Поетична спадщина Г. Сковороди в контексті європейського бароко
Анатолій Градовський
Загальновизнано, що бароко належить до тих складних і багатогранних явищ культури, які не вкладаються в абсолютне, всеохоплююче визначення.
Більшість літературознавців бачить у бароко нову епоху, яка в історії людства прийшла на зміну Відродженню. Не зважаючи на асинхронність розвою (наприклад, в Австрії, Іспанії, Польщі, Україні часові межі цієї епохи зсунуті на середину ХVІІ – початок ХVІІІ ст.), загалом в Європі бароко охоплює період з кінця ХVІІ століття. Важко не погодитись з думкою В.І. Пахаренка, що впродовж двох століть бароко в Україні обумовило розквіт української культури, зокрема архітектури, літератури, освіти, а найяскравішим представником українського бароко стає Григорій Сковорода.
Отож, кілька спостережень і узагальнень стосовно задекларованої тези.
По-перше, у межах однієї культури прояви бароко помітні в усіх сферах матеріального та духовного життя суспільства від архітектури до теології (зв’язок цих останніх був особливо тісним). Існування в той самий період інших напрямів у літературі та мистецтві (зокрема, розквіт класицизму у Франції ХVІІ ст.) також не може бути серйозною перешкодою до розуміння бароко як самостійної епохи у розвитку людства, оскільки історичну епоху не можна зводити до одного художнього напряму або стилю.
Бароко стало епохою зміни світосприйняття, а з ним і концепції людини у митців та мислителів Європи. Погляди представників культури бароко на світобудову та місце людини в ній базувалися на переплетінні багатьох соціально-історичних факторів і на даних науки. На бароко позначились глибокі світоглядні зрушення кінця ХVІ – поч. ХVІІ ст., зумовлені відкриттями в астрономії, механіці, фізиці (Г. Галілей, Ньютон, Декарт, Лейбниць та ін.).
По-друге, прогрес наукової думки, особливо природознавства, дозволив людині по-новому оцінити своє становище в світі, зник замкнений антропоцентричний світ Відродження. Перед людиною бароко постала необхідність визначити своє місце у Безмежному Всесвіті.
Г. Сковорода слідом за європейськими митцями прагне збагнути найбільші з протиріч світобудови, про що свідчить, зокрема тематика метафізичної поезії епохи. Центральною її темою виступає конфлікт життя і смерті, який, розкладаючись на багато аспектів (швидкоплинність життя; протиставлення “цього” і “того” світів; крайній випадок – тлумачення життя як поступового вмирання), народжує достатню кількість мотивів та образів. Найбільш значими поміж них є вода, що тече, годинник, символіка пір року і, звичайно, притча про троянду. Остання ототожнюється з яскравим прикладом песимістичних настроїв епохи. Якщо швидке в’янення троянди сприймалося поетами Відродження як факт розумного світоустрою (див., наприклад, у Гарсіласо де ла Вега), то для авторів бароко (Кеведо, Гонгора, Феншоу, Герберта та ін.) це вже кричуща несправедливість, доказ нерозумності світу. Ось як змальовує це Кальдерон:
Ті, що були веселістю й красою,
Прокинувшись на досвідку зі сну,
Під ніч обернуться в печаль марну,
Заснуть, обняті тьмою льодяною.
Веселка, що карміну й злота грою На мить просяє далеч грозяну – Знак людського життя – все за одну – Єдину днину пролетить стрілою.
Для розквіту троянда чарівна Росте і розцвітає, щоб зів’яти Один бутон – колиска і труна.
Життя, як день, майне, коли з дитяти Стає дідусь, і вже пора вмирати;
Вік – що година, рік – що мить одна.
Однак, на тематику і особливо, на стилістику європейського літературного бароко загалом і українського зокрема, впливало прагнення не лише протилежності багатьох елементів світу, але і їх єдності.
Головним інструментом пізнання й відображення світу стає метафора. На думку Д.Наливайка, метафоричність можна вважати стильовою домінантою епохи й одним з яскравих проявів барокового універсалізму.
Для творчості Г.Сковороди (науковій і мистецькій) характерний основоположний символізм (В.Пахаренко). сама його думка про існування трьох світів – макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (Людини) і світу символів (Біблії), який стає ключем пізнання двох попередніх світів – глибоко символічний.
По-третє, змінився також погляд і на саму людину. Якщо в епоху відродження панував культ людини, що сприймалася як гармонійна та розумна істота, що є центром світу, то тепер в європейській культурі утверджувався погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра і зла, яка дає непередбачувані наслідки.
Філософи Г.Лейбниць, Д.Локк дійшли висновку, що людина поєднує в собі добро і зло, тонкий розум і темний безум, самообмеження і прагнення до розкоші і т.і. Ці узагальнення дають підстави визначити одну з провідних рис бароко – вагання між життєлюбством та аскетизмом.
Для Г. Сковороди, на моє переконання, подібна проблема не існувала.
Але і в його душі відбувалися внутрішні “бурі”, про що може свідчити хоча пісня 19 “Саду”, в якій автор зображає свій душевний стан:
Ах ты, тоска проклята! О докучлива печаль!
Грызешь меня из млада, как моль платье, как ржа сталь.
Ах ты, скука! Ах ты, мука! Люта мука!
Где ли пойду, все с тобою, везде всякий час!
Ты как рыба с водою, всегда возле нас.
Ах ты, скука! Ах ты, мука! Люта мука!
Але вірш завершується оптимістично, бажанням поета зламати настрій розпачу, перебороти свої страждання і вагання: “Прочь ты, скука! Прочь ты, мука! С дымом, с чадом!”.
Сумніви, суперечності, внутрішня дисгармонія забарвили європейську культуру трагічними почуваннями: розгубленість, трагічна роздвоєність між гуманістичними мріями та християнським благочестям, відчай від усвідомлення недосконалості людського буття. Та у творчості Г.Сковороди ці емоції відсутні, він не впадає у песимізм та зневіру, не втрачає високі гуманістичні ідеали. Письменник вірить у можливість подолання суперечностей, закладених в її гріховній природі. Г.Сковорода розмежовує життєві цінності на натуральні, породжені потребами тіла, і вищі, що задовольняють високі моральні прагнення.
Так у першій строфі пісні 17 “Саду”, “Блудница мир, сей темний свет”, тобто світ і те горе, яке панує в ньому, наводять на поета жах:
Видя жития сего я горе,
Кипящее, как Черное море,
Вихрем скорбей, напастей, бед.
Разслаб, ужаснулся, поблед,
О горе сущим в нем!
Мислитель доби бароко Блез Паскаль вважає, що в людській душі вирує постійна міжусобиця розуму та пристрасті, від чого вона постійно страждає, завжди її розривають суперечності.
Г.Сковорода проповідує культ сильної людини, яка зуміла перебороти в собі гординю, себелюбство: “Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божої волі і не може увійти в Царство Боже”.
Бароко на принципово новому рівні визначило два полюси духовного всесвіту, що з них одним була природа (в широкому розумінні), а другим Бог. У збірці Г.Сковороди “Сад божественних пісень” подані прекрасні зразки пейзажної лірики. Для цих замальовок характерне використання засобу психологічного паралелізму. Вони можуть сприйматися як відверте протистояння, але й неподільна єдність протилежностей. Вони сприяли пошуку відповідей та шляхи вирішення, створення нових філософських та мистецьких систем, виникнення нових і необхідну трансформацію старих жанрів і форм.
Для тогочасної людини існували два можливі шляхи вирішення проблеми – природа та Бог. Перший з них – безпосередня втеча до усамітнення за своїм Богом, що знайшло вияв у розквіті теології, у відродження духовних жанрів літератури, цікавості до готичного стилю у пластичних мистецтвах. Другий шлях також, зрештою, приводив до єднання з Богом, але був плутаним і тернистим – це був “шлях через світ”.
А в розумінні людей бароко, за висловом Д.Чижевського, “хто задовго залишався у світі, той лише заблукався в ньому”.
Цей мотив “блукань у світі”, як усвідомлення його складності, суперечливості, невлаштованості, а іноді і відвертої хаотичності, ворожості до людини, та все ж таки нероздільності з нею, а відтак необхідності збагнути його і спробувати відновити колишню гармонію, надихав практично всіх митців епохи. Це був час великої одіссеї духу. “Світ ловив мене, але не піймав”, – констатує Г. Сковорода.
У творчості Г. Сковороди звертає на себе увагу розмах задумів, широчінь обраних тем, наполегливі спроби змалювати світ цілком, з’ясувати його устрій. Шукачі інтелектуальних пригод серйозно розклади світобудову на елементи разом з Дж. Донном (поема “Анатомія Світу”), не дуже серйозно розглядали світ по частинам разом з епіграматистом Д. Братковським (зб. “Світ, розглянутий по частинам”), блукали у “Лабіринті світу” разом з П. Кальдероном або вивчали “Світ зсередини” разом з Ф. де Кеведо.
Розуміння світобудови як чогось надзвичайно складного, несталого вимагали адекватних засобів виразу. Не диво, що в літературі тих часів улюбленими образами-символами виступали не лише лабіринт чи ярмарок (мотив “блукань у світі”) або театр (мотив мінливості чи зрадливості, несправжності людського буття), але й старець Протей, чарівниця Цирцея, німфа Ехо. До речі, образ світу-театру сягає часів античності, беручи початок у творах Сенеки й Епіктета. Свій своєрідний і оригінальний театр створює, на мою думку, Г. Сковорода, подаючи діалогізовані філософські трактати, з актуальних проблем людського буття, яким успішно можна надати сценічного втілення.
Ці бодай штрихові окреслення наразі дають підстави стверджувати про типологічну спільність творчості Г. Сковороди і європейського бароко.
