Харківський Діоген

Віталій Шевченко

Про Григорія Сковороду, його самобутній шлях та оригінальну творчу спадщину написано й розказано, відзнято та показано чимало.

Офіційно зневажений за життя, він полонив уяву мислителів, художників, кінематографістів, учених різних галузей знань. Свято бережуть пам'ять про Григорія Сковороду і в народі. З тим за два посмертних століття створено навдивовижу багатий і назагал цілісний образ людини, в чиїй особі органічно поєдналися слово і вчинок, мудрість і вірність їй, поетична вдача та музичний хист. Звичайно, кожний речник мимоволі і, як правило, з кращими намірами вносив щось своє в усвідомлення феномену та світовиду Григорія Сковороди. Так постать першого українського філософа оповилась ореолом слави й таємничості. Бувало й так, що, окрім суто індивідуальної та професіональної специфіки, на аналізі філософських, поетичних та життєвих засад Г. Сковороди позначились кон'юнктурні міркування ідеологічних улесників. Як наслідок, у сковородиністиці (особливо радянської доби) з'явилися праці сумнівного гатунку, через що пересічний читач іноді потрапляє в досить скрутну ситуацію, за якої строката гама дослідницьких викладів заступає головне: хто ж він, Григорій Сковорода? Чому його постать викликає не тільки доброзичливий інтерес, але й взаємозаперечні реакції? Які критерії мають слугувати мірилом оцінки філософського доробку Г. Сковороди? Або інакше: що ми маємо вкладати в зміст визначення «Григорій Сковорода - видатний український філософ»? Природна річ, дати вичерпні відповіді на ці запитайня в межах однієї статті заледве чи можливо. Тому завдання й мету пропонованого дослідження воліли б об'єднати довкола одного: виявити й розкрити широкий спектр часто суперечливих рецепцій, які може викликати тільки велика індивідуальність, якою й був Г. Сковорода. Для цього передусім покладатимемось на свідчення його сучасників, а також виповідання вчених першої постсковородинівської генерації, А шоб уникнути власних збочень у трактуванні особистості або творчості Г. Сковороди, візьмемо собі за правило вчитуватися в документи епохи, зіставляти їх, де це уявляється можливим, з автохарактеристиками - найдостовірнішими даними, за якими найкраще проглядаються його життєві побудження та філософський почерк, А для початку наведемо уривок із харківських вражень Михайла Ковалинського - улюбленого учня та душевного приятеля Григорія Сковороди, який в «Житії» зокрема писав: «Відмінний образ його думок, вчення, життя швидко привернули до нього увагу...тамошнього громадянства. Він одягався пристойно, але просто, поживу мав з трав, плодів та молочних приправ; вживав її увечері після заходу сонця; м'яса та риби не споживав не з причини суєвір'я, а з власної внутрішньої схильности; для сну виділяв не більше чотирьох годин на добу; вставав до світанку і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватись на чистому повітрі і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, м'якосердий, принижений перед всіма, балакучий, де несилуваний говорити, з усього виводив мораль, поштивий до будь-якого стану людей, відвідував хворих, розраджував засмучених, ділився останнім з незаможними, вибирав та любив друзів за їхнє серце, мав побожність без суєвір'я, вченість без пихи, поводження без улестивості».

Щоправда, ці авторитетні свідчення людини, яка добре знала й глибоко поважала Сковороду як свого наставника, не завадили М. Ковалинському відзначити, що він «любив серце Сковороди, але цурався його розуму, шанував життя, та не брав у голову-міркувань його; шанував доброчесність, та уникав його думок; бачив моральну чистоту та не впізнавав істини його розуму; прагнув би бути другом, та не учнем його». Звичайно, наведеннй вислів, автор якого всупереч закону житійного жанру вдається до критичного осмислення і навіть особистого відмежування від деяких поглядів Г. Сковороди, має неабияку вагу. Бо перед нами судження дуже близької людини; до того ж Михайло Ковалинський у пору написання «Житія» Сковороди мав зрілий вік та ґрунтовну європейську освіту, а й відтак розумівся на речах, про які говорив. Окрім того, не слід нехтувати щирості, чесності, ба й мужності М. Ковалинського, що не може не викликати особливої довіри до ним сказаного. А щоб тому пересвідчитися, спробуємо порівняти його відгук з оцінками ранніх мемуаристів Г. Сковороди. Першим із них був харківський поет В. Маслович, який у книжці про байку та байкарів від 1816 року писав про Г. Сковороду так: «Сковорода - стоїк, філософ, або Харківський Діоген, у жоднім часописі не уславлений, але все ж поважатиметься тими, що шанують добродійне та тверезе життя людей. Його розмови майже завжди були на взір притчі і становили собою приємну навчальну науку. Сковорода мав друзів, вони хотіли дарувати йому щось, але зрідка випадало здійснити своє бажання. Сковорода приймав деколи подарунки від приятелів, щоб тієї ж миті віддати убогим. Стоїк нічого не потребує. Розум його мав певний дотеп. Він досить залишив віршованих творів. Але тяжко відшукати їх. Не позбавлена вартости відома пісня його: «Всякому городу...», що співають тутешні сліпці, завжди певні того, що їм заплатять за неї. Але ця пісня зіпсована ними без жодного милосердя. Така доля всіх переказів».

Як бачимо, В. Маслович володів мінімумом інформації про Г. Сковороду, його згадка мало що додає до портрета людини, яку згодом назвуть українським мандрованим університетом. Схоже на те, що творчу уяву харківського віршописця живили народні перекази та й то вельми скупі. Принаймні, як доречно зазначив Д. Багалій, В. Маслович, пишучи про байки та байкарів, «зовсім не згадує про «Харківські байки» Сковороди, очевидно, не знаючи навіть про їхнє існування» .

У наступному 1817 році особистий знайомий Г. Сковороди, доктор філософії Густав Гесс де Кальве, видав статтю, яка значно збагатила дослідницькі уявлення про харківського Діогена, його вченість, добронравну вдачу, спосіб. Особливо цікавими й слушними є ті розповіді Гесс де Кальве, з яких вимальовується дивакувата вдача Г. Сковороди або просто наводяться маловідомі факти його біографії. Так, описуючи подорож Г. Сковороди за кордон у складі Токайської експедиції, Гесс де Кальве каже: «Він мандрував по Польщі, Прусії, Німеччині та Італії, куди товаришували йому недостатки та зречення усяких вигод, Рим відкрив його цікавості широке поле; з побожністю ходив він по цій класичній землі, що колись носила на собі Ціцерона, Сенеку і Катона. Тріумфальні Троянові ворота, обеліски на площі св. Петра, руїни теремів Каракали, словом, усі будинки цього світового володаря, так протилежні сучасним будинкам ченців, блазнів, шахраїв, фабрикантів макаронів та сиру, зробили на нашого циніка велике враження». Отже, якщо й погодитися з Г. Данилевським, що «Гесс де Кальве тут трохи заходить у хмари», то все-таки маємо цінну звістку. В іншому місці, а саме, відзначаючи простоту норову та скромність Г. Сковороди, Гесс де Кальве розповідає про таку красномовну пригоду: «Багато людей бажало познайомитися з ним. Одних спонукало до цього благородне почуття, інших - щоб з нього подивуватись, як з рідкісної людини, вважаючи, що філософи є родом орангутангів, яких показують за гроші. В Таган-розі жив Г.І. Ковалинський, вихованець Сковороди (брат М.І. Ковалинського). Щоб провідати його, вирушив наш мудрець у дорогу, в якій, як він сам казав, забарився більше року. Коли ж він прибув до Таганрога, то учень його зібрав багато гостей, з-поміж яких були і дуже знатні люди, що хотіли познайомитись зі Сковородою. Але той, будучи ворогом пишності, що такий натовп милостивців зібрався з нагоди його прибуття, відразу ж залишив кімнату, і, на загальну досаду, ніхто не міг його відшукати. Він заховавсь у повітці, де лежав у закритій кибитці аж доти, доки в будинку запанувала тиша». А що ця риса характеру давалася взнаки не раз, ще матимемо мож-ливість пересвідчитись. Водночас у багатому арсеналі подробиць, якими рясніє стаття Г. Гесс де Кальве, не важко знайти й такі, що можуть видатись хибними. Одна з них - твердження про те, що «Сковорода ніколи не знав ані хвороби, ані скрути, ані чужої помочі». Щоправда, знаючи, що в житті філософ і хворів, і бідував, і допомогу мав, не варто вживлювати побутові реалії з біографії Сковороди в соціальну матрицю суспільства і з того робити класові висновки. В протилежному випадку зігноруємо життєве кредо філософа, що відоме в різних варіаціях і наразі може бути представлене відповіддю Г. Сковороди на побажання свого доброго знайомого генерал-губернатора Євдокима Олексійовича Щербініна вступити до якогось визначеного стану: «Шановний пане, - мовив Сковорода, - світ схожий до театру: щоб грати в театрі з успіхом і заслуговувати похвалу, беруть ролі згідно зі своіми здібностями. В театрі хвалять дійові особи не за головні ролі, а за гарну гру взагалі. Я довго гадав про це й після довгих іспитів над собою побачив, що не можу грати в театрі світу жодної особи гарно, крім низької, простої, безтурботної, самотньої: я обібрав собі роль, взяв і задовольнився». Як пам'ятаємо, зі ще більшим категоризмом відхиляв Г. Сковорода пропозиції прийняти чернечий постриг і тим прислужитись Церкві. Прикметне, що при цьому філософом нехтувалися вмовляння близьких людей. До таких зараховуємо і Гервасія - душевного приятеля Г. Сковороди, на чиє прохання вступити до чернецтва він відповів досить-таки різко: «Хіба ви бажаєте, щоб я побільшив кількість фарисеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь м'яко і ченцюйте». А що Г.Сковорода був послідовний у цьому переконанні, засвідчує М. Ковалинський, який, переповідаючи цю історію, уточнює: «Гервасій переконував його милістю епіскопа, дружбою своєю, користю до Церкви, але Сковорода, непохитний духом і правилами, відповів йому: «дякую за милість, за дружбу, за хвалу, я не заслуговую нічого цього за неслухняність до вас...» і з тим відійшов, розірвавши стосунки назавжди.

Втім, повернемось до статті Г. Гесс де Кальве, в якій він немало потрудивсь, аби збагнути унікальність Г. Сковороди, і хоч припускався помилок у трактуванні Сквороди-містика, стоїка та людини, висновок його нам видасться точним: «Тверезість, чоловіколюбство й покірність долі та власній Мінерві, тобто розумові, були визначними рисами всіх його вчинків. Він умер спокійно, без помочі лікарів і з надією на майбутнє; всі, хто знав, шкодували за його втратою. Проста мурігова могила вкриває його кістки, але вона викликає більше поваги, ніж інший величезний пам'ятник. Він писав багато, й вірші його зробились народними піснями; твори його переховуються у різних осіб, і між ними є гарні поезії». Ще однією людиною, яка особисто знала Г. Сковороду і залишила про нього свої спогади, був українець швейцарського походження, відомий на Харківщині педагог і публіцист І. Вернет. Його оцінки тим більше важать, що належать німцю. А до носіїв цього менталітету, як і до українців, Сковорода ставився з пієтетом. Правда, деякої пікантності цьому визнанні надає той факт, що стосунки Г. Сковороди та І. Вернета не склались... якраз із цієї причини: «ця вийняткова прихильність (до німців - В. Ш.),- зауважував І. Вернет, - була причиною моєї з ним суперечки й незгоди під час першого з ним побачення; вона позбавила мене можливості познайомитися з ним ближче.хоч як того я бажав». Втім, невдале знайомство Г. Вернета з Г.Сковородою, якого, до речі, останній обізвав «чоловіком з бабським розумом та дамським секретарем», залишило відчутний слід у пам'яті молодого німця. Принаймні через кілька десятиліть він згадував свого кривдника такими словами: «Він був мужем мудрим та вченим, але вередливість, надмірне самолюбство, що не терпить жодного заперечення, сліпа покора, щоїї вимагав він від тих, хто слухав його, затьмарювали сяйво його хисту та зменшували користь, якої суспільство могло сподіватись від його здібностей. Він був необробленим коштовним каменем, що потребує руки вмілого майстра. Йому слід було б, за порадою Платона, який слова свої стосував до Ксенократа, частіше приносити жертву граціям. Справді, в небіжчика Сковороди не вистачало ані узглядення до чужих думок, ані терпіння, що так потрібно для винайдення істин та при освіті молоді. Смак його не був очищений, як це помітно з його творів. Він був за-пальчастий та пристрасний,занадто піддавався силі перших вражень, переходив від однієї надмірності до іншої, він любив та не-навидів без достатньої причини, а істина в його устах, не прикрита приємною заслоною лагідности, вибачливости та ласкавости, ображала того, до кого була звернена та не досягала ніколи мети, поставленої вчителем. Я не знаю,як він устиг запобігти в своїх учнів такої любові до себе. Може, страхом, пересудом чи силою звички? О, чи немає пак таємної причини, від мене захованої? Бо безкорисливість та цілковите віддалення Сковороди від багатства не зробилося, оскільки мені відомо, спадщиною жодного з панегіристів цього безсеребреника... Але однаково помиляються як ті, хто не віддає належної справедливости здібностям та знанням Сковороди, так і ті, хто порівнює його іноді з Ж.-Ж. Руссо, першим прозаїком цього століття: можна порівнювати їх хіба тільки в дивовижному та дикому пожитті, в безкорисливості, та в певного роду наріканнях і мізантропії. Правдивіше Сковорода займає місце поміж Діогеном та Кратесом... Діоген зі всіх грецьких народів одним-одних лише спартанців вважав за людей; Сковорода переважно любив українців та німців. Я був тоді ще молодим, -зізнається Вернет, - але вже міг помітити, що слава частенько підлягає затемненню, коли трапиться узнати ближче самий предмет. Зрештою, я шаную пам'ять Сковороди, благовію перед його чесністю та безкорисливістю; я не перестану величати похвалами його щирість та замилування до правди. Я шаную Сковороду та почуваю у себе нахил наслідувати його в дечому». Звичайно, перша ж думка, яка мимоволі відвідує читача цієї оповістки: чи то не спересердя писано? чи не надто вже суб'єктивно поставився німецький вихователь українського дворянства до Г. Сковороди,оцінки його вдачі та філософської спадщини? А щоб задовольнити цікавість і водночас не потрапити в полон домислів та нарікань із приводу критичної тональності наведеної цитати, покладемось на спостереження І. Снєгірьова - вченого, якому віддається заслуга створення першого наукового життєпису Г. Сковороди. Власне його дослідження, що побачило світ у 1823 році, є підсумком уже нами згадуваних праць і нічим оригінальним, навіть з уваги на повідомлення двох осіб, що його знали, не відрізняється. Принаймні таким здається нам загальний висновок дослідження, що повторює вже відомі риси характеру Г. Сковороди,як-от, «щиросердя, рішучість, безкористя, добрість, чесність, любов до природи, незалежність, відвертість, привередність, нетерпеливість» На розважну думку І. Снєгірьова, Г. Сковорода «жив більше для інших, ніж для себе, казав правду людям не вагаючись і вмер, не жалкуючи за мандрівницьким життям своїм, протягом якого був не більше, як учнем-учителем, що пильнує стояти обставинами своїми, твердо додержуватися наміченого ним собі правила, не скоритися загальному поглядові, коли він оддаляє нас од істини та доброчину».

Л-ра: Світло. – 1999. - № 3. – С. 45-47.