Перуанський письменник і публіцист, лауреат Нобелівської премії Маріо Варгас Льйоса розповідає, як культура змінюється під впливом демократії, лібералізму, сексуальної емансипації та загальнодоступності наркотиків.
Клаудіо Перес, кореспондент газети Ель Паїс, відправлений до Нью-Йорка з метою висвітлення фінансової кризи, написав у статті, опублікованої 19 вересня 2008 року: «Журналісти нью-йоркських таблоїдів носяться як божевільні в пошуках брокера, готового стрибнути з одного з цих значних хмарочосів, в яких розташовуються офіси найбільших банків - загиблі ідоли, перетворені фінансовим ураганом на купу уламків». Зупинимося на хвилину на цьому образі: купка папарацці з камерами напоготові, що прочісують горизонт, сподіваючись зафіксувати перше самогубство, покликане стати промовистим, драматичним і видовищним уособленням фінансової катастрофи, яка коштувала мільярди доларів і призвела до краху великих підприємств і людей. Мені здається, не може бути образу, який би більш вдало резюмував сучасну цивілізацію.
Цивілізація вистави
Цивілізація вистави - це цивілізація світу, де найвище місце в ієрархії цінностей займють розваги, і де прагнення добре проводити час (і уникати нудьги) є загальним бажанням. Зрозуміло, мати таку мету у житті цілком природно. Тільки фанатичний пуританин міг би дорікнути членам суспільства за прагнення до відпочинку і розваг у житті, яке нерідко характеризується рутиною, що пригнічує і роз'їдає душу. Але перетворення цієї природної схильності до приємного проведення часу у найвищу цінність тягне за собою непередбачувані наслідки: це веде до того, що культура стає банальною, легковажність — повсюдною, а у сфері журналістики починає переважати безвідповідальний підхід, що покладається на плітки та скандали.
Як Захід докотився до цивілізації такого роду? Через матеріальний добробут, що послідував за роками поневірянь під час Другої світової війни та дефіциту повоєнних років. Після важкого періоду був відрізок стрімкого економічного зростання. У всіх ліберально-демократичних країнах Європи та Північної Америки середній клас почав зростати експоненційно, підвищилася соціальна мобільність і водночас відбулося розширення кордонів моральності, насамперед сексуального життя людей, яке раніше контролювалося церквою чи політичними партіями правого та лівого спрямування. Добробут, більш вільний спосіб життя і збільшення кількості вільного часу в розвинених країнах дали поштовх розвитку індустрії розваг, що стимулюється рекламою — спонукаючою силою нашого часу.
Помістно та непомітно для всіх уникання нудьги і всього тривожного чи сумного стало для все більшої кількості людей як на вершині, так і у основи громадської піраміди життєвим орієнтиром.
Ортега-і-Гассет називав це «духом нашого часу» — веселий, розпещений і легковажний Бог, якому ми свідомо чи несвідомо поклоняємось ось уже понад п'ятдесят років.
Ще одним не менш важливим фактором у формуванні такого стану справ була демократизація культури — явище, яке стало наслідком альтруїзму: культура більше не могла бути власністю еліти; ліберально-демократичне суспільство мало моральний обов'язок зробити культуру доступною кожному за допомогою освіти та підтримки мистецтв. Ця похвальна філософія мала небажаний ефект, тривіалізувавши і знецінивши культурне життя на підставі міркувань про громадянський обов'язок, який зобов'язує бути корисним якомога більшій кількості людей. Кількість на шкоду якості. Цей улюблений найгіршим з демагогів аргумент мав непередбачені наслідки для сфери культури, такі як зникнення високої культури, яка за своєю суттю є справою меншості через свою складність та герметичний характер своїх кодів. Культура сьогодні почала розумітися виключно в її антропологічному визначенні, тобто як усі без винятку прояви суспільного життя: мова, вірування, звички, звичаї, стиль одягу, уміння — словом, усе, що використовується, уникає, поважає чи ненавидить це суспільство. Коли уявлення про культуру перетворюється на сплав подібного роду, вона неминуче починає сприйматися як лише приємне проведення часу. Безумовно, культура може бути приємним проведенням часу, але якщо вона не є нічим великим, тоді сама ідея спотворюється і знецінюється: все, що входить у поняття культури стає однаковим і рівноцінним; опера Верді, філософія Канта, концерт Rolling Stones та вистава Cirque du Soleil мають однакову цінність.
Література і критика
Не дивно, що більшість популярної сьогодні літератури — легке чтиво, яке без жодного сорому прагне виконувати свою єдину мету — розважати. Але дозвольте мені щось прояснити: я зовсім не засуджую авторів цієї розважальної літератури, адже навіть незважаючи на несерйозність їхніх творів, серед них також є талановиті письменники. Якщо сьогодні нечасто можна зустріти настільки сміливі літературні експерименти, як шукання Джойса, Вулфа, Рільке чи Борхеса, це не лише з вини самих письменників. Адже культура, в якій ми живемо, не схвалює, а скоріше навпаки, засуджує невтомні спроби створювати твори, які вимагають від читачів таких самих розумових зусиль, які були витрачені авторами. Сьогоднішнім читачам потрібні легкі, розважальні книги, і ця вимога породжує тиск, який стає потужним спонуканням для письменників.
Не дивно також, що критика повністю зникла з медіа і знайшла притулок у замкнутих колах гуманітарних факультетів, особливо на кафедрах літератури, і ці роботи доступні лише фахівцям. Більш серйозні газети та журнали, як і раніше, публікують огляди книг, виставок та концертів, але хто читає цих самотніх паладинів, які намагаються спроектувати шкалу цінностей на ті джунглі, на які перетворилася сучасна культура? За часів наших дідів та прадідів критика відігравала головну роль у світі культури, оскільки вона допомагала громадянам осмислити те, що вони чули, бачили та читали.
Сьогодні критики — вимираючий вид, і ніхто більше не прислухається до них, якщо тільки вони не стають частиною вистави.
Несерйозна література разом із несерйозним кіно та несерйозним живописом створюють у читача та глядача втішне враження, що він культурний, сучасний і перебуває в авангарді, не вимагаючи від нього при цьому жодних розумових зусиль. Однак ця культура, що претендує на авангардність і революційність, насправді є лише пересічністю в її гірших проявах: самовпевненості та самозадоволенні.
У цивілізації нашого часу вважається нормальним і навіть необхідним, що кулінарія та мода займають велику частину розділів про культуру, адже кухарі та модельєри нині користуються статусом, якого раніше удостоювались вчені, композитори та філософи. Газові плити, печі та подіуми поєднуються в культурних координатах нашого часу з книгами, лабораторіями та операми, тоді як телезірки та знамениті футболісти мають такий вплив на звички та уподобання людей, який раніше мали вчителі та мислителі, а ще раніше — теологи. Півстоліття тому в Сполучених Штатах Едмунд Вілсон у своїх статтях у «Нью-Йоркері» та «Нью Репаблік» визначав успіх чи провал книги, віршу, роману чи есе. Сьогодні цю роль відіграє шоу Опри Вінфрі.
Реклама
Вакуум, що утворився через зникнення критики, непомітно заповнився рекламою, а реклама сьогодні не просто складова культурного життя, але її головний вектор. Реклама грає визначальну роль у формуванні смаку, уяви та традицій. Безіменні «творчі» люди у рекламних агентствах тепер виконують роль, яку раніше відігравали філософські системи та релігійні вірування, ідеології та доктрини. Такий результат, ймовірно, був неминучим з того моменту, як художні та літературні твори стали вважатися комерційними продуктами, існування чи зникнення яких залежить від коливань ринку — трагічного періоду, коли ціна стала невідмінною від цінності твору мистецтва. Коли культура відправляє критичне мислення на горище до інших речей, що вийшли з моди, і замінює ідеї зображеннями, тоді художні твори просуваються, приймаються або відкидаються завдяки рекламним технікам і умовним рефлексам публіки, якій бракує інтелекту і здатності до розрізнення, щоб розпізнати обман. Як наслідок, епатажні тренди, які Джон Гальяно демонстрував на паризьких подіумах (до того як стало відомо про його антисемітизм), або експерименти в сучасній кухні набувають статусу почесних досягнень високої культури.
Музика
Такий стан речей також призвів до піднесення музики — настільки, що вона стала ознакою ідентичності для цілих поколінь у всьому світі. Популярні гурти та виконавці збирають величезні натовпи на концертах, які, як язичницькі діонісійські фестивалі, що прославляли ірраціональність, являють собою колективні церемонії надмірності та катарсису, інстинкту поклоніння, пристрасті та відсутності здорового глузду. Те ж саме стосується і вечірок електронної музики, рейвів, на яких люди танцюють у темряві, слухають музику, що вводить у транс, і приймають екстезі. Не буде перебільшенням порівняти ці заходи із популярними релігійними фестивалями давніх. Тут ми бачимо релігійний дух у світській формі.
Згідно духу часу, літургія і катехізис традиційних релігій зараз замінились цими проявами музичного містицизму, де під ритм голосу та інструментів, збільшених до максимуму, окремі особистості перестають бути окремими особистостями.
Вони стають частиною маси і несвідомо повертаються у примітивні часи племінної магії. Це новий і набагато цікавіший спосіб досягти екстазу, до якого Мати Тереза і Святий Іоанн Хреститель прийшли через аскетизм, молитву та віру. У натовпах на цих вечірках та концертах сучасні молоді люди причащаються, сповідуються, знаходять порятунок і знаходять самореалізацію через інтенсивне, первісне переживання втрати себе.
Масифікація та спорт
Поряд із легковажністю, масифікація — ще одна риса нашого часу. Сьогодні спорт досяг розмаху, який можна порівняти хіба що з його статусом у Стародавній Греції. Для Сократа, Платона, Аристотеля та інших завсідників Академії культивування тіла проходило паралельно з культивуванням духу, оскільки вони були переконані, що ці два аспекти доповнюють один одного. Різниця із сьогоднішнім днем у тому, що зараз люди, як правило, займаються спортом на шкоду чи замість інтелектуального розвитку. Серед усіх видів спорту окремо стоїть футбол. Це масове явище, яке, як і концерти поп-музики, збирає величезні натовпи і піднімає градус пристрастей сильніше за будь-який інший громадський захід, чи то політичні мітинги, релігійні процесії чи громадянські збори. Безумовно, для фанатів – а я один із них – футбольний матч може бути чудовим видовищем майстерності та гармонії. Але сьогодні головні футбольні матчі, як і цирки Стародавнього Риму, служать більшою мірою приводом для прояву ірраціональності, регресії до колективного рівня, адже серед безособової розпаленості трибун глядачі можуть дати волю своїм агресивним спонуканням, символічному (а найчастіше і реальному) поваленню та знищенню противника. Сумно відомі латиноамериканські баррас бравас, банди фанатів, що прославилися смертельними бійками і підпалами стадіонів, показують, що нерідко глядачів приваблює зовсім не спортивне видовище, а скоріше ритуал вивільнення ірраціональних поривів, який дозволяє їм на час гри забути про цивілізованість і поводитися як первісне стадо.
Примітно, що це масове явище йде пліч-о-пліч із зростаючими обсягами вживання наркотиків на всіх рівнях суспільної піраміди. Зрозуміло, вживання наркотиків на Заході має довгу традицію, але донедавна воно було практично повністю обмежене елітою та вузькими маргінальними колами творчої богеми, яку у XIX столітті очолювали такі шановні постаті, як Шарль Бодлер та Томас де Квінсі.
Наркотики і релігія
Сьогодні широке поширення наркотиків немає нічого спільного з колишніми часами; наркотики використовуються не для того, щоб отримувати нові прозріння для наукових чи творчих цілей. Не є вони й виразом бунту нонконформістів проти встановлених норм. Сьогодні масове вживання марихуани, кокаїну, екстазі, креку, героїну та інших речовин є реакцією на суспільне середовище, що штовхає людей до легкого та швидкого задоволення, ізолює їх від тривог і відповідальності, що змушує відкинути знання про себе, яке могло бути досягнуто роздумом і інтроспекцією - двома найважливішими заняттями, які нині вважаються нудними в нашій поверхневій культурі, жадібною до розваг. Ця потреба в розвагах, рушійна сила суспільства, в якому ми живемо, походить від бажання уникнути тієї порожнечі та розпачу, які ми відчуваємо, коли вільні і змушені приймати рішення — як, наприклад, що нам робити зі своїм життям та зі світом, особливо в ці важкі часи.
Для мільйонів людей наркотики зараз грають ту саму роль, яку раніше грали релігія і висока культура — роль усунення сумнівів щодо стану людини, життя, смірті, потустороннього світу, відчуття відсутності сенсу буття.
З їх штучними піками екстазу та моментами безтурботності, наркотики надають швидкоплинне відчуття безпеки, свободи та щастя. Але це згубний фантазм, оскільки наркотики ізолюють людей і лише створюють враження звільнення від проблем, відповідальності та розпачу. У результаті вони стають формою поневолення, вимагаючи все більш високої дози отуплення і перезбудження, які лише поглиблюють духовну порожнечу у тих, хто їх вживає.
У цивілізації вистави світськість виборола перевагу перед релігією. А серед тих, хто називає себе віруючими, зустрічається все більше людей, які приймають релігію лише на словах, але насправді вона не впливає на їхнє життя. Позитивний ефект секуляризації життя полягає в тому, що зараз існує більше свободи, ніж за часів церковної догми та цензури. Але було б неправильним сказати, що оскільки в сучасному західному світі менше католиків і протестантів, ніж раніше, то релігія за великим рахунком зникла. Це лише статистика. Насправді одночасно з тим, як віруючі відмовлялися від традиційних релігій, відбулося стрімке зростання сект, культів та інших альтернативних підходів до релігії — від східного спіритуалізму з усіма його школами та напрямками (буддизм, дзен-буддизм, тантризм, йога) до євангельських церков, які нині стрімко множаться у бідних районах (четвертий шлях, розенкрейцерство, церква об'єднання, саєнтологія) і навіть більш екзотичних та поверхневих навчань.
Причина цього поширення церков і сект полягає в тому, що лише небагато людей можуть повністю обійтися без релігії. Для більшості релігія — необхідність, адже тільки впевненість у таких речах, як трансцендентність і існування душі, що надається релігією, може вгамувати почуття занепокоєння, тривоги і страху перед зникненням. Крім того, більшість людей розуміють і приймають певну етику лише за допомогою релігії.
Лише незначне меншиство звільнилося від релігії, заповнив пустоту культурою: філософією, наукою, літкратурою і живописом.
Але культура, здатна виконувати цю роль, — це висока культура, яка ставить проблеми, а не уникає їх; яка прагне запропонувати серйозні, а не поверхові відповіді на великі таємниці і конфлікти людського життя. Поверхнева та яскрава культура не може замінити впевненості, міфів, містерій та ритуалів, випробуваних століттями. У сучасному суспільстві наркотики та алкоголь надають скороминуще духовне умиротворення та впевненість, які за старих часів люди знаходили у молитві, сповіді, причасті та проповідях.
Інтелектуали VS Блазні
У минулому політики під час передвиборчої кампанії прагнули з'являтися поряд із видатними вченими чи драматургами — сьогодні вони шукають підтримки у рок-музикантів, кіноакторів та футбольних зірок. Подібні постаті замінили інтелектуалів у справі формування політичної свідомості. Вони читають маніфести з трибун і з'являються на телебаченні, віщуючи про те, що добре і погано в економічній, політичній та соціальній сферах.
У цивілізації вистави блазень — це король.
Більше того, присутність акторів та виконавців важлива не лише на периферії політичного життя, у сфері формування громадської думки. Деякі з них також самі брали участь у виборах і, як Рональд Рейган або Арнольд Шварценеггер, здобули високу державну посаду. Зрозуміло, я не відкидаю можливості того, що кіноактори, рок- та реп-виконавці або футболісти можуть зробити вагомий внесок у світ ідей; але я заперечую, що їхня успішність у сучасній політиці якось пов'язана з їхнім розумом і проникливістю. Їхній успіх пояснюється виключно присутністю в медіа та вмінням грати на публіку.
Примітна риса сучасного суспільства — все менша важливість інтелектуалів, які протягом століть до недавніх пір відігравали істотну роль у житті націй. Стверджується, що поняття «інтелектуал» набуло поширення в XIX столітті завдяки справі Дрейфуса та полеміці, викликаної знаменитою статтею Еміля Золя «Я звинувачую», написаної на захист єврейського офіцера, несправедливо звинуваченого у зраді групою французьких офіцерів-антисемітів. Але хоча поняття «інтелектуал», можливо, з того часу стало більш уживаним, участь мислителів та письменників у суспільному житті, у політичних, релігійних та ідеологічних дебатах сягає витоків західної цивілізації. Вони відігравали важливу роль у Греції Платона та Римі Цицерона, у Ренесансі Монтеня та Макіавеллі, у Просвітництві Вольтера та Дідро, у Романтизмі Ламартіна та Віктора Гюго, а також у всі інші історичні періоди, що передували сучасності. Крім вкладу в академічні чи творчі дослідження, багато великих письменників і мислителів вплинули на політичні та суспільні події за допомогою своїх творів, заяв і позицій, яких вони дотримувалися щодо різних питань. У роки моєї молодості так було з Бертраном Расселом в Англії, Сартром і Камю у Франції, Моравіа та Вітторіні в Італії, Гюнтером Грассом і Гансом Магнусом Енценсбергером у Німеччині, Госе Ортегою-і-Гассетом та Мігелем де Унамуно в Іспанії. Подібну участь можна було побачити у більшості демократичних країн Європи. Сьогодні інтелектуали зникли з публічних дебатів — принаймні з дебатів, які мають будь-яке значення. Деякі з них, як і раніше, підписувалися під маніфестами, пишуть листи до газет і беруть участь у полеміці, але все це не має суттєвих наслідків для управління суспільством, де економічні, політичні і навіть культурні питання вирішуються адміністративним класом, де інтелектуали повністю відсутні. Усвідомлюючи, що їх зневажають у суспільстві, більшість вважає за краще бути обережними у висловлюваннях або зовсім не брати участь у публічних дебатах. Є й винятки, проте серед них люди, які мають вагу — через їхню присутність у медіа — більше дбають про просування себе, ніж про захист принципів та цінностей.
Все тому, що в цивілізвції вистави інтелектуали представляють інтерес тільки в тому разі, якщо вони йдуть на поводу моди і перетворюються на клоунів.
Чому інтелектуали в сучасному світі втратили свій статус і стали такими непередбачуваними? Одна з можливих відповідей — це погана слава, яку кілька поколінь інтелектуалів заробили за симпатію до нацистів, комуністів чи маоїстів, а також за сліпоту та мовчання щодо жахів Голокосту, ГУЛАГу та китайської культурної революції. Одночасно незбагненно і сумно, що люди, які здавалися найвидатнішими умами свого часу, стали на бік режимів, відповідальних за геноцид, кричущі порушення прав людини та придушення всіх видів свободи. Проте насправді втрата інтересу до інтелектуалів з боку суспільства — це прямий наслідок незначного впливу ідей у цивілізації вистави.
Кіно і збіднення ідей
Ще одна характерна риса такої цивілізації – збіднення ідей як рушійної сили культурного життя. Сьогодні зображення домінують над ідеями. З цієї причини кіно, телебачення, а тепер і інтернет відсунули книги на другий план, і якщо песимістичні прогнози людей на кшталт Джорджа Стайнера збудуться, книги незабаром будуть загнані в катакомби.
Кіно, звичайно, завжди було розважальною формою мистецтва, націленої на масову аудиторію. Але в той же час, іноді на периферії, а іноді і в мейнстрім з'являлися великі таланти, які, незважаючи на важкі умови обмеженого бюджету та залежності від продюсерів, створювали фільми вражаючої глибини та оригінальності. Сучасне суспільство під непохитним тиском домінуючої культури (яка віддає перевагу дотепності перед розумом, зображенню перед ідеєю та гумору перед серйозністю) більше не породжує таких творців, як Інгмар Бергман, Лукіно Вісконті або Луїс Бунюель. Хто сьогоднішня кіно ікона? Вуді Аллен, який також відноситься до Девіда Лінча або Орсона Веллса, як Енді Ворхол до Гогена або Ван Гога в живописі і Даріо Фо до Чехова або Ібсена в театрі.
Не дивно також, що в епоху вистави спецефекти відіграють у фільмах провідну роль, відсуваючи теми, режисерів, сценарії та навіть акторів на другий план. Можна сміливо сказати, що це пояснюється здебільшого величезним технологічним прогресом останніх років, який дозволив робити неймовірну роботу з візуальної стимуляції. Це почасти так. Але причина також у культурі, яка заохочує мінімальні розумові зусилля. Ця культура пасивно здалася на милість тому, що забутий нині Маршалл Маклюен, який був мудрим пророком культурних знаків нашого часу, називав «басейном зображень». Це різновид слухняного підпорядкування емоціям і відчуттям, зумовленого безпрецедентним бомбардуванням зображеннями, які володіють нашою увагою, притупляючи наші почуття та розум через свою ефемерну природу.
Пісуар і акула у музеї
Мистецтво першим серед усіх форм культурного життя заклало фундамент культури вистави, заявивши, що мистецтво може бути простою грою та розвагою. З того часу, як Марсель Дюшан (який, без сумніву, був генієм) здійснив революцію в художніх цінностях Заходу, продемонструвавши, що пісуар також може бути витвором мистецтва, якщо так вирішить художник, — у сфері мистецтва та скульптури стало можливим усе. Стало можливим навіть витратити більше десяти мільйонів доларів на акулу в акваріумі з формальдегідом, а авторові цього жарту, Дем'єну Герсту, прославитися не як видатний шахрай (яким він є), а як найбільший художник нашого часу. Можливо, так і є, але це говорить швидше не про його талант, а про злидні нашого часу. Часу, коли нахабства, хвастощів і безглуздих провокаційних жестів буває більш ніж достатньо; часу змови мафії, яка контролює ринок мистецтва; безголових критиків, які співпрацюють з нею, дарують статус художника ілюзіоністам, які приховують свою убогість і порожнечу за хибним іконоборством.
Я кажу «хибним», оскільки пісуар Дюшана, принаймні, мав як гідність, провокаційність. У наш час художникам більше не потрібно виявляти талант та вміння — лише афектацію та скандальність, а їхні сміливі заяви є не чим іншим, як масками нової конформності.
Те, що спершу було революційним, тепер стало модним — проводженням часу, грою, кислотою, повільно роз'їдаючою мистецтво, перетворюючи його в виставу «Гран-Гіньоль».
Ця легковажність досягла у мистецтві тривожного розмаху. Зникнення будь-якої згоди про критерії естетичної цінності означає, що в цій сфері панує і ще довго пануватиме плутанина, адже тепер неможливо об'єктивно відрізнити талант від бездарності, красу від потворності, вічне від минущого. Ця плутанина перетворила світ мистецтва на карнавал, де справжні творці, вмілі ділки і шарлатани перемішуються між собою, так що часто важко відрізнити їх один від одного. Цей стан справ дозволяє кинути тривожний погляд на те, до чого може впасти культура в полоні у дешевого гедонізму, який жертвує всім заради розваги.
У музиці еквівалентом пісуара Марселя Дюшана, без сумніву, служить композиція гуру сучасної американської музики Джона Кейджа під назвою 4'33'', в якій піаніст, не торкаючись клавіш, сидить за фортепіано протягом чотирьох хвилин і тридцяти трьох секунд, а сам витвір складається із довільного шуму, створюваного здивованими чи роздратованими слухачами. Наміром композитора було усунути забобони щодо відмінностей цінності між звуком і шумом. Немає жодних сумнівів у тому, що він досяг успіху.
Політика вистави
У цивілізації вистави політика стала такою ж банальною, як література, кіно та живопис, а це означає, що рекламні слогани, кліше, випадкові факти та останні віяння моди займають місце, яке раніше було зарезервовано за ідеями, програмами та доктринами.
Якщо сучасні політики бажають залишатися популярними, вони повинні приділяти багато уваги жестам і зовнішньому вигляду, які набагато важливіші, ніж їх цінності, переконання і принципи.
Ретельно стежити за зморшками, залисинами, сивими волосками, розміром носа, білизною зубів та одягом для політиків так само, а може, й важливіше, ніж пояснювати свої програми. Поява в Єлисейському палаці моделі Карли Бруні як мадам Саркозі демонструє, що навіть Франція, країна, яка пишалася власною традицією політики як інтелектуального заняття, гри доктрин та ідей, не встояла і піддалася легковажності, що панує у всьому світі.
Карлос Фуентес назвав скороминущу сапатистську революцію в Чьяпасі першою «постмодерністською революцією» — визначення, доречне лише в тому випадку, якщо воно визначає рух як виключно уявлення, без будь-якого змісту чи значущості, поставлене експертом рекламних технік. Розмірковуючи про неї, Октавіо Пас дуже точно охарактеризував ефемерну природу дій (або, швидше, симулякрів) сучасних політиків:
«Цивілізація вистави жорстока. У глядачів немає пам'яті; з цієї причини їм також невластиві каяття та докори сумління. Вони з розкритими обіймами зустрічають будь-яку новизну. Вони швидко забувають і не моргнувши оком переходять від сцен смерті та руйнувань Війни в затоці до кривлянь і викрутасів Мадонни та Майкла Джексона. Воєначальникам і єпископам уготована та сама доля: на них усіх чекає безособовий і універсальний Великий Позіх, який є одночасно Апокаліпсисом і Судним днем товариства спектаклю».
Секс
Наша епоха стала свідком значних перетворень у сфері сексу завдяки послідовній лібералізації колишніх забобонів та релігійних табу, які обмежували сексуальну активність різними заборонами. У цій галузі західний світ досяг безперечного прогресу — свободи у виборі партнера, зменшення дискримінації жінок, а також геїв та інших секс-меншин, які поступово стали частиною суспільства, яке (іноді неохоче) починає визнавати за дорослими людьми право на сексуальну свободу. Але сексуальна емансипація також зробила сексуальний акт банальним: для багатьох, і в першу чергу для молодих поколінь, він став різновидом спорту або проведення часу, спільного заняття, не більш значущого, ніж відвідування спортзалу, танців або гри у футбол. Можливо, цей легковажний підхід до сексу — більш здоровий з погляду психологічної та емоційної рівноваги, але ми також маємо відзначити, що у нашому столітті з його сексуальною свободою не відбулося зменшення кількості сексуальних злочинів навіть у найрозвиненіших суспільствах. Скоріше навпаки: вона зросла.
«Легкий» секс— це секс без кохання та уваги, виключно інстинктивний і тваринний секс.
Він задовольняє біологічну потребу, але не збагачує чуттєве життя і не робить пари ближчими один до одного. Секс не звільняє від самотності, навпаки, як тільки нетривалий фізичний акт кохання закінчено, чоловіки та жінки повертаються до самотності з почуттям невдачі та розчарування.
Еротизм зник разом із критикою та високою культурою. Чому? Тому що еротизм, який перетворює сексуальний акт на витвір мистецтва, — це повна протилежність того легкого, швидкого, нерозбірливого сексу, який, хоч як це не парадоксально, є наслідком свободи, завойованої новим поколінням. Еротизм - це бунт проти норми, виклик встановленим звичаям; як такий він передбачає приватність та секретність. На увазі у всіх, перетворений на буденність, він втрачає в ціні і зникає, нездатний виконувати свою колишню роль перетворення сексуального акта на щось духовне і творче. Він стає порнографією — дешевою, низькою, вульгарною формою еротизму, що надихнула у минулому багату традицію художніх творів. Ці твори черпали натхнення з фантазій сексуального бажання і увійшли в історію, кинувши виклик політичному та моральному статусу-кво, допомогли у боротьбі за право на насолоду та облагородили тваринний інстинкт, перетворивши його на витвір мистецтва.
Журналістика
Як журналістика вплинула на цивілізацію вистави — чи опинилася під її впливом? Традиційний кордон, що відокремлював серйозну журналістику від жадібної до сенсацій жовтої журналістики, став розмитим і повним дірок, а подекуди взагалі зник. Адже один із наслідків перетворення розваги на головну цінність епохи — це переворот пріоритетів у сфері інформації: новини стають важливими чи другорядними не через економічну, політичну, культурну чи громадську цінність, а насамперед тому, що вони нові, незвичайні, скандальні та видовищні. Без будь-якого свідомого наміру сьогоднішня журналістика, слідуючи панівному культурному напрямку, прагне подавати інформацію в цікавій формі, що неминуче веде до того, що преса через плавну трансформацію своїх традиційних цілей стає приємною, несерйозною, поверховою та розважальною. А в крайніх випадках, коли інформації такого роду недостатньо, вона може бути створена штучно.
Не дивно, що видання, які мають широке коло читачів, — це не серйозні газети та журнали, зосереджені на правдивій та об'єктивній подачі новин, а скоріше глянсові журнали, які зі своїми мільйонами читачів є єдиним спростуванням того, що друковані видання відмирають і поступаються цифровим конкурентам. Ця аксіома правдива лише для преси, яка, пливучи проти течії, все ще намагається бути відповідальною та інформувати, а не розважати читача.
Перетворюючи інформацію на форму розваги, ми тим самим узаконюємо те, що раніше знаходило прихисток у маргінальних та майже підпільних виданнях: скандали, розголошення таємниць, плітки, порушення права на приватне життя та — у найгірших випадках — брехня та наклеп.
Немає найкращого способу розваги простих смертних, ніж грати на їх низьких спонуканнях.
Найпростіший шлях до цього – розголошувати секрети інших людей, особливо відомих, публічних постатей. Це гра, у яку сучасна журналістика грає без зазріння совісті, захищена правом свободу інформації. Хоча на цей рахунок існують закони, і іноді (дуже рідко) трапляються судові процеси та виносяться вироки покарання зловживань, подібна практика стала настільки поширеною, що приватність у сучасному світі зникла, і жоден куточок життя публічної людини не захищений від дослідження, розголошення та експлуатації заради вгамування спраги розваг, з якою газети, журнали та телепередачі повинні рахуватися, якщо вони хочуть вижити і не бути витісненими з ринку. Діючи таким чином, щоб задовільнити вимоги своєї публіки, преса, сама того не бажаючи, більше за інших сприяє формуванню цієї «несерйозної» цивілізації, яка наділила легковажність найвищим статусом, раніше займаним ідеями та творчістю.
В одній зі своїх останніх статей «Жодного співчуття для Інгрід та Клари» Томас Елой Мартінес висловив обурення з приводу того, як бульварна преса не давала проходу Інгрід Бетанкур і Кларі Рохас. Коли їх звільнили з шестирічного полону у ФАРК у джунглях Колумбії, преса тримала в облозі таких дурних і жорстоких питань, якось: чи зазнали вони зґвалтування, чи бачили, як ґвалтували інших полонених, чи намагалася Клара Рохас втопити дитину, котру вона нарожила від одного з партизанів.
«Така журналістика, — писав Томас Елой Мартинес, — насильно перетворює жертв на частину вистави, яка видається за необхідну інформацію, але чия едина функція — задовольнити збочену цікавість споживачів скандалу».
Його обурення було виправдано. Але він був неправий, думаючи, що «збочена цікавість споживачів скандалу» відноситься до меншості. Це зовсім не так: подібну цікавість відчуває величезна кількість людей, яких ми маємо на увазі, говорячи про «громадську думку». Ця жага до скандалу, сенсаційних подробиць і легковажності — саме те, що зумовлює культурний тон нашого часу і створює нагальну потребу, яку має задовольняти вся преса — від серйозних видань до найбезсовісніших і найскандальніших.
Ще одна річ, що розважає людей, — це катастрофи різних видів: від землетрусів і цунамі до серійних вбивств, особливо якщо вони містять елемент садизму чи сексуальних збочень. З цієї причини навіть найвідповідальніші видання сьогодні не можуть уникнути крові, трупів та педофілії на своїх сторінках.
Зрозуміло, будь-які узагальнення несправедливі, і ми не можемо помісти всіх однією мітлою. Деякі медіа намагаються протистояти тиску і не відмовлятися від традиційних принципів серйозності, об'єктивності, точності і прихильності до правди, навіть якщо це ризикує виявитися нудним і викликати у читачів Великий Позіх, про який говорив Октавіо Пас. Але сумна правда в тому, що жоден журнал, жодна газета чи телепрограма не може сьогодні вижити та зберегти публіку, повністю відкидаючи відмінні риси домінуючої культури. Зрозуміло, великі медіакорпорації — не просто флюгери, які встановлюють редакційну політику, моральні стандарти та пріоритети на підставі суспільних уподобань. Їхня функція також у тому, щоб вказувати напрямок, оцінювати, навчати та проясняти, де правда, а де брехня в запаморочливому вирі сучасного світу, яким захоплена їх публіка. Але, щоб виконувати цю функцію, вони повинні мати публіку. А газета чи передача, яка сьогодні не молиться біля вівтаря вистави, ризикує втратити публіку та звертатися виключно до привидів.
Журналістика не здатна наодинці змінити цивілізацію вистави, яку вона допомогла створити. Цей стан речей глибоко вкорінений у нашій культурі. Ми народжуємося, живемо і вмираємо з ним — ми, щасливі громадяни країн Заходу, де демократія, свобода, цінності, ідеї, книги та мистецтво надали нам одночасно привілей перетворення швидкоплинної розваги у вищу мету людського життя і право дивитися з цинізмом і зневагою на все нудне або тривожне, що нагадує нам, що життя — це не тільки розваги, а й драма, страждання, таємниця та розчарування.
