Пісні про кохання

В ЧИСТІМ ПОЛІ КРИНИЧЕНЬКА НА ЧОТИРИ ЗВОДИ

В чистім полі криниченька на чотири зводи,
Напуває козаченько воронії коні.
Дівчинонька воду брала і рутою поливала,
Молодого козаченька в гості зазивала:
— Прийди, прийди, козаченьку, у гості до мене;
А у мене отець-мати буде шанувати —
Медом-вином напувати й горілки давати!
А в дівчини у садочку розлився ставочок;
А на тому ставочку два лебеді плавали;
Два лебеді — та обидва так, як сніг біленькі.
А в дівчини два женихи — обидва вірненькі.
Один вірний, один вірний, а другий вірніший;
Третій сидить кінець стола та листочки пише;
Один сидить кінець стола, листоньки читає.
Другий стоїть у порога, дівчини питає:
— Дівчинонько, сіра вутко, чи сватати хутко?
— Козаченьку, барвіночку, хоч у неділочку!
— Дівчинонько, повна роже, в неділю не гоже.
Як діждемо до осені, то й бог нам поможе!
— Ой високо, соколоньку, до неба літати,
Ой далеко, мій миленький, до осені ждати.
— Хоч високо, не високо, требадолітати;
Хоч далеко, недалеко — треба дожидати.

І ВЧОРА ОРАВ

— І вчора орав,
І сьогодні орав,—
Ой хто ж тобі, моє серденько,
Воли поганяв?
— Поганяла ж мені Дівчина моя.
Чорнявая та білявая
Кохана моя!
— І вчора косив,
І сьогодні косив,—
Ой хто ж тобі, моє серденько,
Обідать носив?
— Носила ж мені
Та дівчина моя,
Чорнявая та білявая
Кохана моя!
І по той бік гора,
І по сей бік гора,
Поміж тими та гіроньками
Ясная зоря.
Ой то ж не зоря,
То дівчина моя,
Чорнявая та білявая
По водицю пішла.
— Дівчино моя,
Та сідай на коня,
Та поїдем чистим полем
До мого двора.
— А в твоїм дворі
Нічого нема,
Тільки стоїть кущ калини —
Та й та не цвіла.
— Дівчино моя,
Та напій же коня
З рубленої криниченьки,
З повного відра.
— Козаченьку мій,
Якби ж я твоя,
Напоїла б твого коника
З повного відра.

ОЙ ТИ, ДІВЧИНО, ГОРДА ТА ПИШНА

— Ой ти, дівчино, горда та пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?
— Ой як я маю до тебе ходити,
Коли нас будуть вороги судити.
— Ой нехай судять, як розуміють,
Прийде тая годинонька — вони перестануть!
— Ой мені мати так заказала,
Щоб я із тобою ніде не стояла;
Ой мені батько так нарікає,
Що він мене, серце моє, та вірно кохає!

ОЙ УЖЕ ВЕЧІР ТА Й ПОВЕЧОРІЛО

Ой уже вечір та й повечоріло,
А вже ж, моє серденько, та й повеселіло:
— Ой прийди, прийди, хрещатий барвінку,
Одчиню я сінечки, впущу у комірку.
А як впускала, то все цілувала,
Як випускала, то слізно ридала.
Ой коли б я, серденько, та малярство знала,
То б я твоє личенько та й намалювала.
То б я твої брівоньки та й нарисувала.

ОЙ МІСЯЦЮ ЯСНИЙ, НЕ СВІТИ НІКОМУ

Ой місяцю ясний, не світи нікому, —
А засвіти миленькому, як іде додому.
Ой зсучу я миленькому восковую свічку,
Та присвічу миленькому, як брестиме річку.

ЧИ ТАКА Я ВРОДИЛАСЯ, ЧИ ТАКАЯ ДОЛЯ

Чи така я вродилася, чи такая доля,
Що я того вірно люблю, що любить неволя.
Що було вже, то не буде — треба розлюблятись;
Присудили злії люде — треба розлучатись.
Хоч би раз поговорити, серцю легче стало:
Тяжко ниє моє серце, що щастя пропало.
Коли вірно мене любиш, то й далеко живши, —
Згадай, згадай, серце моє, за мною туживши.

ОЙ ТО ПЕРЕПЕЛОЧКА

Ой то перепелочка,
Ой мала, невеличка,
По полю літає
Ой комиш прогортає.
Комиш прогортає —
Дівчини шукає.
— Ой матушка наша,
Де дівчина ваша?
— Пішла наша дівушка
Пшениченьки жати.
Козак до пшениці —
Не найшов дівиці.
— Ой матушка наша,
Де дівушка ваша?
— Пішла наша дівушка
Черпати водиці.
Козак до криниці —
Не найшов дівиці.
— Ой матушка наша,
Де дівушка ваша?
— Пішла наша дівушка
В новеньку світлицю,
В новеньку світлицю
Постілоньки слати.
Козак у світлицю —
Там найшов дівицю.
— Дівчино-золото,
Не стелись широко,
Стелися узенько,
Пригорнись близенько:
Будем говорити,
Як у світі жити —
Горе горювати,
Одно одному правду казати.

ОЙ СЕМЕНЕ, СЕМЕНЕ

— Ой Семене, Семене!
Чом не ходиш до мене?
Чом не ходиш, не говориш,
Прийде вечір до іншої йдеш,
А мені тонкий голос подаєш?
— Ой обсади, мила, вишеньками двір,
Щоб не заходив голосочок мій.
Буйний вітер повіває,
Вишеньки розхитає.
А як до іншої йде —
Голос подає,
А її, молоду, у сльози прозвиде.
А я, молода, на постелі лежу,
Слізоньками постіль обіллю.

ОЙ ГАЮ, ГАЮ, ДІВЧИНО ГАЛЮ

Ой гаю, гаю, дівчино Галю,
Як ми любились — сам не знаю;
Любились ми півтора року,
Поки не знали вороги з боку.
Вороги взнали — розклеветали,
Нас з тобою розлучали.
Не розлучать нас ні світ, ні зоря,
Хіба розлучить сирая земля;
Не розлучать нас ні батько, ні мати.
Хіба розлучить заступ та лопата,
Заступ та лопата — зрубленая хата.
Ой дівчино-чарівниченько,
Причарувала біле личенько.
— Козаченьку мій, то нерозум твій,—
Та бодай ти знав з сіней до хати,
Так як я знаю чарувати:
Мої чароньки — чорні брівоньки.
Моя принада — сама молода.

ЗА ЩО МЕНЕ, МАТИ ЛАЄШ

— За що мене, мати, лаєш,
Лежнею мене взиваєш?
Я не з хлопцями жартую,
Я капусточку шаткую.
Капусточка білесенька,
Ріжу я гарнесенько,
Щоб мати похвалила
І намистечко купила;
А буряки красненькі,
Злягайтеся тісненько.
Щоб батько не сварився —
Батогом не грозився.
— Нуте, сестри, швиденько
Полічимо любенько,
Прийде вечір погуляєм,
Музику придбаєм;
У вікна не заглядайте,
Хлопцям не потурайте, —
Нехай жевжики скачуть,
Нам в вічі не манячуть.
— Ой хлопці, не гукайте,
Дівчат не викликайте, —
Як поспіє наше діло,
Вийдем до вас сміло.

ХОЖУ, БРОЖУ

Хожу, брожу,
Світом нужу,
Гірко плачу.
Не побачу,—
Та не бачив дівчини.
Та не бачив рибчини,
Що люблю.
Ох, хоч бачив
Проминувши,
Галочкою
Пролинувши,
Та крилець розпустивши
Та жалю наробивши
Молодцю.
— Дівчинонько
Ти вірненька!
Спитай матір
Ти стихенька,
Чи позволиш ходити,
Тебе вірно любити
Молоду?

ОЙ ДАВНО, ДАВНО В МИЛОГО БУЛА

Ой давно, давно в милого була,
Уже ж тая стежечка терном заросла
А я, як схочу, терен протопчу,
Та до мого милого в гості полечу!
Куди летіла, трава шуміла;
Де спочивала, трава зав'яла.

ДІВЧИНО КОХАНА, ЗДОРОВА БУЛА

— Дівчино кохана, здорова була,
Чи ще ж ти мене та й не забула?
Приїхав до тебе — бог тебе знає:
Чи твоє серденько мене кохає.
— Козаче коханий, чого питаєш,
Хіба ж ти мене та ще не знаєш?
Скоріше, козаче, в могилі буду —
Ніж тебе, серденько, та позабуду.
— Спасибі, дівчино, за добре слово,
А може ти любиш кого другого.
Коли правдива мовонька твоя,
Так будеш, серденько, повік ти моя.
— Ти добре знаєш, що я сирота,
Не маю я срібла, не маю й злота,—
Опріч любові, що к тобі маю,
Я всім убога, того не таю.
Не треба мні злота, я й сам придбаю,
А треба дівчини, що я кохаю...

ОЙ ТИ, ДІВЧИНО ЗАРУЧЕНАЯ

— Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ти ходиш засмученая?
— Як я маю весела бути,
Кого я люблю трудно забути...
— Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш.
— Знаю-знаю, кого кохаю,
Тілько не знаю, з ким жити маю.
— Сонце низенько, вечір близенько
Спішу до тебе, моє серденько.
Ой спішу, спішу, да й не застану,
Згорну я рученьки да й не жив стану.
Вийди, вийди, хоть за ворота,
Коли є в тебе, серце, охота.
Вийди, вийди, не бійсь морозу!
Я твої ніженьки в шапочку вложу.
Ой горе, горе тому не жонатому,
Як в тому горщечку та й щербатому:
Кипить, кипить да все збігає...
Хто кого любить,— щастя немає!

ОЙ У ТИХ БАГАЧОК

Ой у тих багачок
Та багато сорочок,
А й у мене одна,
Та білая щодня.
Що звечора намочу,
А вдосвіта поперу,
А вдосвіта поперу,
На милого подивлюсь...
Що люде говорять,
То я й не боюся.
Пішла у садочок
Щипать ягідочок.
Чи самій їсти,
Чи милому нести?

Як милому нести —
Через річку брести.
Через річку брела,
Та й не захлюпилась,
На свого милого,
Та й не надивилась.
Якби я зозуля,
То усе б літала.
То я б сю сторону
Та всю б облітала.
То я б свого милого
По шапці пізнала,
А не так по шапці,
Як по комірочку.
А в мого милого
Брови на шнурочку.

ПРИЙДИ, ПРИЙДИ, МІЙ МИЛЕНЬКИЙ, ДО МЕНЕ

Прийди, прийди, мій миленький, до мене,
Єсть у мене гостинчичок для тебе.
Що я ж тобі гостинчичком угоджу.
Що я ж тебе медом-вином напою.
Що я ж тебе калачами накормлю,
Що я ж тобі білу постіль постелю.
Що я ж тобі всю правдоньку розкажу...

ГЕЙ, НА СТАВКУ, НА СТАВКУ

Гей, на ставку, на ставку,
Злапав орел ластівку,
Злапав її за пірильце,
Повів її на сельце.

— Де ж ти мене поведеш
Таку молоденьку,
Мене мати згодувала,
Як курку рябеньку.

Де ж ти мене поведеш
Таку невеличку,
Мене мати згодувала.
Як перепеличку.

Де ж ти мене поведеш
Коли хати не маєш?
— Поведу тебе в чужую
Покіль свою збудую!

— Збудуй мені з лободи,
А в чужую не веди:
Бо чужая не така,
І сусідка лиха!

НА БЕРЕЖКУ У СТАВКА

На бережку у ставка,
На дощечці у млинка
Хвартух прала дівчина,
Плискалася рибчина.
Да й упала в став небога.
Чи немає там нікого?
І нікому підбігти,
Щоб дівчину витягти.
Кричить: «Пробі!» — її мати,
Щоб дівчину рятувати.
Каже, що за працю тую
І дівчину подарую.
Аж тут козак чорнесенький
Витяг дівку любесенький.
Оченьки, як ясоньки,
Губоньки, як розоньки,
Рученьки білесенькі,
Ніженьки малесенькі,
Гарна, як квітонька,
Люба так, як рибонька.
— Стережися, дівчино,
Моя люба рибчино,
Поза ставком не ходи,
Да в ставочок не впади,
Бо в ставочку ти заллєшся,
К бережечку не вгребешся.
Як я дуже працював,
Як я тебе витягав.
Дак гарного ж твого стану,
Чи я ж тебе не достану.
Як вечір прийде близенько,
Прийди до мене, серденько.
— Гей! Козаче, уродливий!
Молоденький та жартливий,
Усоньки — чорнявії,
Зубоньки перловії,
Чубчик твій круглесенький,
А жупан гарнесенький.
Саф'янові чоботці
Да й шабелька при боці.

ЗІРОНЬКА СХОДИТЬ, МІСЯЦЬ НИЗЕНЬКО

Зіронька сходить, місяць низенько,
Вийди до мене, моє серденько.
Ой полола горлиця
Лободу, лободу,
Та послала припутня *(Припутень — дикий голуб.)
По воду, по воду:
— йди, іди, припутне,
Не барись, не барись,
На чужії горлиці
Не дивись, не дивись.
Диб, диб на село,
Кив-морг на його,
Вона дівка його.
Вона любить його,
Вона піде заміж за його *. (Повторюється після кожних двох рядків.)
— Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото...
Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую...
Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,
Я ж твої ніженьки в шапочку вложу.
Ой вийди, вийди, серденько Галю,
Серденько-рибонько, дорогий кришталю.

ОЙ ВИЙДУ Я ЗА ВОРОТА, РОЗКУШУ ГОРІШОК

Ой вийду я за ворота, розкушу горішок,
Розкушу я горішину та й вийму ядерце...
Вийди, вийди, молода дівчино, потіш моє серце.
Моє серце зрадливоє, звичаю не знає.
Що по горах, по долинах сив голуб літає.
Він літає, буркотає, голубки шукає,
Та не найшов сизої голубки, найшов буйні вітри.
— Ой ви, вітри буйнесенькі, далече бували,
Чи не бачили сизої голубки поміж соколами?
— Хоч бачили, хоч видали, не знаєм якої?
— Сама сиза, сиза, сизокрила, лице, як калина!
— Сидить вона між орлами, як між соколами,
Умиває своє біле личко морською водою,
Утирає своє біле личко русою косою...
— Рости, косо, до пояса, як у саду вишня.
Ой вишенька, черешенька, ягідочок рясна.

ДОЩИК, ДОЩИК

Дощик, дощик
Крапає дрібненько:
Я ж думала, я ж думала
Запорожець, ненько!
Ой якби ж я знала,
Відкіль виглядати,
То б найняла, заставила
Стежку промітати!
Дощик, дощик
Аж із стріхи капотить:
Я ж думала, я ж думала,
Що мій милий тупотить.
А він іде, а він іде,
Ступає тихенько...
То-то милий, то-то любий,
— Дивітеся, ненько!
Дощик, дощик
Аж із стріхи капотить:
Розсердився мій миленький,
Аж ногами тупотить.
Розсердився, розгнівався
Мій милий на мене...
А як гляне — серце в'яне
У його і в мене.

КАЛИНА, МАЛИНА, ЧОРНА СМОРОДИНА

Калина, малина, чорна смородина —
Де ж тая дівчина, що мене кохала?
Кохала, кохала та й причаровала;
Дала мені коника, та ще й осідлала,
І винесла рибку, і ще хліба скибку:
— На ж тобі, серденько, та їдь у дорогу,
А коли завгодно, погуляй зо мною.

ОЙ ВАЖУ Я, ВАЖУ НА ДІВКУ ПОПОВУ

— Ой важу я, важу на дівку попову,
Обіщалась мені дати хустину шовкову.
Обіщалась дати, ще й поцілувати,—
Ходив я три ніченьки коло її хати.
На вулицю не піду і дома не всижу,
Доведеться копатися до дівчини в хижу.
— Бодай тебе копалася лихая година,
Через тебе, вражий сину, мене мати била.
Хоть била, не била, нахвалялась бити,—
Перестань же, вражий сину, до мене ходити.
— Ой не перестану, поки не достану
Милих слів, чорних брів, хорошого стану.

СЯЄ ЗІРОЧКА, СЯЄ

Сяє зірочка, сяє.
Уся челядь гуляє,
Мене мати лає,
Гулять не пускає.
— Сиди, дочко, дома,
Носи в хату дрова.
Я дров наносила —
Гулять мати не пустила.

ЧЕРЕЗ ЯРОЧОК

Через ярочок
Та в той куточок.
Там дорога розлога.
Ой туди пішла і пої...
І поїхала
Наша люба розмова!
Послала б же я
Та для утішки
Та чотири орішки,
Послала б же я
Та для розмови
Та чорні брови.
Послала б же я
Для темної ночі
Свої карі очі.

ЯК Я КОНЯ НАПУВАВ

Як я коня напував,
Дзюба воду брала;
Як я Дзюбі заспівав,
Дзюба відгадала.

Як же сказав Дзюбі-любі,
Що я її люблю,
А я своїй Дзюбі-любі
Черевички куплю.

І чулочки з китаєчки,
Черевички з бабака,
А щоб моя Дзюба-люба
Вибивала тропака.

ДІВЧИНОНЬКА ПО ГРИБИ ХОДИЛА

Дівчинонька по гриби ходила,
В зеленому гаю заблудила.
Доблудила до темного лугу,
В темнім лузі а дуб зелененький.
Коли стоїть козак молоденький.
— Дівчинонько! Вволи мою волю.
Постій трошки ізо мною.
— Лучче буду всю нічку блудити,
Аніж твою воленьку вволити...
Козаченько пшениченьку сіє,
Дівчинонька каретою їде.
— Дівчинонько! Несе тебе дідько!
Розсіяв я пшениченьку рідко.
— Козаченьку, буде твоє слово пусто —
Зійде твоя пшениченька густо.

ІЗ-ЗА ГОРИ ВІТЕР ВІЄ, КАЛИНА НЕ СПІЄ

Із-за гори вітер віє, калина не спіє,
Козак дівку вірно любить — заняти не сміє.
Тим я її не займаю, що сватати маю,
Тим до неї не горнуся, що слави боюся.
Сидить голуб на коморі, голубка на хаті.
Питається син матері: «Яку дівку брати?
Чи ту, мати, дівку брати, що головка гладенька?»
— Бери, сину, питай людей, а чи моторненька.
Сидить голуб на коморі, голубка на хаті.
Питається син матері: «Яку дівку брати?
Чи ту, мати, дівку брати, що намиста густо?»
— Бери, сину, питай людей, чи в скрині не пусто...

НАРЯДЖАЄ МАТИ СИНА ТА Й НА КОСОВИЦЮ

Наряджає мати сина та й на косовицю.
Зачесала чорні кудрі та й на потилицю.
— Я ж думала, мій синочку, що ти траву косиш:
А ти кинув косу в росу, сам сів та й голосиш.
— Ой коли б ти та, мати, знала, якая досада,
То ти б мене молодим женила, щоб була одрада.
— Жени, синку, жени, синку, та бери жінку любку,
Цілуй її, милуй її, як голуб голубку.

ЇХАВ КОЗАК ІЗ ВОЙНИ

Їхав козак із войни
Та заїхав до вдови.
— Удівонько молода!
Пусти мене в господу.
— Козаченьку молодий,
Боюсь поговору.
— Удівонько молода,
Розиймай мого коня.
— Козаченьку молодий,
Неподобонька моя.
— Удівонько молода,
Ой дай коню та сіна.
Гей, гей! гей, гей!
Ой дай коню та сіна! *
(* Після кожних шести рядків повторюється приспів «Гей, гей! гей, гей!» і шостий рядок.)
— Козаченьку молодий,
Де ж я тобі наберу?
Я ж не кошу, не гребу.
Де ж я тобі наберу?
— Удівонько молода,
Ой дай коню да вівса.
— Козаченьку молодий,
Де ж я тобі наберу?
Я ж не сію, не орю.
Де ж я тобі наберу?
— Удівонько молода,
Та зжар мені гусака.
— Козаченьку молодий,
Де ж я тобі наберу?
Я ж не сижу, не пложу.
Де ж я тобі наберу?
— Удівонько молода,
Звари мені галушки,
Та вари мені галушки,
Та стели мені подушки.
— Ідіть, діти, з хати,
Що він буде казати.
— Удівонько молода,
Чи ти підеш за мене?
— В мене діти великі,
Будуть мене кормити.

ОЙ З-ЗА ГОРИ, З-ЗА ЛИМАНУ

Ой з-за гори, з-за лиману
Буйний вітер повіває,
Буйний вітер повіває,
Добрий молодець гуляє.
Добрий молодець гуляє,
Мед-горілочку кружляє.
Мед-горілочку кружляє,
Він сам себе розважає:
— А чи мені женитися,
Чи самому журитися,
А чи мені люде слати.
Чи самому поїхати?
Як скричав я на малого:
— Сідлай коня вороного,
А під себе буланого,
Да поїдем в чисте поле
Шукать собі щастя-долі.
Ой не знайшли щастя-долі —
Знайшли дівку до любови.
Знайшли дівку до любови
Лицем білу, чорні брови.
Як приїхав під ворота,
Вийшла мила, краща злота.
Бере коня за поводи,
Веде коня на ставницю,
А милого й у світлицю.
Сама сіла та думала,
Карі очі зажмурила.
— Чого, мила, задумала,
Карі очі зажмурила?
Чи жаль тобі овса-сіна.
Чи милому меду-вина?
— Не жаль мені овса-сіна,
Ні милому меду-вина,
А жаль мені завивання,
Дівоцького прибирання:
Що в суботу я змиюся,
А в неділю приберуся
І на свого милого надивлюся.

ОЙ У ПОЛІ ВЕРБА

Ой у полі верба,
Під вербою вода,
Там дівчина та воду брала —
Сама молода.
А дівчина од води,
А козак до води.
— Постій, постій, молода дівчино
Дай коню води.
— Не великий ти пан —
Та й напоєш ти сам.
Зимняя роса, і дівчина боса,
Ніженьки щемлять.
— Постій, постій, серце-дівчино,
Куплю черевички.
— Не купуй ти мені,
А купи сам собі,
Єсть у мене отець і матуся,
Та й куплять мені.

ДОБРИВЕЧІР, ДІВЧИНО! КУДИ ЙДЕШ

— Добривечір, дівчино! Куди йдеш?
Скажи мені правдоньку, де живеш?
— Хіба б же я розуму не мала,
Щоб я тобі правдоньку сказала.
Ото моя хатонька край води,
З найкращого дерева — лободи,
Я ще к тому сінечки приплету
З високого дерева — з осоту.
— Ой дівчино, дівчино! Відчини!
Сама собі кривдоньки не вчини.
— Ой не хочу, козаченьку, відчинять,
Бо ти будеш, серденько, ночувать.
— Ой не буду, дівчино, не буду,
Пожартую трошечки та й піду...
А вже зійшов місяць і зоря —
Бувай, бувай, дівчино, здорова!

ХЛОПЧЕ-МОЛОДЧЕ! ЯКЕ ТИ ЛЕДАЩО

— Хлопче-молодче! Яке ти ледащо!
Задумав жениться, сам не знаєш нащо.
Нащо тобі жінка з карими очима?
Вона тобі буде камінь за плечима.
Будеш ти плакать, долю проклинати;
Будеш кулаками гіркі утирати.
Возьмеш ти хорошу — будуть улюбляться;
Возьмеш ти погану — стидно показаться.
Возьмеш ти багату — буде докоряти,
Возьмеш ти убогу — нічим воспитати.
Возьмеш ти сирітку — лучче тобі буде,
Лучче тобі буде — хвалитимуть люде.
— Коли б мені батько або рідна мати:
Дали б мені порадоньку, яку жінку брати.

ЙШЛИ КОРОВИ ІЗ ДІБРОВИ, А ОВЕЧКИ З ПОЛЯ

Йшли корови із діброви, а овечки з поля...
Заплакала дівчинонька, край козака стоя...
— Ой куди ж ти од'їжджаєш, сизокрилий орле!
Ой хто ж мене та без тебе до себе пригорне?
— Пригортайся, дівчинонько, другому такому,
Та не кажи тиї правди, що мені самому.
— Ой як мені не казати, як буде питати...
Ой як тобі од'їжджати, що не знає й мати.
Ой прикропи, дрібен дощик, дорогу-розлогу,
Ой заверни, милий боже, любую розмову.
— Ой не буду прикропляти — нехай засихає,
Ой не буду завертати — нехай од'їжджає.

СОНЦЕ НИЗЕНЬКО

Сонце низенько,
Вечір близенько,
Прийди до мене,
Моє серденько.
Прийди до мене,
До моєї хати,
То я тебе пущу
й не чутиме мати.
Ой як упускала —
Легенько здихала,
Як випроводжала —
Плакала-ридала.
Плакала-ридала,
Правдоньки питала:
— Скажи, милий, правду,
Чи ти мене любиш?
Чи ти мене любиш,
Чи сам себе губиш?
Чи до іншої ходиш,
З іншою говориш? —
А до мене прибудеш
Слова не промовиш?

ПОЗА ГАЄМ, ГАЄМ, ГАЄМ ЗЕЛЕНЕНЬКИМ

Поза гаєм, гаєм, гаєм зелененьким,
Там орала дівчинонька воликом чорненьким.
Орала, орала, не вміла гукати,
Та поняла козаченька на скрипочку грати.
Козаченько грає, бровами моргає.
Вража його мати знає, нащо він моргає.
Чи на мої воли, на сірі корови,
Чи на моє біле личко, чи на чорні брови.
— Чорні брови маю, та й не оженюся,
Хіба піду до річеньки з жалю утоплюся.
— Не топись, козаче, бо душу загубиш.
Ходім, серце, повінчаймось, коли вірно любиш!
— Як я тебе люблю — скарай мене, боже!
Буду тебе цілувати, поки сон не зможе.
Вже й націлувався, вже й намилувався,
Як у саду соловейко та й нащебетався.
В саду соловейко щебече раненько,—
А мій милий чорнобривий гуля веселенько.

НАД РІЧКОЮ, НАД ГРЦЕМ

Над річкою, над Грцем
Стоїть дівка з молодцем,
Накрилася рукавцем.
Накрилася обома,
Він цілує, обніма,
Він цілує, обніма,
Коханкою назива:
— Коханочко ж ти моя,
Викохав же я тебе,
Викохав же я тебе
Не для кого — для себе.

ОЙ У ПЕРВІМ САДОЧКУ

Ой у первім садочку
Зозуля кувала,
В другому садочку
Соловейко щебече,
В третім садочку
Клин-дерево виростає.
А під тим же клином
Стоїть мати з сином.
Мати з сином стояла,
Сина правди питала:
— Ой скажи ж, мій синочок,
Ой скажи, мій соколочок,
А що в полі сильніше,
А що з роду рідніше?
А чи жінка, чи теща,
А чи ненька ріднесенька?
— Жінка для совіту,
Теща для привіту,
А над неньку рідненьку —
Ні по білому світу...

ЧЕРЕЗ САД, ЧЕРЕЗ ПОЛЕ

Через сад, через поле,
Через синєє море.
Ой люлі! да люлі!
Через синєє море *!
(* Приспів «Ой люлі! да люлі!» повторюється з кожним парним рядком.)
Там кладочка лежала,
Там дівчина плаття прала.
Десь узявся козак,
Десь узявся молоденький:
— А коли б же я знав,
Або мені хто сказав!
А чи вона моя буде,
А чи її возьмуть люде.
Ох, коли б же я знав,
Цілував би, милував.
Цілував би, милував,
Кріпко к серцю пригортав.

ДА ТИХО, ТИХО ДУНАЙ ВОДУ НЕСЕ

Да тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівка косу чеше,
Да що начеше, то на Дунай несе.
А що намоє, то на Дунай пускає.
— Та пливи, косо, тихо за водою,
Я, молода, услід за тобою.
Та припливи, косо, де яворко зелененький,
Під яворком коник вороненький.
Да під яворком коник вороненький,
На конику козак молоденький.
Та на конику козак молоденький,
На козаку жупан голубенький.
Та на козаку жупан голубенький,
На жупані пояс шовковенький.

ПОЛОВИНА САДУ ЦВІТЕ, ПОЛОВИНА В'ЯНЕ

Половина саду цвіте, половина в'яне.
Уся челядь на вулиці, а мого немає.
Чи він шиє, чи він крає, чи дома немає?
В чистім полі в Дунаєчку коня напуває.
Ой кінь рже, води не п'є, шлях-дорогу чує.
Десь мій милий, голуб сизий, у полі ночує.
— Ночуй, ночуй, мій миленький, та й не забаряйся
А як вийдеш на вулицю та й не признавайся

НЕВЕЛИКА ТА ВОЛОКИТА

Невелика та волокита,
Та журба мене з'їла;
Що найменша в полі птиця,
Та й та мене била.
Ой тим мене та вона била
Що я сиротина,
Що я живу та на чужині
При лихій годині.
Та велять мені річку брести,
Ще й половину ставу.
— Сватай мене, козаченьку,
Не вводь мене в славу.
— Молодая та дівчинонько,
Та у славоньці живеш,
Що раненько та пізненько —
Та із улиці ідеш.
— Ой рада б я, козаченьку,
Та раньше ходити,
Як возьмеш за білую руку,
Та й не мусиш пустити.
— Не потурай, дівчинонько,
Моїй розмовоньці,
Держи розум і ум добрий
В своїй головоньці.
— Ой держала розум добрий
Та до темної ночі,—
Ізрадило твоє біле личко
Та ще й карі очі!

ПРИ БЕРЕЗІ, ПРИ МОРІ

При березі, при морі
Гуляв козак доволі.
Ой п'є козак, гуляє.
На молодців гукає:
— Ой ви, хлопці-молодці!
Накажіте удівоньці,
Нехай мене не любить,
Свого віку не губить.
Бо я хлопець убогий —
Сім сот волів в оборі.
Сотня коней на стані,
А сам в синім жупані.
Яловнику без ліку,
А дівчина в літнику.
Скоро дівка зачула,
Да й до гаю махнула,
Накопала коріння
З-під білого каміння,
Сполоскала в річеньці,
Намочила в горілці,
Приставила до жару,—
Кипить корінь помалу...
Іще корінь не вкипів,
А вже й коник прилетів:
— А чого ж ти прилетів
Коли мене не схотів?
— Як же мені не літать,
Коли вмієш чарувать?
— Ой єсть в мене чароньки:
Біле личко, брівоньки!

ОДНА ГОРА ВИСОКАЯ, А ДРУГАЯ НИЗЬКА

Одна гора високая, а другая низька:
Одна мила далекая, а другая близька.
Ой у тиї далекої воли да корови,
А у сиї близенької да чорнії брови.
Ой у тиї далекої воли повздихають,
А у сиї близенької брови не злиняють.
Ой у тиї далекої рушник на кілочку,
А у сиї близенької брови на шнурочку.
Ой я тую далекую мітлами помечу,
А до сиї близенької соколом полечу.
Ой я тую далекую хлопцям подарую,
А до сиї близенької то й сам помандрую.

ЗЕЛЕНОЄ ЖИТО, ЗЕЛЕНЕ

Зеленоє жито, зелене,
Хорошії гості й у мене;
Тілько моє серденько мре,
Що милая заміж іде.
— Іди, іди, мила, здорова,
Я тобі не скажу ні слова.
Єсть у мене кінь вороний,
Поїду я сам, молодий,
До вдови, до вдови Марусі
На білії пухові подусі.
— Марусино, серце моє!
Чи любиш вірно ти мене?
— Якби я тебе не любила.
То до тебе б і не говорила,
А то я тебе вірно люблю
І за тебе заміж піду!
Ой Маруся сіни вимітає,
Матуся Марусі питає...
— Тобі мене, матусю, не питати,
Мені тобі, серце, не казати:
Стояв в мене кінь вороний,
Гуляв в мене козак молодий.
— Бодай же ти, дочко, оніміла,
Як ти мене стару обманила.

ДЕ ТИ, ХМЕЛЮ, ЗИМУВАВ

— Де ти, хмелю, зимував,
Що не розвивався?
— Де ти, синку, ночував,
Що не розбувався?
— Зимував я зиму
В лузі на тичині,
Ночував я, мамо,
Нічку у дівчини.
— Де ти, синку, ходиш,
Що ти, синку, робиш?
Жалуються добрі люде,
Що ти шкоду робиш.
— І буду ходити,
І буду робити,
Було б мене, моя мати,
Меншим оженити.
— Ой коли б я знала
Таку одвіточку,
Була б тебе оженила
Іще в сповиточку.
Оженися, сину,
Та возьми дівчину,
А не бери собі вдови,
Бо не дасть бог долі.
А в вдовиці серце,
Як зимою сонце,
Хоч воду і гріє,
Та все вітер віє.
А в дівчини серце.
Як весною сонце...

ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ, ЯКИЙ Я ВДАВСЯ

— Ой горе, горе, який я вдався:
Брів через річеньку та й не вмивався
Ой завернуся, та й умиюся,—
На свою дівчину та й подивлюся.
— І не вертайся, і не вмивайся:
Ти ж мені, серденько, так сподобався.
В мене криниця край перелазу
Вмиємось, серденько, обоє разом;
В мене хустина шовками шита,—
Утремось, серденько, хоч буду й бита,—
Битиме мати — знатиму за що:
За тебе, серденько,— не за ледащо.

ІЗ-ЗА ГОРИ ОРЕЛ ВОДУ НОСИТЬ

Із-за гори орел воду носить,
Дівчинонька козаченька просить:
— Козаченьку, мій соболю,
Возьми ж мене із собою.
Помандрую я з тобою.
— Дівчинонько, сухотонько ти моя,
Кажуть люде, що не будеш ти моя.
Кажуть люде, я й сам бачу —
Не раз, не два гірко плачу
За тобою, серце моєї
— Не сама ж я по садочку гуляла,
Свого дружка за рученьку водила,
Цілувала, милувала,
До серця пригортала.
Розстатися я не знала.
Пішов милий за гору, за гору,
А я його очима проводжу,
Каренькими оченьками,
Чорненькими брівоньками,
Дрібненькими слізоньками.
— Ой вернися, мій милий, вернися,
Ще до мене хоть раз пригорнися.
— Ой не буду вертатися,
Лучче б, серце, не знатися,
Ніж тепер нам розстатися.

ЗА ТУЧАМИ ГРОМОВИМИ СОНЕЧКО НЕ СХОДИТЬ

За тучами громовими сонечко не сходить,
За вражими ворогами милий не приходить.
Ой ті тучі громовії розійдуться різно...
— Прийди, прийди, мій миленький, хоч нерано — пізно!
Орав милий на царині та й став на толоці,
Ой плакали карі очі та чотири ночі.
Та вже ж тії та чотири та за всі сім стали.
— Бодай тобі, мій миленький, волики пристали.
Та бодай воли живі були, а плуг поламався,
Щоб мій милий, чорнобривий, додому пригнався.
— Столи ж мої тесовії, скатерті парчеві,
Очі ж мої, карі очі, горе мені з вами!
Очі ж мої, очі карі, горе мені з вами:
Не хочете ночувати і ніченьки сами.
Ой не плачте, карі очі, треба ночувати,
Ой не лайте тую долю, яку дала мати.

КОПАВ ЖЕ Я КРИНИЧЕНЬКУ НЕ ОДНУ Й НЕ ДВІ

Копав же я криниченьку не одну й не дві.
Гей! Не одну й не дві *. (* Приспів повторюється з другою половиною кожного рядка.)
Кохав же я дівчиноньку людям — не собі.
Та вже з тої криниченьки орли воду п'ють.
Та вже ж тую дівчиноньку до шлюбу ведуть.
Один веде за рученьку, другий за рукав,
Третій іде — серце ниє: любив, та не взяв.
Викопаю криниченьку в вишневім саду,
Чи не вийде моя мила сюди по воду.
Аж ось мила сама йде, відерця несе,
Беру в неї із рук відра — вона не дає.
Даю я їй злотий перстень — вона й не бере.
Закликаю в світилоньку — а вона й не йде.
— Бодай же ти, моя мила, щастя не мала,
Як ти мене, молодого, з ума ізвела.

ЧЕРЕЗ КРУТУ ГОРУ ТА В ЛІС ПО КАЛИНУ

Через круту гору та в ліс по калину,
Любив-кохав козак дівку, як мати дитину.
Дівчинонька — його на сім світі одного.
Не хотіла мати дати дівчини за його.
— Дівчинонько, Галочко, я в тобі кохався,
А ти ж мене ізрадила — я й не сподівався.
— Не я тебе ізрадила, а зрадили люде,
Що з нашого женихання нічого не буде.
В огороді конопельки, верхи зелененькі,
Милий милу покидає — вороги раденькі.
Іде милий улицею аж підківки крешуть.
За ним злії вороженьки, як собаки, брешуть.
— Брешіть, брешіть, вороженьки, ми не подамося —
Через вашу пересуду та й поберемося!

В СТЕПУ КОНОПЕЛЬКИ, ВЕРХИ ЗЕЛЕНЕНЬКІ

В степу конопельки, верхи зелененькі;
Милий милу покидає — вороги раденькі.
— Як ти мене покидаєш, покинь воду пити,
Щоб тобі тяжко-важко із другою жити.
Як ти мене покидаєш, покинь хліба їсти,
Щоб тобі тяжко-важко із другою сісти.
— Ой повій, вітроньку, розжени хмароньку.
Прибудь, прибудь, мій миленький, та покрий славоньку!
Вітер повіває, хмару розганяє, —
Милий до милої прибуває, славу покриває.
— Розкопайте, люде, греблю, нехай вода рине,
Перестаньте говорити — нехай слава гине!

ОЙ КОЛИСЬ БУЛИ ЯРІЇ ПШЕНИЦІ, А ТЕПЕР ОБЛОГИ

Ой колись були ярії пшениці, а тепер облоги;
Та колись були вірні сусідочки, а тепер вороги.
— Ой не стелися, зелений споришу, а по крутій горі;
Ой не радійте, злії вороженьки, та об моїй пригоді!
Бо й що моя пригодонька, та як літняя роса,
Сонце зійде, вітер повіє — роса опаде;
Отак моя пригодонька навік пропаде.

ХОДИВ КОЗАК ПО ДОЛИНІ

Ходив козак по долині,
Прихилив головоньку к зеленій ліщині.
На ліщині сиза орлиця туркоче,
Вона ж мені головоньку все клопоче.
— Годі, годі, орличенько, туркотати,
Годі ж мені головоньки клопотати.
Бо вже ж моя головонька й так п'яна,
Наклопотала дівчинонька молода,
А не так дівчина, а як її стара мати.
Годі, годі, орличенько, туркотати,
Годі моєї головоньки клопотати.

ОЙ ТИ ЖИВЕШ ЗА ГОРОЮ, А Я ЗА ДРУГОЮ

— Ой ти живеш за горою, а я за другою;
Чи тужиш ти так за мною, як я за тобою?
Ой якби ж ти так за мною, як я за тобою,—
Жили б, жили, серце, в парі, як риба з водою.
Риба-щука, як гадина, по берегу в'ється,
А милая за миленьким, як орлиця б'ється.
Рибалочка по бережку все рибоньку удить,
А милая за миленьким білим світом нудить.
— Ой перестань, рибалонько, рибоньку удити,
Нехай же я перестану та світом нудити.
Рибалочка по бережку все рибоньку ловить,
А милая за миленьким білі руки ломить.
— Ой перестань, рибалочко, рибоньку удити,
Нехай же я перестану білі руки ломити.
Дикий качур все на воді і днює й ночує:
— Не буть же нам, серце, в парі — душа моя чує...

ОЙ ЧОГО Ж КОЗАК СМУТЕН-НЕВЕСЕЛ

— Ой чого ж козак смутен-невесел,
Смутен-невесел і нерадостен?
А як же мені веселому бути,
Учора звечора дівчина була,
Учора звечора дівчина була,
Сьогодні нема — засватаная.
Не жаль би мені, коли б з сторони,
А то через двір — то ж товариш мій.
По воду йде — добридень дає.
— Здорова, здорова була, чужа — не моя!
Мимо двір не йди, жалю не роби,
Бо з того жалю відерце поб'ю.

ПОНАД ДУНАЯМИ

Понад Дунаями
Вода стоянами.
Ой там козаченько
Коня напуває.
А кінь із припона...
Сам заплакав стоя:
— Головко моя —
Чужа сторона;
Завезено мене,
Де родини немає:
Ні роду, родини,
Ні вірної дружини.
Тілько в мене й роду —
Два братики з роду.
— Порадь мене, брате,
Як рідная мати.
Чи мені жениться.
Чи письма писати,
До милої слати...
Напишу перами,
Та приллю сльозами,
Та й пошлю вітрами.
Я вітру не вірю,
Сам сяду, поїду
До милої в гості.
— Ой здорова, мила,
З карими очима,
З чорними бровами,
З вірними словами.

ПО САДОЧКУ Я ГУЛЯЛА

По садочку я гуляла
Товаришів викликала:
— Товаришу, рідний брате.
Виклич мені друга з хати.
Чогось хочу розпитати,
За рученьку подержати:
Як колись ми сознавались —
Сухі дуби розвивались.
А тепер ми перестали —
Однолітки сохнуть стали.
Любилися-кохалися, як голубів пара,
А тепера розійшлися, як чорная хмара.
Любилися ми годочок —
Розійшлися у часочок.

ПИТАЄТЬСЯ ДІВЧИНОНЬКА

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А де станем жито жати?
— А там станем жито жати,
З ким я буду ночувати.
Молодая та дівчинонько!

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А що будеш ти вечерять?
— А я буду їсти булку,
А ти будеш думать думку,
Молодая та дівчинонько!

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А що будеш простилати?
— Я простелю сірячину,
Ти простелиш запасчину,
Молодая та дівчинонько!

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А чим будеш укриваться?
— Мене вкриє чорна хмара,
Тебе вкриє чужа слава,
Молодая та дівчинонько!

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А чим будеш умиваться?
— Я умиюся росицею.
Ти вмиєшся сльозицею,
Молодая та дівчинонько!

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А чим будеш та утираться?
— Я утруся китайкою,
Тебе утру нагайкою,
Молодая та дівчинонько!

Питається дівчинонька
Молодого козаченька:
— А як будеш розставаться?
— А я піду лісом, лісом.
Тебе зоставлю з бісом, з бісом,
Молодая та дівчинонько!

БОЛИТЬ МОЯ ГОЛОВОНЬКА ОД САМОГО ЧОЛА

Болить моя головонька од самого чола.
Не бачила миленького сьогодні ні вчора.
Як бачила у вівторок, та вже неділь сорок.
Нема мого миленького, нема мого тута,
Посходила по слідочку шавлія та рута.
На шавлію воду грію, на руту не буду,
Розсердився мій миленький, просити не буду.
Нехай його тії просять, що перстені носять,
Нехай його тії люблять, що його голублять.
Ой бачиться — не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру валюся.
Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються:
Од милого нема людей, од нелюба шлються.
Нема ж мого миленького, нема мого сонця:
Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця.
Нема мого миленького, що карії очі,
Ні з ким мені розмовляти темненької ночі!
— Зелененький барвіночку, стелися низенько,
А ти, милий, чорнобривий, присунься близенько.
Зелененький барвіночку, стелися ще нижче,
А ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче.
Нема мого миленького, нема його тута,
Посходила по слідочках шавлія та рута.
Я шавлію пересію, руту пересажу,
Таки свого миленького к собі переважу!
Я шавлію пересію, руту пересмичу,
Я до себе миленького таки перекличу.
Да вже ж мені не ходити, куди я ходила,
Да вже ж мені не любити, кого я любила.
Да вже ж мені не ходити ранком попід замком,
Да вже ж мені не стояти із моїм коханком!
Да вже ж мені не ходити в ліски по орішки,
Да вже ж мені минулися дівоцькі насмішки!
Шкода ж мені уродоньки, високого росту:
Прийшлось мені утопиться з високого мосту!

СИДИТЬ ГОЛУБ НА БЕРЕЗІ, ГОЛУБКА НА ВИШНІ

Сидить голуб на березі, голубка на вишні,
— Скажи ж мені, серце, правду, що в тебе на мислі!
Ой я ж тебе присягала любити, як душу:
Тепер мене покидаєш — я плакати мушу.
Будь щасливий із тією, котору кохаєш.
А над мене вірнішої на світі не найдеш...
Як не схочеш, серце моє, дружиною бути,
То дай мені таке зілля, щоб тебе забути!
— Єсть у мене таке зілля близько перелазу.
Як дам тобі напитися — забудеш відразу!
— Буду пити через силу, каплі не упущу:
Хіба тоді я забуду, як очі заплющу.

ОЙ ІЗРАДА, КАРІ ОЧІ — ЗРАДА

— Ой ізрада, карі очі — зрада,
Чому в тебе, милий, нещирая правда?
Нещирая правда? * (* Друга частина парних рядків повторюється.)
Пустив же ти славоньку такую,
Що сватати маєш мене, молодую.
А тепер же думаєш-гадаєш,
Яку ж собі, серце, другу брати маєш?
А хоч знайдеш воли та корови,
А не знайдеш, милий, такої любови.
А хоч знайдеш рушник на кілочку,
То не знайдеш, милий, брови на шнурочку.
А хоч знайдеш, да все не такую...
Нащо ж покидаєш мене, молодую?
Покинь, милий, коня вороного,
Щоб я не забула тебе молодого.
— Нащо ж, мила, коня покидати?
Коли вірно любиш, то й так не забудеш.
— Покинь, милий, золоті удила,
Щоб я твого коня до води водила.
— Нащо ж, мила, удила покидати?
Коли вірно любиш, то й так не забудеш.
— Покинь, милий, золоте сідельце,
Щоб я не забула, яке в тебе серце.
— Нащо ж, мила, сідло покидати?
Коли вірно любиш, то й так не забудеш.
— Покинь, милий, синій жупаночок,
Щоб я не забула, який твій станочок.
— Нащо ж, мила, жупан покидати?
Коли вірно любиш, то й так не забудеш.
— Покинь, милий, хоч півкопи грошей,
Щоб я не забула, який ти хороший.
— Нащо ж, мила, гроші покидати?
Коли вірно любиш, то й так не забудеш.

ОЙ ЛУЖЕ, ЛУЖЕ, ЗЕЛЕНИЙ ЛУЖЕ

— Ой луже, луже, зелений луже!
Я ж по тобі, луже, та й не находжуся,
Я ж по тобі, луже, та й не находжуся,
Кого кохаю, та й не надивлюся!
Кого кохаю,— той за очима,
А як бридкий,— то перед очима.

— Ой бачу ж я, бачу дівчину свою,
Що походжає в вишневім саду,
Щипа листоньки з рясної гілоньки,
Чека милого до розмовоньки...
Під черемхами ліженько слала,
Свого милого все сподівала.

От милий іде темної ночі,
Ляга в ліженько і щось міргоче.
Чи ти, милий, спиш, а чи так лежиш,
Чому ж мого серденька не розвеселиш?
— Я ж, мила, не сплю, так собі лежу,
Та вже ж твого серденька не розвеселю.

Звелю ж коника свого сідлати
Та й помандрую дівчини шукати!
Із'їздив вже світ, і Вкраїну всю,
Не найшов дівчини кращу за цю.
Та як кращої мені шукати,
Коли ж твоя неня знає чарувати?!

— Козаченько мій, серденько моє!
Бодай же ти так знав, як день минає,
Бодай же ти так знав з сіней до хати,
Як моя неня та й чарувати...
В мене чароньки — чорні брівоньки,
В мене принада — сама молода!..

ПОЛИНЬ, ПОЛИНЬ, ЧОРНАЯ ГАЛКО

Полинь, полинь, чорная галко,
Понад низом-долиною,
Та накажи моєму родові,
Що я живу сиротиною.
Сиротиною та й не великою
Я недавно остався,
Через тую молоду дівчину,
Що я женихався.
Женихався, з неї не сміявся,
Думав — моя буде.
А вже ж моя молода дівчина,
Як голубонька гуде.
Нехай гуде, нехай гуде,
Та вона нагудеться,
Як спіймаєм та приборкаєм,
То вона й схаменеться...
Поза гаєм, гаєм зелененьким,
Там козак траву косить.
Його ненька старенькая
Та вечеряти носить.
— Ой вечеряй, моя мати,
Коли наварила,
Тепер мені, моя матусенько,
Й вечеря не мила.
— Ото ж тобі, мій синочку,
Та дівчина поробила:
Брала воду з тихого Дунаю,
Кониченька напувала.
Брала піску з-під білих ніжок,
Козаченька чарувала!
— Чаруй, чаруй, молода дівчино,
Коли довелося,
Коли мені, молоденькому.
Та на горе пішлося.

ЗАЙШОВ МІСЯЦЬ, ЗАЙШОВ ЯСНИЙ ЗА ЧОРНУЮ ХМАРУ

Зайшов місяць, зайшов ясний за чорную хмару...
— Ой ходімо, товаришу, на той край помалу.
— Ой як мені та, товаришу, на той край ходити,
Перестала дівчинонька вірненько любити.
Да вірно любив, вірно ходив, вірно женихався,
Вона мене осудила, я й не сподівався.
— То не я тебе осудила, судили нас люде,
Що з нашого женихання нічого не буде,
Карим очам нема спання, ніжкам супокою...
Ішов козак дорогою в свистілочку грає,
За ним іде дівчинонька та плаче-ридає.
— Годі тобі, козаченьку, в свистілочку грати.
Бери косу та йди в росу травицю рубати.
— Бодай же ти, дівчинонько, того не діждала,
Та щоб моя біла ручка травицю рубала.
Годі ж тобі, дівчинонько, плакати-ридати,
Возьми серп та йди в степ пшениченьки жати.
— Не жала я у батенька і в тебе не буду,
Построй, милий, хатиночку — шинкувати буду.
Купи, милий, черевички —походжати буду!

ОЙ ТИ, ДУБЕ КУЧЕРЯВИЙ! НА ТОБІ ЛИСТ РЯСЕН

— Ой ти, дубе кучерявий! На тобі лист рясен:
Козаченьку молоденький! Словами прекрасен.
Слова ж твої ласкавії, а чортова думка;
Поки тебе не любила, була як голубка.
Гула, гула голубонька, полетіла в поле,
Та літаючи говорила: «Горе ж мені, горе!»
Утопила головоньку в безоднєє море!
Ой найшла я кубелечко, де утка несеться,
Перечула через люде, що ледащо сміється.
— Смійся, смійся, вражий сину, за сміх тобі буде:
Труситиме сім год трястя і смерті не буде;
На постелі лежатимеш, смерті бажатимеш,
У моєї матусеньки ради прохатимеш.
— Ой дай мені, моя мати, холодної води...
Посміявся з дівчиноньки хорошої вроди.

ДА СТОЇТЬ ЯВОР НАД ВОДОЮ, В ВОДУ ПОХИЛИВСЯ

Да стоїть явор над водою, в воду похилився,
На козака пригодонька — козак зажурився.
— Да не хились, явороньку, ще ж ти зелененький,
Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький.
Да не рад явор хилитися — вода корінь миє:
Не рад козак журитися, дак серденько ниє.
Да летить орел понад морем, крильця розпустивши:
— Ходить мені на чужині без дружини живши.
Да летить орел понад морем, ніжки підобгавши:
— Горе ж мені на чужині, дружини не мавши.
Ой сів півень на загаті, крикнув: «Кукуріку!»
— Оце ж тобі, козаченьку, ця пісня довіку.

ХИЛИЛИСЯ ГУСТІ ЛОЗИ ВІДКІЛЬ ВІТЕР ВІЄ

Хилилися густі лози відкіль вітер віє:
Дивилися карі очі, відкіль милий їде.
Хилилися густі лози та вже й перестали:
Дивилися карі очі та й плакати стали.
В кінці греблі стоять верби, що я насадила,
Нема ж того козаченька, що я полюбила.
Ой немає козаченька, поїхав за Десну...
— Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!
Росла, росла дівчинонька, та й на порі стала:
Ждала, ждала козаченька, та й плакати стала!
— Ой не плачте, карі очі, така ваша доля:
Полюбила козаченька по місяцю стоя...
Зелененькі огірочки, жовтенькі цвіточки:
Нема, нема козаченька — плачуть карі очки!
Болять, болять карі очі — серденько понило:
Я не бачу миленького, і діло не мило!

РЕВЕ ВОДА З-ПІД ГОРОДА,— КІНЬ НЕ ХОЧЕ ПИТИ

Реве вода з-під города,— кінь не хоче пити.
Ходив би я до дівчини, не хоче любити...
Червоная калинонька, а біле деревце:
— Чом не сядеш, не говориш, козаченьку-серце?
— Ой таку ж, моя мила, натуроньку маю,
Що як сяду біля тебе, то все забуваю,
— Степ широкий, всюди видно,— милого не бачу,
Як згадаю я про його, то зараз заплачу.
Плачуть очі, серце тужить, сама я не знаю,
Що такого хорошого люблю — та не маю.
Не там щастя, не там доля, де багаті люде:
Де беруться не з любові, там щастя не буде.
З багатою, з поганою гірко тобі буде,
А з бідною, з хорошою не стидно між люде.
В багатої, поганої воли та корови,
А в бідної, хорошої та чорнії брови.
Багатая, поганая — та ще к тому й пишна,
А бідная, хорошая, як у саду вишня.
Степ широкий — всюди видно, милого не бачу,
Як згадаю я за його, то зараз заплачу...

ТА БОДАЙ ТАЯ СТЕПОВАЯ МОГИЛА ЗАПАЛА

Та бодай тая степовая могила запала,
Де я вчора жито жала — вчора вечір утеряла.
Утеряла вчора вечір, утеряла й тепера,—
Чогось моя женишина та смутна, невесела.
Утеряла вчора вечір, утеряла й сьогодні —
Що мій милий чорнобривий до серденька не пригорне.
Та попід мостом трава росте, вітер хвилю гонить,
Щось мій милий чорнобривий та до мене не говорить.
Та не говори ні до кого, говори зо мною,
Як не будеш говорити, умру, серце, за тобою.
Ой умру я звечора, а ти умреш вранці —
Нехай же нас поховають з тобою, серце, в одній ямці.
Та нехай же нас поховають і хрест укопають,
Щоб всі люде здивовались, як ми вірненько кохались.
Широкая домовина, а глибокая яма...
Лежить моя женишина, як квіточка в'яла!

ЧИ ТИ ЧУЛА, ДІВЧИНОНЬКО, ЯК Я ТЕБЕ КЛИКАВ

— Чи ти чула, дівчинонько, як я тебе кликав?
Мимо твоїх ворітечок сивим конем їхав.
— Хоть я чула, хоть не чула, так догадалася.
Мела хату, мела сіни та й засміялася.
— Не розливай, мати, води, бо тяжко носити,
Не розлучай з милим другом, з ним тобі не жити.
— Буду, доню, воду брати, буду розливати,
Нелюбого зятя мого буду розлучати.
— Червоная калинонька, а біле деревце,
Чом не ходиш, не говориш, козаченьку-серце!
— Як до тебе, моя мила, ходити:
Кругом живуть вороженьки — нас будуть судити.
— Нехай судять, нехай судять, судила б їх мука:
Вони бачуть, вони чують, що з милим розлука.
Нехай судять, нехай судять, ми не боїмося:
Ми на їхнє безголов'я та й поберемося...

ОЙ НЕ ШУМИ, ЛУЖЕ, ТА ЗЕЛЕНИЙ БАЙРАЧЕ

— Ой не шуми, луже, та зелений байраче!
Не плач, не журися, молодий козаче!
— Ой як не шуміти,— корінь вода миє,
Як мені не плакать, що серденько ниє.
Ой буду шуміти, поки розів'юся.
Ой буду плакати, поки не женюся.
Ой плачу ж я, плачу темненької ночі,—
Немає покою моїм карим очам.
Сусідоньки близькі — вороженьки тяжкі
Не велять ходити, дівчини любити...
Я дівчину люблю і люблячи возьму.
Кажуть вороженьки, що я скоро умру.
— Ой умру я, мила, а ти будеш жива,
Прийди подивися, де моя могила.
Ой моя могила край синього моря,
Хто не зна любові, той не знає горя.
Ой не ступай, мила, правою ногою —
Скажуть вороженьки, що жив я з тобою.
Ой не кидай, мила, сирою землею,
Бо й сама ж ти знаєш, як тяжко під нею.
Ой тим воно тяжко — любилися важко,
Тим воно важенько — любились вірненько.

ОЙ ВИЙДУ ЗА ГАЙ

Ой вийду за гай —
Та все чужий край.
Стану подивлюсь
Та й запечалюсь.
Піду в сад зелен,
Я там прохожусь.
Ой під вишенькою,
Під черешенькою
Сидить сиз голуб
Із голубкою.
І п'ють, і їдять,
І раду радять:
— Ой не биймося,
І не лаймося —
Живім хороше,
Повінчаймося.
Зашумів сокіл
Із-за крутих гір,
Розбив-розлучив
Пару голубів.
Голуба убив,
Голубку влюбив.
Узяв голубку
За білу ручку,
Привів додому,
Пустив додолу,
Насипав пшениці,
В кубочок водиці:
— І пий, голубко,
І їж, голубко.
Не п'є голубка.
Не їсть голубка,
Все в вишневий сад
Плакати ходе.
Полетів сокіл.
Привів голубів.
— Вибирай, голубко,
Якого ти хоч.
Вибрала голубка:
Такі й криллячка,
Таке й пір'ячко,
Така й голова,
Як в мого була;
Не так цілує,
Не так милує,
Не так пригорта,
Не так обніма!..

СХИЛИЛИСЯ ДВІ БЕРЕЗИ НИЗЬКО

Схилилися дві берези низько,
Живе козак край дівчини близько.
— Ой козаче, не ходи до мене.
Буде слава на тебе й на мене.
— Ой я слави тії не жахаюся,
Хто сподобавсь, то з тим і кохаюся.
Пита неня: «Де вінок свій діла,
Чого ж з личенька дуже змарніла?»
— Ой матінко, голубонько рідна,
Не лай мене, головонько бідна:
Я йшла вчора по воду до броду
Та впустила свій віночок в воду.
— Треба ж, доню, громаду збирати,
Треба ж вінок з води рятувати.
— Ой не треба ж людей турбувати,
Треба ж мені всю правду казати:
Як я вчора верталася з річки,
Загаялась, бо рвала порічки.
Як втрапився козак молоденький
Та й зняв з мене вінок зелененький...

ГЕЙ, ГИЛЯ, СІРІ ГУСИ

— Гей, гиля, сірі гуси,
Гей, гиля на пісок!
Та погубила голівоньку,
Я ж думала на часок.

— Гей, гиля, сірі гуси,
Гей, гиля на Дунай!
Та погубила голівоньку,
Погубила та й думай.

— Гей, гиля, сірі гуси,
Гей, гиля на воду!
Погубила голівоньку
І свою уроду.

— Гей, та гиля, сірі гуси,
Гей, гиля на ріку!
Та погубила голівоньку,
Погубила довіку.

ОЙ З-ЗА ГОРИ ХМАРКА НАСТУПАЄ

Ой з-за гори хмарка наступає,
З тієї хмарки дощик накрапає,
З тієї хмарки дощик накрапає,
Мене милий покинути має.
— По чім же ти, мила, угадала?
Або тобі матінка сказала?
— По тім же я, милий, угадала:
Рано встаєш, а пізно лягаєш,
В сінечки йдеш — сідельце шукаєш,
В конюшню йдеш — коника сідлаєш,
Вороному коню сіна підкидаєш,
Жовтенького вівса підсипаєш;
В світлоньку йдеш — важенько здихаєш,
Дитиночку береш — не цілуєш.
— Ой ну, мила, дитино малая,
Зостається мати молодая...
— Зоставайся ти, мила, здорова —
Оце ж мені на службу дорога.
Тоді мене сподівайся в гості.
Як поросте трава на помості.
Тоді мене побачиш у хаті,
Як поросте овес на лопаті.
Росла трава та й посихать стала,
Ждала, ждала та й плакати стала...

СТОРІНКА АВТОРА