він ненавидів свою батьківщину» (с. 34), тобто Вер’єр.

Вперше Жульєн відчув повагу до себе, коли пані Реналь назвала його паном, побачивши «ніжний колір обличчя, великі чорні очі Жульєна і його гарні кучері» (с. 40). Потім він і сам, опанувавши себе, став «солідним, це була сама втілена поважність» (с. 46). А скоро весь Вер’єр і пан Реналь, зокрема, почали поважати Жульєна. Почувши, як він читає напам’ять будь-який текст Біблії та коли він відмовився від підписання контракту з мером міста, щоб залишитись вільним.

Жульєн був добрим вихователем дітей, він їх не бив (як і пообіцяв пані Реналь), а «діти обожнювали його» (с. 49) за знання. «Він їх зовсім не любив: думки його були далеко... Холодний, справедливий, байдужий... він був добрим вихователем» (с. 49). А скоро, закохавшись в пані Реналь, він полюбив і її дітей, так, що готовий був віддати своє життя за здоров’я одного з них. В свою чергу діти тягнулись до нього більше, ніж до рідного батька.

Жульєн негативно поставився до товариства Вер’єра, що збиралося у його мера пана Реналя: «він у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищого товариства допущений тільки до краєчка стола, чим, мабуть, і пояснювались його ненависть і відраза» (с. 49).

Жульєн не може прямо виступити проти цього товариства, але по-своєму протестує: «Інколи, сидячи за столом, він насилу стримував свою зненависть. Якось, слухаючи теревені пана Вально, Жюльєн утік у сад: «Які похвали чесності... можна подумати... а проте яка повага, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоїла і потроїла свій капітал, управляючи майном бідняків» (с. 49). Жульєн викриває не лише мера (котрого вважає «тварюкою»), а й самого Вально, що «наживається на коштах, призначених для нещасних покидьків... Потвори! Я теж, можна сказати, покидьок, мене ненавидять...» (с. 49).

Взаємини Жульєна з Луїзою складні: вже на початку він вважав пані Реналь красунею, але ненавидів її саме за вроду, адже це була перша перешкода на його шляху, і він мало не спіткнувся об неї», коли вона не дозволила йому поцілувати її руку.

Але життя робить своє, і поступово дружина мера, мимоволі порівнюючи «найбрутальнішу бездушність» (с. 53) чоловіків, зокрема, пана Реналя, з вразливістю Жульєна, робить висновок про його високу душу та безтямно закохується в нього.

Жюльєн позбавлений прагнення будь-що до заможного життя. Він відмовляється від вигідного шлюбу з покоївкою Елізою, що має спадщину, хоч його друг Шелан і радив йому це, бо не бачив у нього покликання до священства (і Старий і Новий Завіти він знав для слави, але не з віри в них).

Спершу Жюльєн домагався любові пані Реналь, лише щоб «нарешті скінчилась ця жахлива мука» (с. 76), тобто сумніви та побоювання не досягти мети (не «виконати свій обов’язок» - с. 78), а потім він полюбив її щиро, так, що й через 14 місяців перебування в семінарії, коли їхній зв'язок було викрито, все ж, підставивши драбину, заліз у кімнату своєї коханої.

Жульєн - горда та смілива людина, з гідністю він відповідає панові де Реналю на його зауваження: «Як насмілилися ви докоряти мені, що я нехтую дітьми» (с. 85). Для нього щастя є не багатство, навіть не кохання як таке, а мрія «про широкий світ і про те, як він здивує цей світ» (с. 93). Саме ці «фантастичні мрії» (с. 102) не дозволяють йому прийняти пропозицію Фуке стати лісоторгівцем, бо тоді він марно прогає 7-8 років: «Це ж мені буде двадцять вісім, а в цих літах Бонапарт уже здійснив свої величні діла (с. 103). Є інший шлях до слави. І Жульєн уже бачить його, помітивши, що під час проїзду через Вер’єр короля, його супроводжував єпископ, роками лише трохи старший, ніж Жульєн.

Спершу він відчуває свою перевагу над усіма, хто приходить у гості до Реналів чи до Вально, куди і він був запрошений і де бачив, як той влаштовує «обіди на гроші, які вкрадеш» (с. 33) з раціону притулку. І тоді виникає думка: «О, Наполеон! Які прекрасні були часи твого панування, коли люди завойовували щастя в небезпечних боях» (с. 195). А джерела добробуту та багатств у реставраційної буржуазії, що перемогла після Бонапарта, як він бачить, брудні.

Пізніше Жульєн викриває вади, зокрема, лицемірство, товариства в семінарії, де навчаються селюки, що поважають кожного, хто носить одяг з тонкого сукна» (с. 253). Щастя для них - добре пообідати, заради цього вони вчаться у семінарії. Бо «духовне звання дасть їм отаке тривале щастя» (с. 253). Вони робили вигляд людей, що підкорилися «сліпій вірі» (с. 251), а Жульєн «мав вигляд людини, яка мислить» (с. 251). Крім того, як казав наперед юнакові Шелан, «тут будуть і наклепи й усякі каверзи... тут заохочуються шпигунство і доноси» (с. 256). І скоро Жюльєн відчув це, коли його викликав ректор до себе з приводу знайомства юнака з Амандою Біне. Тому він прославився як «нечестивець» (с. 258) і Мартін Лютер. Це й помітив ректор Пірар, що прихильно поставився до юнака, дякуючи листові про нього від Шелана, і взяв участь у його майбутньому, розуміючи його та радячи: «Тобі судилась нелегка доля» (с. 273), «Хай буде твоя поведінка бездоганною. Якщо ти неухильно тримаєшся істини, рано чи пізно вороги твої будуть подолані» (с. 275). Нарешті, Жюльєн проходить ще одне випробування, ставши секретарем у маркіза де ла Моля та поселившись у домі пера Франції, де мав нагоду ближче побачити світське товариство та його представників, таких як шпигун Нап’є, пан Баллон, що схожий на шпика, поет-ліберал Сенклер, котрий заради вигоди низько вклоняється своїм супротивникам, пан Декулі, в якого де ла Моль прямо запитує: «Скільки разів ви зраджували своїх друзів?» (с. 353), дуже багатий барон де Толлі, котрому загрожують галери за махінації з бюлетенями під час виборів. Не випадково абат Пірар сказав: «Та це ж справжній вертеп, сюди приходять тільки заплямовані люди» (с. 357) з корисливою метою.

На тлі такого товариства виділяється лише гурток доньки де ла Моля та сама Матильда, красиві очі котрої нагадували Жульєнові очі пані Реналь. Очима Матильди змальовано вже трохи інший портрет Жульєна: «Очі його палають якимсь похмурим вогнем, він подібний до перевдягненого принца, а стільки погордливості в його погляді!» (с. 403). Вже цього досить, щоб закохатись в юнака, що різко виділявся і на тлі гуртка Матильди, котрий складався із фертиків з вусиками, позбавлених будь-якої здібності мислити самостійно, здатних лише йти второваним шляхом, підготовленим за спадщиною для «золотої молоді».

Ось чому молода дочка маркіза закохалась у селюка із Юра, що прихилився до духовного сану для того, щоб стати відомим будь-якими шляхами («мета виправдовує засоби» - с. 408), використовуючи навіть правила Тартюфа (героя Мольєра). Так, коли Жульєн відіслав листа Матильди (з освідченням в коханні) своєму другові Фуке (щоб тут у нього не знайшли його) та дав їй відповідь, у якій вважав її зізнання провокаційним, він, святкуючи перемогу, отримав якісь демонічні риси: «Треба зізнатись, погляд Жульєна був жахливий, обличчя його стало огидним, від нього тхнуло справжньою злочинністю. Це був нещасливець, що вступив в єдиноборство з цілим суспільством» (с. 450). Так розпочинається активне протистояння людини із низів і вищого світу. Хоча, власне, кохання до Матильди в нього спершу, дійсно, не було («Я був би дурнем, якби дозволив собі коли-небудь захопитись цією довготелесою білявою лялькою» - с. 456), перемога над нею в коханні стала першим виграним Жульєном боєм з вищим товариством, його бонапартизм виявився сильнішим, ніж її честолюбство.

Як бранець честі, Жульєн іде на побачення до Матильди вночі, не будучи певним того, чи не пастка це. Далі він отримує перемогу над нею, але, зрештою, після сумнівів і переживань, вона зізнається йому, що не любить його. Саме тоді Жюльєн був втягнутий у змову проти існуючого порядку за панування аристократії та духовенства на чолі з батьком Матильди маркізом де ля Молем.

Це дало йому змогу побувати в Страсбурзі, де його старий приятель Коразол дає вірну пораду: завести іншу коханку, щоб цим повернути собі Матильду, що Жульєн блискуче і провів у життя, ставши по суті чоловіком мадемуазель де ла Моль, котра безмірно любить його і вже ось чекає наслідника. В цей час, отримавши чин поручика та відбуваючи в полк, Жульєн підводить підсумок виграній битві: «Роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде чудовисько покохати мене... Її батько не може жити без неї, а вона - без мене» (с. 614). Ось де повна перемога «червоного» над «чорним». Жульєн начебто «вибився в люди», дякуючи своєму мистецтву подобатись жінкам. Здавалося б, все добре, але доля «подбала» про нього й негативно.

І ось звучать постріли в пані де Реналь, і ось чому Жульєн в тюрмі.

Жульєн Сорель - дуже сильна і вольова людина (як бачимо з його поведінки в ув'язненні), але надто запальна, що шкодить йому. Він не розчулюється навіть і в тюрмі, залишається вірним своїй залізній (вихованій відставним лікарем) вдачі. Хоч дещо характер Жульєна й пом’якшав у цей час, одначе сила волі залишилася незламною. Він не хотів, щоб над ним потішались обивателі й буржуа (такі, як Вільно і подібні до нього), а тому в своїй промові на суді сказав, звертаючись до них: «Я не маю честі належати до вашого стану, панове, ви маєте перед собою в моїй особі селянина, що повстав проти свого плебейського стану» (с. 664). Він бачив у судцях та присяжних від буржуа «людей, які... схочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити ту породу юнаків незнатного походження, яким пощастило здобути добру освіту, проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим товариством» (с. 664).

Ось чому Жульєн відмовляється від апеляції після вироку суду: він не хоче зраджувати високим інтересам цієї суспільної групи юнаків та інтересам селянського стану. Жульєн говорить, що судять «не рівні мені» (с. 664): «Я не бачу тут жодного заможного селянина, а тільки самих обдурених буржуа», (с. 664).

Гордість Жульєна Сореля - це людська гідність його класу і революційних традицій 1789-1793 рр., котрі він представляє в романі.

Не погодившись подавати апеляцію і чекати, він говорить: «Дурний би я був, якби згодився жити ще два місяці в цій огидній камері, будучи предметом всіляких підлих і ганебних наклепів патриціанської кліки», (с. 672). Як бачимо, Жульєн говорить тут, як якобінець. Це стверджено і автором роману (в примітці). Тепер Жульєн ставить всі крапки над і: «Ніякого природного права не існує. Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон. Поки немає закону, природною є лише лев’яча сила.» (с. 686); «Ні, люди, що користуються загальною повагою, — це просто шахраї», (с. 687). Так само він судить і про інші, духовні цінності даного суспільства». «Я любив правду. А де вона? Скрізь саме лицемірство». «Де ж істина? В релігії в устах Маслонів, Філерів, Костанедів.» «Ах, якби на світі існувала істинна релігія!» (с. 687-688). Він вірить у «Бога Вольтера, справедливого», а не біблійного Бога.

Жульєн гордий з того, що встояв, не зломився, не здався, в чому йому (крім наполеонізму) допомогли й ідеї Просвітництва, ідеї Вольтера.

Пані де Реналь - 30-річна дружина мера Вер’єра була «надто сором’язлива, мала, очевидно, вразливу вдачу» (с. 21). Ця характеристика героїні повторюється в різновидах: «Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю» (с. 20-21). Отже, в Луїзі поєднується «м’якість», людяність з пристрасною, палкою натурою. Одночасно автор відмічає, що «в її манері триматися було щось простодушне і юне» (с. 20). Луїза любила «блукати в своєму саду» (с. 21). Маючи вже кількох дітей, героїня мрійлива, як пушкінська Татьяна. Вона не признавалася собі, що їй з чоловіком нудно, а інші чоловіки здавалися ще нуднішими.

Такий душевний склад героїні (що виховувалася до того ж в монастирі) спричинив до того, що вона закохалась у несхожого на інших чоловіків Жульєна Сореля. Це саме й співпадає із зав’язкою роману. Отже, героїня займає в композиції твору важливе місце.

Спершу пані Реналь була занепокоєна тим, що між нею і дітьми буде чужа людина-гувернер, який, здавалось їй, буде грубим і гидким. Але потім, коли Жульєн пообіцяв: «Не бійтесь, пані, я слухатимусь вас у всьому» (с. 41) і стримав своє слово, Луїза поступово підпала під його чари: її «проста й наївна» (с. 21) душа повернулася до нього своїм пристрасним і палким спалахом. Це сталося з нею на шляху пошуків щастя, яке й приніс їй Жульєн на все її коротке життя. Навіть смерть вона готова була прийняти від його руки. Таке розуміння образу пані де Реналь випливає з того, що, як видно з історії її життя, маючи чоловіка з 16-річного віку і дітей. Вона не знала до зустрічі з Жюльєном, що таке кохання. Справжнє щастя приходить раптово і назавжди.

Нерідко, особливо під релігійним впливом, у неї виникають «докори сумління», але палке кохання отримує над ними верх, воно спричиняє те, що вона «вперше відчула красу природи» (с. 69), розмовляла без кінця й краю з палким захопленням навіть про незначні речі» (с. 70), і друзі помітили: »Ніколи ви не були такі молоді, пані» (с. 70).

Тепер Луїза віддавалась «насолоді життя», була в «блаженному невіданні». «Раювання не давало їй заснути» (с. 77). «їй здавалося, що вона досі й не жила зовсім» (с. 94).

Пані Реналь ревнує свого обранця, як кожна жінка. Для цього знайшовся привід: невідомий їй портрет, що його Жульєн заховав від усіх (хоча то й був портрет Наполеона). Але пізніше їй довелось пережити тяжкі муки та страждання, коли вона дізналась про зв’язок Жульєна з Матильдою де ла Моль. Велична душа Луїзи

не здригнулась, її кохання до Жульєна залишилось з нею до самого кінця її короткого та блискавичного життя. Вона була готова й покінчити з собою разом з ним, але померла, обнімаючи своїх дітей.

Матильда де ла Моль - виступає в 2-й частині роману, коли вона відчуває нудьгу від одноманітного упадання за нею «золотої молоді» свого кола та шукає людину з вищими інтересами. Таким їй спершу здається приречений на своїй батьківщині до страти (за революційну змову) граф Альтаміра (котрий не бачив «у Франції нічого, крім чванливості» - с. 410), а потім Жульєн Сорель, що подружився з графом.

Матильда - екзальтована дівчина з високими запитами. Все-таки її «фантазії» йдуть із глибини віків, коли її пращура Боніфація де ла Моля скарали за те, що він був коханцем королеви Маргарити Наварської, котра забрала собі голову страченого та поховала її.

Про надзвичайне, яскраве мріє Матильда і знаходить його лише в Жюльєні, котрий розвіяв нудьгу, ставши її коханцем. Матильда не просто примхлива дівчина, це цільна натура, що шукає в людях героїчного, відмінного від «солодкуватого плину» часу в багатих салонах. А тому вона каже про Жульєна: «Він зневажає всіх інших, через це я не зневажаю його» (с. 433). Енергія юнака лякає Матильдиних знайомих, а її брат Норберт каже: «Стережіться цього юнака, якщо знову почнеться революція» (с. 433). Але вона помічає «своє»: «В ньому є щось величне» (с. 434). її любов до Жульєна була сильним почуттям: «Вперше в житті ця погордлива й холодна душа пройнялась пристрасним коханням» (с. 452). Це й визначило її поведінку: і коли вона передала Жюльєнові свого листа із зізнанням, і коли оголосила батькові про своє рішення (бо стала вже вагітною), і коли вирішила приїхати в Безансон, щоб полегшити становище свого коханого в тюрмі, де вона бачила Жульєна героїчнішим навіть від Боніфація. Матильда настільки рішуча, що мріяла підняти народ на повстання, щоб урятувати Жульєна. Вона забувалась і почувала себе, як у вік Карла IX і Генріха III, і в самому кінці роману повторила вчинок Маргарити Наварської.

Образ Матильди виграє як образ романтичної натури на тлі сірятини «чорного»; вона не прагне до політики але її високі, дещо надхмарні помисли сприяють тому що вона розриває пута свого оточення і, не соромлячись нічого, приїздить до свого милого «червоного» в тюрму, де готова виконати будь-яке його прохання, відповідно лише домагаючись від нього підписати апеляцію про оскарження вироку суду, на що Жульєн довго не погоджувався.

Є в її душі й інша, егоїстична сторона. Гордість настільки перевершує в ній всі її чесноти, що вона певний час не може погодитись, що стане дружиною якогось там селянина (її влаштовує лише дворянське «де», котре й дав Жюльєнові її батько); вона покидає свого чоловіка в тюрмі, коли той відмовляється від апеляції. Але зрештою в ній перемагає та вірність, коли вона сказала про «гарантію» свого кохання; Матильда більше не сумнівалась у своєму почутті і довела його до повного завершення, прийшовши по голову коханого в тюрму після його страти.

Всі інші, крім цих жіночих, образи-характери носять явно виражену соціальну функцію. Одні з них прихильні до Жульєна з його людяними якостями: кюре Шелан, абат Пірар, маркіз де ла Моль (хоча останній і не зміг до кінця перебороти в собі аристократичну гордість, отримавши в особі Жульєна свого непрошеного зятя). Інші ж (і таких багато) являють собою сили «чорного», що активно борються проти юного героя. Це мер Вер’єра пан Реналь, директор притулку для знедолених Вально, старший вікарій Фрілер, що оточує місцевих єзуїтів і веде роками тяжбу з де ла Молем за маєток.

Пан де Реналь - цілковитий хазяїн міста. Він «не платить власних боргів» (с. 81), хоч і вимагає щоб їх сплачували інші; прославився тим, що збудував «величезний підпірний мур вздовж міського бульвару» (с. 12). Обличчя його має вигляд «самозадоволення й зарозумілості, змішаної з якоюсь посередністю й обмеженістю» (с. 8). Жульєн, що живе духовним життям, вважає його просто «тварюкою». Нічого інтелектуального немає і в його портреті, що є на початку роману: «Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, у нього великий лоб, орлиний ніс і взагалі досить правильні риси обличчя» (с. 8). Як і іншим чоловікам Вер’єра, йому притаманні «грубість і найбрутальніша бездушність до всього, крім грошових інтересів, кар’єри і хрестів.» (с. 53). Ось чому пан Реналь упродовж тривалого часу не помічав того, що його Луїза вже давно кохає Жульєна. Дізнавшись про це, він лише боїться розголосу та по-своєму бореться проти Вально як автора анонімних листів, а потім (за порадою дружини) відсилає Жульєна до семінарії.

Найбільше він є прихильним до «дзвінкої монети» (с. 205), вона заміняє йому все, а тому пан Реналь морально бридкий та байдужий до людської гідності. В політиці він теж не принциповий. Боїться журналістів (щоб не викрили його зловживань, як Городничий у Гоголя), виступає проти лібералів (що нагадують йому про «червоне»), але далі втрачає ці свої позиції і багато в чому погоджується з ними, перестаючи бути мером.

Непослідовно поводить себе пан Реналь і стосовно своєї дружини, то відпустивши її до Безансона (де вона, зрозуміла річ, не могла не бачитись із Жюльєном), то вимагаючи її повернення через 3 дні.

Отже, пан Реналь - це людина, позбавлена всяких чеснот (високі поривання Луїзи називає «романтичною маячнею» - с. 157), убога, позбавлена мужності. Коли Жульєн каже: «Можна зробитись ученим, спритним, але мужності ... мужності не навчишся» (с. 670), то це торкається й пана Реналя.

Пан Вально є ще грубішим, примітивнішим і малодушнішим. Це директор будинку для жебраків, на чому він і брутально наживається. Коли ж під час обіду в нього «за стіною сиділи обкрадені, голодні мешканці притулку» (с. 193) і почали співати свої нужденні пісні, пан директор «наказав щоб цій голоті заткнули пельку» (с. 194), що викликало у Жульєна «велику сльозу» (с. 194): «Боже мій! І ти це терпиш?» (с. 294). Отже, ні про яке співчуття до жебраків, ні про яку людяність тут й говорити немає чого. Причому цинізм у будинку пана Вально такий, що показуючи ту чи іншу річ гостям, говорили, скільки вона коштує, і, навіть наливаючи рейнвейну, він сказав, що воно коштує 9 франків за пляшку.

А між тим сам Вально претендує на високі почуття, вважає себе мужчиною-красенем: «Густі чорні баки, неймовірна шевелюра, феска, одягнута набакир... величезна люлька, вишивані туфлі, маленькі золоті ланцюжки... арсенал провінційного грошового туза, що вважав себе серцеїдом.» (с. 192). Ось така фігура, схожа з відомим «Свіжим кавалером» російського живописця Федотова, ще й насмілилась звертатись до пані Реналь з прозорими натяками (хоч і не могла не отримати відкоша), а це й стало причиною лютої ненависті Вально до Жульєна. Як автор анонімних листів до пана Реналя, він зруйновує щастя пані Реналь.

Нажившись на жебраках і ставши багатим, Вально хутко пішов угору, отримавши дворянський титул, посаду мера, присяжного в суді, і вже з цієї висоти засуджує свого супротивника, хоч йому й пропонували вигідну альтернативу. Але тепер ультрарояліст (тобто «чорний») він виступає проти лібералів і засуджує все «червоне», зокрема Жульєна Сореля, котрий цілком слушно говорить: «Вально, який засудив мене, в сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я» (с. 686).

Зрадливий і підступний, малодушний і ниций, Вально обдурює й Матильду, бо, маючи вже призначення на префекта, котре йому дали за звільнення Жульєна, порушує слово і святкує свою підлу перемогу.

Старший вікарій Фрілер - це церковний кар’єрист, що, будучи, по суті помічником єпископа, прагне до першої ролі серед духовенства міста і до-сягає її в Безансоні. Фрілер очолює місцевих єзуїтів, веде підступну боротьбу проти маркіза де ла Моля за маєток, котрим вони разом володіють. Як і Вально, він обманює Матильду, випросивши на цей раз через неї собі сан єпископа, але обіцянки своєї (стосовно звільнення Жульєна) не виконує. Зовнішність Фрілера відповідає його внутрішнім якостям: «На вродливому обличчі старшого вікарія спочатку відбилося здивування (коли він читав листа, призначеного для єпископа, переданого Жульеном - Г. Л.). В цьому обличчі було б більше гідності, якби в його рисах не проступала надзвичайна хитрість, що навіть могла б свідчити про криводушність. Великий ніс, різко виступаючи вперед, утворював правильну пряму лінію, але, на жаль, надавав непоправної схожості з мордою лисиці» (с. 283).

Прагнучи до вищих чинів, Фрілер «умів розважити єпископа» (с. 284), а також «вибирав кісточки з риби, яку подавали монсеньйорові» (с. 284), котрий погано бачив.

Перехід абата Пірара в одну із паризьких парафій (а він вів справи де ла Моля проти Фрілера) впало в око товариству, що вітало його, бо вважало, що маркіз переміг Фрілера. Але єзуїт вивернувся, і от він вже вершить справу Жульєна (в кінці твору), тим самим визначаючи долю дочки свого супротивника. Саме цим пояснюється його подвійна гра, коли він запевняє Фуке і Матильду, що присяжні на чолі з Вально (котрого він зробив мером) проголосують, як він скаже, але нічого не робить для того, щоб це сталося, а потім каже (про Жульєна): «Навіщо говорив він про касти» (с. 681) на суді.

Отже, перед нами хитра та двоєдушна людина, що використовує людські слабкості для свого підвищення та панування, не гребуючи ніякими засобами.

На тлі такої моралі «чорної» реставрації світлими променями є, крім Жульна, Луїзи, Матильди, ще й своїм гуманізмом священик Шелан, абат Пірар, дея-кою мірою маркіз де ла Моль. Ці образи запропонуємо охарактеризувати самим учням, визначивши лише домінанту їхніх натур, а саме: чесність і добросовісність (Шелан), вірність своїм принципам і людяність (Пірар), своєрідна шляхетність і порядність (де ла Моль).

Що ж стосується характеру головного героя Жульєна Сореля (його моралі), то він надто, ще раз скажемо, складний. А тому під час вивчення твору може виникнути потреба провести диспут на тему: «Чи гарна людина Жульєн Сорель чи лиха?». Двоїстість характеру (з одного боку: чесність і прямота, прагнення волі та справедливості, високі помисли і потяг до щастя, а з другого - наполеонівське честолюбство, використання будь-яких засобів для досягнення мети, наслідування Тартюфу, аморалізм, що загострюється, коли в тюрму приходять до Жульєна то пані Реналь, то Матильда де ла Моль, останню він тепер вважає дружиною, але не коханою - все це викличе неабиякі суперечки. Серед учнів, певна річ, знайдуться прибічники Жульєна, що не бачитимуть його вад, і будуть моралісти, котрі зведуть вчинки героя майже до детективної історії. Варто пригадати таку деталь: Жульєн може бути офіційним членом суспільства (і тоді він у чорному костюмі де ла Моля), а іншим часом в ньому перемагає людяність (і тоді він у синьому костюмі, як того захотів маркіз).

Завдання вчителя - пояснити цю суперечливість героя. Адже трагічність і складність характеру Жульєна Сореля є відбитками складності епохи, коли французька революція 1789-1793 рр., котру називають Великою, завдала нищівного удару «чорній» феодальній монархії, але не змогла створити на зміну їй певного ладу й суспільства, бо й не знала, яким воно має бути. Тому впродовж тривалого часу (і не лише у Франції), то встановлюється то руйнується демократія, що можна спостерігати не лише в часи Наполеона, але й тепер, коли боротьба «червоного» і «чорного» триває в багатьох країнах.

Л-ра: Зарубіжна література. – 2003. – № 9. – С. 24-29.

Біографія

Твори

Критика