Баладні пісні

ОЖЕНИЛА МАТИ НЕВОЛЕЮ СИНА

Оженила мати неволею сина,
Та взяла невістку та й не до любови —
І білії руки, і чорнії брови!
Та й послала сина у путь, у дорогу,
Молоду невістку в поле брати льону;
А як посилала, то ще й приказала:
— Не вибереш льону — не вертайсь додому.
Не вибрала льону, не прийшла додому —
У чистому полі та й заночувала,
До білого світу тополею стала...
Як синок приїхав із путі-дороги,
Вклонився матусі низесенько в ноги:
— Мати ж моя, мати, щось маю казати —
Із'їздив я, мати, усю Україну,—
Не бачив тополі, як на нашім полі:
Тонка та висока та листом широка,
Без вітерку має, без сонечка сяє!
— Ой візьми ж ти, сину, гострую сокиру,
Та поїдь у поле рубати тополю...
Як цюкнув уперше — вона захиталась,
Як цюкнув удруге — вона похилилась,
Як цюкнув утретє,— то й заговорила:
— Ой не рубай мене, бо я твоя мила;
Се ж твоя матуся нам так поробила!

ОЖЕНИВ БАТЬКО, ОЖЕНИВ СИНА

Оженив батько, оженив сина,
Оженив сина та насилою,
Та узяв жену не до любови,
Не до любови, не до розмови,
Не біле личко, не чорні брови.
Як пішов молод у Китай-город,
У Китай-город та на ярмарок;
Та купив корабель новий,
Заплатив молод сімдесят рублів,
Сімдесят рублів з половиною.
Посадив жінку із дитиною,
Та не дав же їй ні веселечка,
Одіпхнув милу із бережечка.
А сам вийшов на круту гору
Та глянув молод по синім морю:
Корабель пливе — аж вода реве;
А мила сидить, як свіча горить,
Її діточки, як ті зірочки.
— Ой вернись, мила, ти до любови,
[Ти до любови] і до розмови,
І біле личко, і чорні брови.
— Не вернусь, муже, бо бив дуже,
Бо бив рублем, качалкою —
Зовеш мене коханкою;
Бо бив мене лозиною —
Зовеш мене дружиною.

ОЙ У БРОДУ, БРОДУ БРАЛА ДІВКА ВОДУ

Ой у броду, броду брала дівка воду,
Набачила козака на вроду.
Вона його личком не пізнала,
Ой вона його соколом назвала:
— Ти, козаче, ясний соколе,
Возьми мене на човен з собою!
А ще дівка на човен не сіла,
Ой на морі схопилася хвиля,
Виринула щука-риба зо дна,
Вивернула дівчиноньку з човна.
Там козаки коней напувають,
Вони собі речі розмовляють:
Один каже: «Синє море грає»,
Другий каже: «Дівка потопає»,
Третій каже: «Хоть коника збуду,
Таки дівку рятувати буду».
— Рятуй мене, молодий козаче,
Бери з мене великую плату.
— Не хочу я з тебе плати брати,
Тобі хочу дружиною стати.
— Хоть буду в морі пісок їсти,
Та не хочу вечеряти сісти...
Ой утонула дівчина-голубка,
Зосталася байовая юбка;
Утонула дівчина Параска,
Зосталася червона запаска.

СИДІЛА Я КРАЙ ВІКОНЦЯ

Сиділа я край віконця,
Край ясного сонця.
Край ясного сонця,
Виглядала чорноморця.
Чорноморець з поля йде,
Четверо коней веде.
На п'ятому вороному
В жупанику голубому —
[Чорноморець сам іде.]
Та не їхав додому,
Та поїхав до Дунаю...
Став коники напувати,
Стала вода прибувати.
Стала вода прибувати,
Став чорномор потопати.
Став чорномор потопати,
Став на милу гукати:
— Рятуй, рятуй, моя мила.
Коли вірно любила.
— Ой рада б я рятувати,
Так не вмію плавати.
— Бери човен і весельце,
Рятуй мене, моє серце!
Піди, мила, хоч по люде,
Чи не жаль кому буде.
Поки людей зібрала,
То вже вода вщолочала.
Поки люде зійшлися,
Чорноморець утопився.
— Пливи, милий, за водою,
Зостаюся удовою.
Пливи, милий, низоньками,
Зостаюся з дітоньками.
Пливи, милий, берегами,
Зостаюся з ворогами.

ЗІЙШОВ МІСЯЦЬ ЗВЕЧОРА НЕ РАНО

Зійшов місяць звечора не рано...
Ходе козак до дівчини тайно:
— Ой не ходи, козаче, до мене!
— А я слави, слави не боюся,
З ким люблюся, не наговорюся.
Марусина недужа лежала,
Із-за моря цар-зілля бажала:
— Ой хто мені цар-зілля достане,
То той мені дружиною стане.
Обізвався козак у жупані:
— Не журися, Марусино-пані:
Єсть у мене три коні на стані.
Один коник, як ворон, чорненький;
Другий коник, як лебідь, біленький;
Третій коник, як голуб, сивенький.
Чорним конем до моря доїду,
Білим конем море переїду,
Сивим конем цар-зілля достану —
Таки тобі дружиною стану!
Ой став козак цар-зілля шукати,
Стала йому зозуля кувати:
— Ой не копай, козаченьку, зілля:
Вже в твоєї Марусеньки весілля.
Ой став козак із гаю з'їжджати.
Став Марусю з весіллям стрічати.
Як у лісі дубина шуміла,
Так в Марусі головка злетіла:
— Оце тобі те, Марусю, зілля,
Щоб ти не робила без мене весілля!

ОЙ ЧИЇ Ж ТО ВОЛИ ПО ГОРІ ХОДИЛИ

Ой чиї ж то воли по горі ходили?
Ото ж того козаченька, що ми втрьох любили.
Що одна любила — сестра розлучила.
Друга полюбила — подарочки брала.
Друга полюбила — подарочки брала,
А третя любила та й причарувала,
Як летіла зозуленька через сад кувала.
Летіла зозуля через сад куючи,
Ой заплакав козаченько, від дівчини йдучи.
Та прийшов додому — не казав нікому,
Та на лаву похилився, тяжко зажурився!..
Приходить товариш та й кличе косити.
— Нездужаю, рідний брате, по світу ходити!
Приходить товариш та й кличе гуляти.
— Нездужаю, рідний брате, голови підняти!
Приходить до його старенькая мати:
— Може б тобі, мій синочку, та й про людей дбати?
— Ой не треба, мати, людей турбувати,—
Дойняв дівці віри, мушу умирати.
Тоді будеш, мати, та про людей дбати,
А як я вже буду на столі лежати!

ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ, ТА Й НА ВЕЧОРНИЦІ

Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці.
Бо на вечорницях дівки чарівниці...
Котра дівчина чорнобривая,
То та чарівниця справедливая!
В неділю рано зілля копала,
А в понеділок пополоскала;
Прийшов вівторок — зілля зварила,
А в середу рано Гриця отруїла.
Прийшов же четвер — Гриценько умер,
Прийшла п'ятниця — поховали Гриця.
В суботу рано мати дочку била:
— Нащо ти, дочко, Гриця отруїла?
— Ой моя мати, жалю немає!
Нехай же Гриценько двох не кохає.
Нехай не буде ні тій, ні мені,
Нехай достанеться сирій землі.
— Оце тобі, Грицю, я так ізробила,
Що через тебе мене мати била...
Оце тобі, Грицю, такая заплата:
З чотирьох дощок темная хата!

ОЙ У ПОЛІ КРИНИЧЕНЬКА

Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька,
Там дівчина воду брала,
З козаченьком розмовляла:
— Козаченьку молоденький!
Сватай мене, дівчиноньку!
— Ой рад би я тебе сватать,
Так боюся твого брата;
Отрій дівко, свого брата,
Тоді буду тебе сватать.
— Отруїла б свого брата,
Та не знаю, яка трута.
— Ой у полі, на ялині,
Там звилися три гадини.
Підстав, дівко, коновочку,
Під гадини головочку.
Іще братик у дорозі,
А отрута на порозі.
— Ой на, брате, сего пива,
Задля тебе наварила.
— Ой пий, сестро, сама пиво —
Задля себе наварила.
Як братичок пива напився,—
Із коника похилився,
А з коника додолоньку...
— Скидай, сестро, з коня зброю.
В неділоньку вранці
Лежить брат на лавці;
Сестра брата не сховала,
По козака посилає:
— Козаченьку молоденький,
Сватай мене, дівчиноньку!
— Рад би, дівко, тебе сватать —
Отруїла свого брата.
А що брата ховать несуть,
А сестрицю катать ведуть.
По братові дзвони дзвонять,
Про сестрицю люде говорять.
А братика схоронили —
Сестру в тюрму засадили,
По братові обід ставлять,
А сестрицю люде судять.

ОЙ ПОЇХАВ КОРОЛЕВИЧ НА ПОГУЛЯННЯ

Ой поїхав королевич на погуляння,
Да й покинув Марусеньку на горювання.
Як виїхав королевич у чистеє поле,
Пустив свого коня вороного в шовкові трави;
І сам же ліг королевич на оддихання.
Приснився королевичу удивительний сон:
З-під правої та рученьки вилинув сокіл.
З-під лівої, з-під білої, сизая утиця.
Як проснувся королевич да од кріпкого сна,
Та й осідлав королевич вороного коня;
Та й поїхав королевич до бабусеньки:
— Бабусенько-голубонько, одгадай мій сон,
Що з-під правої та рученьки вилинув сокіл.
З-під лівої, з-під білої, сизая утиця.
— Ой їдь, ой їдь, королевич, не жалуй коня.
Твоя жена Марусенька сина зродила,
Понаймала мамки, няньки, сама й полягла.
Як поїхав королевич до тещі в двір.
Та вдарився кінь вороний об новий поріг.
Вийшла к королевичу найстаршая свість:
— Здоров, здоров, чужий зятю, тепер ти не наш,
Бо вже ж твої Марусеньки живої на світі нема ж.
Як увійшов королевич та й у світлицю,
Лежить його Марусенька на всю скамницю.
Він віри не ймає: «Серденько моє, вставай, не лежи!»
Та вже його Марусеньку у труну кладуть.
Він віри не ймає: «Серденько моє, вставай, не лежи!»
Да вже його Марусеньку із хати несуть.
Він віри не ймає: «Серденько моє, вставай, не лежи!»
Да вже його Марусеньку ко гробу несуть.
Він віри не ймає: «Серденько моє, вставай, не лежи!»
Да вже ж його Марусеньку в яму впускають.
Він віри пойняв, головку обняв, гірко заплакав:
— Марусенько, моє серденько, тепер я пропав!

ОЙ У МІСТІ, В КРАЙНІЙ ХАТІ, КІЛЬЦЕМ ТАНЕЦЬ ХОДЕ

Ой у місті, в крайній хаті, кільцем танець ходе;
Молодая Бондарівна та всім перед воде.
Як прийшов же пан Канівський, добридень всім дає;
Взяв до себе Бондарівну, пильно пригортає.
Молодая ж Бондарівна ще жарти не знала,—
Вимахала білу ручку та по пиці втяла.
Ой казали ж Бондарівні та добрії люде:
— Тікай, тікай, серце-дівча, бо лишенько буде!
Як дмухнула Бондарівна яром та гаями,—
А за нею та ляшеньки з гострими шаблями.
Ідуть, ідуть трипотячи, а сам пан то стиха:
— Тривай, лишень, Бондарівно, не вилинеш з лиха!
Гнали ж, гнали Бондарівну, та й кинули гнати,
Тоді взяв штуц пан Канівський, почав набивати.
Набив, скинув та й налучив, наче у пташину,
Пустив кулю [пан Канівський], та й влучив дівчину...
Ой в гарної Бондарівни у полях мережка,
Куди ж її проносили, червонілась стежка.
Ой в гарної Бондарівни за косами квітка;
Куди ж її проносили — червоніла слідка.
Ой як взяли Бондарівну попід білі боки,
Та вкинули гарну дівку у Дунай глибокий.
А як стала Бондарівна потопати з лиха,
Стала ж вона до матусі промовляти стиха:
— Не сумуй ти, моя нене, не вбивайсь за мною!
Така ж уже марна доля з твоєю дочкою...
Ой ще маєш, моя ненько, їх за мене дві-дві,
Та не дай їм таку волю, яку ж дала мені!
Ой сумує старий Бондар, над водою стоя:
— Де ж ти, доню? Встань, серденько, встань, дитино моя!
Над водою вітер віє, чорний ворон кряче...
Мати рветься, серце ниє — за дочкою плаче!
Ой вдарився ж старий Бондар об поли руками:
— Та вже ж тобі, серце-доню, не бачитись з нами...

СТОРІНКА АВТОРА