Манія - література. Світильник Джека - читацький відгук
Для творців книг чи не найприємніше – отримати відгук про своє дітище. Тож представляю вам допис одного з читачів збірки «Світильник Джека» Василя Лавера.
Дякую, Василю! Чудово, що Ви зважилися, адже публікувати відгук десь так само щемко, як і оповідання. Фото до цієї публікації – зі сторінки збірки www.facebook.com/svitylnyk (не забувайте навідатися)
Також нещодавно відкрився фензін для любителів жанрів горору та містики https://pidval.wordpress.com/ (дякувати Олександру Дмитровському)
А тепер нумо читати відгук!
Будучи фаном жанру хоррор, я не міг пропустити цієї збірки. Як тільки дізнався, що вона побачила світ – відразу замовив примірник. І, як виявилось, недарма. Хотілось би детальніше зупинитись на кожному оповіданні, вони на це заслуговують.
Відкриває збірку Олександр Крот з оповіданням «Пампкінблек». Зізнаюсь, в дитинстві ми з друзями також пробували проводити подібні «ритуали», намагаючись познайомитись із Піковою Дамою (хоч навряд чи хтось би міг сказати навіщо). На відміну від героїнь оповідання, в нас свого часу провести «ритуал» до кінця не вистачило духу. Судячи з того, чим воно закінчилось в «Памкінблеку», недарма. Прочитавши оповідання, отримав неабияке задоволення, адже воно миттю перенесло у світ дитинства, «страшилок» біля вогнища та серіалу «Чи боїшся ти темряви?». Ну і хіба можна краще почати хелоувінську збірку, як не з оповідання про саме свято?
Наступним іде Остап Соколюк і «Тобі не стримати мене». Можливо, я неправий, та схоже тут у нас історія про серійного вбивцю. Темна, незвідана сторона особистості головного героя дрімала, чекаючи свого часу, наче Ктулху в темних глибинах океану, але щось (вірніше хтось) її розбудило. І так само, як і Лавкрафтіанське чудовисько, прокинувшись, вона сіє смерть. Зізнаюсь, мене також зацікавило питання, куди ж головний герой подів трупи, та, мабуть, відповідь на це питання не є важливою для цього оповідання. Адже воно про те, що ховається в нас, терпляче чекаючи слушної нагоди, щоб проявити себе.
Рухаємось далі. Вадим Соколенко пропонує нам поринути в «Осінній вальс». Одне з моїх улюблених оповідань у цій збірці. Його пронизує атмосфера безумства і гротеску, заворожуючи, примушуючи «ковтати» абзац за абзацом, сторінку за сторінкою. Важко додати ще хоч речення – одні емоції.
Наступне оповідання не бажано читати людям, отруєним Діснеєвською «Русалонькою». «Ундіна» Віоли Віхлевщук є зовсім іншою – вона постає в образі злої, ворожої нечисті. Читати цей твір після мультфільмів Діснея - це наче дивитись «Носферату» після Майєрівських «Сутінків». На фоні «гламуризації» істот, котрі колись неабияк лякали, не можна не вітати зворотній процес. Браво!
Перед тим, як перейти до наступного оповідання, дозвольте зробити невеличкий відступ. Спершу гідно оцінити «Передозування» мені завадили деякі мої упередження. По-перше, я з певною пересторогою ставлюсь до творів, в яких письменники описують реалії інших країн, адже є великий шанс описати не реальну країну, а якусь іншу, що існує тільки в уяві автора. Хто читав, до прикладу, «Дитину 44» Тома Роба Сміта (роман, в основі якого історія Андрія Чикатило), думаю, мене зрозуміє. По-друге, я неоднозначно ставлюсь до фігур Стівена Кінга та Говарда Лавкрафта. Якщо спитати пересічного громадянина, що він знає про жанр хоррор, він, скоріш за все, назве три прізвища – По, Лавкрафт, Кінг. І це сумно, адже (принаймні у наших реаліях) Кінг затуляє собою таких, не побоюсь цього слова, геніїв жанру, як Клайв Баркер, Джек Кетчам та ін., а Лавкрафт таких як Амброз Бірс, Артур Мейкен, Геза Чат та ін. Тому коли я зустрічаю прізвища цих, без сумніву, стовпів жанру, я все-таки трохи напружуюсь. Але, поборовши своїх тарганів, мушу сказати, що оповідання Дмитра Герасименка «Передозування» є дуже і дуже вдалим. Насправді, воно містить доволі глибоку думку – не варто поринати «з головою» навіть у те, що усім серцем любиш. Є великий шанс, що не вдасться випірнути. Також оповідання містить чимало похмурих сцен, які примусять тебе здригнутися, читачу. О, трохи не забув! Уникайте книг Джеймса Бартона.
А тепер - до «Чистого Полевища» Дмитра Піскорського. Головні герої оповідання, на відміну від нас, явно не бажали ознайомитись із цим населеним пунктом, та доля розпорядилась по-іншому. Похмура, атмосферна розповідь. Зізнаюсь, в чому суть, я зрозумів з перших абзаців, але не зміг відірватись від читання, адже Полевище написано дуже майстерно. Родзинкою оповідання для мене стала фігура незнайомця – до останнього я не зміг розгадати, хто ж це може бути. Відповідь на це питання мене не розчарувала.
Далі йде «Орхідея» Оксани Бондаренко. Історія про естафету нещасть – кожен намагається передати «паличку» далі, хто перефарбовуючи її, а хто просто викидаючи. При читанні цієї історії виникає «відчуття виру, що закручувався … тісніше й тісніше». На самому початку відразу «холодний душ», темп не збавляється до останніх рядків. Цікава, інтенсивна історія із трохи казковим присмаком (зазначу, що це абсолютно не є мінусом).
Олексій Щуров, «Бажання он-лайн». Що ж, історія близька кожному, хто вдома багато працює за комп’ютером. Поринувши у роботу (або у віртуальні розваги), з великим роздратуванням сприймаєш все те, що тебе від цього відволікає. Хочеться взяти і відгородитися від усього. Але з такими бажаннями треба бути надзвичайно обережним – вони можуть і здійснитися. Але чи будеш ти до цього готовим (готовою)? Одним словом, «лайк» і «репост».
Наступним є оповідання Олександра Дмитровського «Школа виживання». Знаєте, я б залюбки подивився екранізацію цього твору. Тут є все – гори, нечисть, священник, що втрачає віру… Все приправлено чималою кількістю «екшену». Тому, якщо мене хтось мене спитає, чи сподобалось мені оповідання, я трохи примружусь і голосом Клінта Іствуда процитую головного героя оповідання: «Саме так, покидьки! Мені дуже сподобалось!».
Тему гір продовжує Віталій Геник, котрий радить нам: «Не ночуйте на вершинах». Це не перше оповідання цього автора, яке мені довелось прочитати. Треба визнати: це справжній Майстер слова. Його описи гір заворожують, ти бачиш їх ясно, наче на якісній кольоровій фотографії. Як закарпатцю, мені ця тематика є близькою, тож ця містична розповідь знайшла у моїй особі вдячного читача.
З гір у долини нас переносить Назарій Вівчарик і його «Звір». Тут дещо напрошуються паралелі з романом Річарда Метісона «Я – Легенда». Оповідання також розгортається у похмурій, я б навіть сказав, пост-апокаліптичній атмосфері, на жаль, багатьом так добре знайомій. В лісі, неподалік якого мешкав головний герой, з’явився незрозумілий звір. Шкода, та для цього звіра це був явно «Поворот не туди». Хто ж тут звір? Впевнений, після прочитання це питання з’явилося не тільки у мене.
Закриває збірку оповідання Ольги Полевіної «Повернення». Знову постає питання про те, чи всі наші мрії варті того, щоб збутися. На нас чекає розповідь про кохання, для якого навіть смерть не є перешкодою. Але чи варто воно того? Головна героїня однозначно змогла відповісти на це питання. Думаю, що кожен із нас підтримав би її вибір.
Ні краплі не шкодую, що придбав цю збірку. Цю книгу потрібно мати усім українським поціновувачам жанру хоррор. Хотілося би подякувати упорядникам, вони зробили величезну роботу. Кожне із оповідань має свою родзинку, кожне є цікавим по-своєму, будь-який читач обов’язково зможе знайти для себе щось «своє» у цій збірці.
