Микола Вороний
Григорій Костюк
Із неясних перших проявів і шукань кінця XIX ст., що почалися прозою Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського, поезією Лесі Українки, трохи згодом М. Вороного, П. Карманського та інших, склався той початковий, амальгамічний процес, що відомий в українській літературі під назвою модернізму чи декадентства. Але добу його чіткішої мистецької і сталевої кристалізації на критичному зламі XIX і XX ст. звикли пов’язувати з ім'ям Миколи Кіндратовича Вороного, 80-ліття якого українська громадськість ц. р. відзначає. Підставою цього стала дуже незначна подія: на початку 1901 р. в «Літературно-Науковому Віснику» М. Вороний, тоді ще молодий поет, видрукував свій лист-заклик до українських митців слова. В цьому листі він закликав молодих українських поетів розривати рішуче з старою «мужикофільською» народницькою поезією і ставати на шлях нової, символічної, тоді в письменстві модної, течії «Старі шабльони збивають з стежки наші молоді поетичні сили, — писав він, — і раз в поезію увійде нова течія, то освіжить, певно, і їх малі дарування чи таланти, і вони заспівають цікавіше... Любов (в широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи Бога) — це сфери символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти». Він закликав відійти від буденних громадянських поривів, піднестись до високості й поетичної уяви, до недосяжного, але завжди привабливого своєю таємничістю блакитного неба, що віками манить нас своєю незбагненністю, гасло «мистецтво для мистецтва» стає, мовляв, дороговказом нашої справжньої сучасної поезії.
На це і подібні інші явища реаґував гостро і дотепно охоронець народницьких і громадянських мотивів у поезії Сергій Єфремов у великому циклі статей «В шуканні нової краси». А з другого боку, Іван Франко, що геніяльно поєднував у своїй творчості і в теоретичних висловлюваннях принципи старого, сказати б, бальзаківського реалізму і модерних мистецьких напрямків. Він (Франко) реагував на ці виступи М. Вороного відомим своїм посланням («Миколо, мій друзяко давній, ідеалісте непоправний!»).
Саме через цей розголос і звикли історики літератури виступи Миколи Вороного вважати маніфестом українського модернізму, а його самого за одного з виразних основоположників української модерної поезії.
Правда, майже через півстоліття після цих голосних виступів М. Вороного, коли наша поезія пройшла три етапи свого мистецького стилевого розвитку, коли вже змінили себе в циклічному русі три покоління мистців українського слова, в ретроспективному погляді сучасного критика поетична діяльність і спадщина Миколи Вороного та його покоління дістає дещо відмінну оцінку і характеристику.
Поет другого покоління українського літературного процесу XX ст. (Євген Маланюк) має різко критичний погляд на Вороного — поета. Йому здається, що химерна, бантом в’язана краватка, розлогий комір блюзи, зневажливе пенсне і довге волосся повинні були підкреслювати у М. Вороного те, чого бракувало йому як поетові.
Другий наш сучасник, людина того ж покоління і не менш гострої вибагливости критик Віктор Домонтович у своєму фрагменті «Болотяна люкроза» (Календар Альманах на 1948 р.) про покоління Вороного писав: «Письменники-модерністи з ґенерації 90-900 років, що розриваючи з традиціями народництва в письменстві, модернізували українську літературу, були автодидакти. Письменники-самоуки, за освітою — недоуки. Ніхто з них не мав закінченої освіти, середньої або вищої...
Письменники цієї ґенерації культивували в собі зовнішність поетів і звичку до богемної безладности життя, але ніколи вони, за винятком Івана Франка, не виявляли жодного нахилу до вченої поезії як науки, до творчої дисциплінованости вчених. В своїй творчости вони покладались на натхнення».
В суті своїй, як психологічне окреслення певних рис першого покоління українських модерністів XX ст., такий погляд має тільки деяку рацію. Але, не зважаючи на його свідоме перебільшення і загострення, він в жодній мірі не є, як дехто думає, перекресленням позитивної ролі і Миколи Вороного, і його покоління в історичному процесі української поезії XX ст.
* * *
Він, як і О. Олесь, М. Філянський і Г. Чупринка та інші, як і молодомузівці, як і критики та поети «Української Хати», серед відсталого і дикого тогочасного українського поля, де протягом півстоліття плекались смаки зумисно простакуватої психологічно-селянської лірики, де під поняттям української нації розумілося тільки ідилічне село з круторогими волами, вишневими садами і вишиваними плахтами — раптом заговорили і мовою, і поняттями, і образами цілком відмінними від своїх попередників. В протилежність виключній селянськості минулого в нашій літературі запановує місто з усім складним плетивом свого психологічно-побутового життя.
Урбаністичні мотиви, міський пейзаж, образи людей модерного, роздертого суперечностями міста з надтріснутою психікою і мораллю щораз більше і більше опановують українську літературу. Рівночасно приходить в більшій масі новий міський читач і споживач українського письменства. Серед міської інтелігенції, серед фабричного робітництва закладаються товариства й гуртки, легальні і нелегальні, які в основу своєї праці кладуть українську соціяльну й національну дійсність, а українська література стає основним допоміжним засобом їхньої пропаґандивної і культурно-освітньої діяльности.
РУП (Революційна Українська Партія), а трохи пізніше УСДРП (Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія) були закономірними конечними явищами того бурхливого, неспокійного і шукаючого нових шляхів часу. В цілому це був новий, вищий, виразно промовистий етап становлення української нації доби передгроззя, першої революції 1905 року.
І саме одним з творців нової психіки модерного українства, своєю мистецькою творчістю, своїми мистецькими шуканнями, своєю орієнтацією на чисте мистецтво — був Микола Вороний. І цього від нього не можуть відібрати жодні критично наставлені переоцінщики минулого.
Можливо, творчість М. Вороного не того гарту і не тієї проби, що витримує століття. Можливо, що не кожного сучасного читача вона вже хвилює і зворушує. Але як масштабне явище своєї доби поезія Вороного зіграла свою велику ролю. Творчість М. Вороного (як і багатьох його сучасників — О. Олеся, М. Філянського. майже всіх молодомузівців і хатян), безумовно, в українській дійсності визначає якоюсь мірою ту потужну течію в світовій літературі, що має вже канонізовану назву символізму. Але, як я вже колись зазначав у статті про О. Олеся, український символізм народжувався, формувався і мистецьки діяв у специфічних умовах національно-суспільного буття українського народу. Ці специфічні умови української дійсности продиктували дещо відмінний від світового, а зокрема російського символізму, шлях і поетичне наставлення нашому поетові. Проблема державности, безперервна боротьба українського народу за свою повну і всебічну національну і соціяльну волю були всепроймаючими і всевизначаючими в українській дійсности. Саме це накладало своє тавро, свою специфіку на нашу поезію того часу. Саме цю ідею чистого, абстрактно-космополітичного і містико-філософічного мистецтва, як це, скажімо, мало місце в російських символістів, робило в українській дійсности неможливою і нереальною. Українські символісти, а в першу чергу М. Вороний, попри всі свої деклярації про «мистецтво для мистецтва», попри всі свої кпини з поезії ветеринарів і аґрономів, попри агресивне відштовхування від суспільних, злободенних мотивів, по суті ніколи від них не відходили і не могли відійти. їхнє «мистецтво для мистецтва» в результаті практики перетворювалось на «мистецтво — це служіння народу», це «страждання з народом», це «обов’язок перед народом».
* * *
Микола Вороний, переживши період тяжкої ностальгії, 1926 року повернувся з еміґрації. До цього його заохотили, очевидно, ті великі творчі і культурні перспективи, які мало перше пореволюційне десятиліття. Для нас, тодішньої студентської молоді, це була велика і підбадьорююча дух надія. Ім’я заслуженого і відомого поета, що повертається до нас і починає працювати серед нас, додавало нам сил і віри в перемогу української правди й ідеї.
Добре пригадую собі, як два роки пізніше — 1928 р., в Києві в Будинку Освіти на Думській площі відсвяткував він свій, здається, 35-літній ювілей літературної діяльности. Тоді я вперше побачив М. Вороного. Ще було і «зневажливе пенсне», і грайливий, квіткою чорного кольору розлогий бант замість краватки на білому фоні сорочки, і рештки граційної ходи леопарда і колись буйного, а тепер поріділого і посивілого волосся. Скромно й інтимно відзначали цей ювілей читачі і друзі поета.
Вірші ювілянта деклямував Гнат Юра. Привітань було багато, але одно мені врізалось у пам’ять. Це привітання Г. Юри. Він пригадав, як під час 25-літнього ювілею Вороного 1918 чи 1919 р. вітав головний отаман С. Петлюра такими словами: «Як головний отаман війська Української Народної Республіки вітаю Вас як головного отамана української поезії».
Не знаю, чи це відповідає правді. Можливо, що в цих пригадуваннях була доза іронії. Але авдиторія, а зокрема ми, тодішня молодь, сприймали це поважно і шанобливо. Бо цими словами піднеслася серпанкова заслона не зовсім ясного і романтичного минулого, в якому ювілянт, очевидно, відогравав не останню ролю.
Вдруге і востаннє я бачив М. Вороного напередодні страшного і фатального для української літератури 1933 року. Це було в Харкові, в їдальні будинку літератури ім. В. Блакитного на Каплунівській вулиці, — де обов’язково бували всі як місцеві, столичні, так і приїжджі літератори. За одним із столиків сиділи мій знайомий О. Кундзіч і Микола Вороний. Вони були кияни, приїжджі. Тому, очевидно, почуття регіональної спільноти їх тут пов'язувало, а іскриста пляшка на столі надала їм, не зважаючи на солідну різницю віку, дружньої і щирої веселости. Я радо познайомився з поетом, що переживав тоді свої виразні присмерки творчого життя. За час свого підрадянського існування він нічого не написав. Було ясно, що творчо він остаточно викінчений, а психологічно і ідейно ізольований від живої дійсности. Я саме тоді закінчував досить велику (понад 10 друкованих аркушів) історико-літературну працю «Нариси з історії українського модернізму», яка, хоч і була доведена до кінця, загинула в трагічні для мене роки (1933-1935). Миколі Вороному там був присвячений досить ґрунтовний розділ. Я про нього зібрав чимало літературних і біографічних першоджерельних відомостей. Мав я чимало фактів про його перебування на еміграції у Львові і Відні. Про його дружбу з Франком, М.Коцюбинським та ін., про його студії на філософічному відділі Львівського і Віденського університетів, про його зв’язки з тодішнім віденським літературним середовищем, пов’язаним з ім’ям відомого новеліста імпресіоністичного напрямку — Альтенбергом, про його досить значні контакти з відомим тоді політичним діячем Адлером і багато подібних.
Збуджений усіма цими фактами і зустрівшись з самим носієм цих фактів, я в цілком добрій волі й намірах, розмовляючи, звернувся до нього з такою думкою:
Миколо Кіндратовичу, наскільки мені довелося довідатися, Ви за своє життя мали надзвичайно багато цікавих зустрічей і розмов з людьми, що своєю діяльністю залишили культурний слід на довгі роки. Ви були свідком і учасником дуже цікавих і непроминальних процесів і зламних етапів у нашому літературному житті. Чому б Вам не взятися і не написати спогадів про все це? Я, студіюючи зараз цей відтинок нашої історії, дуже гостро відчуваю цілковиту відсутність саме цікавої, глибокої і авторитетної мемуаристики. Справді, Миколо Кіндратовичу, треба Вам узятися за це і то якнайшвидше. — Я сподівався, що це зворушить М. Вороного, і він, якщо не пообіцяє відразу взятися за спогади, то принаймні визнає, що дійсно такі спогади дуже потрібні. Натомість Микола Кіндратович на мить застиг на своєму місці, проштрихнув мене, як мізерного хробака, наскрізь своїм зневажливим поглядом, почервонів, очевидно, від внутрішнього обурення і ображеним голосом промовив:
—То ви що, вважаєте, що я вже поезії писати не здібний? Тому ви намовляєте мене братися за спогади? Ні, вибачте, — гордо піднявши голову і труснувши рештками колись буйного волосся, закінчив він. — Я ще поезії писати можу! І напишу. Про них ще заговорить критика. А на спогади я ще маю час!
Я був приголомшений і знищений такою поставою заслуженого поета. Я мав почуття школяра, якого учитель упіймав на чомусь дуже дурному. Я пробував якось з честю вийти із цього становища. Але мені, здається, зовсім це не вдалося. А збоку сидів чи не найтонший спостережник людського характеру, обличчя, психіки і злорадно своїм шрамистим, з ознаками жовтачки обличчям посміхався О. Кундзіч.
Через дуже короткий час події завертілись смертоносно. Син Миколи Вороного Марко, цікавий і зовсім відмінний від батька поет, був заарештований і засуджений в справі «націоналістичної, терористичної групи М. Зерова» на 8 років концтабору. Самого ж Миколу Вороного, старого ветерана нашої поезії, НКВД вхопило й, не зважаючи на старість, адміністративним порядком вислало далеко за межі України. Там він, за непевними відомостями, дуже швидко втративши останнє здоров'я, помер.
А як шкода, що тоді, коли я так нефортунно з ним розмовляв про спогади, він ще жив оманою нових творчих можливостей і зневажливо зігнорував моє побажання. В результаті ми не маємо ані нових останніх поезій, ані, можливо, цікавих спогадів одного з видатних поетів раннього українського модернізму.
«Сучасна Україна», Мюнхен, ч. 25, 23 грудня 1951, ст. З, 4.
Л-ра: Урок української. – 2003. - № 10. – С.51-53.
Твори
Критика
