17-03-2023 Розваги 519

13 розгромних рецензій на класичні альбоми

13 розгромних рецензій на класичні альбоми

Як сприймалися знамениті нині музичні альбоми на момент їхнього виходу? Чи завжди вони викликали миттєве захоплення, масове схвалення та потоки захоплених відгуків? У ції статті йдеться про знамениті платівки, не зрозумілі сучасниками.

Музичний критик Лестер Бенгс

Музичні критики – теж люди. Вони теж схильні до впливу емоцій, настрою, особистих уподобань і упереджень. Їхня єдина відмінність від «простих слухачів» полягає в тому, що вони беруть на себе сміливість і відповідальність не тримати свою думку при собі, а публікувати її. І дуже часто ця думка виявляється різкою і грубою – навіть якщо йдеться про платівку, яка нам здається дуже гідною! Причини такої «поганої поведінки» можуть бути різні. На жаль, трапляється, що музичний критик, який уявив про себе багато чого намагається увійти в роль «володаря дум», або ж просто починає зводити рахунки з групою, яка його дратує. Але буває і так, що критик (як і звичайний слухач!) виявляється банально не готовим до сміливих експериментів, несподіваного звучання; до музики, яка не вкладається у звичні рамки. Цікаво, що накидаючись із критикою на той чи інший альбом, деякі талановиті автори влучно помічають і беруть «на мушку» саме ті особливості нової музики, які сьогодні ми вважаємо новаторськими одкровеннями або фірмовими «фішками, що викликають захоплення». І в цьому випадку навіть найрозгромніша рецензія може (проти волі самого автора!) стати неявним визнанням таланту та сміливості музикантів, їхньої рішучості дослідити нові території.

Музичний критик Роберт Крістгау

Більшість цих рецензій сьогодні можна читати лише з іронічною посмішкою. Однак ми пропонуємо вам сприймати цю добірку не лише як кумедну антологію критиканської недалекоглядності та дурості, але, в першу чергу, як данину поваги до тих альбомів, які змінили уявлення слухачів про те, як може звучати музика. Велике завжди простіше бачиться з відстані.

Cream – “Wheels of Fire”

1968

Cream – “Wheels of Fire” 1968

Подвійний альбом “Wheels of Fire” групи Cream набув комерційного успіху відразу після релізу. Проте, не всі були згодні, що ця робота заслуговує на почесті. Один із засновників журналу “Rolling Stone” Янн Венер розпочав свою рецензію такими словами: «Cream гарні у низці моментів; на жаль, створення пісень та їх запис не входять до їх числа». Далі він нападає на один з головних хітів альбому, композицію White Room, називаючи її дублікатом Tales of the Brave Ulysses з попередньої платівки; заявляє, що від “Passing in Time” віє «скам'янілою» нудьгою; розбираючи "Born Under a Bad Sign", пише, що голос Джека Брюса недостатньо хороший для блюзу, його хрипке дихання просто неправильне, та й Джинджер Бейкер слід дізнатися, що стукіт по дзвіночку і дерев'яній дощечці не робить пісню більш фанковою.

З іншого боку, «живій» частині альбому дістається більше хвалебних епітетів, журналіст визнає за учасниками Cream таланти чудових виконавців та шоуменів. Але студійний матеріал отримав чимало критики. Згодом позиція журналу зазнала змін. "Wheels of Fire" став вважатися найяскравішим взірцем творчої спадщини легендарного тріо.

Jimi Hendrix Experience - "Are You Experienced"

1967

Jimi Hendrix Experience - "Are You Experienced" 1967

Буде очевидним кліше сказати, що перші записи і виступи тріо Джімі Гендрікса справляли на багатьох його сучасників ефект бомби, що розірвалася. На багатьох, але не на всіх. У рецензії, опублікованій у першому номері журналу Rolling Stone, 20-річний критик Джон Ландау поставився до історичного першого альбому Джімі дуже поблажливо. Визнаючи таланти Джімі як гітариста та аранжувальника, Ландау з жалем зазначає, що Гендрікса не можна назвати «ні чудовим автором, ні видатним вокалістом». «Незважаючи на музичну пишність Джімі та бездоганно точне виконання гурту, невисокий рівень і беззмістовність пісень псують враження», - нарікає критик. Як приклад, він наводить пісню “Manic Depression”. У результаті “Are You Experienced” отримує невтішний діагноз: “У разі Джімі у сумарному залишку ми отримуємо чисте насильство. Насамперед, ця платівка невблаганно жорстока, і, з погляду текстів, позбавлена смаку у своій жорстокості».

Очевидно, на запитання, винесене в назву альбому, Ландау відповів негативно, а тому незабаром переключився на менш «жорстоку» соул-музику. Однак це не завадило йому побачити «майбутнє рок-н-ролу» у не дуже відомому Брюсі Спрінгстіні. Нині ж Джон Ландау очолює комітет із номінацій Залу слави рок-н-ролу. І ми вважаємо, що ось це справді «жорстоко»!

Creedence Clearwater Revival - "Creedence Clearwater Revival"

1968

Creedence Clearwater Revival - "Creedence Clearwater Revival" 1968

Рецензію Баррі Гіффорда на дебютну повноформатну роботу CCR також не можна назвати однозначно негативною чи недалекоглядною. Навпаки, він віддає належне Джону Фогерті, нехай і вельми стримано (“він співак вищий за середній рівень і цікавий гітарист”). Проте всі його зусилля, на думку автора, виявляються марними через посередність та невинахідливість інших учасників колективу. «Ударник монотонний, басові партії повторюють одна одну, а ритм-гітару ледь чутною». Якщо говорити в цілому, то альбом «неймовірно бідно спродюсований і є марною розтратою талантів Джона Фогерті». У підкріплення своєї позиції Гіффорд цитує джазмена з Сан-Франциско Пола де Барроса, який якось упустив, що «він краще послухає старечий кашель, ніж ритм-секцію Creedence».

Завершує замітку Баррі тим, що гурт, на його думку, на концертах звучить набагато краще, ніж на альбомі. Джон Фогерті – справжній живчик, але чи варті старань лідера його колеги?

Незабаром мине вже півстоліття з часу перших записів Creedence, кульмінації їхньої кар'єри та розпаду ансамблю. Можливо, Баррі був надто критичний до їхнього дебютного альбому, бо навіть на тлі наступних шедеврів гурту він зовсім не виглядає поганою роботою. Але не можна не визнати, що його точка зору про відсутність таланту у колег Джона Фогерті по групі зараз досить популярна серед фанатів, особливо після всіх суперечок і пересудів колишніх друзів. Втім, усі претензії до Стю Кука, Дугу Кліффорд і Тому Фогерті не завадили стати Creedence одним з найбільших і найулюбленіших рок-гуртів в історії.

The Mothers of Invention – “Freak Out!”

1966

The Mothers of Invention – “Freak Out!” 1966

Експериментальний дебютний опус Френка Заппи та його гурту став одним із перших подвійних та концептуальних альбомів у рок-музиці. Цілком природно, що відразу переварити та осмислити його революційний заряд змогли далеко не всі. Зокрема, Піт Джонсон з Los Angeles Times залишився дуже незадоволений почутим.

The Mothers of Invention, на думку журналіста, «талановитий, але збочений квінтет», який не задовольнився лише двома сторонами «музичної біліберди», задіявши для демонстрації свого «мистецтва» вдвічі більше. Продається все це за ціною однієї платівки, щоб залучити підліткову аудиторію. "Freak Out!", можливо, найкращий стимул для розвитку виробництва аспірину з часів введення прибуткового податку, і взагалі, "якщо хто-небудь придбав цей альбом, він, можливо, зможе розповісти мені, що відбувається в пеклі".

Джонсон вважав, що альбом має деякий сатиричний заряд, але, на жаль, музикантів часто відносить в абстрактні надмірності, що притупляє їхні пісні до стану повного безглуздя.

Зрештою, Джонсон пише, що є на “Freak Out!” деякі номери, які звучать наче напівсерйозний рок-н-рол (наприклад, "I Ain't Got No Heart" та "How Could I Be Such A Fool?"), але більша частина матеріалу відверто важка для барабанних перетинок та терпіння слухача.

Піт Джонсон не зміг полюбити перший альбом The Mothers of Invention. Але це не заважає “Freak Out!” ось уже понад півстоліття надихати на подвиги нових і нових виконавців.

MC5 – “Kick Out The Jams”

1969

MC5 – “Kick Out The Jams” 1969

Не можна сказати, що перший альбом анархістів з Детройту MC5 мав грандіозний успіх відразу після свого виходу. Навпаки, найпотужніша сценічна подача, оригінальність музичного синтезу гаражного року з елементами фрі-джазу, а також найважливіший внесок групи у справу становлення стилю під назвою «панк-рок» було визнано критиками та слухачами значно пізніше.

Про те, наскільки різкою і незвичною здавалася на той час музика MC5, можна судити з того факту, що найвідомішу розгромну рецензію на цей альбом написав Лестер Бенгс, який увійшов в історію як один із найголовніших і найзначніших апологетів панк-року – і взагалі , будь-якої дивної та гучної музики. Називаючи альбом "безглуздим, самовпевненим і претензійним", майбутній шанувальник The Stooges і The Clash зазначає, що "велика частина пісень альбому ледь відріхняються одина від одної у своїх примітивних двоакордних структурах". Загалом цього, однак, виявилося достатньо, щоб цю рецензію, яку надіслав до редакції Rolling Stone нікому не відомий 20-річний меломан, надрукували у журналі. Таким чином стартувала кар'єра одного із найвпливовіших музичних критиків в історії. Простим слухачам дозволено міняти свої думки. Музичним критикам у таких випадках залишається лише сумно озиратися на свої твори, навіки вдруковані в аннали історії.

Led Zeppelin – “Led Zeppelin I”

1969

Led Zeppelin – “Led Zeppelin I” 1969

Джон Мендельсон в огляді дебютної платівки Led Zeppelin у журналі Rolling Stone наскочив на запис з шашкою наголо. Насамперед він оголосив сам колектив близнюком The Jeff Beck Group, а альбом – містить у собі ті самі недоліки, як і “Truth” зазначеного ансамблю (переважно, обмеженість і самозакоханість).

Далі рецензент називає Джиммі Пейджа скромних талантів продюсером та автором слабких, позбавлених уяви пісень, від чого дебютна платівка Led Zeppelin страждає. Роберт Плант ж, за твердженням Джона, теоретично може бути таким витонченим, як і Род Стюарт, але ніде він не виявляється настільки ж захоплюючим, особливо коли співає у високому регістрі.

Як підсумок, пише Мендельсон, Led Zeppelin витрачають свої таланти на недостойний матеріал. Якщо вони хочуть заповнити своєю музикою порожнечу, що утворилася після розпаду Cream, то їм слід знайти нормального продюсера і знайти якимось чином цінні задуми та ідеї.

Джиммі Пейдж після таких відгуків різко охолодів до спілкування з пресою. А Мендельсон потім ще й на другий альбом гурту написав уїдливо-саркастичну замітку.

Black Sabbath - "Black Sabbath"

1970

Black Sabbath - "Black Sabbath" 1970

Перший, безіменний альбом гурту Black Sabbath вважається нині віхою в історії важкої музики; платівкою, що дала початок естетиці та звуку, з яких згодом виросли цілі жанри сучасного металу. Зараз це видається очевидним, але з 70-го року Black Sabbath звучали зовсім по-іншому. Уїдливий мізантроп Роберт Крістгау у своїй рецензії для The Village Voice піддав платівку такому розгрому, якому міг би позаздрити журнал «Сільська новина»: «Гірший зразок контркультури на пластиковій тарілочці – жахива некромантія, уповільнена наркотиками реакція, довгі соло, буквально все.

Лестер Бенгс, який вже згадувався в цьому матеріалі, теж не захопився платівкою. Головною думкою його рецензії стало розхоже твердження, що успіх групи Cream викликав до життя хвилю посередніх груп-наслідувачів, однією з яких, на думку Бенгса, і є Black Sabbath, у його рецензії удостоєні епітету «невмілі трудяги». В описі музики альбому Бенгс продемонстрував свій неабиякий літературний талант: «Вокал рідкісний, більша частина альбому заповнена басовими партіями, що повільно плетуться, поверх яких лід-гітара вичавлює дерев'яні клептонізми з найбільш стомлених днів майстра, коли він був у Cream». "Як Cream - тільки гірше", - завершує свою рецензію один із батьків сучасної рок-критики.

Brian Eno – “Here Come the Warm Jets”

1974

Brian Eno – “Here Come the Warm Jets” 1974

Дебютний сольний альбом Брайана Іно, випущений ним наступного року після відходу з Roxy Music, викликав схвальну реакцію таких прискіпливих журналістів, як згадувані Роберт Крістгау і Лестер Бенгс. Проте, наприклад, Гордон Флетчер із Rolling Stone поставився до роботи музиканта критично.

Спочатку він відзначив тенденцію тієї епохи привносити різні дива в поп-музику та її звучання (чим займалися, наприклад, Елтон Джон або колишній колектив Іно). Те саме намагається робити і Браян, але «дивина» його пісень виглядає швидше дурною, ніж спантеличувальною. «Не маючи жодної гідної згадки виконавської майстерності, він заявляє, що використовує партії інших музикантів, хоча підсумковий результат його праць можна назвати невиразним» (до приходу у світ такого жанру, як ембієнт, одним із «батьків» якого є Іно, Гордон явно не був готовий).

«Його запис дратує, – продовжує Флетчер – тому що він нічого не робить. Пісні недостатньо сильні як окремо, так і разом, і не заслуговують на більше, ніж просто прослуховування». Гітарні партії Роберта Фріппа на “Baby's on Fire”, на думку автора, є однією з небагатьох світлих плям альбому. Але завершив свою рецензію Гордон перерахуванням явних впливів і цитувань в альбомі, а також побажанням, що «коли Іно збереться робити альбом наступного разу, він структурує свою роботу, а не збере разом перші 10 речей, що спали йому в голову».

У ретроспективі така думка виглядає курйозом. У “Here Come the Warm Jets” бачать ознаки панк-року (і навіть пост-панку), а також “Берлінської трилогії” Девіда Боуї. Альбом включався до списків кращих творінь за всі часи самим Rolling Stone, New Musical Express, Pitchfork та іншими. Потрапив він і до відомої книги “1001 Albums You Must Hear Before You Die”.

Lou Reed – “Berlin”

1973

Lou Reed – “Berlin” 1973

Після дуже вдалого альбому Transformer далеко не всі слухачі і критики готові були прийняти концептуальний і похмурий Berlin, що, насправді, не дивно. Якщо потрібно буде скласти рейтинг найбільш депресивних платівок рок-музики, то ця робота Лу Ірда виявиться претендентом на потрапляння до трійки лідерів.

Рецензія розгніваного Стівена Девіса в Rolling Stone складалася з одного абзацу, тому не гріх процитувати її цілком.

"Berlin" Лу Ріда - це катастрофа, що вштовхує слухача в спотворений і дегенеративний напівсвіт параної, шизофренії, деградації, насильства, обумовлених пігулками, і суїциду. Бувають певні записи, які настільки явно образливі, що викликають бажання фізично помститися артистам, які їх створили. Єдиним виправданням Ріда за того роду твір (який він не так виконав, скільки промовив чи прокричав поверх млявого продакшна Боба Езріна) стане лише те, що це був останній постріл у його колись багатообіцяючій кар'єрі. Прощай, Лу».

Історія показала, що постріл виявився далеко не останнім (таким навіть "Metal Machine Music" не став). Більше того, через 30 років той же журнал у свій список 500 найкращих альбомів усіх часів включив і Berlin. Сам Лу випустив у 2008 році концертний альбом та фільм “Berlin: Live at St. Ann's Warehouse”, заснований на виконанні матеріалу його легендарного творіння.

Queen - "Jazz"

1978

Queen - "Jazz" 1978

Журналіст “Rolling Stone” Дейв Марш, відомий своєю сварливістю, до групи Queen загалом і до Фредді Мерк'юрі зокрема ставився без жодного пієтету. Коли вийшов альбом "Jazz", суперечливий і з нальотом скандальності, Дейв отримав можливість покуражитися в огляді і не прогавив свого шансу.

Рецензент свою позицію позначив жорстко і з перших слів. «На новому альбомі Queen немає жодного джазу, на випадок, якщо фанати обох стурбувалися образою святині. Музикантам Queen не вистачає уяви, щоб грати джаз – та й рок-н-рол, якщо на те пішло, теж. "Jazz" швидше є безглуздою стилізацією, яка превалює у всій творчості цієї британської супергрупи».

Далі ми дізнаємося, що «єдина річ, яку у Queen виходить робити найкраще – це виражати неповагу». "Mustapha" - на думку автора, жалюгідна пародія на близькосхідну культуру; "Fat Bottomed Girls" - про ставлення до жінок навіть не як сексуальних об'єктів, а просто як об'єктів; нарешті, у “Let Me Entertain You” Меркьюрі банально розписується у своїй безсоромності. А в останньому абзаці Марш і зовсім називає Queen (пригадуючи колективу ще й композицію "We Will Rock You" у навантаження) «першим по-справжньому фашистським рок-гуртом».

"Jazz" - неоднозначний альбом, що вже тут сказати. Але, здається, така критика на його адресу не зовсім справедлива. З енергетики та концетрації хітів це одна з найкращих робіт у кар'єрі Queen.

AC/DC – “High Voltage”

1976

AC/DC – “High Voltage” 1976

У середині 1970-х, коли австралійці AC/DC проривалися на міжнародну арену, ряду критиків важко було уявити, що цей колектив (гітарист якого одягається, як школяр) стане однією з головних груп хард-року, що він збиратиме величезні арени зараз та через 40 років, незважаючи на вік і втрату кількох ключових учасників. Ось і Баррі Олтмен з Rolling Stone не вразився і поставився до ансамблю та альбому High Voltage скептично. Огляд вийшов порівняно коротким. Баррі запевнив шанувальників хард-року, що вони можуть втішитися – з виходом платівки, що рецензується, жанр досяг історичного мінімуму, і далі може бути тільки краще.

Самим AC/DC, вважає Олтмен, зовсім нема чого сказати в музичному плані, дві гітари, бас і ударні – все в темпі «гусячого кроку» - тупцюють у безглуздих «трьохакордних» формаціях. Тексти теж недалеко пішли, всесвіт музикантів починається і закінчується зі словами "I", "Me" та "Mine", а Бон Скотт підносить все це з дратівливою агресивністю.

Подальша доля гурту всім відома.

Oasis - "(What's the Story) Morning Glory?"

1995

Oasis - "(What's the Story) Morning Glory?" 1995

Тижневик “Melody Maker” у середині 1990-х був відомий своєю оригінальною позицією щодо тодішнього музичного мейнстріму – брит-поп-руху. Простіше кажучи, журналісти видання на адресу представників цього напряму (навіть головних зірок) випустили чимало критичних стріл.

Яскравим прикладом може бути рецензія Девіда Стаббса на другий диск знаменитих Oasis, що вже став легендарним. Групі дорікають у відвертому ретроградстві, орієнтації на 1960-ті та The Beatles, але Стаббс був переконаний, що жодної проблеми тут немає. Творчість The Beatles – це не “1960-ті”, воно носить позачасовий характер, і недолік Oasis, скоріше, у тому, що вони звертаються до нього досить часто. "(What's the Story) Morning Glory?", незважаючи на проблиски величності, вийшов, здебільшого, вимученим і лінивим, і група, щодо цього, досить обмежена.

Потім Девід проходить по пісням, знаходячи майже до кожної певні претензії. Ось, наприклад, "Roll with It" - музично хороша річ, але текст типу "You wanna be who you be if you're coming with me" видає не дуже широкий політ думки Ноеля Галлагера. У “Wonderwall” вже основною проблемою стає одноманітний вокал Ліема. "Don't Look Back in Anger" теж розчаровує. У підсумку, дістається майже всім трекам, за винятком, мабуть, лише "Some Might Say", який автор вважає найкращим на платівці. Навіть "Champagne Supernova", мабуть, замислювалася як "A Day in the Life" від Oasis, звучить порожньо, оскільки Ліам і Ноел знову не на висоті.

На альбомі є яскраві моменти, але їх поділяють у чверті години. "Oasis звучать виснажено" - такими словами завершив Стаббс огляд диска, який нині вважається головним досягненням епохи брит-попу.

The Beatles – “Abbey Road”

1969

The Beatles – “Abbey Road” 1969

Часом у рецензіях гарненько дістається не тільки молодим або групам-початківцям та їх дебютним роботам, а й визнаним майстрам. Випадок з “Abbey Road” від The Beatles у цьому відношенні дуже показовий.

Ось негативний огляд від Ніка Кона з The New York Times (він не один такий був, до речі) і основні думки.

«Був час, коли тексти пісень The Beatles були однією з головних їхніх переваг. “Abbey Road” щодо цього лише “хилячок”»; «Слова пісень “Abbey Road” неживі, пихати і фальшиві»; "Цей альбом - абсолютна катастрофа"; «На “Oh! Darling” Леннон бовтається в оргії криків, ковтань і блювоти, випадково розкиданих по пісні» (при тому, що в цій композиції співав Маккартні).

Не зменшуючи критичний раж, Кон називає треки авторства Гаррісона «втіленням посередності» (йдеться, між іншим, про “Something” і “Here Comes the Sun”). А Леннон, за словами автора, поринає на нові глибини, і його нові твори програють не лише творчості ранніх The Beatles, а й тепер уже й іншим артистам.

А завершення всієї нотатки таке: «У своєму нинішньому вигляді не вражає уява. Проте на ньому є приємних хвилин 15, за рок-стандартами це багато».

Повторимося, що були ще негативні рецензії. Наприкінці 1960-х вколоти The Beatles стало мало не модно. Однак з роками "Abbey Road" зайняв своє місце в почесній низці найбільших творів "бітлів" нарівні з "Sgt." Pepper” та “Revolver”.


Читати також