Із спостережень над мовою трагедії І. Тобілевича «Сава Чалий»
Плющ П.П.
В усіх драматичних творів І. Тобілевича історичного жанру («Бондарівна», «Паливода XVIII ст.», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя») найбільшою славою користується по праву «Сава Чалий» — п’єса, яку автор небезпідставно назвав «трагедією» (трагедією назвав її і Франко в статті, присвяченій пам’яті І. Тобілевича).
Дослідники порівнюють цю п’єсу з шекспірівським «Коріоланом» і вважають, що драматург, працюючи над нею, використав, крім фольклорно-пісенних джерел, також відповідні публікації історичних матеріалів, що стосуються епохи гайдамаччини та особи Сави Чалого. Знайомий він був, безперечно, і з однойменним драматичним твором М. Костомарова.
І. Тобілевич, як свідчить зіставлення його «Сави Чалого» з п’єсою М. Костомарова, нічого не запозичив у останнього: драматург глибоко оригінальний як у розробці сюжету і трактуванні образів Сави та Гната Голого на фоні епохи з її запеклою класовою боротьбою, так і у художньому опрацюванні твору (композиція, мова тощо).
Трагедія «Сава Чалий» І. Тобілевича не раз привертала до себе увагу критиків і істориків літератури. Але, на жаль, грунтовних літературознавчих праць, на які заслуговує цей твір І. Тобілевича, ми не маємо. Що ж до вивчення мови трагедії, яка дає багатий матеріал для спостережень, то воно ще й не починалось. Метою цієї статті є спроба загальної характеристики мови «Сави Чалого».
У мові персонажів трагедії І. Тобілевича, як у творі історичному (час дії — друга половина XVIII ст.), природно, зустрічаються слова і вислови, пов’язані з відтворюваною епохою, з тогочасним побутом, політичним ладом і класовою боротьбою. Ймовірно, що для відтворення «аромату» епохи драматург міг використати ряд лексичних і фразеологічних архаїзмів, цитацію або стилізацію історичних дум і пісень тощо. Спостереження над текстом твору підтверджують, що його мова досить насичена подібним словесним матеріалом. Цей матеріал можна згрупувати за певними тематичними ознаками.
Назви чинів і посад, соціального стану, титулування, епітетно-соціальні назви і под.:
воєвода (III, II, 1), гетьман (І, 6), хорунжий (II, 5), підстароста (III, 2), кошовий (І, 1; III, 2, 7 та ін.), старшина (І, І; III, 3) сотник (V, 2), писар (III, 7), джура (V, 5 та ін.); шляхтич (III, 5 та ін.), благородний шляхтич Речі Посполитої (V, 5), шляхтянка 4 (III, II, 1), шляхта урядова (І, 6), шляхта (II, 2 та ін.), магнатство (III, II, 1), пані полковникова (V, 5), пан значний (III, 5), вельможне панство (II, 2), ксьондз (V, 1), орендар (І, 11), хлопи (II, 1, 2 та ін.), челядинець панський (II, 2), поспільство (І, 7; II, 2 та ін.), посполитство (III, 7), братчики (III, 3, 4 та ін.), братчики-січовики (III, 7), голота січова (III, 3), запорожець, запорожці (І, 1; II, 3 та ін.), панські козаки (І, 1, 2), гайдамака (І, 2, 6 та ін.), (зневажл.) бидло (-посполиті) (І, 1), (зневажл.) сіпаки дворові (-слуги панського Двору ) (І, 1), бранка (III, картина II, 4; V, 7), ляхи (-польська шляхта) (III, картина II, 1 і ін.), лицар (III, картина II, 1 і ін.), побратим (І, 6; III, 3);
пан вельможний (І, 6; II, 2), ясновельможний пан (II, 2, 6 і ін.), ясновельможний (II, 8), (ірон.) мостивії пани (І, 7, 8), пани-браття (І, 1, 2; III, 7 і скрізь), лицарі преславні (III, 7), пане отамане (І, 6; III, 4 і скрізь), батьку отамане (III, 7), панове (III, 7; IV, 4 і ін.).
Назви політичних, соціальних установ, організацій і т. ін.
Братство (-при церкві) (І, 1), слобода, -ди (І, 2, 8; III, 7 і ін.), унія (V, 1), Запорожжя (III, 7), Річ Посполита (II, 2, 8 і ін.), корона (-держава) (II, 2), привілеї (III, 7).
Назви феодально-натуральних податків і повинностей
Панщина (І, 2 і ін.), шарварки, заорки, оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрібки, огребки (І, 2), подорожчина (І, 2), осип жита (І, 2).
З тим же значенням виступають фразеологічні звороти та словосполучення: чинш платити (І, 2, 6), по два злоти в рік чиншу платити в панську казну на вічність (І, 2); заплатить у панську казну від кожного тягла сорок шість злотих і шістдесят вісім грошей (І, 2); десятину дати: від пасіки очкового, дві курки, двадцять яєць, двадцять пасом прядива (І, 2); садить капусту, мочить льон, готовить його до пряжі, полоть просо, пшеницю, давать по черзі варту (І, 2); один день за березову кору, один день за рижаки, один день за опеньки; панщину робить (І, 2); (орендар) всі переправи, всі попаси держав і мито брав (І, 11).
Назви військових організацій і частин, назви зброї
Січ (І, 1; III, 2), кіш (І, 7; II, 6 та ін.), курінь (III, 4 та ін.), гайдамацька ватага (II, 5); під’їзди панські (-розвідники) (III, 2) хоругв (V, 4), міліція (III, картина II, 1 та ін.), Гард запорозький на Бугові (V, 5), списи (І, 8; V, 13), мушкети (І, 9, 10; II, 8 та ін.).
Назви соціальних рухів
Гайдамацький бунт (II, 2), гайдамацький рух (III, картина, II, 1), Гайдамаччина, Хмельниччина (II, 8).
Інші слова і вислови
Замок (II, 2; III, 4 та ін.), Двір (І, 1 та ін.-панська садиба), маєтності великі (II, 8); слово королівське (II, 7); грамота від короля (V, 5), від короля шляхетство (II, 8 та ін.); на палю посадить (II, 1), об’явить війну ляхам (III, 1); дать суд і пільги посполитим (III, 7); тікають люди... одні до гайдамаків пристають, другі шукають нових слобід (І, 2); заводити унію, зневажати віру православну (І, 7; III, 7); одступник від предківської віри (V, 9), гвалтовнії листи магнатів (III, 1, 7), дать суд і пільги посполитим (III, 1, 7).
Колорит епохи створюють почасти і деякі польські й українські прізвища (осіб історичних і вигаданих), а також різного роду назви місцевостей, міст і сіл, зокрема таких, що були осередками гайдамацького руху, пор. прізвища: Потоцький, Ружицький, Жезніцький, Яворський, Шмигельський, Курчинський, Кульбаба, Горицвіт, Кравчина, Молочай, Вернигора, Вовк і ін., або топонімічні назви: Канів, Лебедин, Немирів, Лебединський монастир, Біла Церква, Тульчин, Лисянка, Карапиші, Рубань, Степашки, Чорний ліс, Подоль, Волинь, Брацлавщина, Луг Великий, Гетьманщина та ін.
Очевидно, в основі цього лексичного і фразеологічного матеріалу лежить лексика і фразеологія, дібрані драматургом з студійованих ним наукових і художніх джерел (як літературних, так і фольклорно-пісенних). Про те, що І. Тобілевич студіював ці джерела, свідчить його лист з хутора Надія до сина Назара (датований 25 лютого 1898 р.): «Оце думаю писать: або «Сава Чалий» — трагедію, або «Батьки і діти» — комедію... Зараз сидю та читаю історичні матеріали...» (підкреслення наше.— П. П.).
На нашу думку, І. Тобілевич був обізнаний і з історичними творами М. Старицького («Оборона Буші», «Богдан Хмельницький» та ін.), а також з «Историей запорожских казаков» Д. Яворницького.
На мові твору, насамперед на звертаннях типу пани-браття, пане отамане, батьку отамане, лицарі преславні та ін., позначився також вплив історичних дум і пісень. По-друге (що особливо цікаво), певні вислови і звороти, запозичені з історичних дум і пісень, зустрічаються в мові тих же персонажів як компоненти їх реплік, причому дійові особи вживають їх не в цитатному, а в звичайному плані висловлення (текстуально ж ці репліки є або вільним наслідуванням, або, частіше, буквальною цитацією думи чи пісні).
Медвідь розповідає Гриві про Саву і зауважує: «Його й на Січі поважають, там і батько його старий в повазі був». На це Грива, наче коментуючи слова Медведя, каже: «Вигодував Чалий сина Саву, козакам на славу» (І, 1) (дослівна цитата з пісні про Саву Чалого). Варіацію цього рядка пісні маємо в покаянних роздумах Сави за хвилину до загибелі: «Ох, як мені нудно і на серці трудно. Здається, зараз би вернувся до своїх, у ліс, у нори... ...Зося піде скрізь за мною... А там я вигодую сина свого Саву козакам на славу» (V, 9).
Медвідь розповідає Гриві: «Після того, як Сава кіш наш зруйнував, я з купою малою скрізь хазяйнував, поки той ірод Сава не наскочив». Грива, обурений, вигукує: «Харциз... Зрадник... Падло. Унадився до ляшеньків у Польщу паном жити» (пор. у пісні про Саву Чалого: «Відклонився до ляшеньків в Польщу паном жити» (IV, 1).
Вільною цитацією пісні є діалог між Гнатом Голим і Савою Чалим:
«Гнат. Добривечір. Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати?
Чалий. А чим же я таких гостей привітаю... Послав мені господь сина, буду в куми звати.
Гнат. Не кумувать тобі, Саво, з нами: не пить горілки та медів з преславним товариством, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки» (V, 15).
Духові епохи відповідає також козацька приказка, яку вживають Чалий і Гнат Голий: «Або дома не бути, або слави добути» (І, 10; IV, 4), а також народна історична приказка: «Це той Потоцький, що розум у нього жіноцький» (II, 7).
Із загальних особливостей мови трагедії слід відзначити: 1) ритмізацію мови персонажів; 2) конкретність цієї мови, часто поєднану з яскравою образністю; 3) імітацію польської мови для мовної характеристики представників польської шляхти.
Ритмізація проймає мову всіх персонажів п’єси. Виняток становлять тільки деякі репліки гайдамаків у першій дії (Гриви, Медведя), інтермедійні розповіді «першої молодиці» і «другої молодиці» в шостій яві першої дії та репліки комічних персонажів — шляхтича Яворського і шляхтянки Качинської — в 3-й картині III дії (у цих випадках відповідно до їх змісту маємо мову суто буденно-побутову). Тенденція до ритмізації мови персонажів знаходить природне виправдання в загальній схвильованій небуденності мови основних і другорядних його персонажів. Небуденність мови персонажів твору пояснюється змістом монологів і діалогів представників гайдамацького революційного народного руху, з одного боку, і реакційного шляхетського табору експлуататорів — з другого (зміст цих діалогів і монологів в основному полягає в палких суперечках, пристрасному розкритті почуттів і думок друзів і ворогів, картанні панських звірств, враженнях від битви, закликах, промовах і т. ін.). В цілому мова персонажів твору гостро емоційна, багата яскравими інтонаціями, далека від холодної епічності.
Ритмізація мови настільки яскрава, що іноді здається, ніби персонажі твору розмовляють віршем (особливо це стосується мови Сави і шляхтича — утопіста Шмигельського — головних героїв твору). Зважаючи на загальну колоритність мови персонажів п’єси, це цілком природно.
Адже «вірш — типова форма емоційно забарвленого мовлення». На думку Л.І. Тимофєєва, «основні риси цього типу мовлення якраз такі, на які ми звертаємо увагу у вірші: це виразність слова, насиченість мовлення паузами і емоційність їх, помітність звукового складу слова. Ці риси емоційної мови виявляють більшою мірою і приховану в мові ритмічність».
Сава, описуючи кріпакам, що пристали до його загону, шляхетський гніт, каже: «Я всю Україну об’їздив / і серцем всім переконався, / що жити тут немає сили: / отак, як вам, отак, як цим немирівським бабам, / отак усюди — всім. / Пани з євреями, вірними своїми слугами, / укупі знущаються над всім поспільством / і знову зневажають віру православну, / заводячи скрізь унію свою ..» / І, 7/.
Доводячи Потоцькому, що «скрізь великі податки нищать хлопа і хлоп не має права писнуть, бо карати його має право усякий челядинець панський», Шмигельський пропонує полегшити гноблення і запевняє Потоцького: «Тоді не буде місця /для шибениць, тортур і паль, /бо кров, коли її як воду точать,/ ту має силу,/ що не страшить і не придержує учинки, /за котрі, ніби, ллється, /але, як масло те в огонь, /ще більше підлива в запеклі людські душі /жадоби крові...» (II, 2).
В сцені загибелі Сави від руки народних месників Гнат відмовляє йому в праві на чесний поєдинок:
«На поєдинок ти не маєш права з нами, /бо потеряв козацьку честь! /За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, /напавши зрадою на нього; /за те, що ти ловив товаришів своїх/ і в руки панські віддавав;/ за те, що церкву ти спалив/ — тебе громада наша смерті присудила, /і виповнить присуд громадський ми взялись... Против громадського суда оборонятись шкода!..» /V, 15/.
Змінивши зовнішнє оформлення твору, його текст легко можна було б подати у вигляді «білого вірша», в основі якого лежить майже правильний чотиристопний або п’ятистопний ямб.
Явище ритмізації мови, безперечно, випливає з ідейної настанови твору і його жанру. Але очевидно, що в цьому відношенні І. Тобілевич наслідував і традиції кращих російських, українських та світових драматургів (О. Пушкін, О. Островський, М. Старицький, В. Шекспір), що писали твори подібного жанру «білим віршем».
Віршовий характер «Сави Чалого» часто підкреслюється ще й інверсією. Цікавою деталлю мови «Сави Чалого» є й рима, яку, очевидно, несвідомо допускав драматург, підпадаючи під загальний вплив віршової стихії. Пор. у мові Жезніцького: «...його живим розрізають на шматки і розсилають на ярмарки, а голову на майдані в Немирові поставить, щоб знали всі, що Саву вже піймали і тяжко покарали» (11, 2). Те ж у мові Медведя («Після того, як Сава кіш наш зруйнував, я з купою малою скрізь хазяйнував...» IV, 1), у мові Шмигельського («Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам — IV, 8), у мові Сави («Ох, як мені нудно і на серці трудно» — явно пісенного походження — V, 9), у мові Шмигельського («... в думках я вже з магнатством воював і ждав тії хвилини, коли на ділі зміг би показать, що вірний син я України» — III, II, 1) та ін.
Для додержання ритму автор нерідко вживає нестягнену членну форму називного — знахідного відмінка множини і називного — знахідного відмінка однини середнього роду прикметників при паралельній звичайній для нього відповідній стягненій формі. Пор. у мові Сави: «Нехай зостануться мостивії пани самі в своїх маєтностях великих...» (І, 7); «Сказать по правді, її краса опанувала мною теж, а очі яснії, як небо, вже другу ніч мені спати не дають» (III, картина 1, 5).
В тому ж плані драматург використовує паралельно і форми інфінітива на -ть або -ти при звичайнішій для нього формі першого типу, що почасти можна спостерігати і в наведених нами прикладах.
Другою загальною особливістю мови «Сави Чалого», що стосується мови майже всіх персонажів твору, є конкретність, поєднана з яскравою образністю. Зрозуміло, характер конкретності і засобів образності диференціюється відповідно до соціальної і національної приналежності різних персонажів.
Ця особливість мови твору полягає насамперед у відсутності штучного красномовства в діалогах персонажів, що найчастіше розраховане на зовнішній ефект і засноване на фальшивій патетиці та на вживанні слів і висловів з арсеналу псевдопатріотичного «кащенківського» лексикона, як то бачимо в деяких тогочасних історичних мелодрамах.
У згоді з загальним реалістичним, хоч і далеким від побутовізму, характером мови трагедії перебуває і система її образних засобів. Метафори, епітети, порівняння тощо становлять тут майже завжди оригінальні, художньо правдиві засоби вираження, на відміну від штампованої мови квазіісторичної белетристики. Це стосується не тільки мови простої гайдамацької маси в спокійно-буденних жанрових сценах, але й мови провідних героїв твору, навіть у моменти найбільш трагічного напруження дії. Для прикладу відзначимо деякі засоби образності у мові Сави, а саме — в монолозі Сави, стривоженого передчуттям нещастя після нагород, одержаних від Потоцького в зв’язку з народженням сина Сави:
«Дивна річ... Коли я жив в степу, вночі, у лісі — не знав тоді такої я тривоги... А тепер от, як не силкуюсь — нічого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодні. Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу... От чую — наче хто шепче мені й зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові, була і єсть на користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда—страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак своїх братів ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву божу спалив— полковник я і шляхтич? Шляхтич? Рідня, виходить, всім панам!.. Ох, як мені нудно і на серці трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх, у ліс, у нори... Зося піде скрізь зо мною... А там я вигодую сина свого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи. Ох, ні! Заросли мої шляхи тернями — немає повороту... Нема! Нема! (Б’є кулаком об стіл, ніби хоче заглушить тривогу душі). І не треба! Дитячий страх напав на мене, і я себе мордую, щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ! Так!., так!.. Як море зрадливе сьогодні на лоні своїм гойдає тихо байдак і мов присипляє пливця, а завтра в мент один скаженіє, і б’є на тріски той самий байдак, і топить у хвилях своїх навісних необачного пливця — отак і народ: коли розірве ланцюг покори, подібен морю навісному! Покірний ще сьогодні й тихий — він в мент один страшну підніме бурю, і Посполиту Річ потопить в крові, і все оберне у руїну!..» (V. 9).
Мова цього уривка справляє насамперед враження цілком реалістичної, психологічно вмотивованої (Сава лишився на самоті, йому не треба ховати свої думки, прикриваючи їх фальшивими словами; не властиве йому, козакові-воїнові, дешеве красномовство).
Реалістичність мови підкреслюється і відповідним складом її лексики і синтаксично-інтонаційними засобами, і засобами образності. Сава вживає максимально конкретних слів, потрібних для вираження думки чи почуття, безвідносно до їх зовнішньої «красивості». Характерний у цьому відношенні приклад: «Коли я жив в степу, вночі, у лісі — не знав тоді такої я тривоги...» Здавалося б, природною в його нинішньому жалюгідному і повному каяття і суперечностей житті була б ідеалізація минулого, про яке він згадав, а відтак і добір відповідної небуденної лексики. Як бачимо, цього нема. Сава називає речі своїми іменами.
Той же природний, непретензійний характер лексики властивий усьому його монологові. Муки, викликані нагородами Потоцького, виражає Сава у таких простих словах: «Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу». Тут нема жодного підкреслено «сильного», емоційно забарвленого слова, розрахованого на зовнішній ефект (пор. цікаву деталь — відсутність певної назви гострого предмета чи зброї, замість якої вжито неокресленої перифрази «чим гострим»).
Не порушують конкретності лексики, правдивості слововживання і елементи фольклорно-пісенної та книжної мови, що вплітаються в звичайну мову («гайдамак своїх братів ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних...», «ох, як мені нудно і на серці трудно», «вигодую сина свого Саву казакам на славу», «заросли мої шляхи тернами», «... море зрадливе... на лоні своїм...», «...ланцюг покори...», «... подібен морю навісному» та ін.).
Пояснюється це, по-перше, тим, що фольклорно-пісенні і книжні елементи співзвучні думкам і настроям Сави в даній ситуації (спочатку покаянно-елегійним, потім, після різкого зламу,— гнівно-мстивим). Щодо книжних елементів, то вони взагалі природні в устах Сави як людини освіченої (за словами Медведя, «він вчений сильно; учився, кажуть, в Києві, у братстві» — І, 1).
В такому ж глибоко реалістичному дусі витримана і синтаксично- інтонаційна будова аналізованого монолога. Не тільки акторові й слухачеві, а й читачеві наче вчувається голос Сави, бо не тільки вживані ним слова, а й форма речень, окремі фігури (повтори, риторичні запитання й оклики тощо), паузи — все це прозоро і яскраво вимальовує рух його голосу, інтонаційні переходи і злами, силу або притишення, самий, здається, тембр його. В інтонаційно-мелодійному плані авторська ремарка з психологічно-оціночною вказівкою на жест («Б’є кулаком об стіл, ніби хоче заглушить тривогу душі») розбиває монолог на дві частини різної тональності— на покаянно-елегійну і гнівно-мстиву.
Домінантним у синтаксисі монолога є синтаксис розмовної мови (пор. «Дивна річ...», «От чую — наче хто шепче мені...», «І не треба!», «Так...! так...» і под.). У другій частині монолога є, правда, і монументальне складне речення, в якому дано розгорнене поетичне порівняння явно книжного характеру (такого ж книжного характеру і наступне речення — «Покірний ще сьогодні й тихий — він в мент один страшну підніме бурю...»). Але в устах освіченої людини ці речення звучать досить натурально, відповідно ж до руху думки і почуття Сави в цю величну і напружену хвилину такі речення разом з певним ритмом виявляються виправданим засобом піднесення стилю мови.
В тому ж плані конкретності мови дібрані в монолозі і засоби образності, засновані на народних мотивах, а не на надуманих абстракціях або екстравагантних імпресіоністичних образах. Це здебільшого персоніфікації, властиві розмовній мові (пор.: «Оці награди мов ранили... і отруїли мою душу», «Дитячий страх напав...» і под.), того ж типу метафори, порівняння, епітети (пор. метафори: «І він закриє батькові гріхи», «...він... підніме бурю і Посполиту Річ потопить в крові»; порівняння «Як море зрадливе... на лоні... гойдає... байдак...»; епітети: «страшна правда», «церква божа», «дитячий страх», «дика воля гайдамацька» та ін.). Меншою мірою в монолозі представлений подібний матеріал з фольклорно-пісенної і суто книжної мови (пор.: «Заросли... шляхи тернами», «ланцюг покори» тощо).
Третьою загальною особливістю мови трагедії є, як зазначалося, імітація польської мови для мовної характеристики представників польської шляхти. Польські шляхтичі, в тому числі і сам коронний гетьман Потоцький, в цілому розмовляють звичайною українською мовою, як і інші персонажі твору. Разом з тим дуже економно, кількома рисами, вкрапленими в їх мову, автор вдало створює своєрідний тип мови, який характеризує польське походження цих персонажів.
Лексичні полонізми вводяться в мову персонажів в їх натуральному вигляді або сфонетизовані на український лад. Пор.: «Пан буг» ((II, 4); «цурка», пол. дочка (II, 4); малжонок, пол. таїгопек (чоловік, супруг) (ПІ, картина III, 2); малжонство; кобіта, пол. (жінка) (III, картина III, 1), пані (II, 4); панна (III, 5); коч, пол. кос (попона, покривало) (III, 5); кавалер (III, картина III, 1), злотий (II, 4), бранка (III, картина III, 4); тортури (III, картина III, 5); хлоп (II, 2); бестія (III, картина III, 1), посполитий (III, картина III, 5); підстароста (польськ. сановник) (II, 8); маєтность (11, 8); пані полковникова (V, 5); злапав, пол. гіараї (II, 1); вельможне панство (II, 2); край (країна) (III, картина III, 5); Зося (V, 4); Кася (II, 4); вельможне слово, ласка панська (11,2) тощо.
До фразеологічних полонізмів (питомих або за походженням) належать такі вислови: дзінькую (III, картина III, 3); бардзо дзенькую (II, 3); величання «ваша мость», «його мосць» (II, 8); падам до ног (III, картина III, 3); слухаю пана (II, 2); з панської ласки (II, 4); прошу ласкаво (II, 2); звертання «панно моя хороша» (III, картина III, 4); лайка: «А сто дияволів» (II, 2); «триста дияволів» (III, картина III, 5) і т. ін.
Польськими з походження є, мабуть, і такі приказки: «Шлюб є присмака до життя» (посередньою вказівкою на приказковість цього вислову є вставне «кажуть» в репліці Жезніцького, що вжив цю приказку) і «тут кавалерів, як горобців у старій стрісі» (III, картина III, 1).
Якщо вже лексичні і фразеологічні полонізми відповідним чином забарвлюють українську в основі мову представників польської шляхти, то ще більшою мірою цій меті служать певні синтаксичні риси в їх репліках, які імітують синтаксис польської мови.
Йдеться не про окремі синтаксичні конструкції (типу «Тільки для того, що пан Шмигельський оригінал — я буду слухать», II, 2; «То єсть образа»), а про розповідну манеру, для якої характерне звертання до співбесідника в третій, а не у другій особі, як це властиво українській мові. При цьому співбесідника-шляхтича (шляхтянки) називають за нормами побутової і офіційної ввічливості величальним «пан», «пані», «панна» (все сказане стосується тільки розмови шляхтичів між собою).
Пор.: «Жезніцький. Ха! То пану так здається; я ж запевняю, що новий цей ватажок— єсть справжній Сава Чалий.
Шмигельський. Пан Жезніцький готов всім посполитим дать одно ім’я «Сава Чалий» і разом всіх на палю посадить.
Жезніцький. Пан Ян щось проти мене має, бо скільки раз траплялось, що пан шені все робить і говорить навпаки»/II, 1/
Спостереження над мовою трагедії «Сава Чалий» є яскравим доказом того, що блискучий талант І. Тобілевича в історичній драмі виявився не меншою мірою, ніж в його побутових комедіях.
Л-ра: Мовознавство. – 1968. - № 5. – С. 61-67.
