Біографія Василя Чумака
Три перші вірші поета «До праці», «Не вам», «Далі» були опубліковані в листопаді в 1917 р., а 1918 р. пролунав свіжий, бадьорий голос поета:
Більше надії, брати!
Місця сумніву нема — сміло і прямо іти, ширше ступать до мети з міццю, що скелі лама.
Ці рядки, згодом покладені на музику, стали однією з улюблених пісень повстанців, що бачили в революції визволення від соціального й національного гніту. Проте самого поета серед них уже не було. Разом з Г. Михайличенком і К. Ковальовою в ніч з 20 на 21 листопада 1919 р. Василь Чумак був розстріляний денікінцями в Києві. На той час поетові не сповнилося й дев'ятнадцяти років.
Народився В. Чумак 7 січня 1901 р. в містечку Ічня на Чернігівщині. «Батьки — небагаті селяни-хлібороби», як зазначав сам поет, відповідаючи на запитання анкети товариства «Час». Навчався після початкової школи в Ічнянському чотирикласному училищі (1910-1914) та Городнянській гімназії (1914-1918), щороку приносячи батькам похвальні листи. Дуже рано відчув нахил до поетичної творчості. Перший вірш у прозі «написав у 1910 році на місцевому жаргоні».
Рано сформулювалася й національна свідомість поета, про що свідчать уже перші відомі нам вірші («Пісні минулих часів», 1913):
Пробудіться, орли сизі,
Славні козаченьки,
Заверніть колишню славу
України-неньки.
Швидко проминає пора учнівства, і за три роки (1917-1919) В. Чумак стає першорядним поетом, громадським й культурним діячем. Перша і єдина книжка віршів «Заспів» була підготовлена ще самим автором, але побачила світ уже після його трагічної загибелі від рук денікінців. Книжка справила великий вплив на розвиток революційно-романтичного напряму в українській поезії, а ім'я її автора ставили поряд з П. Тичиною, В. Елланом, М. Семенком. Засвоївши уроки модерністів, він зумів уже після М. Вороного, О. Олеся та Г. Чупринки створити щось принципово нове. Це був поет, у творчості якого вже чітко окреслився демократичний ідеал:
... Хай летять мої думи-пісні-метеори
Не в палаци гучні, не в безмежні блакитні
простори,
А в хатину людську, де в кутках оселилися
злидні.
Мої співи прості і робочому серцеві рідні.
Книжка починається циклом «З ранкових настроїв», потім поет ніби повертається до своїх модерністських настроїв, вплітаючи у цикли «Мрійновтома» й «Осіннє» мінорні мотиви суму, вмирання, навіть певні релігійні асоціації. Однак тут є і натяк на лютнево-березневі події, й заперечення декадентських мотивів:
В перебіжнім шумовинні ланки-бризки марсельєз: хай загине, хай загине мрійновтома сонних плес.
(«Березневий каламуть)
Рвучкий ритм, мелодійність інтонації, оригінальні метафори, благозвучні рими та асонанси, характерні епітети-прикладки, лаконізм виразу — все це виказує природний поетичний талант, який спирається на національні художні традиції і збагачений усіма здобутками поетичної, художньої культури. У своїх творчих пошуках поет часом досягав віртуозності, як у вірші «Ой, там у полі — на обніжку»:
Ой та й погасли... — ті жарини —
змерзли волошки в межі...
... Білий метелик лине та лине, білий метелик сніжин.
Не менш довершений і вірш «Обніжок», де в одній строфі передано цілу гаму настроїв:
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.
Материнка. Конюшина. Смутку трошки.
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
У поезіях «Облетіли пелюстки моїх казок», «Айстри», «Гірлянди тьмяного намиста», «Несли твою труну» виразно помітні впливи естетики модернізму і, ясна річ, враження від перебування у в'язниці та підпіллі.
І, нарешті, «Цикл соціального». Триптих «Червоний заспів» згодом посяде своє місце в усіх хрестоматіях та антологіях цього періоду:
Риємо-риємо-раємо землю неначе кроти; з кутів плазуємо зміями, сіємо-сіємо-сіємо буйні червоні цвіти...
У 1918-1920 рр. Київ дванадцять разів переходив із рук в руки найрізноманітніших політичних і військових сил. Ось чому «десь поза гратами-мурами... ранки конають ясні», ось чому треба було кидати в лице можновладців: «Владарі світу з коронами, вже непотрібні ви нам». Таким же закликом до боротьби є і другий вірш триптиха, а третій закінчується лівацьким рефреном «ми гімни тобі заплели, червоний тероре!». Подібна лірика заохочувалася більшовицькими ідеологами.
Цикл «Революція», що вміщує п'ять восьмирядкових віршів-мініатюр, — це своєрідний ліро-епос доби, що однозначно вітається поетом. Знайдемо тут широко цитовані рядки: «на кремінь — крицю: буде світ! Ми непохитні, мов граніт», бо «творим блиск, і творим дні!». Це і був маніфест нового революційного мистецтва. Цікаво, що в четвертому вірші (він, до речі, має два варіанти), як і перший, змінюється символіка кольорів; якщо в першому. «Вище їх! До блакиті! Ми птиці!», то в другому — «Туди — в червоні береш — з низин. Туди! Ми — крила! Птиці!». Якщо у поетичних циклах «З ранкових настроїв», «Мрійновтома», «Осіннє» переважають «білі-білі душі нарцисів», «блакитна далечінь», «злотні тополі», то у «Циклі соціального» домінує червоний колір. Дуже характерний передостанній твір циклу («Офіра»), провідна думка якого — виправдання самопожертви (і жертв?) в ім'я революції, революційного мистецтва:
На плакатах не атрамент. І не фарби. Кров.
Пензлі-пучки умочайте в колектив-цебро.
А ось як це обіграно в програмній статті В. Чумака «Революція як джерело»: «Тремтять незримі струни поєднання, і молекула-мистецтво горить, ятриться, бризкає кров'ю і погасає, і знов горить, сипле іскрами слів, фарб, згуку, черпаючи творчий матеріал з джерел революційної дії...»
Талановитий поет, юнак, по суті, був захоплений магією перетворень, і його візи майбутнього оповиті серпанком утопії. А проте, - слід визнати тепер, — вони ховають у собі й «вишкір розбудженого звіра». Чи не тому його поезія, хоч мала і свій національний, народотворчий смисл бодай завдяки потенції живого художнього слова, була так високо піднесена в наступні страшні часи?
В. Чумак був не лише поетом, а й здібним прозаїком. Три оповідання — «Товариш» (російською мовою), «Що було» і «Пожовклі сторінки» — присвячені старій школі, середовище якої автор добре знав. Етюд «Бризки пролісок» відбиває настрої учнів гімназії після Лютневої революції. Шкіц «Братові — руку» містить полеміку з пролеткультівськими поетами, які стверджували, що «только в городе возможнн и движенье, и борьба». Як своєрідну мемуарну прозу слід розглядати й тюремний щоденник В. Чумака «За гратами».
Твори
Критика
