Що відбувається у темряві. Дуленко Віталій
— Вже можна?
Надійка відірвалася від книжки з картинками, які навряд чи розглядала, і з потаємним сподіванням повернулася до матері. Та розплющила очі й глянула на екран телефона.
— Ще годинку.
Дівчинка зітхнула.
— Так довго.
Дарина погладила доньку по білявому волоссячку, яке у світлі ліхтаря блищало тьмяним сріблом.
— Я знаю. Потерпи трішки.
— А тоді можна буде пограти?
— Можна.
Надія повернулася до книжки, перегортаючи сторінки із відверто знудженим виглядом. У Дарини стислося серце. Краяла себе, що не встигла зарядити старий повербанк, а відключення затягнулися понад усі графіки і тривали вже восьму годину. Телефон повільно з’їдав заряд, навіть коли вона ним не користувалася. А ще ж пообіцяла малій погратися.
Дарина спробувала згадати, як вони розважалися із сестрою, коли були дітьми. Світло тоді вимикали не так часто, як зараз, але новиною то для них не було. Єдиним джерелом світла були свічки та ліхтарик. Звісно, жодного мобільного телефону з іграми чи інтернету. Вони читали при свічці, поки мати не починала лякати, що поламають собі очі. Розповідали одна одній страшні історії, які самі вигадували та в яких завжди фігурували сусіди та родичі. Ото б вони здивувалися, почувши ці оповідки. Шепотіли сороміцькі вірші, почуті в школі – «Якби ви знали паничі, що люди роблять уночі». Гралися з іще гарячим воском, капали собі на руку й захопливо скрикували. Окремою насолодою було той віск здирати та м’яти, наче пластилін. Гралися в піратів, які шукали скарби в печері.
Дарина завмерла.
— Зараз я зроблю тобі цікаву розвагу, — сказала вона доньці.
Та недовірливо, але з надією подивилася на неї. Дарина взяла налобний ліхтарик і пішла спочатку у комору, а потім в кімнату доньки. Як завжди, квартира видавалася набагато більшою, ніж при світлі. Стіни неначе розходилися, впускаючи темряву, яка від променя ліхтарика ховалась у кутки. Невідомо чому Дарина ступала обережно, наче це була чужа квартира. Було тихо. Сусідський телевізор замовк разом із вимкненням світла. Зараз їй не вистачало цього заспокійливого бубоніння.
Вона повернулася до доньки, яка слухняно чекала на неї.
— Готово. Ти знаєш, хто такі пірати?
— Це вони ті, які шукають золото і брилянти, — відрапортувала Надійка.
— Десь так. Зараз ти будеш піраткою, а твоя кімната темною печерою, де сховані скарби.
— Які скарби? — підстрибнула донька.
— Солодкі та смачні, — усміхнулася мати й показала їй шоколадну монету в золотій фользі. — Треба їх усі знайти. Ось тобі ліхтарик, а ось торба для знахідок, — вона простягнула дитині її крихітний рюкзак у формі кота. — А як знайдеш усі десять монет, зможеш загадати бажання.
— Вони чарівні? — з недовірою запитала дівчинка.
— А чого б це пірати шукали звичайні.
Надійці не було чим крити цей аргумент. Вона зіскочила з дивана, завдала на спину рюкзак, начепила на лоба ліхтарик і узяла пластмасового меча – для «захисту від ворогів» – пояснила вона.
Дарина слухала, як донька порпається у власній кімнаті та наспівує під носа явно піратську пісню. Вона усміхнулася і поглянула на телефон. Повідомлення від Микити не було. Серце її болісно стиснулося. Уже третій день без зв’язку. Дарина кинула погляд на двері в дитячу кімнату й тихенько заплакала в темряві. Страх за чоловіка, за доньку, втома від мороку, холоду й війни висмоктали все добре та радісне в її душі.
«Яке дитинство згадуватиме Надійка, з обстрілами та темрявою? Як житиме із цим?», — ворушила губами Дарина.
Їй було так боляче через цю несправедливість, з якою стикнулася їхня сім’я і сім’я кожного в Україні.
За стіною радісно вигукнула Надійка і, схоже, застукотіла мечем об шафу, святкуючи першу знахідку. Дарина слабко усміхнулася. Вона заздрила доньці, яка змогла поринути в гру й забути, що то не темна печера, а її власна кімната, зараз така чужа й непривітна. Дарина витерла очі й зітхнула. Вона взяла в руки телефон, потримала і відклала. Натомість узяла книжку доньки й почала розглядати малюнки.
— Готово, усе знайшла! — радісно загукала Надійка за п’ятнадцять хвилин.
Дарина не почула, як донька вийшла із печери. У руках вона тримала жменю шоколадних монет, які у світлі ліхтарика палахкотіли золотом, неначе справжні.
— Всі-всі?
— Всі-всі!
— І бажання загадала?
— Так!
Клацнуло реле напруги в щитку, за ним пікнув кондиціонер. У кімнаті загорілася люстра, і Дарина примружилася від такої кількості світла.
— Спрацювало! — радісно звернулася вона до доньки.
— То не те, — розчаровано протягнула та і опустила голову.
У двері подзвонили, три з половиною рази, впевнено, наче це робила людина, яка чудово знала, який чутливий цей дзвінок.
— Невже… — прошепотіла Дарина, а Надійка вже летіла відкривати.
— Вийшло! — кричала вона.
У дверях стояв Микита, втомлений, схвильований та розгублений. Військова форма, вибілена вітрами й дощами, спину відтягує важкий рюкзак. У руках він тримав букет квітів та рожевого єдинорога.
— Дівчата мої, — обійняв їх і заплакав.
