Єдність часу

Англ.: unity of time; нім.: Einheit der Zeit; ісп.: unidad de tiempo;
франц.: unité de temps.

За цим правилом (його часто не дотримуються), тривалість зображеної дії не
повинна перевищувати однієї доби. Арістотель радив не перевищувати часу “одного оберту сонця” (12 або 24 години). Деякі теоретики (у Франції XVII ст.) вимагали, щоб зображуваний час не сягав поза час вистави.
Єдність часу тісно зв’язана з єдністю дії. Коли класицизм (як кожен напрям ідеалістичного трактування людської діяльності) відкидав продовження часу й вплив людини на вибір долі, то час залишався застиглою категорією і зводився до очевидної дії персонажів на сцені, тобто до свідомості героя. Час фільтрувався і неминуче проходив (для показу публіці) через свідомість персонажа. З іншого боку, коли аналітична драма* (де катастрофа є неминучою й апріорно відомою) є моделлю трагедії, то час неминуче “розчавлювався” і зводився до нагального зображення катастрофи: “Єдність часу зображає історію не як процес, а як невідворотну незамінну фатальність” [Юберсфельд (Ubersfeld, 1977 a : 207)]