Житейське море

Комедія на чотири дії

ДІЄВІ ЛЮДЕ:

Іван Барильченко, артист.

Маруся, його жінка.

Карпо Барильченко, хлібороб.

Михайло Барильченко, директор ґімназії.

Наташа, його жінка.

Хвиля, капітан власного комерчеського [1] парохода

Ваніна, актриса.

Крамарюк, актор.

Надя, молоденька актриса.

Усай, антрепренер.

Кактус, помішник режісера.

Денис Банітов, актор.

Райська, актриса.

Ґраф,

Перша дама,

Друга дама,

Третя дама

Крутицький,

Стьопа, Петя - його діти,

Деркач,

Кругляков - із публики

Вася, театральний портний [2]

Пріська,

Катря,

Махметка - прислуга на дачі [3] Івана Барильченка.

ДІЯ I.

Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.

Ява І.

Михайло, Іван і Карпо - одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.

Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.

Маруся, виходить із парасолькою в руці. - Я готова!

Михайло. А Наташа поки на голові во­лосок до волоска не прикладе, то й ноги за­болять, ждучи. (Сідає.)

Наташа, з дверей. - Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!

Михайло. А ти б гладенько, як Маруся - любо глянути!

Маруся. Спасибі.

Наташа. У кожного свій стрій [4] і смак.

Іван. Та ще поспіємо до снідання про­гулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?

Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.

Іван. Море, море, море!... Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!... Кого на міль [5] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати, як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жал­кую, що не зостався з тобою святу землю оброб­ляти, та вже пізно!... П'ятнацять літ ар­тистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.

Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку ви­хваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?

Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм... Мені здається, що він скучає [6] тут зо мною. .

Іван. Боже сохрани! - Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!

Михайло. А я тобі!

Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому.... Цікаво!..

Михайло. Я, власне кажучи, всім за­довольнений і завидую тільки вільним про­фесіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.

Іван. Ой, не важи! Незалежність і пану­вання без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [7] і зараз, і в будущуні... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілю­зіями, без ґарантії будущини, з тисячами що­денних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!

Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!

Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почу­ваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, - і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі ви­творених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!

Михайло, зітхає. - Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?

Карпо, сміється. - Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!

Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, - то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в не­врастеніка, дітей же цих нещасних - роблять деґенератами!...

Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!

Ява II.

Ті-ж і Наташа.

Наташа, виходячи. - Що за нетерплячка! - Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все про­гнати з життя людського і проповідує смерть!...

Михайло. Ходім уже! - Я хочу про­гулятись, і тобі треба купить...

Наташа. Стривай! Тільки мертвяки мо­жуть... Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.

Михайло. Ну от! Де ж тут бути спо­кійним!

Всі сміються.

Наташа, вискакує з зонтиком. - Спокій - смерть. Життя - вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім - проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув - спи!

Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)

Іван. Прошу!

Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях. - Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник ... Як собі хо­чеш, Миша, я йду на сцену.

Голос зникає. Вийшли.

Ява III.

Маруся, Катря і Пріська.

Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)

Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості - ніколи й погулять.

Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.

Катря. А бідна Марія Данилівна зоста­неться з дітьми сама! Сумно буде.

Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка - і буде нам весело! Може, ще Махметка сторо­жем у наш двір стане.

Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.

Пріська. А моряк?

Катря, дивиться на Пріську мовчки. - Хіба?!

Пріська. А то ж!

Катря. Диви! (Мовчать.) Що ж це його давно так не видко?

Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде... (Мовчать.) Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть... Так скрізь... Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумувать?

Катерина. А, може, й буде, він сильно любе паню.

Пріська. Любе, а сумувать не буде! Як раз такий він! Ще жінка, розріднившися з чоловіком, буває, що зостається вірною йому; а чоловік ніколи у світі. Вони гірші за нас, я їх за це ненавиджу!

Катря. А Махметка?

Пріська. Такий же! Татарська собака!... Ще позавчора бачила, як присідав біля Мотрі... Ну й зацідила ж я його в мордяку, аж зубами клацнув!

Катерина. Ха, ха, ха!... І нічого?

Пріська. Вишкірив зуби, промовив: раз, два! Тай годі! Я, Катре, зла буваю, як со­бака, на ввесь світ зла: правди нема! От і зараз: яка це правда? Вони пішли на про­ходку, [9] а ми їм готуй снідання! Хіба, ти думаєш, трудно панею бути?

Катря. Певно, трудно. Треба вчитись багато!

Пріська. Нічого не треба! Треба тільки гарно одягатись, - і пані... Я служила в Одесі, в гостинниці, з одною дівчиною - її теж Катрею звали, - а потім я в неї служила за горничну! [10] (Клаца язиком.) От і знай!

Катря. Кому яке щастя!

Пріська. Правда, що вона гарна була, - як намальована, пани їй проходу не давали... Вони страх люблять гарних дівчат: хто б вона не була - їм усе-одно, аби гарна! Їй? [11] правда! І взяв її якийсь панич. Потім через год, чи що, наймаюсь я до пані. Дивлюсь, аж то Катря, тільки вже не Катрею зветься, а Ларисою. Розряжена [12] в шовк, черевики на високих корках, голова як куделя, на все пхека, ... а сміятись вивчилась так гарно - прямо, як канарейка співає; навіть я любила слухать її приятний сміх! Отам я надивилась... Тьфу! Паничі їй руки цілують, а вона їх по морді б’є.

Катря. Бий їх сила божа! І нічого?

Пріська. Нічого! Вдаре по морді й за­ллється своїм гарним сміхом, а вони й собі сміються.

Катря. Шкода, Прісю, що ми з тобою не такі гарні, як та Лариса.

Пріська. Я б не хотіла! Противне життя, паскудство! Гіршого нема у світі: краса злиняє, від роботи одвикне!... Зпершу москалі будуть бить по морді, а потім із торбою хо­дитиме!..

Ява IV.

Хвиля й Маруся. Дівчата виходять.

Маруся, з коробкою. - От і стіл готовий, а вернуться наші, будемо снідати. Сідайте! Де ви тут узялися так нежданно? [13]

Хвиля. Тільки-що приїхав. Дивлюсь, - кумпанія, хотів підійти, а потім побачив, що ви одрізнились і пішли в кондитерську, тоді я за вами по гарячому сліду ... І от стою, дивлюсь і таю... [14] Був я в Александрії, Марселі, Лондоні і ніде нe зрадив вам, день і ніч тільки про вас і думав, мало не по­терпів аварії... Як же ви поживаєте, моя радосте? Я занудився за вами!

Маруся. Платоне Пилиповичу! Ви знову за своє? Не смійте так говорити зо мною!

Хвиля, бере шапку. - Ви в поганому настрої - я тікаю. (Йде до дверей і стає.) Два місяці я вас не бачив!..

Маруся. Ви знаете давно, що я не люблю таких відносин.

Хвиля. Щирих?

Маруся. Хоч би й найщиріших! Не за­бувайте, що ви для мене звичайний гість, друг мого чоловіка, і що я вам поводу ніколи не давала зневажати мене!..

Хвиля. Чим же я вас зневажаю? Я б тільки хотів бути рідним для вашої душі й серця!... Я вас давно любив і люблю, а ви не хочете зо мною ласкаво говорити!... Не хочете знати мене!

Маруся. Я вас знаю.

Хвиля. І що ж ви можете сказати не­доброго про мене?

Маруся. Ви... Не хочу говорити!

Хвиля. Говоріть! Лайте, тільки говоріть!

Маруся. Ви багатий, розпаскуджений удачами чоловік... Чого вам заманеться, ви хочете того добути, і хоч би на шляху до вашої мети лягли трупи, вам однаково...

Хвиля. Малюнок вірний! І знайте, що я добуду, чого хочу!

Маруся. Ніколи! Ви злий чоловік, ви затесалися [15] в дружбу до Йвана й наважились ограбити вашого друга!

Хвиля. Боже сохрани, я не грабитель, мене ограбили! Я вас любив ще дівчиною, а ви, під упливом сценічних ефектів, про­міняли мене на ілюзію щастя!

Маруся. Неправда! Я безмірно щаслива! Благородна висока душа Івана для мене рідніш, ніж ваша: черства, практична! Іван - поезія, а ви - проза!

Хвиля. Маріє Данилівно, і ви проза!

Маруся. Може, я через те й люблю поезію.

Хвиля. Поезія легко зраджує - настрій для неї все!

Маруся. Іван чесний чоловік.

Хвиля. Я чести від нього не однімаю... Іван чесний чоловік, але, як артист, живе нервами і зраджує вам що-дня, а нині цього за безчестя вже ніхто не лічить. [16]

Маруся. Неправда ваша, - я лічу!

Хвиля. Бо ви багато казочок читали! У вас дитячий погляд на людські відносини! Ви ще не викупались у житейському морі!

Маруся. За те ж ви так багато в ньому купалися, спускаючись на саме дно, що повні багна від того мулу, який зоставсь на вас.

Хвиля. А як я вам покажу, що на ва­шому Іванові більше мулу, ніж на мені?

Маруся. Знаєте, що я вам скажу?

Хвиля. Не знаю.

Маруся. Ідіть собі з мого дому й ніколи тут не появляйтесь, або ніколи не говоріть мені нічого про мого мужа! Я люблю Івана, я вірю йому, а ви цілий год спокушаєте мене, хочете розбити мою віру й отруїти мою душу. Коли ви справді мене любите, то не відні­майте ж від мене своїми натяканнями тієї святої віри, якою я живу, якою я щаслива!

Хвиля. Колись люде вірили в казку, що земля стоїть на трьох китах; тепер знають істину, і переміна казки на істину не зробила людей нещасними! Я вам докажу, що Іван зрадник, і ви будете щасливі зо мною!

Маруся. Ніколи у світі! На це я не здатна, і потеря [17] віри в одного Івана для мене рівна потері віри до всіх, рівна духовій смерті.

Хвиля. Побачимо.

Ява V.

Ті ж, Іван, Михайло, Наташа й Карпо.

Іван. А, Нептун, властитель моря, здоров, друзяко! Цілуються. Що ж це тебе так давно не видко? Спасибі, що завернув! Я сьогодні од'їжджаю, так хоч поснідаєм укупі! Марусю, от ти все журилася, що сумно тут самій; а Пла­тон? Він же мій друг і тебе так щиро по­важає, що й без мене буде провідувати... Ти, брате Платоне, не забувай Марусечку мою! Цілує Марусю в руку. Мій тихий, світлий ангел, мій приют і пристань від бурь житейських. Ах, житейське море, брате, страшніще, ніж те море води, над яким ти властитель! Ну, що ж, Марусечко, будемо снідати! Через час [18] пароход одходить, і нашим гостям треба їхати.

Маруся. Зараз звелю подавати. (Вийшла.)

Іван. Ху, ти Господи! Платон! Ти ж не знайомий іще, а я, дурноверхий, забала­кався, та й забув. (Підводить його до Наташі.) Моя братова. Нептун, бог моря, капітан влас­ного корабля - Хвиля! А це мої брати: Ми­хайло й Карпо!

Михайло. Дійствительний статьський совітник Барильченко.

Іван. І кавалєр, [19] і директор ґімназії... Треба ж сказати ввесь титул.

Карпо. Барильченко.

Іван. Без титула! А ні, стрівай. Україн­ський козак! Я гордуюсь тим, що родом сам козак. Колись, брате, наші діди над мо­рем панували й на поганеньких човнах до Синопа добірались і Скутарь руйнували; а ми вже от плаваєм житейським морем і частенько руйнуємо своє здоровля від того, що плавати не вміємо, або пливем не туди, куди слід. (Подають спіданок.) От і снідання. Прошу сідати. (Сідають.) Горілочки?... Марсали. [20] вам чого?

П’ють, їдять і балакають.

Хвиля. Сьогодні покидаєте наш бла­годатний Крим?

Михайло. Сьогодні. Пора. Більше мі­сяця у брата гостювали.

Наташа. А мені здається, що я тільки вчора сюди приїхала! Звичайно, Крим не Рівієра ... Ах, Рівієра, Рівієра! Але тут, на дачі в Івана Макаровича, ми жили в то­варистві великого артиста, дух котрого вітав над усім! Мені весело було в такім това­ристві, я не забуду ніколи тих хвилин висо­кого настрою душі, які я мала, дякуючи Іва­нові Макаровичеві! День у мене плинув як одна година: веселість Івана Макаровича, його глибокий юмор, його співи довго ще лу­натимуть у моїм серці!

Хвиля. Чуєте? Отак усі жінки йому співають. Щасливий!

Маруся. Івана всі люблять, і мені то мило.

Іван. Не завидуй, брате!... А знаєте, Наташа, сучасним рецензентам не вадило б повчитись у вас писати рецензії... Жаль, що ви не пишете, а з вас був би приятний для акторів рецензент.

Михайло. Ха, ха, ха!

Наташа. І зовсім несмішно! Приїдете до нас, будуть іще кращі рецензії. Наш учи­тель словесности [21] прекрасно пише.

Михайло. Учителям гімназії заборонено писати дурощі.

Наташа. Я попрошу, і буде писати.

Хвиля, до Карпа. - Ви, видимо, хлібороб?

Карпо. Хлібороб. Тепер діти уже працю­ють, а я дозволив собі, перший раз у життю, покинути землю, щоб покупатися в морі, по совіту лікарів.

Хвиля. І що ж, помогло вам море?

Карпо. Як бабі кадило. Що раз зіпсуєш, того вже ніколи не поправиш.

Іван. І не тільки в здоровлі, а і взагалі?...

Карпо. Природа не йде на компроміси.

Маруся. І я так думаю.

Наташа. Здається, вам, Іване Макаро­вичу, немає на що скаржитись: ви цільна [22] людина! Я рідко бачила таких.

Михайло. Недавно ти це саме казала вчителеві словесности.

Наташа. Ну, так що ж? І Тарас Петро­вич людина цільна, високого росту, брюнет, кра­сивий.

Михайло. Та так. Тільки що ці одзнаки до цільності натури мало стосуються.

Наташа. Відчепись, педант! Іване Ма­каровичу, а коли ж ви до нас приїдете?

Іван. На Різдво.

Наташа. Ой, як довго ждати! Дожида­ючи вас, наша публичність буде дні лічити.

Хвиля. Особливо ви. (Михайло сміється.)

Наташа, глянула на Михайла, знизнула плечима, до Хвилі. - Ви вгадали.

Хвиля. Як бачу, ви велика поклонниця талантів.

Наташа. О, я вміраю за сценою, особливо, коли в театрі грають такі артисти, як Іван Макарович.

Іван. Мені вже страшно! Ви ще не ба­чили мене на сцені, а зарані в'являете собі щось надзвичайне; це може дуже пошкодити вражінню: коли ждеш багато, то відбіраєш дуже мало.

Наташа. Я жду того, що можливо взяти, й надіюся, що візьму й вип’ю повну чару. (Михайло сміється спокійним сміхом.)

Іван, із чаркою в руці співає. - Всі наливають і помагають співати:

Повнії чарки всім наливайте,

Щоб через вінця лилося,

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в світі жилося й т. д.,

По скінченню пісні: За ваше здоровля, дорогі мої!

Наташа. Браво, браво! Підбіга й цілує Івана.

Карпо, дивиться на часи. - Пора. До Марусі. Дозволяєте? (Маруся киває головою. Встають.) У мене все готове, а от і фурман, під’їхав. (Цілу­ється з Іваном.) Прощай, брате! Спасибі тобі за все! Не минай же старого гнізда! Мама сильно за всіма вами сумує, а особливо тепер, коли тато помер, і вона зосталась сиротою. Знаєш, проживши п’ядесять літ укупі чесно, злилися душами в одну істоту, а потім раптом одного не стало... і мов тебе розірвано на­двоє, і ти щодня чуєш незалічиму рану. Тяжко бува дивитись на її очі, повні якоїсь невимовної журби!

Іван. Приїду, хоч би там що! Я тобі напишу. Поцілуй маму, Явдоху, Василину, Демида, [23] всіх, усіх!

Карпо. А ти, Михайле? Може б тепер оце зо мною заїхав; крюк невеликий.

Наташа. Заїдемо, Миша.

Михайло. Ніяк не можна, післязавтра екзамени... Сам знаєш, як же без директора... Я ж одпуску не брав.

Карпо. Та так. Прощайте! Цілується з Марусею. А ви до нас, з дітьми, погостювали б!

Іван. А що ти думаєш, Марусечко? Я з тобою спишуся, [24] і ми з’їдемось укупі до Карпа.

Маруся. З радістю, якщо діти будуть здорові!

Наташа. Ви напишіть мені; коли, то й я приїду.

Іван. Добре.

Карпо. Прощайте, бувайте здорові!

Іван. Кланяйся всім!

Маруся. І від мене!

Карпо. Спасибі. (До Михайла.) Не гайтеся. (Вийшов.)

Михайло. Ну, до побачення! (Цілується з Іваном, цілує в руку Марусю і йде.) Спасибі за все! (Попутно Хвилі.) Будете в нашім городі, прошу не минати моєї хати. Приятелі брата - мої приятелі. Наташа, Карпо жде.

Наташа. Що ж я, не прощавшись, піду? Прощайте, Маріє Данилівно! Просимо до нас на Різдво. (Цілується.) Іване Макаровичу, до приятного побачення! (Цілує його, йде й обертається.)

Михайло. Наташа, Карпо жде! Опізнимось.

Наташа, на порозі. - Я так зріднилася з вами [чуть [25] сльози], що прямо таки розлу­чатися не хочу, а мушу... (Витира очі.) До побачення! (Всі виходять. Прислуга, що раніше по­чала приборку, виносить деякі пакунки, вертається й кінчає своє діло.)

Ява VI.

Катерина і Пріська, потім Іван, Маруся і Хвиля.

Пріська. А скілько вони тобі дали?

Катерина. Ґенерал - карбованця, ґенеральша - два, а той мугиряка - четвер­так. [26]

Пріська. І мені такгамо дали.

Катерина. Спасибі й за те. Буде чим почастувать коваля, й Махметку... Тільки що Махметка не п’є, - їм заборонено.

Пріська, Та бреше! Як би люде не ро­били того, що їм заборонено, то дуже б сумно жилося! (Іван, Маруся і Хвиля вертаються.) Маріє Данилівно! Махметка хоче нанятись до нас у двір за сторожа.

Іван. О, сторож вірний.

Маруся. Надежний. [27] Нехай приходить. Приносьте, дівчата, решту білизни... (Дівчата вийшли.)

Іван. А я приляжу, бо рано встав, уто­мився. Сон перед обідом золотий. А ти, Платоне, обідаєш із нами.

Хвиля. Може.

Іван. Так я з тобою не прощаюсь. (Виходить.)

Ява VII.

Хвиля й Маруся.

Довга павза. Маруся переклада речі і кладе їх у скриню; дівчата вносять гладжені сорочки, кладуть і виходять.

Маруся. Чого ж ви мовчите? Розказуйте, що бачили цікавого у світі.

Хвиля. Ви не любите слухати того, що я говорю, а я так переповнений одною думкою про вас, що мені нічого більше в голову не лізе.

Маруся. Ну, то читайте он журнал; а то ви слідкуєте за моїми рухами, й я не можу спокійно робити свого діла.

Хвиля. Дозвольте ж хоч дивитись на вас!

Маруся. З вами можна стратити і святе терпіння! Ви нахаба, яких я ще не ба­чила! ... Як би я не була певна у своїх моральних силах, то розказала б усе Іванові.

Хвиля. Розкажіть. Він викличе мене на поєдинок, і я його вб’ю.

Маруся. Фу, противний! Що з вами сталось?

Хвиля. Я вас люблю безумно! [28]

Входить Пріська.

Пріська. Маріє Данилівно, Махметка тут.

Маруся. Клич! (Пріська вийшла.) Дуже рада, що так сталося. Я замкну двері перед вами і для охрани поставлю сторожа Махметку.

Хвиля. Не забувайте, що Татари золото люблять.

Маруся. Не міряйте всього золотом. Махметка преданний [29] мені чоловік і за його плечима я буду тут сидіти, як у фортеці.

Хвиля. Нема такої фортеці, яка б після довгої осади [30] не здалась. (Входить Махметка, на вид сильний чоловік.)

Махметха, кланяється. - Доброго здоровля!

Маруся. Здоров, Махметка. Ти хочеш нанятися сторожем до мене?

Махметка. А чого ж не хотіть? Настояще хочу!

Маруся. Ми тут самі баби зостаємся, то ти нас будеш стерегти не тілько від злодіїв, а й від злих мужчин.

Махметка. Махметка сам злий, його знають: раз-два і через паркан сторч головою!

Маруся. Мені такого і треба. Маєш десять карбованців у місяць і харчі. Згода?

Махметка. Маєш вірного пса!

Маруся. З сьогоднішнього дня й зоставайся.

Махметка. Я вже зостався. Будеш до­вольна. [31] (Виходить.) Махметка слово держить! (Чути дзвінок.)

Маруся. Відчиніть двері.

Хвиля. До речі, подивлюсь, чи міцний замок. (Іде. Двері відчиняються, й показується ефектна, красива артистка Ваніна.)

Ява VIII.

Ті ж і Ваніна.

Ваніна, на дверях. - Простіть! Подзвонила й хотіла ждати, коли дивлюсь, двері незамкнені, й я ввійшла. Підходить. Вибачайте, може, не в пору? Артистка Ваніна. А ви, певно, Марія Данилівна, жінка нашого знаменитого артиста?

Маруся. Так.

Ваніна, обніма й цілує. - Дуже рада з вами познайомитись. Ми з Іваном Макаровичем служимо в одній трупі.

Хвиля. Давно?

Ваніна, глянувши на нього, до Марусі. - Їду на сезон і забігла спитати, коли їде Іван Ма­карович.

Маруся. Сьогодні; прошу сідати.

Ваніна. Познайомте.

Хвиля. Капітан власного судна.

Ваніна. Моряк?

Хвиля. По сухому путі судном не пла­вають. (Ідучи мимо Марусі.) Одна з багатьох.

Ваніна. Що ви сказали?

Хвиля. Нічого - я кашлянув.

Ваніна, сміється. - Оригінальний кашель.

Хвиля. Морський!

Ваніна, сміється. - Так Іван Макарович їде сьогодні? Дуже рада, що матиму попутчика.

Хвиля, під ніс. Приятного для серця.

Ваніна. О, та в вас сухий бронхіт!

Хвиля. Застарілий, хронічний.

Ява IX.

Ті ж і Іван, з маленьким своїм синком на шиї, скаче конем.

Іван. Гоп, гоп, гоп! Ппрр.! О! Людмила? А ти де тут узялася?

Ваніна, протяга йому руку. - Тільки-що приїхала...

Іван. Руки заняті. Де ж була?

Ваніна. На дачі Ракофукса. Брала морські ванни, їду на сезон і заїхала провідати вас.

Іван. Я зараз. Здам пасажира няні.

Маруся. Чому ж не одпочиваєш?

Іван. Ліг - не спиться. А тут Івасик прийшов... Ну, козаче, держись, візьми батька за чуба! Так. Гоя, гоп, гоп! (Скаче конем за двері.)

Ваніна. Ах, яка чудова картина! І хто б подумав, що великий артист Іван Макарович такий примірний сім’янин? У мене сльози на очах!

Хвиля. У вас на мокрому місці очі.

Ваніна. Моряк привик до води, й йому скрізь мокро, тільки душа, очевидно, суха й не почува сімейних радощів.

Хвиля. А ви сімейні!

Ваніна. Я женщина й артистка: ілюзії легко находять стежку до нашого серця.

Хвиля. Зрозумів! Іван грає ролю батька, а ви плачете?

Маруся. Даремно! Іван прекрасний сі­м’янин і благородний батько перш усього, а потім уже артист.

Хвиля. І поет...

Маруся. Щоб ви знали! Одно достоїнство не виключає другого, а тільки доповня й робить чудовий, гармонійний акорд, який чарує душі всіх!

Ваніна. Правда, свята правда! (Цілує її.) Іван Макарович ніжний, благородний чоловік, а через те загальний кумир.

Хвиля. І ваш?

Ваніна І мій! Ха, ха, ха! У вас, власне кажучи, язичний бронхіт, вам би не вадило полічитись!

Хвиля. Тут нема добрих лікарів. Один, правда, є; коли ж і той, під упливом поезії, не хоче практикувати! Може б ви взялися полічити мене?

Ваніна. Приїжджайте до нас у Харків, там ми вас скоро вилічимо!

Хвиля. Боюсь, щоб мій бронхіт не обер­нувся в карманну сухоту. [32]

Ваніна. А мені здається, що вам нічого боятись; у вас і зараз, певно, карманна су­хота. Ха, ха, ха!

Хвиля. Хто сам сміється свойому остроумію, той не остроумний!

Маруся, засміявшись. - Еге, ви вже обража­єтесь! Явна признака, що сіли на міль..

Хвиля. На такій мілі сидіти приятно.

Ваніна. Ха, ха, ха! Де ви його взяли? Їй-Богу, оригінальний моряк! Я дуже люблю оригіналів!

Хвиля. А я дуже люблю гарних жінок!

Ваніна, до Марусі. - З ним не заскучаєш!

Маруся. Докучить! (Входить Іван.)

Ява X.

Ті ж і Іван.

Іван, до Ваніни, подає руку. - Ну, тепер до­брого здоровля! (Ваніна робить рух, хоче поцілувати Івана, Іван держить її за руку, до Хвилі:) А що: правда, Людмила Павлівна гарна й весела молодиця?

Хвиля. Бой [33] жінка!

Іван. А тобі, Людмило, як здається мій друг?

Ваніна. Бой чоловік!

Хвиля. Пара п’ятак.

Ваніна. Дешева рибка - погана юшка! Я до тебе... я до вас, Іване Макаровичу, на хвилинку, - мене там ждуть.

Хвиля. Хто?

Ваніна. А ну, вгадайте.

Хвиля. Звичайно: поклонник таланту.

Ваніна. Я не талант.

Хвиля. Гарненькі жінки всі з талантом.

Ваніна. Спасибі.

Хвиля. Вибачайте, чим Бог послав, тим і частую!

Ваніна. От чудак! З вами не зговориш... [34]

Хвиля. Так договоришся! (Іван і Маруся сміються.)

Ваніна. Та ну вас к чорту! Дайте по­балакати з Іваном Макаровичем.

Хвиля. Сип!

Ваніна, тупа погою. - Та постійте бо хоч хвилину!

Хвиля. Ні, я краще посиджу. (Сідає.)

Ваніна. Ха, ха, ха! От іще морський чорт! Як же ви себе почуваєте, Іване Мака­ровичу?

Іван. І добре й погано: добре, бо відпо­чив, погано, бо знову починається противна суєта, для якої я мушу покидати свій рай!

Ваніна. А ваша дача справжній рай!

Іван. Це не моя - я тут гість; дача Марусина, і цей рай без неї не був би раєм!

Ваніна підходить до вікна. Іван іде до неї і стає поруч.

Хвиля, до Марусі. - Парочка.

Маруся. Мефістофель!

Ваніна. Ах, яка краса: і море видко, як на долоні.. і тори...

Іван, тихо. - І якого чорта ти приперлась! Писав же, що виїду сьогодні...

Ваніна. Не можна очей одірвати. (Тихо.) Не видержала - прости! Ах, сад. (Одходить.) Ах. сад який! Рай, рай кругом! Я вам, Маріє Данилівно, завидую... Нікому не за­видую - це не в моїй натурі, - а вам завидую: дача - едем і муж - великий артист! Щаслива!

Маруся. На-половину; я мужа не бачу пів року, а тут прикована тільки обов’язком матері...

Ваніна. О, обов’язок матері - приятний обов’язок: він над усім панує в жіночому серці, для нього все можна в жертву принести, все віддати!

Хвиля. І чоловіка?

Ваніна. І чоловіка.

Іван. Ну, це вже занадто!

Хвиля. Коли б материнство над усім так панувало в жіночому серці, то не робили б стільки абортів.

Ваніна. При чому тут борт? Моряк від борта [35] ні на ступінь. (Сміється, і всі сміються.) А ви, Маріє Данилівно, як дивитесь на ма­теринство? Вам і книги в руки.

Маруся. І я, і муж, і діти, і материнство одне ціле, а ціле повинно бути вкупі, з нього не можна виділити й малої частини, бо тоді, крім страждань душі, пропадає і святість, і краса, і гармонія сім’ї.

Іван. О, моя люба Марусечко! Ще не багато терпіння, і в тебе буде рента, яка до­зволить нам не розрізнятись ніколи.

Хвиля. На старість.

Іван. Що ж робити?

Ваніна. Ой, засиділась! Нерано. Про­щайте, дорога Маріє Данилівно, найщасливіша між жінками! Дуже рада, що з вами позна­йомилась! (Цілуються.) До побачення, Іване Макаровичу! Я не виношу качки [36] і в Сим­ферополі одпочину.

Хвиля. І я з вами.

Ваніна. Будьте здорові, бажаю вам вилі­читись від язичного бронхіту.

Хвиля. Я зараз же йду за лікарем. Бере шапку. Може, хоч він дасть мені певне лікарство.

Ваніна. Розумієте? Їй-богу, він хоче йти за мною. Я його боюсь! Придержте його, будь ласка!

Маруся, сміючись. - На віщо ж ви себе лі­карем об’явили? Тепер лічіть! Пацієнт, зна­єте, настирливий, - не відчепитесь.

Ваніна, капризно - Іване Макаровичу!

Іван. Та він жартує! Платоне, ти ж зо­станешся з нами обідати?

Хвиля. Я хворий, я не можу їсти, я йду за лікарем.

Ваніна, заливається сміхом. - До побачення! Я тікаю. Виходить і стоїть у сінях, сміючись.

Хвиля. Я не одстану.

Іван, держить його. - Залиши, що за охота... Оставайся... ти мене ображаєш і... слухай, що ти не бачив баб, чи що?

Хвиля, тихо. - Не можу, брате, овощ хо­роша [37] і жде, хіба не бачиш?

Іван. Що ж це ви, Людмило Павлівно: тікаєте, стоячи на місці? Певно, самі ждете?

Ваніна, сміється. - А куди ж я від нього втечу? Дожене.

Хвиля, в сінях. - Я з вами до Сімферополя! А поки-що: руль, ліво на борт - в ресторан „Росія“! Ручку! Повний ход!

Ваніна подає йому руку й, заливаючися сміхом, виходять.

Ява ХI.

Іван і Маруся.

Іван. Чорт батька зна що! Дивиться в вікно. Про себе. Тварь! [38] (Мовчить. Потім зітхає. Ма­руся спокійно складає речі у скриню. Іван барабанить нетерпляче по склу вікна.) Марусю!

Маруся. Що, Ваню?

Іван. А скоро буде обід готовий?

Маруся. Не раніше, як через годину.

Іван. Ху, як довго!... Мені, знаєш, щось їсти хочеться.... Я за сніданком нічого не їв... (Мовчать.) Марусечко!

Маруся. Що, голубчику?

Іван, підходить. - Давай, Марусечко, погуля­ємо сьогодні з тобою.

Маруся, обніма його. - Давай!

Іван. Ходім у ресторан. У „Росії“, знаєш, хороший обід, і шампанського мені скортіло випити з тобою на дорогу, а дома нема.

Маруся. Бог зна, що вигадав! Сьогодні й у нас обід гарний, по твойому заказу. Я не люблю кабацьких [39] обідів, і повітря ка­бацьке мене завжди нудить!.. Шампанського я не п’ю, а дома є добре вино, яке ти любиш, і я вип’ю за кумпанією, потім одпочинеш. Дивиться йому у вічі. Ваню, ти нахмурився? Чого, серце?

Іван. Ні, ні, моя голубко, чого б же я хмурився?

Маруся. Я хочу зостатись ці кілька го­дин з тобою сам-на-сам, будь же ласкавий! Обніма його. Було б тобі зоставити Ваніну обі­дати в нас, і Хвиля б зостався.

Іван. Нехай їй чорт! Ти знаєш, я її ненавиджу! Фойда! [40] Терпіти не можу таких! Ходить по хаті. Нахалка! [41] Ху! Нав’язалась незнайомому мужчині...

Маруся, сміється. - Хіба тебе це ображає? Нехай собі фліртує. Що вона, замужня?

Іван. Не знаю. Я тільки перед кінцем прошлого [42] сезону познайомився.. Вона зі мною раніше не служила... (Мовчать. Іван хо­дить по хаті, про себе: Падлюка!)

Маруся. Ваню!

Іван, сполоханий. - Я? Ніколи в світі!

Маруся. Що з тобою?

Іван. Нічого, серце, а що?

Маруся. Ти сказав: ,,ніколи в світі!“

Іван. А-а, ха! Думки, знаєш, бродять у голові: не розрізнятися на той сезон із то­бою, і вслух зірвалось рішення: „ніколи в світі”.

Маруся. Хороше рішення! Може б його зараз і виповнити, Ванюша?

Іван. Зараз?! ... Ні, це дуже раптово: все треба ламать. Цей сезон три переїзди з двома дітьми, в готелю, - і дорого, й тісно. Ні! А на той сезон я устроюсь на одному місці, зарані найду хороше мешкання, й будемо вкупі жити. (Мовчать.)

Маруся. Ваню! По якій причині ви з Ваніною на „ти“?

Іван. Я? Хіба я їй говорив - ,,ти“?

Маруся. Навіть вона сказала тобі „ти“ й поправилась потім на „ви“.

Іван. Може, може! Звичайні театральні відносини - ніби-то товариські ... Це погано й справді. Я часто даю собі слово держати себе інакше,- а проклята привичка звертає на старий шлях!... Тобі це неприятно, Мару­сечко?

Маруся. Ні, не то... А так... Хто його знає, як і сказати! Відносини на „ти“ з молодою красивою женщиною ніби свідчать про якусь близькість, і потім - прізвище таке в неї - „Ваніна“.

Іван. О, ха, ха, ха! Це річ звичайна: один сезон - Ваніна, другий - Платоніна!... А ти трошки ревнива.

Маруся. Ні, мій любий! Поки я вірю, ніщо мене не тривожить, а потеряю [43] віру - ніщо мені віри не верне! Я нездатна ні на ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть для мене одно! Хто мені зрадить, той умірає для мене на-завжди, без повороту.

Іван. Чесно... Чесно... Але жорстоко! Пуританізм вийшов у тираж. [44] Без компро­місів жити не можна.

Маруся. Ніяких компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота - мій девіз. (Мовчать.)

Іван, підходить до вікна. - Сьогодні буде ка­чати. Глянь, Марусечко, яка краса: море бі­шено [45] б’є своїми могутніми хвилями об скелі, реве й завиває, - мов сердиться, що нема в нього сили розбити предковічню [46] при­пону, якою натура одмежила його від землі, і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко! (Маруся підходить, Іван обніма її за талію і пригорта до себе.) Марусечко, мені страшно робиться, коли я в’являю собі, яка манюня кузочка [47] чоловік у порівнянні з тією силою, що он так велично розвернулася перед нашими очима й ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне [48] до берега, ніби хоче розбити свою припону-скелю! Ху! Розбився сам об скелю в манюні краплі, криш­талем заблищали краплі на сонці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе й цілує в лоб.)

Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знер­вований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?

Іван. Ні, моя люба, - я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою - це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.

Маруся. Це не компроміс!... Це обо­в’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій - до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спо­кійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.

Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. - Світла, благородна душа в тебе, безцінна Ма­русечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.

Маруся. Чого ж, мій милий?

Іван. Там, у житейському морі, де я по­винен плавати, як і в морі води, - часто хви­лями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]

Маруся. Межі - річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержу­вати людей від гибелі.

Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи зав­жди в своїй душі і в серці твою світлу, бла­городну істоту, невже ж, питаю, ти б не про­стила?

Маруся, зі страхом відступає. - Ти мене ля­каєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?

Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.

Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?

Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома - фі!

Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині - не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі - клянусь! А коли ти зрадиш, - я порву навік із тобою! (Дзінок.)

Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.

Ваніна, сміючись у прихожій: - „Не пускайте його, не пускайте“. (Вбігає в кімнату.)

Ява XII.

Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.

Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? При­лип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла ті­кати під вашу опіку.

Маруся, сміється. - Добре зробили, що верну­лись! Роздягайтесь - будемо обідати.

Входить Іван і Хвиля.

Іван, веселий. - А що?... Найшла коса на камінь!

Хвиля, на дверях. - Хто з нас камінь - не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.

Ваніна, скидає шляпу, жартовливо. - Нахал, не­можливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)

Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [52] за спряженіє глагола [53] „люблю“ - грають у любов, фліртують і при­тупляють природну свойому вікові соромливість назавжди... Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині хо­дити без сторожа не можна!

Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти... Ультра­пуританка. (Входить Махметка.)

Ваніна. Ах!

Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)

Ваніна. І несмішно й нерозумно.

Маруся, дає картку Махметці. - Піди в крам­ницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.

Махметка. Раз-два! (Вийшов.)

Маруся. А правда, надежний сторож!

Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.

Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)

ДІЯ II.

Уборна [54] Йвана і Крамарюка.

Ява І.

Іван, в одежі і гримі Отелла перед дзеркалом, поправляє грим, Крамарюк у кутку курить. Посере­дині Ваніна, біля неї ґраф і Хвиля. По павзі, у двері виглядає Кактус із книжкою в руках.

Іван. В чім річ?

Ґраф. Після спектакля [55] ґрафиня вас жде в ,,Европейській“. [56]

Іван. А ви, Людмило Павлівно, з Пла­тоном?

Ваніна, сміється. - Ви в ролі Отелла - я вас боюсь.

Хвиля. Щоб ревности не викликати?

Іван. Ха, ха, ха! Даремна річ! Я вза­галі неревнивий. Марусечка моя - сама вірність, а тут?... Тут мені нема кого ревнувати.

Хвиля. Людмило Павлівно, він правду каже?

Ваніна. Я не смію судить: Іван Мака­рович говорить про свою жінку.

Кактус, у дверях. - Іване Макаровичу, друга сцена. (Зникає.)

Іван. Іду. (Йде, за ним Хвиля, Іван обертається до ґрафа, котрий шепчеться з Ваніною.) А ви, ґрафе?

Ґраф. Іду, йду. Ви на сцені - й я йду. (Всі виходять.)

Ява IІ

Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ґраф вийшов для виду [57] й зараз вернеться.

Ваніна. Я боюся, Стьопочко! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю.... не знаю, що робити.

Крамарюк. Ах, мій ангеле, а я на що? Ви поїдете з ґрафом, Іван Макарович із ґрафинею, а Хвилі я скажу, що в вас болить головка, і сам піду з ним вечеряти - от і все! А поки Іван Макарович скінчить спек­такль, поки вернеться з вечері, - ви будете спати сном праведниці.

Ваніна. Гляди, Стьопо, щоб ми не по­пались: Ваня ревнивий, а в ревнивих очі бачать учетверо, а чуття в’являє їм усе не­відоме вдесятеро.

Крамарюк. Я, Людечко, старий горобець - одні зуби ззів, другі вставив, - зі мною в сільце не піймають! При тому, все склалося натурально: Іван Макарович - з ґрафинею, а ви з ґрафом. Ха, ха, ха! І там і там - безгрішний флірт: може, який невинний поцілуйчик, та й годі!

Ваніна. Що ти, Стьопо! Ти знаєш, як я люблю Ваню... Мені просто хочеться по­кататись хорошими кіньми.

Крамарюк. Ангеле мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть ґрафові надію в будущині, - і от у бенефіс подарунок. (Вхо­дить ґраф.)

Ява III.

Ті ж і ґраф.

Ваніна. Ґраф! Ви не в театрі?

Ґраф. Голова почала боліти... А ніч чудово-поетична: морозна, ясна, я хочу проїхатись за город, поки спектакль скінчиться Хочете зі мною?

Ваніна, соромливо. - Ніяково...

Ґраф. Зо мною?

Ваніна. Щоб не подумали чого - я со­ромлюсь.

Ґраф. Соромливість красить женщину взагалі, а гарну - робить кращою удвоє. Прошу!

Ваніна. Степане Кузьмичу, можна?

Крамарюк. З ґрафом, Людечко? Можна!

Ваніна, до Крамарюка. - На ваш одвіт... [58] До ґрафа: Зараз! Ждіть У вестібюлі. (Хутко вийшла.)

Ґраф, подає руку Крамарюкові. - Спасибі. Ве­черя за мною. [59] (Виходить.)

Крамарюк, проводжає. - Рад служити, рад служити! (У двері.) Вася! Вася!

Ява IV.

Крамарюк і портний. [60]

Кактус, на дверях. - Тихо! Іван Макарович на сцені. (Зник. Входить портний.)

Крамарюк. Приший мені, голубчику, пуговицю до сюртучка, і там під пахвою трош­ки розпоролось. Скида сюртук, портний зашиває.

Портний. Іван Макарович сьогодні серди­тий: Людмилі Павлівні пальцем посварився, а мене тут же вилаяв ні за се, ні за те...

Крамарюк. Роля, знаєш, така бішена: [61] страсть, ревність, у п’ятім акті давить жінку... ну й настрій!... Легко, думаєш, задавити женщину? Великий артист говорить, як Отелло, а почуває як Іван Макарович! Може, і в нього є своя Дездемона, а в Дездемони Касіо, а збоку Яґо... ке, ке, ке!

Портний. Здається, ґраф...

Крамарюк. Тс! Вася, ні слова! Боже тебе сохрани, хто-небудь почує. (Входить Хвиля. Портний скінчив роботу, подає сюртук, Крамарюк на­діває.) Спасибі. (Тихо.) Вийди! (Портний вийшов.)

Ява V

Крамарюк і Хвиля.

Хвиля. Дозвольте з вами познайомитись: Хвиля, друг і приятель Івана Макаровича.

Крамарюк. Артист Крамарюк, друг і при­ятель Івана Макаровича.

Хвиля. А?... В такім разі й ми по­винні бути приятелями...

Крамарюк. Дуже рад!

Хвиля. Не менче! Я, знаєте, драм і страшних траґедій не люблю. Доволі з нас і своїх драм у щоденнім життю!

Крамарюк. Так, так! Ах, у життю багато драм, я сам люблю більше комедію.

Хвиля. Будемо правду говорити, що хо­роша зі сучасного життя драма теж слуха­ється охотно.

Крамарюк. А-а! Так, так! І я люблю хорошу зі сучасного життя драму.

Хвиля. Хоча тепер драми зі сучасного нашого життя нема, все більше переводні. [62]

Крамарюк. Переводні, всі переводні.

Хвиля. А з нашого життя одноманітні, безідейні; флірт - і більш нічого.

Крамарюк. Одноманітні, аж нудить, без­ідейні; флірт - і більш нічого... Справедлива рецензія!

Хвиля. А де ж Людмила Павлівна?

Крамарюк. Голова розболілась: пішла додому.

Хвиля. Жаль. А я хотів із нею пове­черяти.

Крамарюк. Знаю, знаю... Людочка теж мій друг і приятель. Вона мені сказала: „у мене головка болить, а ти, Стьопочко, йди з моряком вечеряти!“

Хвиля, про себе. - Ідея! За вечерею підпою й вивідаю все, що для мого плану треба. (До Крамарюка.) Прошу, прошу!

Крамарюк. Сердечно дякую, сердечно дякую. Людочка так і сказала: „він сам тебе попросить”... Ке, ке, ке... Мене ґраф просив, але я відрікся. Не люблю аристо­кратів, хоч і сам потомственний дворянин.

Хвиля. А Іван, здається, з ґрафинею. (Клаца язиком.) А?

Крамарюк. Ке, ке, ке! Великий артист нарозхват!... Тілько Іван Макарович ні-ні!

Хвиля. Боїться Ваніни?

Крамарюк. Ваніни? (Довго дивиться на Хвилю, хита головою.) Не знаю.

Хвиля. Ну от, ну от! Це не таємниця - всі знають.

Крамарюк. Невже всі знають?

Хвиля. Та що там, залишіть! І ви знаєте!

Крамарюк. Я?! Ке, ке, ке! Ви не про­курор?

Хвиля. Е, дружище, при чому тут про­курор? Ви старий кіт і розумієте добре, що кохання не втаїш, а публика слідкує за кож­ним рухом знаменитого артиста - ну, і знає все.

Крамарюк. Правда, правда! Публичність страшенно цікава. Є такі, що, повірите, розпи­тують, що їсть Іван Макарович; ну, а брехунців у нас у трупі багато, й від них усе йде у світ... Живіть тихо, смирно - ніхто й не зна­тиме, хто ви; а бийтеся, лайтеся, сваріться, залицяйтесь, то не тілько всі будуть підслу­хувати, розпитувати, а навіть у двері загляда­ють! Ка-ка-ка! Люде люблять скандали більше, ніж людей.

Хвиля. Та тут і скандала нема. Світова річ: Іван Макарович без жінки, Ваніна не­замужня діявольськи гарна, [63] куліси, ілюзії, настрій, молода кров, ну... Натурально.

Крамарюк. Натурально, натурально! Я не суджу! Боже сохрани! Я нікого не суджу; сам був молодим.

Хвиля. Та ви ще й тепер, певно, ходок! [64]

Крамарюк. Ке, ке, ке! Більше язиком!

Хвиля. А! Ха, ха, ха!

Кактус, у двері. - Тихо!

Хвиля. Ну, дружище, я тільки сьогодні приїхав, не поспів зробити Іванові візита. Де вони живуть?

Крамарюк. В готелю „Росія“; роскішні номера. (Чути аплодисменти.)

Хвиля. Кінець акту?

Крамарюк, прислухається. - Так; визиви! [64] (У двері.) Вася!

Хвиля. Ходім, пропустимо. [65]

Крамарюк. Конячку? А, а, а! Жаль, що ми не пішли рані ше, тепер треба підождати Ваню. (Входить портний.)

Хвиля. Я тікаю. (Виходить.)

Крамарюк. І я прибуду зараз. (До портного.) Будь тут; може, що треба.

Ява VI.

Крамарюк, портний, потім Усай.

Портний. Івана Макаровича оточили дами, - не дадуть і переодягтись.

Крамарюк. А Усая не бачив?

Портний. Там, лає робочих. [66]

Крамарюк. Сердитий?

Портний. Збор [67] неповний.

Крамарюк. Погано. Не дасть авансу. [68] (Входить Усай.)

Усай, до портного. - Чого ти ховаєшся по закутках, як собака від мух, ніде не знайду?!

Портний. Я тут...

Усай. Бачу. Які ти штани дав Родріґові? А?

Портний. Звичайні, як завжди.

Усай. Звичайні, як завжди? В тебе все звичайне... На самому поганому місці дірка. (Портний біжить.) Ну, народ, не дай Бог! Тільки сам не глянь - скрізь проріхи.

Крамарюк. Добрий вечір, Лупе Лупичу! Сьогодні приймають дуже добре.

Усай. Приймають, приймають! На чорта мені їх прийом? Що я актор? Вам аби прийом, а жалування [69] злупите з Лупа! Мені нужно 483 рублі платить у день, а зборів нема, хоч вішайся.

Крамарюк. Сьогодні мало неповний.

Усай. А контромарки ти лічив? А ученичеські [70] ти лічив? А ті дворублеві міста, [71] що я продав по шісдесять копійок, аби не пустували - лічив? То-то одних контромарок: офіціяльних, півофіціяльних, редакцій­них, типоґрафських, реквізиторських, [72] кумовських, сватовських, музиканських - пів театра (Входить портний.) Бачив, які ти штани даєш?

Портний. Там манюня дірочка, треба шу­кать, щоб побачить.

Усай. А ти ждеш, поки буде велика!

Крамарюк. Лупе Лупичу! Завтра буде повний збор...

Усай. Постой! До завтрього далеко. Позич мені сьогодні п’ять рублів; будь друг, позич! Нестало заплатить вечерових. [73]

Крамарюк. Дав би з радістю, та нема. Я хотів у вас просить авансу п’ять рубликів

Усай. Ну, народ. Скажи мені, ти жалу­вання береш число в число? [74]

Крамарюк. Авансиками все забіраю до числа.

Усай. І не маєш п’яти рублів, щоб у нужді [75] запомогти бідному антрепренерові? А хто ж мені платить жалування, хто? Та я найбідніiий між вами чоловік, - мученик нещасний; що де не зірву, та все вам, та все вам! І вдень, і ввечері тільки чую: дай, дай, дай! Сімдесять ротів щодня роззяв­ляють пельку - натли [76] їх! Боже мій! На віщо ти мене зробив антрепренером і віддав на муку Крамарюкам?!... Вийшов.

Ява VII.

Крамарюк і портний.

Крамарюк. Чув? Приятний чоловік! По­зич йому п’ять рублів... Ах, ти кундель Та як би в мене було п’ять рублів, то я б з тобою не говорив. Ти зрозумій, Васю: я дворянин, потомственний дворянин, прадід мій мав таких лякеїв, як Усай, а тепер... (Роз­водить руками.) Кланяйся кунделеві. Ні, фор­тель, фортель який (з нього був би хороший буф-комік: [77] щоб не дати мені авансу, він у мене позичає п’ять рублів! Подумай: сорок тисяч лежить у Волзько-Каменському банкові, а він бере в ресторані один обід на два дні.

Портний. Через те то в нього гроші є, а ви, Степане Кузьмичу, любите їсти по-панськи.

Крамарюк. Люблю, Васю, люблю! Гріш­ний чоловік, особливо, солоні закусочки: сімгу, омари, баличок, ікорку... Та тільки я, брате, їм раз-у-раз на чужий кошт! У мене кожний вечір - є карась, а карасі люблять частувати нашого брата й лічать це для себе за честь! Напоїти актора для карася рівне виконанню високого довгу; а вже от - грошей ніхто з карасів не дасть. Сто рублів проп’є, сто рублів для хвастовства [78] спалить, а бідному не дасть і трьох карбованців.

Портний. А де ж ви діваєте свої гроші, жалування?

Крамарюк. Чорт їх знає! Зрозумій! Візьму в цю руку карбованця, перекладу у другу, (показує маніпуляцію) дивлюсь - десять копійок. Тягнусь за панами й раз-у-раз у довгах.

Портний, сміється. - Чудак.

Ява VIII.

Іван, дами, мужчини, діти.

Іван. Прошу, прошу! Одчниня двері, входять дами. Сідайте! Васю, дай, брате, ще стілець!

Перша дама, кладе на стіл квітки. - Великому артистові.

Іван. Спасибі, спасибі! Ви щоразу ві­таєте мене квітками. Глибоко ціню вашу люб’язність. (Нюхає квітки.)

Друга дама. А ви мене обманили: я вас сьогодні ждала на кофе! [79]

Іван. Не можна було ніяк; я був сьогодні в осаді [80] цілий день.

Друга дама. Так я вас завтра жду обідати.

Іван. Обідаю з приятелем.

Друга дама. Ввічливо, нічого сказати Мені дали слово, а обідаєте з приятелем.

Іван. Простіть, я вам слова ще не давав.

Друга дама. Ну, так дайте слово зараз!

Іван. Не можу! (Стук у двері.)

Голос. Можна?

Іван. Прошу! Входить два пани і двоє дітей.

Перший пан. Крутицький! А де мої діти: Стьопа й Петя - будущі інжинєри.

Іван, здоровкається до другого пана. - А, Деркач! Здоров, земляче! Що ж де тебе давно не видко в театрі?

Деркач. За те жінка щодня.

Друга дама. Неправда, вчора не була.

Другий пан. Бо Іван не грав.

Крутицький. Стьопа! Петя! Дивіться на великого артиста. Тільки - руки по швам! (Діти заглядають Іванові в вічі й зачіпають на столі то те, то се.)

Іван. Сідайте, куріть!

Друга дама, до Деркача. Сеню! Я в одчаї! Іван Макарович відрікається від нашого хліба-соли; а я закликала до себе на завтра ціле товариство, щоб показати їм знаменитість.

Деркач. Що ж, коли не можна завтра, так другим разом!

Портний. Будемо переодягатись?

Перша дама. Ах, ми тут заваджаємо! До завтрього! (Подає руку Іванові, виходить.)

Крутицький. Петя, руки по швам, не за­чіпай! (При слові „руки по швам" Петя кладе руки по швам на одну мить, а потім знову зачіпає, що по­пало.)

Друга дама. Так коли ж обідати до нас?

Деркач. Прошу від щирого серця, як земляка!

Крутицький. Стьопа, руки по швам! Ти дзеркало розіб’єш! (Стьопа, як і Петя, кладе руки по швам і знову щось зачіпа.)

Іван. Сьогодні в нас четвер... так.. я в вас обідаю... в неділю.

Друга дама. Ждемо. Глядіть же, не зрадьте!

Крутицький. Дуже рад, що познайомився, довго збірався. Стьопа, Петя, ходім! (Стьопа зачепив і звалив дзеркало, воно розбилось.)

Третя дама. Ах!

Іван. Нічого, нічого... Про себе. По­гана приміта!

Крутицький. Ніколи тебе не візьму в театр... Простіть! (До дітей.) Ну, руки по швам! Марш! (Усі виходять, крім третьої дами.) Чути дзвінок.

Іван. О, перший?... Я не буду пере­одягатись, не поспію. (Портний виходить.)

Крамарюк. Я зараз, можна?

Іван. Іди. (Крамарюк вийшов.)

Третя дама. Тут так гарно, що й вихо­дити не хочеться. Артистична атмосфера на­повняє душу якоюсь радістю, особливо, коли зостанешся з вами наодинці. Закачує очі під лоба. Ах, талант, талант... Яка це велика громадська святиня! Без сильних талантів ми закиснемо в мізерії щоденщини. Ви будите в нас найвищі поривання до світлих ідеалів

Іван. Спасибі, спасибі! Тільки я не ро­зумію, до чого високого я, власне, вас розбудив.

Третя дама, оглядаючись. Як до чого, як до чого? Ах, противний, він іще й питає, неначе сам не знає!

Іван. Не знаю.

Третя дама. Ви сьогодні не люб’язні; на­пруженість нервів вас утомила. Дивиться дов­генько на нього. Страсний [81] Отелло! ... Я вас люблю безумною страстю Бальзаковського возраста! [82]

Іван, встаючи, кланяється. - Спасибі! І я вас люблю страстю прожори: [83] такого знаменитого борщу, таких солоних огірків і маринованих баклажанів, як у вас, я ніде не їв! Очевидно, тільки Бальзаковський возраст уміє так смашно готовити страву.

Третя дама. Що? Ви насміхаєтесь над святим чуттям?

Іван. Палагеє Іванівно, дайте спокій і ніколи не говоріть мені про вашу страсть, а то скажу Колі, щоб він вас у театр не пускав.

Третя дама. Ви - божевільний чоловік, розпаскуджений поганими женщинами, які, крім брудних почувань, до вас нічого у своїм серці не мали, а свята ідеальна любов до вашого таланту, яка виключає зі себе все низьке, крім духового єднання, для вас не­зрозуміла.

Іван. А при чому ж тоді страсть Бальзаковського возраста?

Третя дама, йде до дверей. - Я лічила вас далеко розумнішим, а тепер бачу, що можна бути великим артистом і не менше великим дурнем. (Виходить.)

Ява IX.

Іван, потім Надя в білій сукні.

Іван. Ха, ха, ха! Страсть Бальзаковського возраста поміша мені добрий борщ їсти. Пропали Лукуловські [84] обіди!... (Заглядає Надя.) Надя! Заходь!

Надя. А нема нікого?

Іван. Як бачиш - нема. (Дзвінок.)

Надя. Другий!

Іван. Нічого, перша сцена без мене. Заходь, дитя, освіжи атмосферу своєю чи­стотою. Бере її за руку й садовить. Я тебе ви­глядаю в кулісах цілий вечір! Твій світлий образ ангела дає мені силу творчости!

Надя. Не могла доступитись до вас і тільки здалеку дивилась. Я боюсь підходити: Людмила Павлівна обіщала облить мене сірною кислотою. А тепер вона поїхала з ґрафом кататись, і я до вас забігла...

Іван. Людмила? З ґрафом? Хто тобі сказав?

Надя. За кулісами всі говорять. А я сама бачила Людмилу Павлівну і ґрафа в вестібюлі.

Іван. А-а!... Чорт із нею! (Дивиться на Надю.) Чому я тебе раніше не зустрів... Ти - чистий ангел, ти б не зрадила.

Надя. І не зраджу! Я люблю в вас свій ідеал.

Іван. Але ти не моя...

Надя. І не можу бути вашою ніколи - ви жонаті...

Іван, тре лоб. - Жонатий?... Так, так, дитя моє! Слова твої, мов молотом, ударили мене по голові: я... жонатий, люблю свою Марусечку і... тварь!... Брр!... Край! [85] Завтра почну нове життя, а ти будеш моєю музою і своєю чистотою освіжиш мою попорчену [86] душу. (Цілує її в лоб.) Іди, дитя! (Надя виходить.) Ах, яка мука зразу насіла на душу! Говорю одне, роблю друге. Нема в мене нравственної [87] дисципліни... Але я її добуду, добуду... Світлий образ Наді поможе очи­ститись І стати кращим! (Входить Крамарюк.) За­втра порву з Людмилою!

Ява X.

Крамарюк і Іван.

Крамарюк, ковиря в зубах і причмокує.

Іван. Випив і закусив?

Крамарюк. Ке-ке-ке!

Іван. Де Людмила Павлівна?

Крамарюк, жує. - Людочка? Пішла додому, головка болить.

Іван. Брешеш!

Крамарюк. Коли Людочка неправду ска­зала, то й Стьопка бреше.

Іван. Лукавий прислужник!...

Крамарюк. Їй, [88] не знаю нічого.

Іван. Я стояв на виході й бачив, як ґраф вернувся за куліси.

Крамарюк. Свята правда. Ґраф заходив.

Іван. Ну, говори далі святу правду!

Крамарюк. Так, заходив, заходив. Пострівайте. Чого ж він заходив? (Дивиться вгору, нагадує.) А, порт-табак шукав і сказав, що йде в ресторан вечерю для вас заказати.

Іван. А Людмила де була?

Крамарюк. Забув. Не пригадаю. Чи тут... чи вже вийшла... Де тут пригадать, коли в нас, як у калейдоскопі, все міняється.

Іван. Вона поїхала з ґрафом!

Крамарюк. Не може бути?!

Іван. Скотина ти!

Крамарюк. Де моя шапка, я тікаю. (Как­тус на дверях.)

Кактус. Степане Кузьмичу, в вас не була Палагея Осипівна?

Крамарюк. Яка?

Кактус. Ваша... Наша... Ставська! Вона Емілію грає, а зуби пропали...

Іван. Що?

Кактус. Послідня сцена спочивальні го­това, а Емілія без зубів.

Іван. Які зуби? При чому тут зуби?

Кактус. В Палагеї Осипівни були свої, хоч і цілі, та жовті зуби, а вона всі свої по­виривала і вставила свіжі, білі. В першій сцені виняла зуби - десну давили - і вийшла, а хтось узяв зуби.

Усай, вбігає, до Кактуса. - Зуби, зуби! Де зуби?

Кактус. Не знаю.

Усай. Жалування одбіраєш число в число, а не знаєш, де зуби? Шукай! (Кактус вибігає.) Стьопа, в тебе всі зуби вставні, певно, ти мав практику, п’яний не раз губив зуби; як ти думаєш, де можуть бути зуби Палагеї Осипівни?

За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!

Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.

Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки - може, собачка взяла? (Пішов.)

Іван. Ну, милий, я з тобою ще побала­каю. Завтра перебірайся у другу уборну..

Крамарюк. Чим же я винен?

Іван. Я тебе знаю - ти сприяв.

Кактус, у дверях. - Іван Макарович, починаю.

Іван. А зуби?

Кактус. Є, є- Амішка гризла.

Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)

Ява XI.

Крамарюк, потім Райська.

Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [89] траґедія. (Входить Райська.)

Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [90] женщина!

Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.

Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.

Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я [зітхає] без пола!

Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб засту­пився.

Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.

Райська, здержно хлипає. - Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.

Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона - багата?

Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!

Крамарюк. Щасливий Альоша - вічний кусок хліба!

Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помири­лася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [91] і дочка полковника!... Нарешті батько поміг... Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)

Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [92] (Зника.)

Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія - Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.

Райська, хлипаючи. - Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаро­вича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі зна­йти пожарного - давай їй актора!

Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути... Ну, заспо­койтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.

Райська, встає, бере за руку Крамарюка. - Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!...

Крамарюк. О, розумію, розумію.

Райська. Надіюся на ваше, добре, благо­родне серце! (Виходить.)

Ява XII.

Крамарюк, а потім Кругляков.

Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Ви­удив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!... Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборо­нено ходить.

Кругляков. Кому?

Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.

Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник - Кругляков.

Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.

Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати - подла жінка все промотує на театр!... Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: ма­ленька, чорненька, кругленька, гарненька?

Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плеску­ваті. Кого ж ви шукаєте?

Кругляков. Жінку! Розумієте, збожево­ліла!

Крамарюк. Taк шукайте в домі боже­вільних. .

Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Поду­майте! Я мучусь на нічних заняттях, [93] за­робляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в те­атрі!... Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полю­бились і женились... Але, грать - одно, а платити гроші за театр - зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то - щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка - нема. Порайте, де її шукать.

Крамарюк. Евріка! [94] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [95] і кидає на сцену свою шляпку.

Кругляков. Вона! Вже дві шляпи по­била, і вранці хрипить як із перепою...

Крамарюк. Біжіть зараз до музикант­ського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.

Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з те­атру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)

Ява XIII.

Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.

Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!

Крамарюк. Певно, завісу не в час спу­стили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)

Усай, вбігає. - Ради Бога! Прийом - велика річ!

Іван. Не піду. (Входить портний.)

Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вий­діть! Гам, крик, визови роблять ефект - і завтра збор. [96]

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!

Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштра­фую! І Дениса оштрафую за п’янство...

Кактус, на дверях. - Іване Макаровичу, кли­чуть! (Зника.)

Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [97] - зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)

Усай. Ху, слава Богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не про­пустять скандала, послі [98] і прочитаєш. (Виходить.)

Крамарюк, до портного. - Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. У публіці був сміх, Іван Ма­карович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.

Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)

Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари про­кляті! (Сіда.)

Кактус, у дверях. - Ще кличуть!

Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії... Не піду! Чого стоїш?

Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)

Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується. - Ну, спектакль!

Крамарюк. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари...

Іван, схоплюється. - Ні, ти тільки в’яви собі: після вдушення Дездемони трагічний настрій опанував душами слухачів, у театрі тихо, мов нема нікого... Постукала у двері Емілія... Отелло читає монолоґ... Далі, далі... нарешті... ,,0, тяжкая, страшна, годино! Тепер, здається, мусіло б настати затьміння сонця й місяця, і зі страху розпастися вселенній...” і в цей мент раптом Дездемона захарчала, як недорізане порося!

Крамарюк, хапа себе за волосся. - Ах, ах, Мороз по кожі!

Іван. Ілюзія щезла, сміх - і все про­пало! (Сіда, розґрімовується.) Не ждав, щоб Со­фія Іванівна, доволі порядочна актриса, викинула таке коліно; [99] інтриґа бездари її чоловіка, який готов би мене в ложці води втопити!

За сценою. Я не дозволю ображати мою жінку, вона першорядна актриса. (Входить актор; його держить Усай і тягне назад.)

Усай. Іди, голубчику, додому.

Крамарюк, підбіга. - Денисе, Доня, залиши!

Актор. Підгравайте йому, роби, як він хоче, а творити - не смій...! Він - ве­ликий артист!... Я сам не менший артист і пораяв Соні захрипіти. Вдушена женщина харчить - це натурально!

Іван, хапає стула. [100] Вон, п’яна морда!

Крамарюк, тягне за одну руку актора, Усай за другу, до дверей. - Доня, Доня! Постраждаєш, будеш каятись!

Актор. Пустіть!

Усай. Ходім, я дам аванса! Чуєш: аванса дам!

Актор. Аванс? Спасибі! Ходім... Соня - першорядна актриса, вона хотіла лекше захарчати, ну... Зірвався голос.. ну... вийшов кікс!... І більше нічого! Дражнить: „харчала як недорізане порося!“... (Виводять.). Я тобі покажу „порося“!

Іван. О, прокляття на вас п’яниці, без­дари! Присмокчеться до театру, як п’явка, держать його ради жінки, і він нічого не робить, завидує й інтриґує! Ах, вимучився! Доволі!... Тікаю в строкові! [101] Входить Усай.

Усай. Зазпокойтесь, Іване Макаровичу! П’яний Донька - божевільний; він завтра попросить у вас прощенія.

Іван. Вигнать їх із театру мітлою обох! Я не буду служити при таких умовах...

Усай. Ах, Боже мій! Ах, Боже мій! І на що ти мене зробив антрепренером і віддав у руки п’яницям, ослам, скотам, свиням! (Іде до дверей.) Повішусь, Їй, повішусь! (Вбіга Крамарюк).

Крамарюк, до Івана. - Ґрафиня жде вас!

Іван, до нього. - А Людмила з ґрафом... У... - У... - У...! (Мовчить, одривчато.) Я втомився... Не здужаю... скажи - не піду.

Усай, підбіга. - Іване Макаровичу, не обра­жайте ґрафиню. Вона щодня бере саму до­рогу ложу!

Крамарюк. Просять обоє. І ґраф тут.

Іван. Покатався! Ха, ха, ха!... Скажи: буду, тільки розгримуюсь!

Усай. І чудесно, і чудесно! Вечеря й хороше товариство вас заспокоять! Добраніч! (Вийшов.)

Крамарюк, тяжко зітхає. - Ох, не знаю, чи по­вечеряю ж то я сьогодні.

ДІЯ III.

Роскішно убраний номер у готелю, кроваті нема.

Ява І.

Іван, Крамарюк і Ваніна.

Ваніна в ранішнім пеньюарі, п'ють чай. - На столі масло, молоко, сир, ветчина. Іван ходить по хаті, курить, кида одну циґарку, зараз запалює другу.

Ваніна. Стьопочка! Їдж ветчину, чудова!

Крамарюк, що раніше намазав хліб маслом, кладе на нього ветчину й їсть з великим смаком. - Я їм, я їм. (Запихається.) Я без церемонії! (Мовчать. Крамарюк їсть і запиває. Іван ходить: Ваніна слідкує за його рухами. Іван підходить до дверей і надавлює пуговицю, [102] чути електричний дзвінок.)

Ваніна. Ваня, чай прохолоне. (Мовчать. По павзі входить номерний. [103])

Номерний. Дзвонили?

Іван. Після обіда одну кровать із того номера перенесіть сюди й поставте тут, чуєте?

Номерний. Чую.

Іван. Більш нічого. (Номерний вийшов.)

Ваніна. Ха, ха, ха! Божевільний, їй-Богу, божевільний. (До Крамарюка.) Розумієте? Я каталася з ґрафом: знамениті коні, ефектні сани... ґраф просить... як же не покататися?

Іван. Удвох, у час спектакля... вночі...

Ваніна. Чуєш, Стьопо, він сердиться!...

Крамарюк, розжувавши й ковтнувши. - Ай, ай, ай! Іване Макаровичу! Ви гніваєтесь на Людечку, на ангела?

Іван. Слухай ти, стара лисице!

Крамарюк. Я лисиця?! Де моя шапка! Ай, ай, ай! Я лисиця! Я, що в вогонь і в воду за вас, за Людмилу Павлівну!... Не ждав. Де моя шапка? (Шука.) Бог з вами, Іване Макаровичу, Бог з вами!

Ваніна. Стьопа! Що ти за чудак. Іван на мене сердиться, а на тобі злість ізриває. Сідай!

Крамарюк. Для вас я сяду. (Сіда.) Для вас. (По павзі.) Я червяк і прийму всяку обиду ради вас, мій ангеле.

Іван. Старий ти дурень!

Крамарюк, устає. - Іване Макаровичу! Ви жартуючи, чи справді лічите мене дурнем.

Іван. Без жартів.

Крамарюк, бере шапку. - В такім разі про­щайте, - я не можу витерпіти такої образи!

Іван. Витерпиш! Ти привик, така твоя судьба.

Крамарюк, зітхає. - Від судьби не втечеш. (Сіда.)

Іван. Де ти бачив, скажи мені, ангелів у роскішних пеньюарах, навмисне пошитих так, щоб вабити мужчин? Від кого ти чув, щоб ангел грав ролі кокеток?

Крамарюк. Ха, ха, ха! Логіка, яка не­оборима лоґіка! - а? От і раз-у-раз так! Іван Макарович одним словом мене поб’є! Простіть, Людмило Павлівно. (Цілує їй руку.) Я, справді, за сорок літ служби ангелів на сцені не бачив і не чув, щоб ангел де-небудь грав ролі кокеток.

Ваніна, весело. - Ах, Стьопа, Стьопа! Та ще ж позавчора, при тобі, Ваня сам звав мене ангелом.

Крамарюк. Так!! Звав, їй-Богу, звав - я сам чув! Іване Макаровичу, ви ж позавчора Людмилу Павлівну сами ангелом величали, а тепер збиваєте мене з пантелику!... Ай, ай, ай!

Іван. Виходить, і я такий же дурень, як і ти.

Крамарюк. А! Ну, то я тепер не обра­жаюсь: рівність - річ велика!

Іван. Ех, ти вітряк, старий чортяка!..

Крамарюк, сміється. - Іване Макаровичу, у мене рогів нема: я десять літ, як другий раз овдовів.

Іван. Так були.

Крамарюк. Так, були! Їй, були! (Ваніна сміється.) Я два рази був жонатий і обидва рази, замісць лаврів, ходив увінчаний ро­гами... Я люблю правду й кожен раз жа­лію, що правду нестрашно говорити тільки про себе.

Іван. Слухай, не крутись же, як чорт перед утренею, а скажи правду: ти устроїв катання Людмили з ґрафом?

Крамарюк, дивиться то на Ваніну, то на Йвана.

Іван. Ну?

Крамарюк, зітхає. - Грішний чоловік - я! Людмилочка якось говорила, що у ґрафа бли­скучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись... А я люблю робити приятність, ну й устроїв... Не кри­юсь, я правду люблю.

Ваніна. Я говорила?! Стьопа! Ти го­ворив...

Крамарюк. Я?... А,- так, так! Я го­ворив, що у ґрафа приятні коні... то є, не приятні, а хороші коні, а Людмила Павлівна...

Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою ґраф по­кликав мене прокататись...

Крамарюк. Свята правда! Тепер прига­дав: Іван Макарович пішов з ґрафинею ве­черяти, а ви з ґрафом кататись.

Іван. Неправда! Я пішов додому.

Крамарюк. Так, так!... То було дру­гим разом, а тепер - я пішов додому...

Іван. Не ти, а я пішов додому.

Крамарюк. Ах, Боже мій! Ви мене збили.

Іван. Противно слухать!

Ваніна. Мовчи, Стьопо!

Крамарюк. Мовчу! (На павзі.)

Іван. Допивай чай і піди скажи Какту­сові, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А, може, і грать сьогодні не буду.

Ваніна. Ваня!

Крамарюк. Як то можна - „грать не буду”? Я цього не скажу.

Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зу­бами!

Крамарюк. Геній, їй, ґеній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, не видержу - скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.

Іван. І брехню.

Крамарюк. І брехню... Іване Макаро­вичу, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка, ка, ка! Я в мент! (Бере шапку.) Іване Макаровичу, Кактус живе далеко, ніжки в мене ста­ренькі... А?

Іван. Грошей?

Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! По одному натяканню все зрозумів... Що я сказав? Людмило Павлівно, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру: „а“? І Іван Макарович - догадався. Великий артист!

Іван. А де ж аванс?

Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [104]

Іван. Скотина!

Крамарюк. Правда! Я люблю правду.

Іван, дає гроші. - На! Що б ти мені тиж­день не приставав за грішми!

Крамарюк, взявши. - Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іва­ном Макаровичем.

Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.

Крамарюк. Нерви, нерви! ... У ґеніїв благородні нерви! ... Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел“?

Іван. Говори і йди к чорту!

Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!“ Я не знаю, де чорт живе.

Іван. Он, у тій кімнаті.

Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?

Іван. На горе!

Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви... перл...

Іван, криком. - Годі! Йди вже!

Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)

Ява II.

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна. Ванюша! (Мовчать.) От дурень! (Підходить до нього.) Заспокойся, мій соколе ясний, я більше не буду!

Іван. Тільки цей раз, а то вже не буду... Ха, ха, ха! І так сім раз на тиждень. Я ки­даю трупу!

Ваніна. Що? Серед сезона?...

Іван. Плачу неустойку [105] й тікаю. Я не можу тут більше зоставатись; я почуваю себе погано... Моральний стан мій розбитий!

Ваніна. І це все через те, що я з ґрафом каталась?

Іван. Це тільки послідня капля; вона полилася через край і розбудила мою совість. Я давно стражду [106] невимовно! Справді, яке я право маю ждати від тебе вірности, коли я сам зрадник перед своєю жінкою? Безуміє стра­сти [107] відняло від мене розум, і я не міг себе спи­нити! Розум шептав одно, а кров перемагала все, і я купався в пороках: став лицеміром, обманював себе, всіх обманював і оскверняв чисту, як херувим, Марусечку мою й моїх ді­тей, пригортаючи їх до сього порочного лона, цілуючи устами, на яких зосталися сліди твоїх цілунків... А!... Для кого я так мучу свою душу?... Там мир, любов і чистота, а тут порічна страсть! Годі! Чад пройшов, я рву все...

Ваніна. Дурень, їй-Богу, дурень! Нерви розходились, і він плете таку нісенітницю, що сором слухати. Мир, любов, чистота!... Не­наче справді вірить, що його Маруся свята! А Хвиля? Невже ти думаєш, що цей нахал не користується ласками твоєї Марусечки?

Іван. Мовчи, тварь! Я задавлю тебе за одно ще слово зневаги до женщини, яких не має серед вас, яких уже мало є на світі, якими й світ тільки держиться, а без них йому пора давно вже, як Содомові, завалитись.

Ваніна. Ха, ха, ха! Їй-богу, мені зда­ється, що ти граєш ролю з якоїсь, ще неві­домої мені, кисло-солодкої мелодрами. (Мовчать.)

Іван, ходить по хаті. По павзі. - Тікати треба у свій тихий приют, де жде мене щира го­лубка, моя благородна Марусечка. (Став й ніби мріє.) Я збився зі шляху, я потеряв смак до чистого життя... А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря!

Ваніна. Там ти закиснеш, запліснявієш, заснеш, а щоденщина будньова погасить свя­тий вогонь творчости! Великий артист не сміє мирно спати в сімейному покої... Ти вибранець, покликаний життям запалювати серця сонної публічности, а для цього артистові по­трібні сильні, свіжі вражіння, які заставляють його почувати радість битія [108] й дають йому могутну енерґію! ... Ну, подивися ж у мої очі, що світяться коханням тільки до тебе одного!... Ванюша! Ми любимось обоє, тут і гріха нема, за нас заступиться натура.

Іван, робить рух до неї. - Людя! (Одступа.) Ні! Не підходь. (Закрива лице руками.) Не дивись на мене, я знаю яд твоїх очей - доволі вже отрути! (Ваніна бере його за руку й мов хоче прибли­зити до себе.) Пусти!... Коли кохаєш, то, ради любови, посприяй вилічить мою хвору душу!... (Ваніна випускає його руку. Іван сіда, тяжко зітхає, схиливши голову на руки, обперті об коліна. Ваніна тихо підходить до столу, сіда, кладе лікті на стіл і обпи­рає на руки голову.) Павза.

Ваніна, по павзі підніма голову. Встає й тихо підходить до Йвана. (Велично.) - Я чую серцем, що ти хочеш наново родитись! Натура твоя і твої благородні нерви почувають більше правду життя, ніж я, ніж усі ми. Жіночим серцем, повним кохання до тебе, я зараз це зрозуміла і устократ більше тебе полюбила чистим, ви­соким, благородним коханням - друга! Склоняюся перед твоїм бажанням, воно тепер для мене святиня!... (Сідає біля нього й запускає йому руку в волосся.) Заспокойся, я тільки другом тобі буду. Як ніжна мати, я стану нянькою тобі, слугою, всім, усім... ти оживеш душею. (Іван піднімає голову й дивиться на Ваніну.) совість твоя знайде спокій... Я закую серце своє в ледяну кору й не дозволю йому битись до тебе коханням, яке ти зараз лічиш низьким! Ну, руку, друже!

Іван, бере її за руку й цілує пальці. Держить її руку у своїй руці. - Як ти посвітліла від та­ких чистих думок! У тебе в очах сльози... О, мої божественні зорі. (Притяга її до себе й цілує в очі.) Як брат, утомлений нудьгою тяжкого життя, я рад спочить у твого лона... (Схи­ляється до неї на плече, обнявши талію. Ваніна цілує його в руку і гладить по голові. Павза.) Як приятно почувати, що біля тебе і з тобою розцвітає нове, високе, святе бажання - стати кращим чоловіком! Людя! Я тебе образив - не гні­вайся на мене!

Ваніна. О, моє безцінне, трошки ка­призне дитя! Ти був знервований, а через те, може, і сказав що гостре; але я все забула. (Стає проти нього і кладе йому обидві руки на плечі.) Ти не спав, ти втомився, бо мучивсь і зітхав на цій канапці цілу ніч, і не хотів прийти до своєї Людечки. (Бере його за вуха.) Ревнива шельма! Ходім, спочинем!

Іван. Людечка, а ти не зрадила мені з ґрафом?

Ваніна. Тобі? Та нехай мене Бог на­каже! Ти один властитель моєї крови й душі. (Дивляться один на другого, а потім одним ру­хом обнімаються й цілуються. Сильний стук у двері.) Ах! Двері незамкнені... (Тікає у другу кімнату.)

Іван. Досадно! (Стук.) Одчиняйте!

Ява III.

Іван і Хвиля.

Хвиля, на дверях. - Чую запах женщини! В мене, брат, нюх на цього звіря надзви­чайний...

Іван. Ха, ха, ха! Я, брат, по свойому амплуа пропитався [109] запахом парфумерії.. Деякі з жінок виливають на себе перед спек­таклем цілі склянки! Ну, здоров, дружище! (Цілуються.) Сідай! Куди ти дівся вчора, я не міг з тобою й побалакати.

Хвиля. За кулісами - як на ярмарку на­роду, так я вже й не заходив, щоб не заваджати. Я тут був раніш два рази: та одно - що не знав, де ти, а друге - діл багато мав...

Іван. Спасибі, що зайшов; у театрі, справді, ніколи й балакати: то занятий, то чужі люде... Що ж там моя Марусечка по­робляє? Здорова? Я недавно їй писав, а відповіді не маю.

Хвиля. Здорова, цвіте, шиє, з дітьми во­зиться, а перед твоїм портретом молиться.

Іван. Свята женщина! Правда, Платоне, таких нема на світі?

Хвиля. Мало.

Іван. Нема, нема!

Хвиля. Правду сказать, я таких затворниць не знаю. Що видумала: поставила на дверях божевільного свого Махметку, а той і мене на­віть не пускає. Я був усього разів три-чотирі, бо приймає тільки у празник, коли в неї цілий день гостює її приятелька, довгов’яза Міс-Крокет.

Іван. Ха, ха, ха! Де ж ти став?

Хвиля. У приятеля. Діла багато. Забіг анґажувати тебе на обід, щоб хто раніш не взяв; ти ж, певно, на розхват? Так-у три - Ґранд-отель, - згода?

Іван. Добре.

Хвиля. А лікарь мій, Людмила, де? Хо­тів би бачитись і її закликати пообідати вкупі. Приятна баба! Смілива, весела, красива - бой-жінка! Жанр, знаєш, случайний-нервно- кипучий. Модерн, що тепер у моді.

Ваніна, за дверима. - Спасибі за комплімент! Тільки я вас боюся!

Хвиля. Розумію, розумію, так, як і той раз?

Ваніна. Ха, ха, ха!

Хвиля. Покажіть ваше чарівне личко!

Ваніна, одчиняє двері, показує голову. - Доволі з вас! (Зачиняє, сміючись.)

Іван. Як же це так, Людмило Павлівно, я й не знав, що ви можете двері в мою кімнату замикати й одмикати своїм ключем. (Чути сміх Ваніної.) От нахалка!

Хвиля. Людмило Павлівно! Будемо сьогодні обідати у Ґранд-отелю?

Ваніна. А хто там буде?

Хвиля. Я, ваш кумир і ви.

Ваніна. Дуже рада.

Іван, тихо. - Я не піду, коли вона буде.. Я терпіти не можу жіночої кумпанії, особливо, Ваніної; я її не переношу.

Хвиля. Іване! Нe лицемір перед другом. Я ще в ті рази мого приїзду чув... Не будь стравсом! [110] Всі, брат, знають, а ти граєш ролю прекрасного Йосипа. Залиши!

Іван. Що ти, Бог з тобою! Подлі пльотки й перекази [111] - тай більш нічого!... Слухай, ти Марусі, гляди, не ляпни; я тебе знаю, в тебе язик слизький, а женщини, знаєш... Та ще такі пуританки, як моя Ма­руся... біда! Будь друг, не говори ні з ким того, чого й сам не знаєш певно. Брехні то­чити тобі не пристало.

Хвиля. І як тобі не сором! Я ніколи не думав, що ти разом: і кіт і заєць! Ха, ха, ха! Коли боїшся - не шкодь, а коли шко­диш - не бійся!

Іван. Я нічого не боюся, бо ніколи не шкоджу.

Хвиля. Ну і край! Не варто про це балакати... Так я заверну. Прощай до трьох!

Ява IV.

Ті ж і Крамарюк.

Іван. Старий грішник - Стьопа! Теа­тральна шкапа - суб’єкт цікавий у часи розваги.

Хвиля. Я вчора познайомився!

Крамарюк, важно. - Старий заслужений ар­тист Крамарюк, а зовсім не шкапа! Іван Ма­карович у нас великий артист, ґеній, а обра­жати старого артиста не слід.

Іван. Ну, признайся, Стьопо, що ти шкапа, то підеш сьогодні зо мною обідати в Ґранд- отель.

Крамарюк. Обідати, чи не обідати - байдуже..., а коли порівняти мене й вас, то звичайно - я шкапа!

Іван. І випить майстер. Тобі дасть де­сять очків упред.

Крамарюк. Даремна річ! Я, Іване Мака­ровичу, не п’ю...

Іван. Зарік дав.

Крамарюк. Ні. Зітхав. Нема за що.

Хвиля. А? Сміється.

Ваніна, з другої кімнати. - Слухайте, оригінальний мужчино! Кличте обідати і Стьопу.

Крамарюк, хапливо. - Бере Хвилю за руку. Спасибі, спасибі! Буду, хліба-соли не цураюсь.

Хвиля. Будьте ж готові! До побачення! (Вийшов.)

Ява V.

Іван, Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ну, й переполоху ж я там наробив.

Іван. Де, якого переполоху?

Крамарюк. Кактус побіг сповістити Лупа, що ви не будете сьогодні грати.

Іван. Дурень.

Крамарюк. Кактус? (Входить Ваніна.)

Іван. І Кактус, і ти! І ти теж розумна! Якого чорта, як був Хвиля, ти обізвалася з-за дверей, потім відчинила двері?

Ваніна. Ну от, ну от! Що за питання? Я - твоя сестра, друг, мати... поводжусь просто, натурально й нікого не боюся.

Іван. Стьопа! А ти як думаєш, хто вона?

Крамарюк. Артистка Людмила Павлівна Ваніна!

Іван. А для мене?

Крамарюк, поглядає то на Йвана, то на Ваніну. - Людечка.

Іван. Кажи ясніше!

Крамарюк. Боюсь, що не попаду так ска­зати, як ви хочете. (Ласкаво, тоненьким голоском.) Людмило Павлівно, хто ви?

Ваніна, заливається сміхом.

Іван. Тобі як здається, тобі?

Крамарюк. Як здається?... Ви питаєте, як здається мені? А, зрозумів... Мені зда­ється... так, як вам!

Іван. Стьопа! Скажи ж правду, свою правду! Ти ж любиш правду?

Крамарюк. Ка, ка, ка! Люблю, тільки боюся говорити.

Ваніна. Говори, Стьопо! Чого боїшся? Тут нічого поганого нема.

Крамарюк, цілує їй руку. Іванові ніжно. - Фавориточка!

Іван. Ну, от! Так здається Стьопі, Хвилі і всім.

Ваніна. А мені приятно бути твоєю...

Іван. Не афішуйся!

Ваніна. Сестрою!

Іван. Чуєш, Стьопо?

Крамарюк. Я завжди всім говорю, що Людечка - як сестра ваша.

Іван. Іди ж, одягайся, щоб не задержати.

Ваніна. Я зараз. Не сердься ж, братіку, на мене! (Вийшла.)

Іван. Чув? А подлі люде не розуміють благородних відносин між женщиною й мужчи­ною...

Крамарюк. Падлюки! Благородні відно­сини вимазують у багно! Тварі!

Іван. А ти, друже, повинен, де тільки трапиться, обмивати багно.

Крамарюк. Я божусь, присягаю, плачу, доказуючи, що Людечка вам як сестра, що від­носини чисті - сміються!... (Вбігає Усай.)

Ява VI.

Ті ж і Усай.

Усай. О, Господи, о, Господи! Ху, ху, ху! І на що ти мене покарав, за які гріхи прародительські ти мене зробив антрепренером? Краще бути волом, конем, собакою, ослом, ніж антрепренером! Зборів нема - жалування плати, а тільки хороший збор - самий кращий актор одказується [112] грати, - вертай гроші! Стьопа, Hа тобі двацять копійок. (Дає, Крамарюк бере.) Іди, купи хорошу бичівку, [113] ми тут із тобою повісимось!

Іван. Що з вами, Лупе Лупичу?

Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грати, а збор повний.

Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.

Крамарюк. Ка, ка, ка! Знаменита рифма.

Усай, дивиться на Крамарюка. - Так це осли на­путали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двацять копійок.

Крамарюк, вертає. - Слава Богу, пообідаю у Ґранд-отелю, а то мусів би за кумпанію пові­ситись.

Усай. Другий раз ти сам повісишся з го­лоду! - Осли безвухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говорить другому ослові, другий біжить до третього!

Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Лупе Лупичу?

Усай. Лічи: перший осел ти!

Крамарюк. Знаком. [114]

Усай. Другий осел Кактус!

Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...

Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене їі зустрів на дорозі третього осла, п'я­ницю, твого приятеля, ґазетного хронікера... І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я му­ченик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, автор­ські, [115] афіші, розклейка, розноска, наряд, [116] освітлення, трупа 300 - ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [117] Скаред-Бабицька не хоче поправляти - сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бі­гаю за пічниками, [118] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті „Лиси­чий Хвіст“ пишуть: „холодно, в партері дме по ногах“, - бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [119] сторожа не дали міста в пар­тері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві... Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад - у мене хронічний бронхіт, - п’ю Емс. [121] Знайомий аптикарь питає: “Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із черво­ним носом - це ти, скотино! - брав Емс і сказав, що в театрі простудився” Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звер­тає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.

Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.

Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає - червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?

Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечи­теля народньої трезвости. [122]

Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч - лямповщик, Ткач - сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!

Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!

Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети „Лисичий Хвіст”: „Напишіть розумну ре­цензію - моя вечеря!” „Сідайте”, каже: „і пишіть сами; я все надрюкую”... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страш­но: нароблю граматичних помилок, - будуть сміятись...

Крамарюк. І не пишіть - Боже вас со­храни! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав „веретинар”, а, замісць сиґнал, написав „синґал”. Так і надрюкували: „веретинар”, „синґал”.

Іван, сміється. - Хороша коректа!

Крамарюк. Язичники [125] городські підхо­пили, й пішло: „Синґал Веретинарович!“ По­вірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.

Усай, сміється. - От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.

Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема в мене ні одної ролі по мойому амплуа, а я самого себе добре граю! Ка, ка, ка!

Усай. І сміятись не вмієш! Пора вже тобі на покой в один із чайних театрів.

Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів 15! Самі підходящі місця для одставних акторів.

Усай, сміється. Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Іванові Макаровичеві надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!

Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а в мене душа. Нині в публічности понизився смак, і виросла бай­дужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія - кажуть „скучно“; йде драма, кажуть: “у нас своя що­денна драма!“ Давайте голих женщин, да­вайте веселого, веселого!... Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й закривають очі, її за­туляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!... А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і бай­дужість до прекрасного, і виганяють і вили­нуть із людської душі справедливість і любов!

Крамарюк, витира очі. - Геній! От би на теа­тральнім з’їзді таку річ [126] сказати!

Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.

Крамарюк, б’є себе у груди. - Тут, Лупе Лу­пичу, артист живе: хоч не розуміє, то почуває.

Усай. А мені все-одно: грай, що попало; аби збор! Помилуйте: 483 рублі вечерового розходу! До побачення! (На дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)

Ява VII.

Іван і Крамарюк.

Крамарюк. Кулак. [127]

Іван. Дурак!

Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!

Іван. Ти, брат, дурень!

Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до две­рей, а коли Іван говорить, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)

Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувати. Він розумом живе й через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти - „кулак“! Думаєш, що можна бути антрепренером і підставляти свою кишеню ілюзіям і із-за ідеї чистого іскуства ходити по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Арти­сти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збіратись у това­риства! Ну, а скажи мені, що можна зробити з такими товаришами, як от ти?

Крамарюк. Нічого! Ке, ке, ке! Господи, твоя воля! І де в чоловіка стільки розуму на­бралось? Ґеній! Слухаю й чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду! (Входить Хвиля, а за ним услід Маруся під густою спущеною вуаллю. Іван зразу її не пізнає.)

Ява VIII.

Т і ж, Маруся, Хвиля й Ваніна.

Хвиля. Ну, от і я! Людмила Павлівна готова? Прошу!

Ваніна, виходить. - Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!

Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад. - Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!

Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)

Хвиля, услід. - Людмило Павлівно, тут сі­мейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)

Іван, подавши воду Марусі. - Марусечко! Чом же ти не написала?

Маруся, опанувавши над собою, встає. - При­їхала навмисне невзначай!... Тепер - каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, - ніж стратити віру в того, кого лічила найкра­щим між людьми!...

Іван, падає до ніг. - Марусечко, прости!...

Маруся, стрівожено. - Я вас ні в чім і не виную... Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!... Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви по­топтали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!

Іван. Марусечко, Марусечко! Не розби­вай мого життя!

Маруся. Моє розбите вже на віки! Ах, безумна я, божевільна женщина!...

Іван. О -0 -о! (Пада на канапу.)

Маруся. Для чого я послухала лукавого бездушного еґоїста... Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл, і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.

Іван, ламає руки. - Прости!

Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все, й наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились упрах!

Іван. Не розбились! Ти, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, є подлість - признаю! Але це хви­левий настрій, безуміє крови, хміль випад­кової страсти; все це пройде, як неприятний сон, розвіється, як туман - клянусь!...

Маруся. Ні, ні, ні! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не при­знаю! (Плаче.)

Крамарюк. Ви - свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Ґенії й живуть і грішать більше, ніж ми, нещасні червяки... (Остається до краю в одній позі з плаксивою міною.)

Маруся. Махметка! (Входить Махметка. До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторожу, йдем! Прощайте, Іване Ма­каровичу! (Ридаючи.) Край усьому!

Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!

Маруся. Пріч, гадино! Я бачити вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка; Махметка стає на дверях, показує кулак і виходить.)

Хвиля. Божевільна пуританка, під обо­роною скаженої собаки, стала зовсім непри­ступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходить.)

Картина: Іван, узявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо, Крамарюк піднімається й обтрушує платком [128] коліна штанів.

Завіса.

ДІЯ IV.

Декорація III дії.

Ява І.

Іван і Крамарюк.

На столі кілька пляшок порожніх і дві пивних. Іван розпатланий, п’януватий, курить, кида одну циґарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допи­ває малими ковтками стакан.

Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, впала на мене пригода! Мов вихор, могутним подихом вітру, зруйнував п’ятнацятилітню мою будівлю - і зник!... Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?

Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.

Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...

Крамарюк. Скрізь об'їхав: ні в одній го­стинниці не було й нема.

Іван. І тільки п’ять хвилин пройшло, поки я опам'ятався й кинувсь наздогін...

Крамарюк. Менше.

Іван. Десять розсильних [129] шукали, - не найшли... Ні, це сон, привиддя!... Мозок мій мов хто долотом довбає... Голова трі­щить! (Павза. Ходить.) Стьопа, мені здається, що я божевільний, і що ти - не ти,

Крамарюк. Я, Їй-Богу, я!

Іван, довго дивиться. - Так - ти: морда дурацька, нахальна й п'яна - ти!

Крамарюк. Хороші прикмети. Ка, ка, ка!

Іван, подумавши. - І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг!... Приїздив два рази, ви­відав і підвів усе, як у комедії, - падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! Безумно. Ха, ха, ха! О, Стьопа, Стьопа! Пада на диван і плаче. (По хвилі піднімається.) Людмила.!

Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.

Іван. Куди? Ху! Від совісти, як і від своєї тіні, не втечеш.

Крамарюк. Не втечеш!

Іван. І якого чорта я жив рядом з нею - номер [130] із номером? Осліп!

Крамарюк. Так, так - помраченіє. [131]

Іван, довго дивиться на нього, хитаючи головою. - Ти!

Крамарюк. Я.

Іван. Наливай!

Крамарюк. Іване Макаровичу, сьогодні спектакль.

Іван. Уже скінчився.

Крамарюк. Як?

Іван. А -а-а! (Сміється нехотя.) Ху, ху, ху! Як? Так. Усе життя людське - спектакль: траґедія, комедія, мелодрама, і фарс, і опе­ретка - разом усе; і мій спектакль - фарс, скінчився!

Крамарюк. Ваш? (Зітха.) Скінчився! Строга женщина.

Іван. І як противно, як пусто на душі, коли побачиш кінець найкращому, що є в життю в чоловіка!... А кінець є всьому, всьому...

Крамарюк. Так, так! Усьому, всьому!

Іван. Що ти мені підтакуєш? Бішено. [132] Спритчайся, скотино, моїм думкам, доказуй, що я винен, що помиляюсь, розбий у пеньок усе те, що я кажу!... Не такай, дай щи­рості мені!... (Мовчки ходить.) Наливай!

Крамарюк, суворо. - Не дам вина! Грати сьогодні треба.

Іван. Я не буду грати! На чорта я ла­матиму свого душу! Доволі, моя комедія скінчилась...

Крамарюк. Ніщо не починається й ніщо не кінчається... Так було, є й буде.

Іван. Шут! [133] Говори ясніше; я туману не люблю! (Сам наливає.) Та й і говори свої думки... Ну, говори!... Скотина ти, ско­тина, - все життя тілько такаєш! Побілів, зуби повипадали, і досі не чоловік, а... Чорт тебе знає, хто ти? (Надпива зі стакана.) Хто ти? Хто, питаю?

Крамарюк, зітхає. - Шкапа.

Іван. Брешеш, лицеміре! Ти міг би мені опитну [134] правду сказать, оберегти від пороків, а ти благословляєш усіх на безпутство! Вон! (Крамарюк устає.)

Крамарюк, бере шапку. - Де моя шапка?

Іван, бере в нього шапку. - Сиди! (Цілує його.) Прости! Ти не винен: і тебе, й мене скалічило життя! Пий, Стьопо! (Витирає сльози.) Далі, упротяг монолоґа Крамарюка, Іван сідає, встає, ходить, курить циґарку за циґаркою, п’є.

Крамарюк. Ти правди хочеш, правди?

Іван. Правди, блазню!

Крамарюк. Ну - на! Я шкапа, в мене все криве, все гниле, мені не можна вірити ні одного слова, я - тварь! (Випиває.) Думаєш легко сказать на себе таке слово, легко? (Б'є, себе у груди, через сльози.) І в мене була душа, й я любив правду, пробував говорити, й гово­рив правду [стає в позицію] прохвостам, які мо­тають і промотують із веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторублівкою циґарку, а бідному і гривні [135] не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святість мудрих заповітів лічать умовними, аби догодити своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цура­лись, не любили. Скучний чоловік, мораліст глупий, і покиваху на м’я головами, одверта­лись і не хотіли кумпанії водить зо мною!... Я, червяк, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостійно йти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти!... Ну... і став я всім годить, щоб бути люб'язним, приятним чоловіком і напхати своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість до мене так приросла, як го­лова до шиї. Я не почуваю вже сорому, в мене нема чести, і всі раді мати такого компаніона - з ним лекше жити, він потура всьому... От ти великий артист, а я блазень, шут; яка я тобі кумнанія? Одначе ти, як і всі, любиш мою кумпанію! Через що? Через то, що й ти падлець [136] такий же, як усі!

Іван. Браво, паяце! Далі, далі! Ну ж, блазню, бичуй пороки короля, він у нещасті, не бійся, лий на його голову помиї!

Крамарюк. Тобі треба мати при собі блазня, над яким ти будеш сміятись, кепку­вати, плювать йому в морду, а він - лизатиме в тебе руки! Ти, й такі, як ти, сильні та­ланти в літературі й на сцені взагалі - є божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязнії від усякої тлі й усім неправдам потураєте, топчите мораль під ноги - у вас бракує мудрости! Ви правду говорите тільки зі сцени - і то чужу правду, і хорошими словами ловите душу слухача, щоб славу тим собі здобуть, а сами не почу­ваєте й на макове зерно того, що солодко так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов, справедливість, всепро­щення, а самі - розкрашені гроби, [137] в яких повно нечисти всякої... А?... Чув? Я, брат, був колись першим оратором між дурнями!...

Іван. Далі, далі! Крутись, паяце, пускай завчені ядовиті слова, дай у волю наслухатись п’яної твоєї правди! Далі!

Крамарюк. Ага - п'яної! Вже нудить від правди, й ти її п’яною звеш. Слухай: ти забув своє розбите корито й через те не думаєш над тим, що робиш!... аби тобі було приятно! Ти заробляєш стільки, що можеш їздити вкупі з жінкою й дітьми, але тоді треба моральну вуздечку надіти на свої примхи, і ти кидаєш жінку на шість місяців, а сам тут догоджаєш своїй крові... Дурак!

Іван. І падлюка!

Крамарюк. От бач! Фортуна вдарила тебе по голові, - ти очманів і помнякшав, бо побачив, що і для великою артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують спра­ведливість і догоджають свойому „я“! От і вся моя правда! Коли хотів ти її знать - так знай!

Іван. Браво, браво! Молодець, Стьопа! Справжній королівський шут із класичної траґедії! Ах, ти каналія! Та ти порядний актор, тебе не оцінили. А я ціню. Я люблю благородні слова й говорити і слухати, хоч би вони вилітали в гадючого горла, і от, зараз, лишній раз упевняюсь, що хороші слова ча­стіше всього говорять послідні падлюки. Підходить до нього й дивиться довгенько. Шуте, ти без серця! Ти вмієш лизать руки, лицемірить, обманювать і вбитому долею чоловікові говорить суворі слова, докорять його тим, що і без твоїх докорів вогнем пекло й пече його немощну душу; тобі захотілося вилити свою жовч, яка накипіла в тебе давно, - і ти без жалю нанизав на своє жало тисячу завчених давно тобою чужих слів і колов мене в набо­лілу душу! А де ж твоя мудрість, старий псе? А? Милосердіє, прощеніє, любов, по­рада старої мудрої голови, якими б ти залив мою болючу рану й умастив, єлеєм кротости [138] страждущу душу? Нема? Вон, паяце!

Крамарюк. Ка, ка, ка! Іване Макаро­вичу! І охота вам від шкапи ждать єлею? Колись у Нижнім я п’яному купцеві говорив такі ж рації, а він дав мені два рази по морді, і ми зосталися друзяки. А ви стаєте на прю зо мною і ждете поради... (Плаче.) Що ж я можу вам пораяти, коли я ніколи не міг собі нічого путнього пораять. (Ридає.)

Іван. Чого ти плачеш?

Крамарюк. Я співчуваю вам усім серцем!

Іван. Щиро?

Крамарюк. Клянуся моєю смертію, а смерти я боюся більше, ніж гріха.

Іван. Стьопа! У твоїх ядовитих словах було багато правди. Ти, п’яний, говорив те, що думаєш, тверезий. (Іди сюди. Крамарюк підходить, Іван його цілує.) Від нині ти не шут, а друг! Один благородний друг жінку одняв; побачу, що зробить другий! Для першого разу скажи, друже: можу я п’яний показатися на сцені перед публичністю, котру я люблю за її любов до мене?

Крамарюк,- думає. - Не можеш, ти потеряв усе - оберігай ім’я!

Іван. Благородно. Йди і скажи це саме антрепренерові. Не бійся, я беру тебе під свою оборону.

Входить посильний.

Ява II.

Ті ж і посильний.

Посильний. Дозвольте знати: хто з вас буде Іван Макарович Барильченко?

Іван. Я.

Посильний, подає лист. - Пані прислала.

Іван. К чорту!

Посильний. Я своє діло роблю. (Кладе лист на столі й виходить.)

Іван, кида лист. - К чорту.

Крамарюк, підніма й дивиться на адресу, читає. - Від Марії Барильченко!

Іван. Що? (Вихоплює лист.) Почерк Марусі. (Хапливо розриває лист.) Боже, вона ще тут, вона пише. (Читає.) „Іване Макаровичу! Коли Ви по­лучите цей лист, я буду в путі. Я знаю, що Ви покинете все й поїдете додому, щоб бачити мене. Даремно! У нас тепер нема свого дому. Дача - моя, вона задля забез­печення дітей, з нею я зроблю, що схочу, потім, а зараз беру дітей і виїду далеко, де б ні мене, ні Вас ніхто не знав. Не шукайте мене! Я присвячую своє життя дітям і оста­юсь вірною клятьбі, яку дала перед вівтарем. Вам же раю, крім робочої дисципліни, [139] яка помогла Вам матеріяльно, виробити нравственну, і вона поможе вам зостатись духово чистим чоловіком і колись поцілувати своїх дітей чи­стими устами. Дітям буду говорити, що Ви еміґрували в Америку. Марія Барильченко.

Прочитавши, довго дивиться на Крамарюка, котрий витирає очі.

Крамарюк, плаче. - Надзвичайна женщина. Я б і сам хотів виробити нравственну дисци­пліну, та не знаю як.

Іван. Я знаю! Проти всякої отрути є ліки! Я тебе й себе вилічу... Тікати треба звідсіля в натуральну життєву пристань: де стеля - небо, а діл - земля; де свіже по­вітря не надрива грудей: де нерви, кров і мозок урівноважені робочою дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон обновлює сили; де спочивок від тяжкої праці дає райський спокій і тілу, й душі. Розумієш?

Крамарюк. Нічого не розумію.

Іван. Я їду сьогодні додому і, коли Ма­русі там уже не застану, тоді на хутір до Карпа - і ти зо мною - спасати лушу! Їдем?

Крамарюк. Що ж я там буду робить?

Іван. Стерегти огород, пасіку, баштан, капусту поливати.

Крамарюк. Скучно буде. А ресторанчик там є?

Іван. А-а-а! Ха, ха, ха! Ресторанчик, музика, п’яна кумпанія безесників, [140] женщини... Старий чорт! Треба очиститись від бруду, а то тебе Харон утопить у Стиксі, і не побачиш ти, як викидень, ні пекла, ані раю.

Крамарюк. Трудно очиститись!... Я ввесь багно... Можна всього мене розмити на брудну воду, а вимити вже не можна! Мене вилічать тільки гробаки в могилі!...

Іван. А мене?

Крамарюк. І тебе!

Іван. Брешеш, паяце! Я не ввесь іще бруд, на мене ліг ґрім брудний, я його змию покутою, й очищусь, і стану достойним до­стойної женщини! Сьогодні я немощний, я п’яний, і не можу віддати кров під владу мізку, а завтра я покличу на поміч усю енерґію свою й поборю гріхи, а ні - так уб’ю себе: на віщо така ганчірка здалася? Щоб вийшов потім Стьопка-паяц! (Випива вино.) Ну, марш до Усая з докладом!

Входить Ваніна несміло, стає біля дверей і витирає сльози. Крамарюк бере шапку, підходить до Ваніної, цілує її в руку, піднімає вгору очі й руки, трясе ру­ками і, хлипнувши, мов здержав плач, виходить.

Ява III.

Іван і Ваніна, мовчать.

Ваніна, не переміняючи позиції, плаче тихо.

Іван. Гріх мій стоїть перед моїми очима і плаче... І я плачу... П’яний гріх плаче! Ха, ха, ха! Гарна комедія, чудові нюанси... Людя! Ти - гріх мій!

Ваніна. А ти - мій!

Іван. Ти розбила мою сім’ю!

Ваніна. А ти - мою душу й серце!

Іван. Обоє розбиті! А хто ж винен?

Ваніна. Не знаю.

Іван. Ти. Риба йде на вудочку через те, що на крючку принада. А хто принада? Ти! Хто риба? Я! Ти закинула вудочку: твої очі, усмішка, молодість, краса, стан, ла­скавий голос, улеслива любовна річ - при­нада! І я, як дурна рибка, на крючбк попав! Ти піймала, а Хвиля й Маруся засмажать і ззідять.

Ваніна, протяга до нього руки. - Не дам ні­кому! Я тебе люблю, я з ума зійду без тебе!

Іван. А я тебе ненавиджу!... Я через тебе потеряв мій тихий рай, мій приют, мою безцінну Марусечку!

Ваніна. Холодну еґоїстку, шпіона, що умовну прописну мораль ставить вище ко­хання, в якім не властен чоловік спинити свою кров. Вона має право жінки, ти її лю­биш, ти її не кидаєш, чого ж іще їй? А я пожертвувала своїм іменем і честю, не маючи ніяких прав, і завтра, може, я зостануся одна, покинута тобою, опльована перед цілим товариством, - і все-таки люблю тебе! Невже ж твоє широке, чуле серце мене ні крихти не жаліє?

Іван, ласкаво. - Дитя моє, мені жаль тебе!

Ваніна, підбіга і стає біля Івана навколюшки. - Жаль?

Іван. Вип’єм, Людя, з горя!

Ваніна. Я п’яна від горя, а ти - й від горя, й від вина. Буде з нас, більше не треба! Це легкодухість; тобі не личить бути таким; перенеси, як слід мужчині, свою пригоду! Ма­руся не втече від тебе! Повірь! А я?...

Іван, встає, дивиться на неї, бере за бороду. - І ти!

Ваніна. Що, Ванюша?

Іван. Не втечеш!

Ваніна. Я прикована до тебе. (Схиляє го­лову йому на груди. Іван ласкає й цілує її в голову.) А ти хочеш, щоб я зосталася твоєю?

Іван, дивиться на неї. - Хочу, щоб і ти, і Маруся!... В Марусі прекрасна душа, а ти нектар життя! (Обніма її за стан, потім одводить од себе й одпихає.) Пріч! Я обезумів від вина, а ти користуєшся моїм станом і знов п’яниш мене диханням страсти!

Ваніна, тихо, кротко, [141] ніжно й соромливо. - Ванюша... Я? Все я... А ти?

Іван. А-а-а! І я, і я! Безуміє страсти, як і безуміє хмелю, проходить, остається чад і біль у душі. На віщо все? На віщо ж бли­скуча, палюща кров, краса, коли в ній отрута для душі? Невже в цім життя? Ах, Людя! Гріх до гріха маґнетом тягне необоримо, й я не можу до тебе доторкнутись, щоб не почути вогню по нервах, який палить мою кров, і я теряю [142] мозок!... Прости!... Дай, кицю, лапку! (Ваніна протяга йому обидві руки.) Ну, мир!

Вбігає Усай, за ним Крамарюк.

Ява. IV.

Ті ж, Усай і Крамарюк.

Усай, захакався. - Іване Макаровичу! Іване Макаровичу! (Хапається за серце.) Ах!... Стьопа, дай води! Іване Макаровичу! Що ви робите? (П’є воду.)

Іван. П’ю вино... Сідайте, вип’ємо!

Усай. Бога побійтесь! Два дні ледви ставало на вечерові розходи. Сьогодні збор - нема ні одного міста в театрі, все продано, а ви не хочете грать!...

Іван. Не можу, я розбитий на голову!

Усай. Я потеряю 1400 рублів.

Іван. Я потеряв усе, я п’яний і грать не можу.

Усай. Ви хочете мене пустити з торбами, оставити без шматка хліба мою сім’ю? (Кла­няється йому в ноги.) Пожалійте будущих дітей моїх! Ще зосталося півгодини до підняття завіси, в першім акті вас нема, можна за­держати початок спектакля й антракт, ви бу­дете мати дві години: уксус [143] на голову, сода, нашатирний спірт, [144] - і хміль пройде!

Іван. У другій годині ночі я їду додому!

Усай, пада на диван. - Караул, граблять! Стьопа, дай води! Людмило Павлівно, рятуй­те! Іване Макаровичу, не робіть мене банкро­том! До поїзда шість годин; ви поспієте, скінчивши спектакль! (Підбіга до Ваніної.) Ска­жіть своє слово, поможіть нещасному антре­пренерові, інакше я виїжджаю разом з Іваном Макаровичем і жалування не платю! (Вбігає капельдінер). [145]

Ява V.

Ті ж і капельдінер.

Капельдінер. Лупе Лупичу!

Усай. Що, пожар?

Капельдінер. Касір прислали сказати вам, що елєктричества нема й досі; публіка збірається; требують гроші назад, пожалуйте в театр...

Усай. Зарізали, ограбили! (До Ваніної.) Станція п’яна. (До Крамарюка.) Іван Макарович елєктричества не дає! (Б’є себе в груди.) Спек­такля нема! Віддавай гроші, - і банкрот! (До капельдінера.) І яка падлюча тварь виду­мала ще на мою голову елєктричество? (До Ваніної). Інжинер десь грає в вінта. (До Крамарюка.) Механік, самоучка, пішов чаю пить; ко­чегар - п’яний; перервався пас; проволока тріснула; електричество погасло, поправити нікому, і ніхто не... одповіда за потерю! Ах, Боже мій! Навіщо ти мене зробив елєктричєством? (Достає хутко гроші з гаманця.) На двацять копійок, забіжи по дорозі й купи вірьовку.

Капельдінер. Товсту, чи тонку? (Вбігає другий капельдінер.)

Усай. Що, що? Контромарочники касу б’ють, лопнула водопроводна труба, залива театр?... Бабицька по контракту требує гроші за спектакль?... Говори, ріж!

Капельдінер. Електричество дали, все благополучно, режісер прислали нагадать Іва­нові Макаровичеві, що вони сьогодні грають.

Усай. Електричество є?... Да благосло­вить Бог електричество! (До капельдінера.) По­чаток спектакля задержати, нехай електри­чество грає три рази, оркестр на сцені при­тушити, щоб даремно не горіло!

Капельдінер. Поняли! (Виходить.)

Усай, до Івана. - Спасайте! Повішусь, їй, повішусь! Хто ж вам жалування буде пла­тити? (Зі сльозами.) У музикантів діточок ба­гато, остануться, бідні, без молочка; пожалійте невинні тварючки!

Іван. А! Ха, ха, ха! Ради молочка для дітей музикантів буду грати п’яний.

Усай, робить земний поклін. - Благодітель!! (Хапа за руку, Іван не дає.)

Іван. Умова: десять день одпуску, я їду і Стьопу беру з собою.

Усай. Согласен, согласен! Стьопа! До­жени капельдінера Вакулу, візьми в нього 20 копійок. Поклич звощика; Іване Мака­ровичу, поспішайте!

Іван. Я з Людею приїду сам.

Крамарюк, до Усая. - А вам ізвощика?

Усай. Не треба, не треба, - я бігом скоріше! Іване Макаровичу... (Крамарюк вийшов.)

Іван, кричить. - Буду, буду, буду!

Усай. Я певен, я певен! (Тихо.) Людечко мила, привозьте його скоріше! Боржом, нар­зан, [146] соду й нашатирний спірт візьму в аптикаря за контромарку! (Пішов.)

Ява VI.

Іван і Ваніна.

Іван. В душі пекло... в печінці коти деруть... в мізку черви злости й досади... на серці жаль пекучий... голова п’яна, - йди, забавляй публічність! Ха, ха, ха! (Б’є себе по лобі.) Паяц, паяц!

Ваніна. А після спектакля я тебе, вече­рею частую на прощання, послідній раз; сам-на-сам з тобою погуляю.

Іван. І вип’єш?

Ваніна. А?... Нарівні з тобою.

Іван. Ну? Ніколи тебе в хмелю не ба­чив. Пікантна річ! Пікантна річ! Після спектакля ти даєш спектакль для мене! Бере її за бороду й цілує в уста. А потім я тебе вб’ю, прокляту чарівницю, щоб не доставалася нікому!

Ваніна. О, яка б я була щаслива вмерти на твоїх грудях! Ваня! Давай повечеряєм, уп’ємось отрутою ласки і приймемо трутизну разом, щоб не прокидатися ніколи. Отрута в мене є!

Іван. Послідній спектакль?

Ваніна. І послідній день мук!

Іван. Адськи [147] ефектна сцена! Марусі телєграма: „уміраю!” Ефект! Ефект над­звичайний! Газетам тема, публичності розвага! Ґвалт! Знаменитий артист із любов­ницею своєю отруїлись разом! Все сонне царство захвилюється. Драми вони не люб­лять, і всі прийдуть подивитись на гидку сцену самогубства... Ха, ха, ха! Фі! Як противно! Брр!... Ні, у смерти красоти нема! Красота - життя! І я хочу жити, жити, по правді жити! Розумієш? По правді, а правди в мене самого нема... Дай же мені правди, правди, правди мені дай!

Ваніна. На! (Цілує його, палко.) Моє ко­хання - правда!

Іван. Кохання - правда? Ха! І там десь Хвиля з Марусею, може, правду знайшли в коханні!... Ох, яка страшна думка про­неслась у голові! Він заволодіє чистим тілом херувима, - і це все - правда! О-о-о! Прокляття! В позі Отелла. Я б краще хотів бути жабою й годуватись темничним смородом, ніж оддавати куточок у серці женщини дру­гому! Ні, ні, ні! Тут правди нема! Нема, нема, й душа моя пережива невимовні муки, шукаючи її; а вона є!... є!... Тілько не тут, не тут! Порай же мені, скажи мені, де правда?

Ваніна. Життя моє, радосте моя, моє ти щастя! Ти - моя правда! Другої я не знаю!

Іван. Ні, Людя! Чистота життя - правда, сім’я - правда, діти - правда, і я цю правду потеряв!... П’ятнацять літ я будував гніздо своє і сам розвалив йото, а тепер, кручусь, як гад, я боюся правди - вона сувора! Ах, Людя!... Правда там, де свята природа, де землю поли­вають крівавим потом праці, де я здобув ко­лись робочу дисципліну і тепер чую в заму­ченій душі ніжний, тихий голос матері: вона кличе мене до свого лона! Туди, туди лечу думками, там я здобуду дисципліну нравственну!

Ваніна. Це мрії. Не обманюй себе: ні­куди ти не поїдеш, повірь мені, що... (Вбігає Крамарюк.)

Ява VII.

Ті ж і Крамарюк.

Крамарюк. Ради Бога! Бога ради! Іване Макаровичу, Людечко! - Ідіть у театр! Спек­такль задержали, партер стука, ґальорка кричить, свистить, поліція требує починать; Луп біга, лається, б’ється об куліси головою, Кактус і портний поховались від нього на ко­лосники, - прямо світопредставлення!

Іван. А!... Суєта! Ходім! Бере шапку. Сьогодні, Стьопо, після спектакля - їдемо!

Крамарюк, потираючи руки. - Вечеряти?

Іван. На по-ку-ту!

Ваніна. Ах, Ваня, не обманюй себе: ні­куди ти не поїдеш!...

Іван. Ні, ні, ні! Я не обманюю себе! Еґоїзм, суєтні бажання хмарою нависли надо мною, оповили мене ласощами, як дитя спо­вивачем, отруїли мій мозок, я вчадів, віддався на волю житейського моря і потеряв свою волю, а дев’ятий вал, голублячи, ніс мене до скелі, щоб розбить!... Тепер у мене чад про­йшов, скеля ще далеко, я поборюсь усіма си­лами душі, випливу і в тихій ясній пристані обновлюсь душею!

Ваніна. І твій кумир - театр покинеш?

Іван, торжественно. - Обмившись сам, і в храм іскуства я чистоту внесу!

Завіса.

---

[1] - купецького пароплава

[2] - кравець

[3] - вілла

[4] - шик, лад

[5] - мілизну

[6] - нудьгує, нудьга його бере (моск.)

[7] - державним скарбом (моск.)

[8] - марноту

[9] - прохід

[10] - покоївка

[11] - скорочене: Їй-Богу

[12] - вичепурена (моск.), чепурно одягнута

[13] - несподівано (моск.)

[14] - тану, розпливаюсь (моск.)

[15] - втирилися, влізли (моск.)

[16] - не вважає (моск. “считает”)

[17] - втрата (моск.)

[18] - годину (моск.)

[19] - має орден

[20] - вино

[21] - літератури

[22] - суцільна, цілкова; суцільність (моск.)

[23] - ціла Барильченкова сім'я - див. “Суєта”

[24] - листа напишу

[25] - мало не плаче (моск.)

[26] - 25 копійок (пів гривні)

[27] - надійний, покластися можна (моск.)

[28] - до безтями (моск.)

[29] - відданий, вірний

[30] - облога

[31] - задоволена

[32] - сухоти на кишеню (моск.)

[33] - козир-жінка, боєва

[34] - звичайно кажуть: не збалакаєш, не добалакаєшся

[35] - Тут двозначний жарт виходить із гри слів: „аборт" (викидень) і „борт“ (прилавок у човні)

[36] - як хвилює море і хитає корабель, виношу - зношу, терплю

[37] - гарне зіллячко (моск.)

[38] - тварина, худоба

[39] - кабак - шинок, корчма

[40] - пуста жінка

[41] - нахабка (моск.)

[42] - минулого (моск.)

[43] - втрачу (моск.)

[44] - тираж - тягнення на льотерії - тут: пурита­нізм - вийшов із життя

[45] - шалено (моск.)

[46] - споконвічні

[47] - комашка

[48] - суне

[49] - жаль, журба

[50] - через свої слабощі

[51] - абстрактні, уявні

[52] - погану ноту (бал)-у Галичині: недостаточно, п’ять

[53] - відміну дієслова

[54] - ґардеробна

[55] - вистави

[56] - розуміється - гостинниці

[57] - для годиться (моск.), для ока

[58] - одповідальність

[59] - я плачу вечерю

[60] - кравець (моск.)

[61] - скажена

[62] - переклади

[63] - чорт, яка гарна

[64] - тут: шибеник, збитошник, пустій

[64] - викликують (моск.)

[65] - ковтнемо

[66] - робітників (моск.)

[67] - збори, каса

[68] - гроші наперед, завдаток

[69] - платня

[70] - звичайно ученикам була така знижка, що вони могли всюди сідати на непродані місця, заплативши па школярський білет

[71] - місця (моск.)

[72] - вільний білет для тих, що визичають реквізит

[73] - за наси театру на вечір.

[74] - кожного місяця правильно 20 дня

[75] - потреба (моск.)

[76] - напхай (вульґ.)

[77] - звичайно в опері грають комічні ролі

[78] - чванства, хвальківства

[79] - каву

[80] - облозі

[81] - жагучий; жага, пристрасть

[82] - час, коли читають романи Бальзака

[83] - ненажерливої людини

[84] - роскішні, пишні й виставні - як у відомого у старому Римі Люкулля (моск. приговірка)

[85] - доволі, кінець цьому

[86] - попсовану (моск.)

[87] - моральної (моск.)

[88] - скорочене: Їй-Богу

[89] - справжня, дійсна (моск.)

[90] - найнещасливіша жінка (моск.)

[91] - недворянського роду, й сам собі не придбав дворянства, підпанок

[92] - граєте (погано) комедію (моск. фраза)

[93] - беру нічну роботу

[94] - старша вимова цього грецького слова: „геврека“ - я найшов!

[95] - брилик, капелюшок (моск.)

[96] - повна каса.

[97] - товариства тверезости часто владжували вистави у своїх домах (див.: „Суєта")

[98] - потім, опісля

[99] - стрелила таку дурницю (моск. фраза)

[100] - крісло (моск.), дзиґлик

[101] - Це натяк на те, як Іван Макарович у „Суєті" нанявсь у свойого брата Карпа у строкові робітники (на строк, себто, на реченець).

[102] - ґудзик

[103] - номерний - прислужник у готелі

[104] - газардова гра

[105] - газардова гра

[106] - терплю, мучусь, страждаю

[107] - шал пристрасти

[108] - буття; заставляють - кажуть, приневолюють (моск.)

[109] - просяк (моск.)

[110] - В Галичині: струсем (боягузом)

[111] - сплітки й обмови

[112] - відмовляється (моск.)

[113] - мотузку

[114] - московська фраза, значіння її таке: з ним я знайомий.

[115] - автори драматичних творів одержували свій го­норар від театрів за грані п’єси; це й - авторські (гроші)

[116] - розклейка, розноска - розклеювання, розношення афішів; наряд - поліція й розставлення поліційної сторожі

[117] - рушти

[118] - муляр (що ставить і поправляє печі)

[119] - редакційного

[121] - вода (солона) з купелевого нім міста Емс

[122] - куратор народньої творезости

[123] - мистецтву

[124] - витинач (той, що з иичих ґазет вигинає); зви­чайно „закройщиком“ звуть кравця, що самостійно це працює, а у другого; главний - головний

[125] - наклепники, обмовники, сплітники

[126] - промову

[127] - глитай, жмикрут (моск.)

[128] - хусточкою

[129] - післанців, гінців (моск.)

[130] - у готелі кімната об кімнату

[131] - напуст (помішання)

[132] - скажено

[133] - блазень

[134] - досвідну, з досвіду

[135] - 10 копійок

[136] - падлюка

[137] - помальовані домовини (моск.)

[138] - лагідности

[139] - натяк на “робочу дисципліну” в “Суєті”

[140] - а власне: безецників - людей без сорому, без чести (поль.)

[141] - лагідно

[142] - трачу

[143] - оцет

[144] - амоняк

[145] - прислужник від капелі

[146] - відомі кавказькі мінеральні води

[147] - по-пекельному, пекельно (моск.)

СТОРІНКА АВТОРА