Михайло Яцків. Гермес Праксітеля
Поїзд зупинився в полі і стояв довго. У вагоні першого класу було веселе товариство жінок, які їхали на бал. В середньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, напроти нього — цивільний грубий панок. Увагу жіночого товариства захопив офіцер.
Шепотом і виразами очей робили вони собі замітки про незвичайного молодця. Його відкрита голова була всіяна короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясність обличчя і темно-сині очі. Він встав, сперся коло вікна і дивився в далечінь.
Три красуні не зводили з нього очей. Крайня з правого боку, з золотавим волоссям і фіалковими очима, учителька мистецтва, рухала рожевими пальчиками і жваво ловила профіль юнака в альбом для малювання. Середня, з довгастим чоловічим виразом, барашкувала ніжкою, закладеною на коліно, і дивилась перед себе з посмішкою насолоди. Третя взяла її під руку, мружила чорні очі і шепотіла з гарячим віддихом воркуючої голубки.
Сором’язливість білої рожі в лиці офіцера палає до лунку.
Середня замітила:
- Якийсь невблаганний смуток впився в його душу.
Золотоволоса білявка зітхнула і додала:
- Шия з головою творить одну лінію. Впасти в його обійми — можна вмерти. Гермес Праксітеля.
Товаришки потакнули.
Грубий панок був схожий на бочку. Він почав розмову про природність контрастів, про війни за всіх часів і в усіх народів. На доказ своїх слів панок сказав, що хоч на далеких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають землю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядком.
Голос панка гудів рішучою самовпевненістю, як барабан. Офіцер дивився на нього спідлоба, в його очах заграв глумливий усміх, на лиці з’явились плями.
- Війна — це проклята підлота і ганьба людства, — процідив юнак.
Панок витріщив очі.
- Як це!? Так говорить офіцер про святу справу, яка спасає вітчизну від ворога? Це ж бунт проти національної етики і богохульство супроти суспільної моралі!
Офіцер відповів:
- Вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком. Що мені до національної етики, коли в ній нема справедливості, що мені до суспільності, яка грабує мене, вимагає життя. Чому я маю ненавидіти кожний інший народ? Одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів. Хіба ви не знаєте, що нуждарі моляться богу, а він свою манну посилає ситим світу цього. А справжні наші боги зараз бродять в болоті.
Панок посатанів.
- Війна — це традиція історії людства, вона прийнята усім цивілізованим світом.
Юнак відповів:
- Видно, що та історія нічому його не навчила і що людству ще далеко до справжньої культури, коли немає іншого виходу.
Панок розкричався:
- Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як ви не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і символом держави, тільки махнули згідно головою, аж та шапка полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте ваші документи!
Офіцер встав, за ним — його слуга. Слуга підійшов до офіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймати з кишені на грудях документи. Пусті рукави хиталися по боках — офіцер був без обох рук.
Жах ударив по присутніх. З кута долетів тихий зойк і плач. В повітрі замигали парасольки, десятки жіночих рук піднялися вгору, і на кавуновий лоб товстого панка градом посипалися удари.
1923
Твори
Критика
