Біографія Миколи Вороного
Микола Вороний народився 7 грудня 1871 року на Катеринославщині в сім’ї ремісника. По матері – з давнього роду Калачинських, що дав ректора Києво-Могилянської академії.
80-90-ті роки. Після навчання в Харківському (тут почав писати) і Ростовському реальному училищах продовжував освіту у Віденському та Львівському університетах. Зблизився з Франком.
1893 року увійшов до «Братства тарасівців», метою якого була політична самостійність України. Протягом 1897-1901 рр. колишній неофіційний редактор журналу «Зоря» і тимчасовий режисер театру «Руська бесіда» почав мандрівне життя актора українських труп. З 1910 р. працює в Києві в театрі Садовського, викладає в театральній школі. 1911-1913 рр. виходять збірки Вороного «Ліричні поезії» та «В сяйві мрій», книга «Театр і драма».
1920-1926 рр. Вороний перебував в емігації (Варшава, Львів). Повернувшись, учителював. 1929 року видав найповніше видання «Поезії».
7 червня 1938 року Микола Вороний був репресований і розстріляний після розстрілу сина поета Марка.
Поет-модерніст і городянин Микола Вороний, широко обізнаний із зарубіжним літературним набутком, не задовольнявся народницькими стереотипами та провінційно-ізольованим станом української літератури в Росії. Тому проголосив необхідність «хоч трохи наблизитись» до новітніх течій і напрямків західноєвропейського письменництва, піднести естетичний бік поезії. В заклику до потенційних українських авторів ним підготовлюваного альманаху «З-над хмар і долин» Вороний орієнтував їх на оригінальні твори з вільною ідеєю і сучасним змістом, зокрема філософським. Звичайно ж, той, хто писав «я Красу люблю... Як рідну Україну» («Краса!»), прагнув і витонченості художньої форми. Тож у теорії (рідше – на практиці) Вороний був за «чисте мистецтво», що в українських умовах залишалося неможливим. А на практиці він, патріот і громадянин, писав і про небо, і про землю, де «горенько Розляглось, як моренько, Через край...» («Горами, горами...»), про «рідний зневажений край» і його «бідний, окрадений люд» («Краю мій рідний!..»).
Розпочавши в 90-х роках запізніло-романтичними творами, Вороний із початком 900-х дав і «дистильовані» речі «чистої краси». Це, наприклад, рефлексія «Мавзолей» (1901) – психологічний самоаналіз духовного світу творця краси. За формою твір є поширеним порівнянням душі ліричного «я» (самого Вороного) з кришталевим Мавзолеєм, у якому весь його «скарб Мрій, звуків, фарб, Ідей». Також – із храмом, де горить незгасаючий жар Богині Красі й перебуває сама, де «з небуття Встає життя Таємниць». У цей храм – «Один входжу, і там служу Я сам». Цей мотив святої самотини поета, приреченого жити самому в царстві фантазій, успадковано з романтичної літератури (О. Пушкін, П. Куліш), про що нагадує епіграф із Гете: «Ввесь час пориватись до вищого буття».
Драматизм любовної теми в ліриці Вороного 1904-1910 рр. Пов’язується з тяжкими переживаннями, викликаними розривом із незабутньою дружиною Вірою Вербицькою, дочкою поета Миколи Вербицького. Поет виповів свої настрої в циклах «За брамою раю» (тут 20 віршів, як і в «жмутках» «Зів’ялого листя» Франка) та «Разок намиста» (9 творів). Артистична композиція ліричної трагедії включила зачинну «Присвяту» «згаслій зіроньці», вірші-гімни коханню («На скелі», «Хвиля», «Палімпсест»), де його життя в серці вподібнене рухові погожого моря, а образ коханої не стирається в душі, як напис на пергаменті.
Обожествлення коханої; пам’ять про минуле; муки любові, не втихаючі з плином років; ридання «безпритульного поета» і його молитва про чудо; бажання і неможливість порвати кайдани почуття; прагнення відродитися до життя, врешті відтворити «осіянням чистим, ясним» у піснях красу любого образу – такий діапазон і перебіг почуттів до «Finale»циклу. Новими його рисами було розмаїття самоототожнень (герой відчуває себе то рабом, божевільним, то пілігримом перед брамою святою), самобутня образність - пов’язана з маскарадом («Чорне доміно»), навалою музичних образів, у т.ч. приховано-відфольклорних, серед нічного міста («Скрипонька»), ритмічно-строфічні експерименти.
Як писав М. Вороний, «національний елемент був у мені завжди дуже сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія». Творчими його виявами стали піднесений марш «За Україну!» (1917) та поема «Євшан-зілля» (1899). Марш став маніфестацією волелюбних настроїв українства, що, порвавши ганебні царські пута, вийшло «з-під ярем і з тюрем» на вільний світ. Патріотичним пафосом сповнений цей вірш – присяга рідній неньці-Україні віддати в боротьбі за її державність «серця кров і любов», що є і святим наказом, рефреном – закликом до братів: «За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!».
«Євшан-зілля» - патріотичне висомистецьке опрацювання легенди з Іпатіївського літопису, до якого творчо звертались І. Франко, М. Чернявський, Л. Мосендз. У Вороного сюжет про половецького ханенка став матеріалом ідейно-естетичної трансформації. Поет надав йому композиційного обрамлення, пов’язав цим давноминулі події легенди зі своєю сучасністю. Чарівне євшан-зілля набулов поемі сили патріотичної пам’яті, самого духу, так потрібного українцям в усі часи. В безпосередньому звертанні автора до України (заключної частини обрамлення) саме й звучить ідея патріотичного збирання української сили, що допоможе й саму Вітчизну направити «на певний шлях».
Твори
Критика
