Микола Вороний — поет, перекладач, публіцист
Вервес Г.
Цього року минає сторіччя з дня народження Миколи Вороного, перекладача «Інтернаціоналу» на українську мову, талановитого поета і публіциста, ім’я якого тісно зв’язане з українським літературним і громадським життям кінця XIX — початку XX ст.
Вороний — постать суперечлива і складна; для характеристики його діяльності універсальної формули не знайдеш: у його творчій біографії періоди піднесення змінюються періодами занепаду і зневіри. Так, інтерес до робітничого руху в Росії й Австрії, захоплення революційним демократизмом Шевченка та Франка, навіть економічним ученням Маркса чергуються у Вороного із зацікавленням «естетичним стражданням» Верлена, пантеїзмом Шеллінга, індивідуалізмом російських та французьких символістів. Це співіснування різних тенденцій, постійне намагання стати «по той бік добра і зла», знайти якусь «третю» позицію у гострій соціальній боротьбі на барикадах, давня спроба примирити ідеалізм з матеріалізмом, а в художній практиці реалізм із символізмом, «чисте мистецтво» із «служінням громаді», «естетику страждання» з епікуреїзмом, негативно вплинуло на діяльність Вороного.
Суть справи полягає насамперед у проміжному становищі дрібнобуржуазної інтелігенції, до якої належав Вороний, у відсутності в нього цілісного світогляду, в нерозумінні ним провідних, зв’язаних з марксизмом і робітничим рухом суспільних проблем епохи. Чимало тут залежало і від індивідуального психічного складу поета, обставин його мандрівного життя («акторського розгойданого побуту»), вибухів ностальгії, а також різних емоційних змін, таких характерних для його вдачі.
Трагедія Вороного полягала у штучному роздвоєнні його особистості, в «регламентації» функцій поета і громадянина:
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони.
Вороному здавалося, що творчість — це вслуховування в «музику сфер», нейтральне, безстороннє спостереження життя «в палацах і халупах». Громадянське життя — це і суспільна боротьба, і протести проти соціального й національного гноблення, і культурно-освітня діяльність, це, нарешті, і прозаїчні, сповнені мук пошуки кусня хліба.
Вороний стихійно, саме як поет, тягся до підпілля, до прогресивних організацій, а ота регламентація, відсутність чіткого світогляду закидала його то до народовців, то до дрібнобуржуазних націоналістичних партій і товариств. На щастя, Вороний дуже часто забував про цю «регламентовану роздвоєність» поета й людини, йшов назустріч загальнодемократичним покликам епохи і тоді творив справжню поезію, відображаючи в ній провідні риси часу.
Особливо яскраво впливи передової громадської думки і літератури (Т. Шевченка, М. Некрасова, М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки) виявились у другій половині 90-х років, коли Вороний співробітничав з Франком у найпередовішому українському журналі свого часу «Житє і слово», брав участь у редагуванні часописів «Громадський голос», «Зоря», постійно інформував про громадське і літературне життя Росії, був режисером театру «Руська бесіда». Щоправда, акторське життя в Галичині, а потім на Україні і в Росії, відірвало Вороного від цих позитивних впливів на початку 900-х років. Коли з далекого Катеринодара він почав ратувати за «чисте мистецтво», Франка, як відомо, засмутила ця агітація.
Вороний «перший проголосив естетичні гасла модернізму в українській літературі, щоб у творах своїх великою мірою заперечити їх», знайшов у собі сили відчути свіжий подих революції 1905 р., а потім революційного піднесення напередодні першої світової війни. У період постійного життя в Києві з 1910 р. він зміг видати перші збірки своїх віршів («Ліричні поезії», 1911; «В сяйві мрій», 1913) і відомі свої праці про театр і драматургію. Вороний сприйняв буржуазно-демократичні гасла Лютневої революції 1917 р., яка захопила його своїм масовим ентузіазмом. Зробити ще один рішучий крок — зрозуміти і сприйняти перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні він не зміг і тому пішов за течією — разом з «патріотичним Бедламом» на еміграцію. Зв’язки з націоналістичними колами, а також важкі обставини особистого життя призвели до того, що 1920 р. Вороний опинивсь у буржуазній Польщі, щоправда, тримаючись осторонь антирадянської метушні націоналістів. 1926 р. Вороний, як відомо, повернувся на Радянську Україну. Помер він 1942 р.
У творчій біографії Вороного важко визначити якісь періоди. Скоріше можна говорити про перевагу тих чи інших тенденцій, про певні цикли творів, про домінуючі настрої і пошуки. Вірші його з художнього погляду нерівні; за численними поїздками він не мав часу на їх удосконалення і доробку, тим більше, що й тогочасна поетична декадентська мода найчастіше вимагала передачі почуттів і збуджень «даного моменту». Так з’явилися, скажімо, сонети коханій жінці, написані тут же, на прогулянці, «на корі берези, експромтом», вірші до альбома, поздоровлення на новий рік, на згадку про випадкову зустріч і т. д. Ось чому поетова публіцистика, яка відзначається вдумливістю і глибиною аналізу, часто примушує поставити запитання: а чи не був Вороний — історик і теоретик мистецтва та театру, Вороний-публіцист сильніший за Вороного-поета? У всякому разі, в його поетичному доробку є більше прохідних речей, що не витримали випробування часом, ніж у його публіцистиці.
У спадщині Вороного помітне місце посідає патріотична і соціальна лірика, творена в різні роки під впливом суспільно-політичних подій, традицій української революційної, реалістичної літератури. Ці твори написані або безпосередньо під враженням якихось важливих подій, що мали політичне забарвлення («Марусі Вітровій», 1897; «На Тарасовій панахиді», 1911), або ж були виявом протесту проти національного гноблення українського народу («Євшан-зілля», 1899; «Серце музики», 1912) чи трагічним зойком в умовах політичної задухи («Осокорі», 1903; «Краю мій рідний», 1908; «Лемент», 1905), або ж спалахом благородного обурення боягузливістю буржуазної інтелігенції, її дворушництвом і зрадою інтересів уярмленого народу («Молодий патріот», 1902).
Значною мірою цю лірику, що по-своєму передає характерні прикмети суспільної атмосфери кінця XIX — початку XX ст., випереджає або ж ілюструє публіцистика на сторінках журналу «Житє і слово», в якій Вороний засвідчив свою еволюцію від пізнього народництва через драгоманівський утопічний соціалізм до соціал-демократичної ідеології (в її австрійському націонал-реформістському забарвленні). Характерно, що в статтях «Вісті з Росії», «Не щебечи, соловейку!» Вороний виявляє певну чутливість до суспільно-політичного руху в Росії, до різних партій та угруповань, може, навіть інтуїтивно виділяє ті, які дотримуються марксистських поглядів й орієнтуються на робітничий клас. Нас не може не цікавити ось ця його характеристика діяльності революційних гуртків у Росії в середині 90-х років, ще до виникнення ленінського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу»: «Даремно намагалась купка недобитків-народовольців приєднати до себе свіжих робітників, викликати в громаді співчуття до своєї діяльності — їх гасла вже стратили свою популярність, їх поклики губились безслідно, не знаходячи відгомону... Але тим часом, як заважувата більшість громади мирилась з долею вола, що, тягаючи день у день ярмо, привикає до нього як до чогось конче потрібного, інтелігентна меншість, що звичайно являється опозиційною силою, не могла годитись з таким станом речей і звернула всю свою увагу на винайдення засобів боротьби з цим. Сферою пропаганди вона обібрала тепер верстви фабрично-робітницькі, перенісши таким робом свою діяльність виключно на більші міста». Варте уваги і те, що Вороний вважав за першочергове завдання українських революціонерів — єднатися із загальноросійським визвольним рухом, «виступити спільно з іншими революційними елементами Росії для виборення політичної волі». Досить прочитати вірш «Марусі Вітровій», аби переконатись, що ці положення безпосередньо перегукуються з поезією Вороного.
Уже з перших віршів поета постає перед читачем образ знедоленого краю, уярмленої царизмом вітчизни, скутої духовно і фізично трудової людини. Голод і жах, стогін і плач не дають спокою поетові. Але це відчай і неспокій поета-індивідуаліста. В болісних пошуках виходу минають роки. Він бачить, як окремі сміливі одинаки, що намагаються особистим прикладом запалити народ на боротьбу, трагічно гинуть. Не маючи орлиної відваги Лесі Українки, її могутньої віри в народ, великої ненависті і гніву Франка, Вороний, замість поклику до бою, безнадійно опускав руки («умів лише ридать») або втікав у світ ілюзій. Як типовий представник тогочасної буржуазно-ліберальної інтелігенції, що не пов’язала органічно своєї долі з визвольними прагненнями народу і через те опинилася на ідейному бездоріжжі, він, у кращому разі, був здатний відтворити трагедію дрібнобуржуазного інтелігента в умовах конання царського деспотизму.
Поет болісно пережив національний гніт, часом національному питанню віддавав перевагу перед усіма іншими проблемами життя народу. «Національний елемент, — писав він, — був у мені завжди дуже сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія. Тому й не дивно, що, незважаючи на свої революційні настрої (в яких я теж найперше шукав поезії), я раз у раз горнувся до різних націоналістичних українських організацій». Мабуть, чи не звідси у Вороного гасла «вільної школи й трибуни», «культурного гетьманування», «свободи великого діла», «праці для народу і краю», «повороту з чужини додому» (з цього погляду його поема «Євшан-зілля» багато в чому автобіографічна). Але звідси ж і досить критичне ставлення до всіх цих псевдопатріотів, безбатченків, що метушилися навколо «справи народної», «справи української», — їх Вороний мав змогу добре вивчити. Над димом від кадильниць на честь «батька Тараса» чужою витає «тінь Кобзарева в терновім вінці». «Занедбали й те, що мали, землячки кохані, славних прадідів великих правнуки погані!» — читаємо у вірші «Привид», де, можливо, найяскравіше відбилися складні стосунки поета з буржуазно-націоналістичними «коханими землячками».
І хоч Вороний далеко не завжди відрізняв патріотизм від національної обмеженості і націоналізму, він усе-таки мав мужність з демократичних позицій тверезо оцінювати і «молодих» і «старих патріотів» — «мерців», серця яких були холодні й до народу, і до уярмленої України. Коли читаєш ці вірші, в уяві не раз постають сатиричні образи Франка, передусім з вірша «Сідоглавому». Зрада, провокації, космополітизм, обпльовування найбільших національних здобутків, фальшивий «патріотичний» пафос і підкуп — ось найтиповіші риси цих «патріотів». Вороний знав їх уже в період реакції після 1905 р., а безпосередньо «в дії» зустрівся в еміграції. Саме тоді він написав сатиричний твір «Хам і Кат» з підзаголовком: «Вірним слугам імперіалізму — присвячую». Зрештою, в сатиричних образах поета можна побачити і типові риси сучасних гендлярів з мюнхенських і нью-йоркських смітників — продажність, маскування «патріотичною ідеєю», тупість і аморальність:
Рідну мову любить — страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи.
Серце хай йому пусте,
Хай всім буде ідіотом,
Він уславився проте
Українським патріотом
Сатира поетова торкалася не лише справи «власної», «хатньої». Його цікавили загальноросійські проблеми часів царювання останнього з Романових, обурювало фарисейство буржуазних партій, їх прислужництво і блискавична переорієнтація. Його оточували в період столипінської реакції живі трупи, які були ще здатні рухатись по кар’єристських сходах, душити все живе і мисляче;
Ось дикий феодал — тепер капіталіст,
Ось давній фарисей — в професорському стані,
Ось лікар-поліцай, ось парій-журналіст —
Такі ж зажерливі, ненависні, погані!
І всі кричать вони про рівність між людьми,
Про поступ світовий, що дасть їм кращу долю,
І давлять разом з тим під тягарем тюрми
Все те, що має дух і незалежну волю!
Але виходу поет не бачив. Може, в найщирішій сповіді, у циклі «Осокорі», передаючи трагедію людей свого соціального середовища, яких терзали «зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо»? і «куди»?, поет змалював мертву пустку, де годі знайти живу людину. Треба було дійти до крайньої межі відчаю, щоб написати сповнені пекучого болю й скорботи рядки:
Вгамуйся, серце! годі, схаменися...
Та ні, вже з уст зірвалися слова:
«Гей-гей! чи є хто в лузі — озовися!
Чи є де в світі ще душа жива?
Гей, люди! де ви? Чи перевелися,
Чи вас пожерла пустка світова?!
Рятуйте! пробі!.. Ось я тут конаю...
Життя, життя — чи пекла, а чи раю!..».
До громадських тривог і суспільного бездоріжжя долучалися невдачі особистого життя. Після розлучення з дружиною, яку поет кохав, потяглися довгі, тривожні роки на грані життя і смерті — аж до спроб накласти на себе руки. За таких умов з’явилися ліричні щоденники Вороного «За брамою раю» і «Разок намиста», які силою безпосереднього чуття і щирості у розкритті трагедії нерозділеного кохання нагадують «Зів’яле листя» Івана Франка. Зрештою, Вороний не раз сам наштовхує читача на думку, що саме цей шедевр любовної лірики служив йому за взірець (образам-аналогіям у посвяті — «цвіту зів’ялому, листу опалому» співзвучні назви окремих віршів, аналогічний ритміко-мелодичний малюнок). Однак, якщо у Франка при всьому суб’єктивно-ліричному забарвленні теми помічаємо прагнення показати трагедію одинака як наслідок об’єктивних умов, а складні людські почуття — як вияв виняткових, але конкретно-життєвих обставин, то у Вороного власний біль душі перетворюється на вселюдську скорботу, стає виразом надуманої філософії страждання-краси. У таких віршах любов стає балакучою, умоглядною, а щире почуття підмінюється театральним жестом і позою. І коли ліричний герой заявляє: «проте кохав, кохав до божевілля...» і на доказ цього признається, що «ківшами сліз» він «жаль свій заливав», — йому перестаєш вірити. Щоправда, мотиви розслаблення, якоїсь духовної кволості, що панують не тільки у циклах, а й у таких віршах, як «Тіні», «Вечірні акорди», «Лілеї», інколи змінюються оптимістичною вірою у завтрашній день, у життя, сонце, радість і боротьбу:
Кров кипить... Ставай на прю!
Хто відважний? хто завзятий?
Згинь же, вороже проклятий!
Я бажанням жить горю!
Пояснюючи похмуру тональність своїх творів, Вороний, між іншим, зазначав': «І хоч песимізм і елементи занепадництва займали в моїй творчості досить поважне місце, але головною базою її все-таки був оптимістичний бадьорий світогляд». Оптимізм поета яскраво виступає у віршах патріотичного циклу і поезіях, перейнятих гедонізмом еллінського забарвлення («Епіталама», «Хмари-сестри», «Хмари», «Під Новий рік», «Гей, хто має міць!»), а також у творах, де пантеїзм своєрідно переплітається з льотом фантазії у безмірність, творах, у яких розкриваються необмежені можливості поривань до краси, світла, осягання космосу («Сонячні хвилини»). А хіба поезія «Ікар» (1902), пізніше присвячена видатному конструктору Л. Мацієвичу, не зрозуміла нашому сучасникові?
Вороний не раз афішував свою закоханість у красу, причому, визначаючи міру цієї любові, порівнював її з найдорожчим:
Мій друже, я Красу люблю...
Як рідну Україну.
Що таке Краса, в якій залежності перебуває вона від модерністських захоплень Вороного, чи взагалі правомірно ставити питання про автора як про типового поета-декадента?
Готуючи 1901 р. альманах «З-над хмар і з долин» (вийшов 1903 р. в Одесі), Вороний звернувся через «Літературно-науковий вісник» до письменників з проханням надсилати свої твори, які б відзначалися філософською глибиною, високою художністю «європеїзмом» (без побутово-етнографічних рис), а крім того, безтенденційністю, байдужістю до суперечливої дійсності, аполітичністю.; «Бажало б ся творів... де було б хоч трішки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибинною таємничістю».
Крім відкритого листа в «Літературно-науковий вісник», Вороний надіслав особисті листи багатьом українським письменникам, у яких висловлював такі аргументи на користь «нової штуки»: «увагу хочемо звернути виключно на естетичний бік видання, наблизивши його хоч почасти до новітніх течій у напрямі європейської літератури», «хочемо уникати творів грубо-реалістичних з щоденного життя, а натомість бажаємо трошки філософії (пантеїстичної, метафізичної, містичної навіть)»; «...спокою треба, відпочинку для стражденої, зневіреної душі сучасного інтелігента»; «...реалізм вважаю складовою частиною штуки, а не її цілістю. Грубого реалізму не визнаю (терпіти не можу «Тюремних сонетів» Франка, але закоханий в його «Зів’ялім листі»)». А поряд з цим: «Штука чиста без ідеї не може бути — вона з нею складає одне ціле. Тенденція без штуки буває, звичайно, і з нею разом укупі не може бути. Між ідеєю і тенденцією (передвзятістю) лежить величезна різниця. От проти псевдоштуки, чи штуки тенденційної проти римованої прози я й виголосив свою девізу»; «поезії з патріотичними вигуками та покликами, з не в міру солодким щебетанням та сентиментальним зітханням... поробились такими нудними шаблончиками, що годні скоріш відвернути від української поезії, ніж зацікавити нею»).
Як відомо, до альманаху надіслали свої матеріали й далекі від занепадництва письменники — І. Франко, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, І. Нечуй-Левицький, Д. Мордовцев, М. Старицький, Б. Грінченко, В. Самійленко, О. Маковей, Н. Кобринська — отже, чисто «модерністичного» акорду так і не вийшло. Але річ у тому, що Вороний, з одного боку, сигналізував про нові тенденції в письменстві, вказав на провідні риси явища, яке значною мірою було реакцією на банальні постулати народницької літератури. Це було те «раціональне зерно» програми, яке привабило до альманаху різних за своїми ідейно-естетичними позиціями письменників.
Але, з другого боку, в своїй основі, в конкретних умовах суспільно-політичної боротьби гасла Вороного мали антиреалістичне спрямування, вони відвертали літературу від участі в боротьбі народу за своє визволення, націлювали її на манівці європейського буржуазного декадансу.
Як справедливо зауважував О.І. Білецький, тут устами Вороного «говорить інтелігент буржуазного типу, що хоче втекти від реального життя, від боротьби в світ містики й фантазії».
В умовах революційного передгроззя гасла Вороного, за твердженнями сучасників, «на Наддніпрянській Україні не стали популярними», до них зверталися в Галичині «молодомузівці», для яких Вороний був незаперечним авторитетом, еталоном «європеїзму», «найвидатнішим майстром поетичної мови», але це ще нічого не говорить про його суб’єктивне ставлення до їхньої занепадницької творчості. Що ж до російської літератури кінця XIX — початку XX ст. — символізм, імпресіонізм, акмеїзм, — то тут, справді, помічаємо чимало і розходжень і зближень. Чіткістю метрів, прозорістю стилю, раціоналізмом, певним смакуванням міщанського побуту, гонитвою за насолодою, культом абстрактної, відірваної від народного мистецтва краси (чим особливо відзначаються його окремі вірші початку XX ст.) Вороний, може, найбільше перегукується з акмеїстами, хоч у нього нема ні їхнього примирення з дійсністю, ні байдужості до громадсько-політичних проблем. Риси, якими він нагадує акмеїстів,ь— це скоріше наслідок тієї безпосередньої традиції імпресіонізму і раннього символізму, що впливала і на них, і на Вороного. Помічаємо тут і моменталізм, фіксацію даного стану людини, особливо любовного екстазу (оте «пить вино минут» М. Лохвицької), і неокласицистичне замилування античністю. Як і російські поети (І. Анненський, К. Фофанов, Ф. Сологуб), Вороний дуже часто використовує мотиви сну, фантазії, ірреального вимріяного світу (відвідини «феї снів і краси», він сам себе не раз називає «поетом сновійним»), Замість чіткості образів, в його віршах виступають напівтіні, якість невиразні силуети; «туманный мир тускнеющих эмалей, мир контуров и спутанных теней» був відомий не тільки Брюсову, а й Вороному (вірш «Тіні»). Більше того, за символами він втрачає інтерес до барвистих, несподіваних метафор і епітетів і всю увагу переносить на музику слова, йдучи тут за Верленом. Поет полюбляє дактилічні рими («Інфанта»), дбаючи про безупинну, рухливу, музикальну строфу; не вдається до переносів, у нього безконечні варіації римувань. Та у нього немає «мозаїки кольорів» імпресіоністів, дроблення віршів на окремі, мало зв’язані між собою частинки. Найкраще він почував себе в сюжетних віршах-легендах («Найдорожчий скарб», «Легенда», цикл «Дніпрові спогади» тощо), тобто там, де не відкидав традицій попередньої реалістичної поетики, його гедонізм скоріше нагадує пушкінську сонцепоклонну насолоду життям, ніж болючі, хворобливі альковні смакування декадентів, їх оргіастичний культ плоті. Зрештою, він широко користується поетичним реквізитом символістів (екзотика маловживаних слів, часте вживання латинських назв і виразів — чим захоплювався і В. Брюсов, і представники «Молодої Польщі» Л. Стафф, Я. Каспрович, С. Пшибишевський та ін.). Але в поетичну термінологію, в слова «краса», «екстаз», «оргіазм» Вороний — і на цьому також слід наголосити — з часом вкладає зовсім інший зміст, ніж символісти. Краса для нього тепер — це не тільки неземне «мистецтво для мистецтва», а й захопленість людини найблагорднішими почуттями, «високе формування людського духу», «вибух святого натхнення» (хай і невловимо-ідеального), яке робить нас кращими громадянами. Досить нагадати, що типовим виявом оргіазму в театрі була для Вороного 10-х років реалістична гра Качалова! Більше того, він вважав (саме в роки столипінської реакції), що буржуазне мистецтво, яке служить наживі і лоскотанню нервів ситого буржуа, не здатне викликати і творити справжню красу. «Філістер-буржуа, — пише він, — шукав у театрі не глибоких емоцій, повних ідейної краси, не молитовного екстазу, а поверхових вражень від фривольних сюжетів, жартівливої гри фантазії, словом того, що не потребує серйозної думки, а дає лише приємне лоскотання нервів». І в іншому місці про той же буржуазний театр, який «перестав бути храмом чистого мистецтва», а «служить цілям... привілейованих, заможних класів». Що ця «краса», це «мистецтво для мистецтва» не були тотожні гаслам декадентів, переконує нас і таке висловлювання Вороного: «Коли мистецтво має вже відігравати «службову роль», то хай служить воно демократії, що має на меті загальнолюдські ідеали, ніж бути на послугах буржуазії, вдовольняючи її вузькокласові забаганки».
Вороний мріє про суспільство, яке забезпечить здійснення того ідеалу: «...закони економічного соціалізму, які в останній час все більше висувають до активної участі в політичнім житті широкі пролетарські маси, скажуть устами цих мас своє важливе слово і в сфері театрального мистецтва».
Крім російської поезії кінця XIX ст., вільнолюбної поезії Пушкіна і лірики Тютчева, чимале враження на Вороного справили парнасці і Верлен. «Не скажу, — читаємо в його автобіографії, — що се були переспіви тих поетів або рабське їх наслідування; це було засвоєння французької культури вірша... привласнення цієї поетичної культури нашій мові, нашій версифікації».
Великі художні досягнення української, російської, світової лірики XIX і, особливо, XX віку, позначеної інтересом до античного, філософського трактування тем сьогоденння, були тим імпульсом, який стимулював успішні пошуки Вороного в галузі поетики.
Розпочавши з коломийкових розмірів, Вороний спробував себе в різних метрах і їх найрізноманітніших комбінаціях, наближаючись до вільного вірша. Зміна ритмів у «Молитві», «Скрипоньці» досягає своїх висот, коли, за висловом поета, «найчуліший ліризм... підноситься на хвилях екстазу до імперативного пафосу». Вороний полюбляє рефрени, комбіновані повтори («Вони ідуть...»), вдається до повторення одних і тих же рим («Сховався в морі сонця диск»), ритмічну вибагливість посилює несподіваною перепоною у вигляді вставних слів і речень («сміявся холод — боже мій — беззоряних ночей»). Нічого й говорити, яким майстром звукопису був автор циклу «За брамою раю», де в окремих місцях слово «переплавляється» в музику («я за брамою раю конаю», «рожеве проміння на краплях роси брильянтами грає», вірш «Сонце заходить, цілуючи гай» і т. д.) До цього слід додати риму-асонанс («вчора ми — прозорими»), внутрішні рими, дієслівні, різні форми строфи — сонет (звичайний і подвійний), октави, тріолети, рондо, станси і т. д., — але й тут все було підкорено музичній стихії, якої вчився у Вороного і молодий Тичина. Натомість пейзаж (живопис) у Вороного скупий (може, за винятком «Мандрівних елегій»), що особливо помітно в його астральній ліриці, де багатство мелодій нерідко губиться в банальних тропах («зірки високі», «прекрасні», «пречисті», «зорі, мов янголів очі»), у холодних астрономічних переліках («Плеяди»); може, тільки у вірші «Зоряне небо», під яким стоїть дата 1907 р., зустрічаємо багату персоніфікацію, яка пізніше так яскраво запанує:
Пеститься місячний промінь, Лиже холодний сніг.
Чорною плямою комин На білий килим ліг.
Сумно в німому просторі, Віє нудьга крилом.
Хмуряться сплакані зорі, Співаючи псалом.
Вії стуляє знемога, Нижуться перли сліз.
Мріє Чумацька Дорога, Волосожар і Віз...
Вслуханий в тишу величну, Чую: десь кулемет
Грає музику сферичну Розгойданих планет.
Слід, однак, наголосити, що Вороний нерідко захоплювався формальними пошуками, не дбаючи про зміст. Так з’явилися цикли «Фата моргана», «Гуморески» — все оте паперове «царство сонячних надій, фарб, образів і звуку», всі оті феї, арлекіни, ельфи, всі оті театральні реквізити, поетична поза («Мушка», «Поет і амур», «Талісман»).
Перед першою світовою війною в ліриці Вороного все наполегливіше звучать громадянські мотиви, свідченням чого є такі вірші, як «Інфанта», де революція 1905 р. з’являється в образі блоківської Прекрасної Дами, «Старе місто», в якому крізь імлисту запону важких часів поет намагається побачити «знайоме», «своє», «завзяте, міцне, бунтівниче» лице робітника. Ці вірші, як свідчив сам Вороний, дуже любила Леся Українка. І, власне, вони відкривають нам того поета, який пізніше, 1919 року, на спеціальне замовлення лук’янівського робітничого клубу в Києві зробить переклад «Інтернаціоналу», а згодом — «Марсельєзи» і «Варшав’янки».
І це надзвичайно показово, бо рідко в якого поета оригінальні і перекладні твори так тісно пов’язані між собою, як у Вороного. Його театральним захопленням, мріям про репертуар, що виховує свідомих громадян і цінителів прекрасного, відповідають переклади з О. Пушкіна («Скупий рицар», «Кам’яний гість», «Моцарт і Сальєрі»), Ю. Словацького («Мазепа»), В. Шекспіра («Пролог до трагедії «Ромео та Джульєтта»), Він захоплювався соціальною лірикою, котра переконуе силою образів (переклади з М. Некрасова, І. Козлова, І. Базова, Г. Гейне), витонченими французькими поетами (А. Сюллі-Прюдом, П. Верлен, П. Бурже, Л. Бульє), навіть староіндійськими, перськими та японськими зразками («Хітопадеші», Румі Джалаліддін, Охара-То-Ко). Причому, майже всі перекладені поезії залишили слід і в оригінальній творчості Вороного. Прекрасною паралеллю до «Прощання» Л. Бульє є цикл «За брамою раю», до драматургії Ю. Словацького — драматичний етюд «Чорний сон», навіть ім’я героя Щенсний запозичено із драми «Фантазія» польського поета.
У тісному зв’язку з поезією Вороного була і його публіцистика (статті про театр і драматургію, образотворче мистецтво, спогади про визначних діячів української культури, рецензії на твори молодих письменників). Та якщо в поезії весь час стикаємося, поряд з поважним трактуванням теми, з різного роду експериментами, то в публіцистиці переважає тон вдумливого дослідника і громадського діяча. Його статті про театр і драматургію, що належать до періоду, коли декадентські настрої в його поезії поступаються місцем громадянській ліриці («Театр і драма», 1913, «Михайло Щепкін», 1913, «Сучасний український театр у Києві», 1914 та ін.), — не тільки не застаріли, а й зараз можуть бути корисною лектурою з цієї галузі. Адже Вороний орієнтувався на реалістичний російський театр, на пошуки Станіславського і Немировича-Данченка, власне, на ту школу, яка стала фундаментом радянського театрального мистецтва. Побудовані на значному акторському досвіді і вивченні світового театрального мистецтва, його праці ще до революції набули значення підручника і порадника для численних українських театральних труп. У них не лише вся історія театру, починаючи від античності, а й розуміння його культурної, освітньої і громадської ролі в кожну з епох, коли театр завойовував собі глядача і впливав на суспільство. Важливо, що, пояснюючи соціальну і виховну функцію театру, Вороний спирається на авторитет В. Бєлінського, М. Гоголя, Л. Толстого, на гру М. Щепкіна, на приклад корифеїв українського театру. Письменник не раз підкреслює, що буржуазне суспільство, глядач-буржуа, який «дивиться на театр як на комерційне підприємство», не зацікавлений у тому, щоб він став школою життя. Для нього це «дешевий рід втіхи і забавки». Водночас він пильно придивляється до фаталізму Софокла, скептицизму Евріпіда, сатири Арістофана, до середньовічного театру містерій, далі аналізує іспанський театр Кальдерона й Лопе де Веги, драматургію Шекспіра, французьку класицистичну драму (Корнель, Расін, Мольєр) і драму просвітительську (Дідро), звертає увагу на особливості й умови появи романтичної драми (і мелодрами), нарешті зупиняється на всебічному аналізі драми реалістичної і сучасної йому психологічної драми.
Вороний гостро засуджував поверховість гри («гру нутром»), вимагав від актора вдумливої роботи над роллю, широких знань і громадської відповідальності. Вплив на глядача, високе натхнення, «високий спокій» можуть з’явитися в актора лише як наслідок безнастанної праці і пошуків. Особливо слід підкреслити прогресивність Вороного там, де він викривав фальш на сцені, неприродність гри, штучний пафос і патетику, гру на котурнах, риторику, прагнучи «нетеатральності в театрі», наголошуючи на тій вічній істині, що прекрасне — завжди просте і величне. Цікаве зауваження письменника і про шлях «вростання» актора в свою роль (знайомство із задумом автора — рефлексійний аналіз, вивчення ролі — синтез-гра), де самого природного таланту замало, де необхідна праця, поєднання багатьох чинників, які дають не ремісницьку копію образу драматурга, а новий художній образ.
3 перспективи великих завоювань і досягнень української поезії XX віку — Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Миколи Бажана — доробок Миколи Вороного видається досить скромним. Але й він, цей скромний творчий набуток, є частиною того підмурку, на якому поставала велична і прекрасна будова сучасної нашої поезії. В усякому разі експериментами і пошуками М. Вороного в галузі поетичного слова скористалися — за їх власним визнанням — і ранній Тичина і ранній Рильський, його поетичні переклади, а надто переклад «Інтернаціоналу», стоять і зараз на рівні кращих досягнень перекладацького мистецтва, його публіцистика (а, особливо, дослідження театру і драми) і зараз промовляє до читача свіжістю багатьох суджень і спостережень. Саме завдяки цьому ім’я Миколи Вороного увійшло в історію української літератури.
Твори
Критика
