Пісня на світанку
20 листопада (за старим стилем) 1919 року в білогвардійській газеті «Киевлянин» була надрукована статейка під назвою «Предупрежденное восстание». Не приховуючи своєї радості, газета сповіщала, що за два тижні перед тим, 7-8 (20-21 за новим стилем) листопада, в Києві розкрито і заарештовано групу підпільників, які нібито пробували втекти і при дій спробі — ще б пак! — «были убиты выстрелами конвоя»... Серед тих, хто став жертвою цього злочину денікінської контррозвідки, був і Василь Чумак.
Можна з певністю сказати, що в катів з «грабармії» це ім’я не викликало жодних літературних асоціацій... А тим часом тієї листопадової ночі загинув не тільки революціонер-підпільник, а й видатний поет, один з тих, кому судилося стояти біля джерел української радянської літератури.
Щоправда, Чумакові не минуло тоді й дев’ятнадцяти років, його порівняно невеликий літературний доробок був розпорошений по журналах, збірниках, і перша (та остання!) книжка, підготовлена поетом, побачила світ уже після його смерті, 1920 року.
Та протягом наступного десятиліття, далебі, не багато було в молодій українській радянській літературі імен, таких популярних, як ім’я Василя Чумака. Чимсь незвичайним вабила тодішнього читача, надто молодого, Чумакова постать.
Тоді ж, десь у другій половині 20-х років, виникла в українській критиці й так звана теорій «перших хоробрих» (вираз «перші хоробрі» взято з вірша В. Еллана «Удари молота»). Як відомо, згідно з цією теорією виходило, ніби українську радянську літературу створено двома-трьома «хоробрими» одинаками, такчи інакше пов’язаними, до того ж, з дрібнобуржуазним, есерівсько-боротьбистським рухом. Ішлося, зокрема, про В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Г. Михайличенка, А. Заливчого. Проте останні двоє, якщо говорити об’єктивно, взагалі лишили не дуже помітний слід в українській літературі, а щодо В. Еллана та В. Чумака, то і їх штучно ізолювати від широкого процесу творення української радянської літератури аж ніяк не можна, бо це означало б віддати данину суб’єктивістському тлумаченню історії. Теорія «перших хоробрих» передусім залишала осторонь велетенську роботу Комуністичної партії з будування нової пролетарської культури, вона ігнорувала і бурхливу творчу діяльність широких мас. що відбилася в роки революції та громадянської війни на сторінках робітничих, селянських, червоноармійських газет, і перші кроки цілого загону молодих революційних письменників, котрі йшли в літературу з фронтів громадянської війни. Осторонь залишалася, нарешті, творча праця кращих представників української демократичної інтелігенції (П. Мирний, С. Васильченко, А. Кримський, X. Алчевська, Дніпрова Чайка. Л. Яновська, М. Чернявськвй), які в суворі дні революції лишилися зі своєю батьківщиною і, кожен в міру можливостей, робили свій внесок у справу будівництва нової культури.
Тож теорія «перших хоробрих», хотіли того її прихильники чи ні, викривляла історію української радянської літератури, і її відкинула наша літературна наука.
Однак при цьому сталося й несправедливе: імена В. Еллана та В. Чумака (які. до речі, ніякого відношення до цієї горезвісної «теорії» не мали) були викреслені з історії літератури, творчість їхня забута. Вірші В. Чумака востаннє побачили світ 1930 року, і потім протягом чверті століття навіть ім’я поета не згадувалося в підручниках. Ціле покоління читачів виросло, не знаючи жодного його рядка. Процес зародження радянської літератури на Україні знову-таки поставав у викривленому вигляді, картина нашого літературного світанку була неповна, штучно збіднена.
Нині творчість Василя Чумака, так само як і спадщину Василя Еллана, давно вже повернуто народові, і ми маємо можливість глянути на неї об’єктивним оком, спокійно оцінивши як внесок поета в українську радянську літературу, так і певну суперечливість його спадщини, суперечливість, породжену часом, умовами та особистою долею автора.
Ключ до розуміння творчості В. Чумака, її спрямованості великою мірою дає нам критична стаття самого поета «Революція як джерело». Вона побачила світ уже після загибелі автора, в першій книжці журналу «Мистецтво» за 1920 рік, а писалася, очевидно, десь улітку року 1919-го, перед самим арештам Чумака денікінцями. То був період найбільшої літературної та громадської активності Чумака: він виконує обов’язки відповідального секретаря літературно-художнього тижневика «Мистецтво», працює в бюро пропаганди Всеукраїнського літературного комітету при Наркомосвіті, пише і друкує в пресі багато віршів, ряд оповідань, критичних праць, готує до друку свою першу книжку «Заспів».
Стаття «Революція як джерело» — це роздуми про зв’язок художньої творчості з революційною дійсністю. Вражає при цьому, що вісімнадцятирічний автор у той гарячий час, час ломки і руйнувальницьких декларацій, зумів загалом зберегти ясність мислі та тверезість суджень про мистецтво.
В. Чумак у своїх міркуваннях виходить з того, що мистецтво є «молекулою соціально-економічного організму», і тому революція — акт, який відбувається в цьому організмі, — не може не позначитися і на ньому. Таким чином, автор статті одразу ж рішуче проводить вододіл поміж своїми ідейно-естетичними принципами і позицією тих, хто плекав надію, що революція не «зачепить» мистецтва. Звісно, сьогоднішньому читачеві ця вихідна Чумакова теза може видатися чимсь елементарним, само собою зрозумілим, але тоді проблема «мистецтво і революція» аж ніяк не була академічна, вона стояла в самому центрі найзапекліших дискусій. Досить нагадати, що в таких тогочасних органах, як «Літературно-критичний альманах» та «Музагет», панівні позиції посідали епігони символізму, поборники «чистого мистецтва», які (наприклад, теоретик «музагетівців» Ю. Іванов-Меженко) відверто заперечували класовий характер мистецтва і не виходили за межі зачарованого кола «національної психології» та «надкласових ідеалів». А йшов же рік 1919-й!.. Тож неважко зрозуміти, яке принципове значення мала в тих умовах заява В. Чумака про залежність мистецтва від суспільних процесів, від революції. То було воістину питання питань, визначення ідейної, політичної позиції.
Проте В. Чумак не обмежується лише такою заявою. Він замислюється над тим, у яких формах революція має відбитись у мистецтві, причому звертає на себе увагу зрілість деяких міркувань поета. Йдеться, зокрема, про ставлення В. Чумака до пролеткультівських концепцій, які були на той час доволі поширені й вабили багатьох суб'єктивно чесних людей своєю безоглядною «сміливістю» та суто «пролетарським» забарвленням. Заперечуючи «чисте», чуже революції мистецтво, В. Чумак водночас не може сприйняти і «р-р-революційних» теорій пролеткультівців, які відзначалися не стільки науковим, марксистським підходом до мистецтва, скільки претензійною галасливістю. «Теорії пролетарської творчості, — пише В. Чумак, —що майорять своїми прапорами на шпальтах газет і сторінках журналів, що експансивно дебатуються по студіях, на лекціях, у фойє театрів, в кав’ярнях, на вулиці, в колах рухливих інтелігентів від пролетаріату, в колах свідомого робітництва — теорії пролетарської творчості мусимо відкинути за їх необгрунтованістю, незаснованістю на фактах, за браком в них загальновихідних джерел».
Сам В. Чумак у статті «Революція як джерело» не претендує на створення стрункої концепції нового революційного мистецтва. Втім, і викладені у трохи конспективній формі його думки, надто щодо шляхів художнього осягнення революції, становлять чималий інтерес. В. Чумак вважає, що революція є для нового мистецтва не лише об’єктом зображення, не лише надзвичайно важливим соціально-економічним актом, але й живущим джерелом естетичного, актом творення принципово нових категорій прекрасного. «Революція, — пише він, — заховує в собі, у величі свого процесу, невичерпні художні вартості». Рухлива мозаїка напружених суспільних процесів, зіткнень, боротьби, ціла гама барв, спалахів, сліпучих бризків, героїчних або жалобних звуків, безбережне море людських емоцій та пристрастей, різкі злами, часті переходи від революційної дії до затишшя, від занепаду до перемоги — такою постає революція в уяві художника. Постає не як абстрактна політична, соціально-економічна категорія, а в усій «новизні образів, тонометальовості, ярі фарб, динаміці ритмів». З цього «переповненого келеха» нове мистецтво й повинне черпати і матеріал, і натхнення. Так виникає двоєдина Чумакова формула: «Революція як джерело! Революція як творчий об’єкт!» Це — вимога, яку висуває перед мистецтвом історична доба, і відповісти на неї здатне лише мистецтво, що є плоть від плоті, кров від крові революції. «Решта мистецьких формацій, — підкреслює В. Чумак, — що імпульсуються тихими ідильно-індивідуалістичними емоціями — з одного боку, й абстрактною красою — з другого, засуджені на небуття. Мусять розтанути, зникнути з обрію».
Без сумніву, уважний читач статті «Революція як джерело» не може не помітити її дошкульні місця. Передусім він зверне увагу на певну невизначеність термінів «революція», «революційна дія» тощо, на брак у статті соціально чіткіших, історично конкретніших ознак, що часом ніби накладає на міркування автора абстрактну осугу. Навряд чи можуть задовольнити надто стислі та не в усьому чіткі думки В. Чумака щодо колективізму як «передумови революційного мистецтва» («окремий індивід затирається, захлинається в хвилюючім натовпі»). Впадає в око і те, що автор статті віддає помітну данину сучасній йому «ефектній» фразеології («художник кидає на полотно композиції фарбово-революційних вражень», «музика ниже дисгармонію звуків, що вириваються з грудей мільйоново-напружених індивідів» і т. ін.).
Проте нам слід, очевидно, судити про цю працю В. Чумака, беручи до уваги час і умови, в яких її писалося, зважаючи і на вік автора, і на «вік», на ступінь зрілості тодішньої нашої естетичної думки. В кожному разі, хоч би які похибки бачили ми нині в статті В. Чумака «Революція як джерело», тоді, 1919 року, вона відіграла, безперечно, позитивну роль. Бо то було ствердження естетики життя, естетики реалізму, то був заклик до мистецтва, яке відбивало б нову революційну дійсність у всій її складності, глибині й красі.
Ранок такого мистецтва, народження якого палко вітав В. Чумак, помічаючи його ознаки в хаосі тодішнього мистецького життя, «на сірих, кострубатих шпальтах газет, на сторінках журналів під лахміттям принагідних версифікацій, під дрантям вимучених рядків...» — цей ранок у нашій уяві нерозривно пов’язаний з творчістю самого поета.
Не все, звичайно, було просто. Життєвий і творчий шлях В. Чумака дуже короткий, спадщина його вельми невелика, але все-таки маємо підстави говорити про певний процес розвитку поета, процес, який мав свою діалектику, свої суперечності.
Ось зовсім ранні вірші. Доволі туманні мрії тринадцятилітнього поета (В. Чумак почав писати рано, з десяти років) про героїчне минуле України-неньки, про той час, коли це минуле оживе, встануть з могил «орли сизі, славні козаченьки» і повернуть колишню її славу («Пробудіться, орли сизі...»). Роздуми про долю України, що мучиться «в кайданах німих», про те, що «правда за гратами спить, тільки, неволя гул» навкруги» («Роки минають...»). Наївні, витримані в ліберально-просвітянському дусі заклики:
До великої праці ставаймо:
Хай лютує кривавий деспот.
І поможе нам той, хто все баче,
Хто пригноблений баче народ.
(«На новий рік»)
Ці вірші позначені 1913-1914 рр. В. Чумак навчався тоді в Ічнянському чотирикласному вищепочатковому училищі (він і народився в Ічні в селянській родині 25 грудня 1900 року за старим стилем), потім — у Городнянській гімназії. Захоплювався Шевченком, Костомаровим, російською літературою — Кольцовим, Нікітіним, Некрасовим. Перші свої поезії він навіть писав російською мовою і лише восени 1913 року вдався до рідної мови. Кажемо — «лише», а поетові ж на той час не минуло ще тринадцяти!.. І, далебі, це багато що пояснює. Щирі, благородні мрії про народне щастя поєднувалися в хлопця з цілковитою невизначеністю громадських ідеалів та політичних уявлень, прагнення до свободи часто-густо виявлялося у ветхих народницьких гаслах, захоплення улюбленими поетами раз у раз оберталося на звичайнісіньке наслідування... Щоправда, юний поет писав про «пригноблений народ», називав царя «деспотом», але не слід перебільшувати революційності цих його виступів. Тут було далеко більше літературних ремінісценцій та гімназичного бунтарства, аніж впливу певної політичної програми.
1917 рік потвердив це. Він не приніс ясності в поезію В. Чумака. Навпаки, ще більше загострив суперечності. «Чумак іде за течією, що несе селянство в національну революцію», — так схарактеризував цей період у творчості поета В. Блакитний. І справді, В. Чумак спершу сприйняв був Лютневу революцію як революцію передусім національну. Він поринає — з властивим йому темпераментом — у просвітянський рух, і перші його післялютневі поезії сповнені мотивів «національного відродження», пафосу, екстазу:
Ні, друже, ні, брате!
Доволі нам спати,
В нас сили багато —
Ми йдем працювати
Під прапором праці!..
В нас сила ще є!
(«До праці»)
(...)
Л-ра: Вітчизна. – 1965. – № 10. – С. 187-199.
Твори
Критика
