Безталанна
Драма в 5 дiях
ДIЄВI ЛЮДЕ
Iван - старий чоловiк, москаль.
Софiя - його дочка, молода дiвчина.
Ганна - удова.
Гнат - її син, парубок.
Варка - дiвчина.
Параска - дiвчина.
1-а, 2-а - дiвчата
Омелько, Дем'ян, Степан - парубки.
Явдоха - хазяйка на вечорницях.
1-й , 2-й - старости.
Парубки, дiвчата й музики.
ДIЯ ПЕРША
Хата Явдохи.
ЯВА I
Входять Гнат i Дем'ян.
Гнат. Через що ж то вечерницi забороняють?
Дем'ян. Хiба ти не знаєш?
Гнат. Не знаю, я тiлько що з города приїхав.
Дем'ян. Вчора сiно у Вороного згорiло, а вiн скаржився старшинi, що, каже, парубки заходять з дiвчатами пiд сiно, курять цигарки, i сiно вони, виходить, пiдпалили.
Гнат. I видумає старий чорт пiвтора людського! Хто ж то бачив, що парубки з дiвчатами пiд сiном стоять, та ще й цигарки курять?
Дем'ян. Та це правда. Я сам бачив у тон вечiр, як случилась пожежа, Омелька i Варку пiд сiном Вороного.
Гнат. Варку?! З Омельком?!
Дем'ян. Еге.
Гнат. Та ти сам бачив, своїми очима?
Дем'ян. Своїми очима бачив.
Гнат. Варку?
Дем'ян. Варку.
Гнат. З Омельком?
Дем'ян. З Омельком.
Гнат. Нi, то тобi так здалося...
Дем'ян. Що ж то у мене куряча слiпота, чи як? Або не знаю я Варки и Омелька? Стояли, кажу тобi, ще й обнявшись, а як мене побачили, розiйшлися. Чудний! Думаєш, як ти до неї залицявся, то вона вже нi до кого бiльше не притулиться? Ого! Тебе ж не було, вона заскучала, а Омелько розважав! Ха-ха-ха!
Гнат. Не смiйся! Не дратуй мене, бо так i тьопну!
Дем'ян. Тю! Чого ж ти на мене сердишся? Сердься на Варку, а менi подякуй.
Гнат. Ходiм.
Дем'ян. Куди?
Гнат. Ти куди хочеш, а я додому.
Дем'ян. Не вигадуй бiси батька зна чого! Скоро зiйдуться хлопцi й дiвчата.
Гнат. Я не можу бачить ту прокляту фойду, я її тут буду бить, аж пiр'я летiтиме!
Дем'ян. То й дурний будеш? Пристань до першої дiвчини - цим гiрше уразиш Варку, нiж тим, що поб'єш. Хiба мало дiвчат? Та перша Софiя - далеко краща за твою Варку; придивись - як паняночка... I нi з ким не знається.
Гнат. Вона така недоторка: раньше всiх додому йде i все соромиться чогось.
Дем'ян. Тим вона й недоторка така, що тебе любить.
style='mso-spacerun:yes'> Гнат. А ти ж почiм знаєш?
Дем'ян. Та вже знаю... Вчора Софiя приходила до моєї сестри, батько її хоче вiддать у городi замiж за якогось шевця. Вона розказувала про це сестрi... а я пiдслухав, - каже: я люблю, сестро, Гната i так, як на смерть, не хочу їхать у город.
Гнат. Та брешеш!
Дем'ян. Побий мене бог, правда! Я, брат, i сам хотiв до неї примоститься, та як почув, що тебе любить, охота одпала.
Гнат. А вона ж сьогодня буде тут?
Дем'ян. Безпремiнно, зайде попрощаться.
ЯВА II
Входять Явдоха i Варка.
Явдоха. Е, шкода, хлопцi, сьогодня вечерниць у мене не буде! Старшина наказав, щоб не приймала вас, бо оштрапують. Все через сiно Вороного: кажуть, що ви пiдпалили.
Варка. Я вже прийшла, щоб i кужеля свого взять! Гнате, ви б пошукали на тiм боцi, чи не прийме нас хто!
Гнат. Пошли Омелька, нехай вiн пошукає задля тебе.
Варка. Що ти кажеш?
Гнат. Та те ж саме й кажу.
Варка. Уже знову хтось набрехав?
Гнат. На злодiєвi шапка горить! Зараз догадалась...
Варка. Що догадалась, що догадалась? Чи ти не здурiв? Дивiться...
Гнат. Дивись уже ти, а ми бачили.
Варка. Нехай тому повилазить, хто бачив.
Гнат. I бачили, i не вилiзло!
Явдоха. Ану, заведiться! Послi собi побалакаєте, а тепер iдiть з богом з моєї хати, бо й другi на огонь почнуть сходиться.
Дем'ян. Та не виганяйте-бо нас, тiтко, нехай уже цей вечiр у вас посидимо. Ще нiхто не знає, що не можна, i сьогодня зберуться з музикою.
Явдоха. Ще й музика?! Їй-богу, не хочу! Ви менi наробите такого лиха, що оштрапують!
Дем'ян. Пропаде вечiр.
Гнат. Ми штрап ускладчину заплатимо!
Варка. Тiтко, голубочко, не виганяйте! Бачите, й музика буде, вже давно не танцювали.
Явдоха. Тобi, дзиго, аби танцi!.. Глядiть, щоб i вам чого не було.
Дем'ян. Бiльш копи лиха не буде! Чуєте, вже хтось iде... Дiвчата, бо тоненько балакають. (Iде до вiкна.) Ач! Як гиндичата, пищать.
Варка (до Гната). Чого-бо ти сердишся? Нехай тобi той Омелько сказиться! Притулив горбатого до стiни! (Лащиться.) Я тобi щось скажу.
Гнат. Скажеш Омельковi.
Варка. Чи ти не сказився? (Тихо.) Гнаточку, хiба ж ти не знаєш...
Гнат. Знаю! Не прилипай.
Варка. Тьфу!
Дем'ян (у вiкно). Заходьте, заходьте! Чого ви радитесь там? Софiє, веди перед!
ЯВА III
Входять Софiя й дiвчата.
Всi. Добривечiр!
Софiя. А казали, сьогодня не буде вечерниць. Ми пiдiйшли тихенько-тихенько, та й стоїмо, i боїмося: чи йти, чи не йти.
Гнат (пiдходить до Софiї). Погуляємо, Софiє?
Софiя. Погуляємо! Для мене це послiднi вечерницi.
Гнат. Чого так?
Софiя. Поїду у город до батька.
Гнат (тихо). I замiж там вийдеш за шевця?
Софiя (соромиться). А ти почiм знаєш?
Гнат (тихо). Знаю. Не їдь! (Шепче їй на вухо.)
Софiя. Якраз! А Варка?
Гнат. Я забув i думать про неї...
Софiя. I за мене потiм так само забудеш?
Гнат. Хiба ти Варка?
Варка. Що там Варка тобi нав'язла в зуби? Iди сюди, Гнате!
Гнат. Казав - учора прийде.
Софiя (тихо). Iди ж, чом не йдеш?
Гнат. Нехай їй чорт!
Шепчуться з Софiєю та смiються, а Варка сердиться.
Варка. Чи надовго спарувався?..
Гнат. А тебе завидки беруть, що не всi парубки бiля тебе? Буде з тебе й Омелька.
Варка. Чого ти причепився до мене? Як та собака, гарчиш! Не велике щастя i ти, i твiй Омелько! Багато вас є, на однiй осицi й не перевiшаєш! Прощайте, тiтко! Я пiду, а то ще в холодну звiдцiля позабирають. Ходiм, дiвчата!
Дем'ян. А музика ж буде! Ти збиралась танцювать i сама тiтку прохала, щоб не виганяла.
Гнат. Та не зачiпай її, нехай iде!
Варка. От же на злiсть зостанусь.
Гнат. Менi на злiсть, собi на користь. Скоро й Омелько прийде. Жаль тiлько, що сiно згорiло.
ЯВА IV
Входять парубки.
Дем'ян. О, бач! За вовка помовка, а вовк у хату шусть.
Варка. Повiсь собi його на шию!
Гнат. IIащо його вiшать, коли ти сама повiсишся у нього на шиї!
Омелько. Кого це збираєтеся вiшать?
Гнат. Та тут дiвчина вiшається одному парубковi на шию, та нема доброї мотузки, а на тонкiй обiрветься.
Варка. Дурному вiчна пам'ять!
Омелько. А нам на здоров'я.
Гнат. Тепер, може, буде и вiчна. Воно все так: як є - не жалуєм, а нема - плачемо.
Варка. Нема за ким плакать, нема кого и жалувать.
Омелько. Нiчого не розберу. Бачу тiлько, що Варка з Гнатом глек розбили.
Гнат. А ти черепки позбирай та в кишеню заховай.
Омелько. Хоч би й за пазуху заховав, тобi яке до мене дiло?
Гнат (смiється). Малi та дурнi раз у раз на смiтнику збирають черепки, й їм нiхто не заважа, - збирай i ти.
Омелько. Гляди, щоб з твоєї голови черепки не посипались!
Гнат (пiдступа). Ану, попробуй!
Омелько. Думаєш, злякаюсь? От тiлько не одiйдеш, то й побачиш! Чого чiпляєшся? Дума, як здоровий, то й побоюсь? Кiлок не розбира нi здорового, нi слабого!
Дем'ян. Та годi вам гризтись за маслянi вишкварки! От нещасливий день: послiднiй раз зiбралися, а згоди нема, тiлько сварка.
Омелько. Чого ж чiпляється, мов скажена собака?
Дем'ян. Годi! Харитон! Давай по чарцi! Я бачив, там у тебе щось з-за пазухи виглядало.
Харитон. Пiдождем.
Дем'ян. Ну, так я спiвать почну. (Спiва.)
Светить мєсяць,
Светить ясний,
Просвiщається заря...
Хлопцi перебивають.
Дехто. Ну її, це давня. Ти гуртової затинай.
Дем'ян. Ну, давай гуртової.
Ой гиля, гиля,
Гусоньки, на став,
Добривечiр, дiвчино,
Бо я ще й не спав.
Ой боже, боже,
Який я вдався:
Брiв я через рiченьку
Та й не вмивався.
Ой вернуся я
Та й умиюся,
На свою дiвчиноньку
Та й надивлюся.
Ой не вертайся
I не вмивайся -
Єсть у мене криниченька
Пiд перелазом,
Умиємось, серденько,
Обоє разом.
Як хор спiва, входять музики, сiдають наперед кону i лагодяться. Хор замовк; з послiднiм акордом пiснi грають козака, танцюють. Через яку хвилю кричать: "Старшина!", "Нi, Онисько!". "Тiкаймо!".
Явдоха. Ой боже мiй, що ж це буде?
Голос пiд вiкном: "Ач, який гармидер пiдняли! Це тим, що не велено збираться? Зараз менi розходьтесь, бо запишу у протокола, то будете знать..."
Всi один по одному виходять. Чуть голоси: "На той бiк?", "Ходiм мерщiй!", "Додому!", "А ти куди?".
Явдоха. Я казала, що ви менi бiду накличете! Ох лихо! Ще ощтрапують! Чули - кричав, що протокола якогось напишуть! Треба побiгти упросить, щоб не казав старшинi, вiн на могорич здасться! (Хутко виходить.)
Тим часом усi пiшли, остались тiлько Гнат, Софiя й Варка.
ЯВА V
Софiя, Варка й Гнат.
Софiя (до Гната). Прощай! (Iде за хазяйкою.)
Гнат. Та й я за тобою.
Варка (його придержує). Стривай!
Гнат. Чого тобi?
Варка. За що ж ти кидаєш мене?
Гнат. Не бiгай за всiма разом! Любиш одного, до одного й горнися. А то, як у тiй пiснi спiвають: "Я з тобою вечiр стою, на iнчого важу".
Варка. За ким же я, окрiм тебе, упадаю?
Гнат. Хлопцi бачили, як ти пiд сiном, обнявшись з Омельком, стояла.
Варка. Бодай вони так бачили своїх батькiв, як вони бачили мене з Омельком...
Гнат. Дем'ян тобi у вiчi скаже...
Варка. А як i справдi пожартувала з Омельком, то хiба це великий грiх?
Гнат. Я так жартувать не вмiю. Пусти, не держи мене!
Варка. I ти жз другими жартуєш - я не сердюсь, а як я пожартувала...
Гнат. Ну, то й жартуй! Така вже в тебе вдача, так тебе злiпили: ти не для одного,ти для всiх!
Варка. I тобi не грiх i не сором таку неправду говорить? Невже ж ти мене покинеш справдi?
Гнат. Парубкiв доволi є, охотникiв найдеться багато, не заскучаєш... Прощай, немає часу...
Варка. Софiя жде?.. Мене докоряєш, а сам учора божився, що мене любиш, а сьогодня бiжиш божиться Софiї? Не буде тобi щастя з нею, не буде!.. Гнате, схаменись, Гнаточку! Ти ж присягався менi...
Гнат (на вiдходi). Було б шануваться... (Пiшов.)
ЯВА VI
Варка (одна). Сором, сором який! Через недiлю мав старостiв присилать - i покинув. Пiде поговiр, неслава, подумають, що я й справдi яка непутня... Засмiють, посивiю в дiвках... а ти будеш кепкувать?! Нi! Треба кувать залiзо, поки гаряче... Ти одбивав вiд мене парубкiв, а тепер за першого, якого стрiну, хоч i зараз, - ухватюсь, i не я буду, коли не вийду замiж ранiш, нiж ти опам'ятаєшся!
Входе Степан.
Степан!.. Попробую щастя - вiн задивлявся на мене не раз...
ЯВА VII
Степан i Варка.
Степан. Здрастуй, Варко... Що ж це нема нiкого?
Варка. Були, та Онисько розiгнав усiх.
Степан. I Гнат був?
Варка. Здається, був... та був же, був!
Степан. Де ж вiн?
Варка. А чорт його знає, куди вiн пiшов... Тобi вiн хiба потрiбний?
Степан. Нi, я так питаю...
Варка. Давно я тебе бачила, Степане, аж наче чого зрадiла - мов брата стрiла... Чого ти рiдко так на вечерницi ходиш?
Степан. Наймит, нiколи, немає часу.
Варка. Правда твоя, Степаночку. Гiрко жить на свiтi, як нема батька, матерi... нема щирої дружини... Я часто, дивлячись на тебе, як ти працюєш, думаю собi: щаслива та дiвчина буде, котру ти посватаєш...
Степан. Дiвчата таких, як я, не люблять.
Варка. Якi дiвчата.
Степан. Та всi вони однаковi: гляне на мою твар, злякається й одвернеться... (Смiється.)
Варка. Яка ж у тебе твар?.. Зовсiм не страшна, що ти вигадуєш?
Степан. Ти вдень придивись, то й сама злякаєшся:
ряба, мов чорти горох на нiй молотили.
Варка. Скажи краще, що ти несмiливий, та й звертаєш на твар i ганиш її без мiри! Он горбатий Маржан яку кралю висватав. Хiба ти до нього прирiвнявся? Ти парубок як дуб, на все село, - i глянуть любо.
Степан. Хiба ззаду...
Варка. Вже коли дiвчина тобi говоре, то повiр! От спробуй: яка до вподоби - смiливо залицяйся, то й побачиш, що твоя буде.
Степан. Всi казали, що ти горда, а ти, бачу, така привiтлива, балакуча...
Варка. Я горда? Ото! Чим же менi гордувать?
Степан. Красива, а всi залицяються, от i горда.
Варка. Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.
Степан. А Гнат?
Варка. Що менi Гнат? Пройдисвiт, волоцюга, та й бiльш нiчого. Ти думаєш, що я до Гната?..
Степан. Кажуть.
Варка. Не вiр. Менi такi парубки не до вподоби. Правда, вiн упада за мною, а менi про нього байдуже... Я скорiше полюблю смирного, роботящого.
Степан (бере її за руку). А я думав...
Варка. Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає.)
Степан (притяга її до себе). Кого ж?
Варка. Як буде смiливiщий, то й сам догадається... Ну, пусти, я пiду.
Степан. Варко.
Варка. Чого?
Степан. А не будеш смiяться?
Варка. Нема з чого.
Степан (набiк). У мене серце замирає! А!! (До Варкiї.) Скажи, кого ти любиш? Може... нi, скажи сама... скажи, скажи!
Варка. Я .люблю смирного, несмiливого, роботящого... трохи таранкуватого, та доброго парубка... От тобi й догадайся!
Степан. Мене?!
Варка (опуска очi). Тебе... вгадав...
Степан. От несподiвано!.. Ти ж не жартуєш, нi?
Варка. Що ти, бог з тобою.
Степан. Я вiд твоїх речей мов одурiв! Я сам тебе давно люблю, тiлько боявся про те й подумать, щоб тобi признаться.
Варка. Суженого конем не об'їдеш...
Степан. А коли так, то завтра жди вiд мене старостiв, нам нiчого одволiкать, ми любимось давно обоє; менi ж нема з ким радиться, я сам-один, нiхто не забороне посватать кого схочу, а грошi є у мене, слава богу!
Варка. I я так думаю, бо й менi нiхто не забороне, i я сама собi господиня...
Степан. Варко! Я не вiрю своєму щастю. Менi все здається, що ти шуткуєш... Коли пошуткувала, то не доводь шутки до наруги, скажи зараз, бо я не вмiю так, як другi... як осоромиш перед людьми... насмiєшся надо мною, я...
Варка. Хтось сюди, либонь, iде... здається, тiтка вертається! Iди, Степане, я вiзьму кужiль i зараз вийду, ми ще з тобою побалакаєм. (Степан виходе, а Варка бере кужiль.) Ну, тепер менi нiчого не страшно... Степан вiд брехень захистить. А все ж на душi важко! Не вiрю я, щоб Гнат мене покинув! Не вiрю, тричi не вiрю! Вiн завтра прийде сам до мене!.. О, коли б так сталось!.. Тодi Степана набiк.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Улиця. Варчина хата, злiва вiд глядачiв.
ЯВА I
Варка (стоїть на порозi й виглядає). Нiкого не видко!.. Серце до Гната рветься, а злiсть i досада здержує... Де ж вiн?.. Вже й вечiр наближається, а на душi так погано, мов там прилип шматок чогось важкого i гне мене до землi!.. Ох!.. (Зачиняє дверi й зникає в хатi.)
ЯВА II
Виходить Ганна, з правого боку вiд глядачiв. Ганна.Сказився парубок, не iначе!.. I на вулицi не видко... Ждала обiдать - не прийшов, галушки перестояли, як кваша, i сама через нього не обiдала... Вже й вечорiє, а його нема!.. Чи не поробили йому чого дiвчата?.. Вештається скрiзь по вечерницях, може, яка й пiднесла... чого доброго... ще пропаде!.. От наказанiє господне! Кажу: женися, Гнате, - не слуха... Ну, та вже насяду я на нього й доти буду гризти, поки таки цiєї осенi не оженю. Пора, а то зовсiм розпаскудиться! I додому самiй не хочеться йти, та треба, бо там свиня 5 корито з'їсть, така клята ненажера. Коли б мерщiй опоросилась - тепер у городi поросята по карбованцю... (Пiшла улiво вiд глядачiв.)
ЯВА III
Справа виходять Омелько й Дем'ян.
Омелько. Та невже ти не брешеш?
Дем'ян. Єй-богу, нii Степан сам сьогодня приходив до мого батька, прохав, щоб пiшли старостою до Варки. Батько вже збираються, мнуть табаку у череїтку, а дядько Микола зайдуть за ними з Степаном разом. От гарбузяку пiднесуть, от смiха буде!
Омелько. Чого? Вони ж посварились з Гнатом; може, на злiсть йому й рушники подає за Степана!.. Хiба ти не знаєш Варки?..
Дем'ян. Та знаю, що вояа, аби' свого доказать, пiде й до чорта на обiд; тiлько ж Степан рябий, як еоровд яйце, а вона вередлива, та й Гната ще не забула...
Омелько. Так що ж, що рябий! Вiн здоровий, роботящий, кажуть, i грошi є... Чого ж їй ждать? Коли Гнат покинув, пiде й за рябого. Жаль. Гарна дiвчина, хоч би й не Степановi, якщо не проштрапилась...
Демян. А вона тобi до вподоби?
Омелько. Диво, кому ж вона ве до вподоби?
Дем'ян. Та першому менi. Я її боюся. Як гляне, так аж мороз по шкурi пiде.
Омелько. То й добре? Я їх багато бачив ка сахарному заводi, а таких нема?
Дем'ян. То сватай.
Омелько. Спiзнився.
Дем'ян. От Степан вiзьме в обидвi жменi гарбуза, а ти й засилай зараз старостiв. Вона за. тебе скорiше пiде, бо через тебе й посварилась з Гнатом.
Омелько. Як?
Дем'ян. Та так. Я бачив, як ти пiд сiном обняв її, та й сказав Гнатовi, ну, а ного й запалило.
Омелько. От навiжений! Я хотiв пошуткувать, обняв її, а вона менi стусана дала та й вирвалась. Що ж з цього? А! Я й не розшолопав вчора, чого вiн до мене чiплявся! Слухай! Тнат ще не зна про старостiв, на вулицi його не видко, ходiм до нього та розкажемо, i я помирюся з ним, i його помирю з Варкою. Чортзна за що посварились.
Дем'ян. Та йому про Варку байдуже! Хiба не бачив, як бiля Софiї увивався? Ну й майстер вiн бiля дiвчат!
Омелько. А коли байдуже, то посмiємося разом з ним над Степаном; а потiм прийдемо сюди, подивимося на сватання.
Дем'ян. Ну, ходiм.
ЯВА IV З
Злiва виходять Софiя й Параска.
Омелько. От i дiвчата! Куди?
Параска. Туди. А ви куди?
Дем'ян. А ми туди!.. Ти знаєш, що тут сьогодня сватання?
Параска. Яке?
Дем'ян. Степан свата Варку.
Параска. Тю! Що ти мелеш?
Омелько. Побачите самi! (До Дем'яна.) Ну, ходiм, покличем Гната.
Параска. Хiба його нема на вулицi або у Миколи?
Дем'ян. Нема.
Пiшли влiво.
Софiя. Я вернуся, сестричко, додому. Гната нема мiж хлопцями - чого я пiду. Може, вiн до мене зайде, вчора обiщав.
Параска. Та ще побачишся.
Софiя. Е, нi. Я завтра рано поїду до татка, а тепер розминемося! Ох! Вчора, гей, вiн менi такого наговорив, що я мало не здурiла: не знаю, чи й вiрить своєму щастю?.. Так скоро все зробилося, що я мов несамовита ходю.
Параска. То вже тобi так бог дає, що щастя в двiр само йде; ти ж давно Гната любила...
Софiя. Може, вiн шуткував...
Параска. Чого ж йому шуткувать?
Софiя. А Варка?
Параска. Хiба не бачила, що глек розбили?
Софiя. Хто його знає?.. Вони гуляли довго.
Параска. Ото сказала - гуляли!.. Одно - залицяться, а друге - повiнчаться! Варка з Гнатом гуляла, а замiж - чула? - за Степана йде. Так воно все! Поки гуляють - обриднуть одно другому, а дружаться з тими, хто судився...
Софiя. То правда. Тiлько менi чогось наче страшно... аж тремтю...
Параска. То тобi радiсно, а ти думаєш - страшно... ти ще дитина!
Софiя. Може. Слухай, сестро, як побачиш Гната... нi, не приходиться...
Параска. Сказать, щоб прийшов?
Софiя (киває головою). Тiлько щоб нiхто не чув! (Цiлує її.) Яка ти добра! Прощай! (Хутко вертається налiво.)
Параска (одна). Така смирна дiвчина та щира, i люблю я її, мов сестру... А тут i справдi, як хлопцi не брешуть, чудне щось робиться! Не вспiла Варка посвариться з Гнатом, вже й старостiв жде!.. Був, виходить, такий заранi на прикметi, що тiлько моргнула, а вiн i тут... Горда та завзята, клята дiвка, не дасть у кашу наплювать! Пiду дiвчатам розкажу, - там, певно, вже збираються. (Пiшла вправо.)
ЯВА V
З хати виходе Варка.
Варка (одна). Боже мiй, що ж це зо мною дiється? Голова горить вогнем, аж в ухах дзвенить!.. Вже й сонечко заходить, а Гната нема i не видно!.. Скоро вечiр i старости прийдуть вiд Степана! Ох! Наче щось усерединi порвались! Здається менi, що з сонцем разом зайде навiки моє щастя!.. Боже, боже! Невже ж i справдi менi судився Степан, а не Гнат?.. Невже та iдолка, Софiя, так причарувала його вiдразу, що вiн навiки зо мною посварився? Нi, не повiрю. Що ж робить? Ще можна дать Степановi звiстку, щоб не присилав за рушниками!.. Пiти самiй до Гната? А!! Пiду! Вiн дома... Вiн жде... (Хутко надiва хустку на голову i йде поза свою хату налiво.)
ЯВА VI
Злiва виходять 1-а i 2-а дiвчата.
1-а дiвчина. Здрастуй, Варко! Варко, здрастуй!.. Куди це вона так майнула? Кажу, здрастуй, - мов оглухла, i не оглянулась...
2-а дiвчина. Забрала собi в голову, що кращої й нема вiд неї...
1-а дiвчина. I що там хорошого? Тьфу!..
2-а дiвчина. Я тобi скажу: вона чарiвниця! Всi кажуть, що її баба - вiдьма...
1-а дiвчина. Та я сама бачила, як вона на зорях ворожила, - недурно ж парубки за нею так упадають.
2-а дiвчина. Вiдьомське кодло!.. Ходiм, сестро. Дивись, Гнат iде, наче крадеться! Вчора посварились, бач, який ходе? Зачарувала парубка.
Пiшли направо.
ЯВА VII
Справа, з задньої кулiси, виходе Гнат.
Гнат (один). Вулицею не пiду, пройду мимо, бо як по-баче, скаже - нарошне її шукаю. I вгада! Цiлий день блукаю: то за городами, то в саду у панськiм, то за кладовищем - назираю, чи не вийде, а вона, клята, не виходить!.. Зiлля!.. Побачить би тiлько, усмiхнуться, моргнуть - i годi!.. Не виходить же... А сама у мене й з думки не йде! Мучусь, нiчого й їсти не хочеться. I що тут такого, що Омелько зачепив Варку? А вона ж як потiм присягалась, що любить мене!.. Одурiв! Так, наче чорт у мене втисся. А Софiї чого наговорив? Сором тепер i в вiчi їй глянуть!.. Якби ненароком стрiнуться... не виходить, завзята й вона. Хiба пiти самому в хату? Нi, буде кепкувать, злiсть мене вiзьме... Чорт його побери, позичу очей у сiрка, нехай трохи покепкує... пiду... нехай її буде зверху... (Пiшов у хату.)
ЯВА VIII
Омелько i Дем'ян її iдуть злiва.
Омелько. Куди ж би вiн дiвся? Нi дома, нi у Свирида, нi у Петра нема i не було. Свирид казав, що вранцi бачив, як пiшов поза городами у панську леваду. Чи не у Цимбала ворожить? Ха-ха-ха!
Дем'ян. Ну, як нема, то де ж його вiзьмеш? Ходiм до Микити. Там хлопцi збираються, може, й Гнат тим часом прийде, а послi всi сюди на сватання.
Пiшли направо.
ЯВА IХ
З хати виходить Гнат.
Гнат. Десь побiгла! Мабуть, на вулицю... Мене шукає. Певно, i їй не легше; нехай же трохи ще помучиться, а менi тепер байдуже. Пiсля сварки тiльки порiг переступить важко, а переступив - i помирився! Як я рад, що перемiг-таки себе, бо у мене таке каторжне серце: як розлютуюсь, то й не бачу нiчого перед собою... Тепер вiд серця одлягло i зовсiм полегчало... наче аж їсти захотiлось. Пiти додому, - там, мабуть, мати лютує, бо не знає, куди й дiвся. А послi пiду на вулицю.
Чути спiв з правого боку. Нi, додому послi... спiвають, там, певно, i вона мене жде, - побiжу!.. Зайду ззаду, пiдкрадусь i затулю очi... Чи пiзна? Пiзна! (Пiшов направо.)
ЯВА Х
Злiва переходять кон Степан i старости.
Степан. Ходiм же мерщiй, смеркає, а дядько Матвiй будуть нас ждать.
Староста. Не хапайся. Вiн надвечiр табаку мне, то поки намне - поспiєм... А Варка ж зна, що прийдуть старости?
Степан. Зна.
Староста. Гарну дiвчину тобi висватаєм, могорич з тебе треба великий.
Степан. За могорич не турбуйтесь - буде; ходiм тiлько мерщiй, нерано.
Староста. Нетерплячка бере? Ха-ха! Ходiм!
Пiшли направо.
ЯВА XI
Варка виходе хутко злiва.
Варка. О клятий, о бусурмене! Я вбиваюсь, мучусь, а йому байдуже: i дома цiлий день нема! Вiн десь тепер сидить з Софiєю обнявшись! Щоб же ти удавився! Бодай тобi добра не було, як ти водив мене цiлий рiк, а тепер насмiявся надо мною! Ну, не я буду, коли чим-небудь i тобi не оддячу, а не я, то бог тебе накаже за твою неправду до мене!.. Боже мiй! Який же смуток, який жаль у душу западає... От-от старости прийдуть! Старости? Вiд нелюба, вiд Степана... А! Нi, не поможе! Не буду мучиться, не буду, не дiждеш, буду кепкувать над тобою, смiяться! Боже, боже, дай менi силу, дай менi смiх i радiсть, поможи менi помститься над моїм ворогом! Цiлий рiк була щаслива, пригорталася до нього, слухала, як билось у нього серце в грудях... О, нащо ж я зга-'дую? Нащо? Щоб бiльше мучиться... Тьфу! Тьфу! На все, що було! А як божився?.. Пекельна твоя душа, тепер божишся Софiї... Мерщiй, мерщiй би старости!.. Весiлля! Щоб Гнат бачив, що я весела i не журюсь! Я вже тебе забула, ненавидю, ти менi осоружний, ти вийняв сам з грудей моїх те серце, що тебе любило, тепер тут пусто, а в пустцi мiсце знайдеться й Степановi... (Пiшла у хату.)
ЯВА XII
Справа виходять 1-а i 2-а дiвчата.
1-а дiвчина. Iди хутче, лiзеш.
2-а дiвчина. Та стривай, я вже втомилась. Чого ти так женешся?
1-а дiвчина. Та як же? У мене вiд цiкавостi аж дух захоплює! Степан свата Варку - i не дурний! Наче не зна, що вони любляться з Гнатом!.. Менi, сестро, i жаль Степана, i рада я буду подивиться на нього, як вiн вилiзе з хати, пiдгорнувши хвоста, мов та собака, що пiймалась на шкодi та покуштувала доброго дрючка! Нехай не лiзе - хiба мало дiвчат!.. I вiн туди ж, до Варки! Сховаймося, бо вже, либонь, iдуть. Тiлько старости у хату - а ми пiд вiкно.
Ховаються за хату.
ЯВА XIII
Справа виходять Степан i 1 -й та 2-й старости.
1-й староста. Ну, тепер понюхать, понюхать, та й боже поможи! (Шука за халявою.) Отак, нема!
2-й староста. Що там?
1-й староста. Захапався i рiжок з табакою забув дома.
2-й староста. Та ну його, хiба ти не обiйдешся й години без тiєї поганi?
1-й староста. Не можу довго сидiть, як не нюхаю: зараз сердюсь i до всiх чiпляюсь... Я й уночi нюхаю, прокинусь i нюхаю, а не понюхаю - не засну! Побiжи, Степане, вiзьми на столi рiжок.
Степан пiшов.
2-й староста. Чорт батька зна, що вигадав, - нюхать. Вже далеко краще - курить. А то наб'є того носа табакою так, що й говорить не може... ще й вишнiвка... тьфу!
1-й староста. Привик. Я тiлько пiсля сповiдi не нюхаю та в страсну п'ятницю... i не повiриш: хоч на горищi сиди, так i порива лаяться, аж за серце смокче... прямо сумно! Так i кортить, так i кортить... Як же потягну добру пучку - зараз повеселiю... Проста табака вже й не бере: нiс заляга; тепера посовiтували мiшать у табаку товченого стекла.
2-й староста. Стекла?! Ото! Для чого?
1-й староста. Щоб продирало у носi; а то як заб'ється нiс, то треба ходить роззявивши рота, бо носом вже не дихнеш.
2-й староста. Та кинь його к бiсу, а то ще задавить.
Степан приносить рiжок.
1-й староста (нюха). Однаково умирать!.. Чудний ти: для чого тодi й нiс бог дав, коли не нюхать?.. Мене аж жаль бере, як гляну на твого носа: така чудесна посудина i так даремно пустує. Якби менi такий нiс, як у тебе, то я б нiчого й не хотiв.
2-й староста. Який же у мене нiс, що ти з посудою його рiвняєш? Що ж то у мене нiс - як мазниця, чи що?.. Якби ти менi не кум, то я вилаяв би тебе, як послiдню свиню.
1-й староста. Та не сердься, куме, хiба ти винен, що тобi такого носа вчеплено?
2-й староста. Отже, ти мене роздратуєш, i я не пiду з тобою за старосту! Єй-богу, вернуся додому.
Степан. Та господь з вами! Ви за носа посваритесь, а я ж чим винен? Iдiть, ради бога, бо ще й поснуть.у хатi, поки зберемося!
2-й староста. Нехай не вигадує...
1-й староста. Iди, iди, я вже не буду, ти, бачу, жартiв не знаєш.
2-й староста (iде в хату). Гарнi жарти! Ще посудою продражнять.
1-й староста (нюха). Нiс, як галанський огiрок, а вiн ще й сердиться... (Пiшов у хату.)
Степан (один). Пiшли. Слава богу!
1-а i 2-а дiвчата виходять з-за хати.
Хтось вже й визира! Не люблю страх цiкавих людей... У хату, кажуть, iти не можна, поки не покличуть, а надворi стовбичить якось чудно. Пiду постою в сiнях, поки що. (Пiшов.)
1-а й 2-а дiвчата виходять.
ЯВА XIV
1-а i 2-а дiвчата.
1-а дiвчина. Чи ти бачила? Уже пiшов у хату! Виходить, Варка дає за нього рушники? Це так?..
2-а дiвчина (пiдходить до вiкна). Нi, Степана в хатi ще не видко. Хто ж то пiшов? То ж вiн, либонь.
1-а дiвчина. Пусти, iде я загляну!
За лаштунками парубки спiвають i пiдходять все ближче.
2-а дiвчина. Парубки йдуть. Чула, що казали? Будуть свистiть i тюкать на Степана... от бiдний!.. Парубки.
Та жила собi та удiвонька
Та на край села.
Мала собi та удiвонька
Сина-сокола! i т. д.
Пiсня спiвається не гучно. Дiвчата одна другу вiдтягують од вiкна й заглядають. Прибiгають з правого боку ще дiвчата, тож заглядають у вiкно. Смiх. Пiсня стиха.
1-а дiвчина (сплеснувши руками). Ой ненько! Подала, подала рушники! От тобi й Степан.
2-а дiвчина (одтяга її). Нi! Брешеш! Стривай, iде я гляну. Так i є! Степан увiйшов. Здоровий та рябий! Де ж вiн був?..
1-а дiвчина (загляда через плечi). А як же тепер Гнат?
ЯВА XV
Входять Гнат, Омелько, Дем'ян i парубки.
Гнат. Диви! I справдi тут сватання. Дем'ян. Я ж тобi казав.
Гнат. Глядiть же, братцi, пропустимо старостiв, а Степана оточимо й будем править могорич!
Дем'ян. Могорич? Ха-ха-ха! От чудасiя! Вiн гарбуза винесе, та ще и могорич! Ну й видумав!
Омелько. Ми з Харитоном будемо свистiть що є духу!
Дем'ян. А ми з Петром - тюкать, а ви всi регочiть.
Гнат. Тiлько не зразу - цур не вискакувать попереду, то вже пiсля, як вiн сам скаже, що гарбуза з'їв! Стривайте, я подивлюся, що там дiється. (Пiдходе до вiкна.) Пропустiть. (Його пропускають, вiн загляда у вiкно.)
Дем'ян. Щось довго копаються старости.
Гнат (одскакує од вiкна). Зрадила!.. Так ти обманювала, смiялася надо много!.. О гадюче, єхидне кодло, не дiждеш же й ти празникувать весiллям свою зраду, я тобi зараз голову розiб'ю. (Витаскує з тину кiлок i кидається в хату.)
Дем'ян (придержує його). Що там? Чи ти не сказився?
Гнат. Пусти! Я уб'ю її, я спалю їй хату... я...
Омелько теж держить його.
Дем'ян. Та угамуйся, божевiльний! Ти не тямиш, що кажеш! Що ти там побачив таке страшне?
Гнат. Старости вже рушниками перев'язанi, а вона стоїть, усмiхається, наче вiк Степана кохала, ждала i рада, що дiждалась... Пустiть, я її задавлю, анахтему!
Омелько. Опам'ятайся! Сам же ти вiдцурався вiд неї, чого ж тепер єретуєшся? I не сором тобi? Чого ти хочеш? Присилувать Варку, щоб тебе любила?..
Гнат. Нi... Я сам не знаю! За серце ухватило!.. Не сподiвався, щоб так сталось!.. (Кида палицю.) Пустiть, проходить. I дурний же я, i навiжений справдi: посваривсь, вiдцурався i знову лiзу!.. Тьфу!.. Не дiждеш ти, щоб я так за тобою убивався i сам себе на страту вiв!.. Бачу тепер, як ти. любиш: хто перший посватав, за того й рушники подалаi Ходiм, хлопцi, у шинок, з мене могорич - я просватав Варку за Степана. (Спiва.)
Гурт пiдхоплює. Дiвчата вiдтягують одна другу од вiкна.
Коло млина, коло броду (двiчi)
П'ють голубки чисту воду.
Вони пили, буркотiли, (двiчi)
Iзнялися, полетiли.
Всi виходять.
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
У Гната в хатi. Яку хвилину нема нiкого на кону.
ЯВА I
Входе Варка, а потiм Софiя.
Варка. Нема нiкого! Де ж вони? Воркують десь, закоханi, щасливi...
Софiя (вбiга). Варка. Здрастуй! Я забiгла до Параски, трошки посидiла, коли дивлюсь - хтось пiшов до нас. Я не впiзнала тебе. Сiдай, сестро.
Варка (зiтхнувши). Спасибi.
Софiя. Бiдненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?
Варка. Де ж там i нi! Боже, як важко! Тiлько ж мiсяць прожили, тiлько щастя усмiхнулось, та й знов нахмарило.
Софiя. Хiба ти, сестро, не знала, що йому у москалi треба йти?
Варка. Не знала.
Софiя. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспiли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.
Варка. Хто ж сподiвався, що так станеться. Вiн один, думала - одиночок не беруть.
Софiя. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б...
Варка. Таке вже моє щастя. Та бiда знайде, хоч i в пiч замажся.
Софiя. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, вiн скоро повернеться, другi через рiк вертаються.
Варка. Де вже'там! Менi все не так, як людям... А ти, Софiє, щаслива?
Софiя. Щаслива, сестро, така щаслива, що не знаю, як i сказать!
Варка. Не б'є тебе Гнат?
Софiя. I не лаялися ще.
Варка. В два мiсяцi другi разiв три поб'ються. Виходить, Гнат тебе любить?
Софiя. I любить, i жалiє, спасибi йому. Знаєш, сестро, менi все здається, що я дiвчина; а як гляну, що й Гнат бiля мене, та нагадаю, що ми чоловiк i жiнка, аж почервонiю, єй-богу!
Варка (набiк). У! Задавила б тебе! (До Софiї.) А знаєш, чого я до тебе зайшла? Дай менi решета великого.
Софiя. Добре. Посидь же трохи у мене.
Варка. Нiколи. Треба жито однести у млин, у мене нема кому - я сама.
Софiя. Стривай же, я зараз принесу - воно, здається, у коморi. (Виходе.)
ЯВА II
Варка (одна). Щаслива!.. Поки Степан був дома, а Гнат ще не женився - i я була щаслива! Щаслива була тим, що в вiчi Гнатовi смiялась, а вiн лютував i ревнував мене до чоловiка! Я празникувала!.. Вирядюсь, вийду з Степаном i дражню, бувало, Гната. О, як любо кепкувать над ворогом!.. Тепер хвортуна повернулась другим боком: Степана мого взяли у москалi в той самий день, як Гнат женився на Софiї, а я зосталася одна, i знов виплила наверх люта мука: я ревную Гната до Софiї. Здається менi, що я ненавидю Гната, а серце кровiю обливається, що вiн живе з другою! О, чого б я не зробила, щоб тiлько Гната причарувать до себе!! Я на погибель готова, менi тепер однаково! Не в'януть же менi, не сушить своєї краси, поки Степан повернеться!..
ЯВА III
Входе Софiя з решетом.
Софiя (дає решето). Ти б заходила частiше, все б не так скучала.
Варка. Спасибi тобi, сестро, за добре слово. Прощай тим часом. (Пiшла.)
Софiя. Iди здорова. (Одна.) Бiдна Варка, як менi її жаль. Я б умерла вiд горя, якби мого Гната тепер у москалi взяли. Де ж це Гнат? Вийде куди-небудь на часок, а менi зараз скучно без нього робиться. Стривай, щось менi треба зробити... Ага... (Достає з скринi скатерку й накриває стiл.) Коли б татко до нас мерщiй перебрались. Отодi я буду зовсiм, зовсiм щаслива. Батько куплять нам пару бичкiв i корову менi куплять...
ЯВА IV
Входе Ганна.
Ганна.Ще й досi возишся? Я думала, що ти вже й пiч помазала.
Софiя. Я, мамо, миттю справлюсь. (Хутко пiшла.)
Ганна (одна). Швидка на речах! А яка з тебе робiтниця? Пожила бiля татка в городi, чайку попила, а тепер би тiлько нiжилась. Ще й старий сюди притириться. Нужний вiн тут, як п'яте колесо до воза. Лишнiй рот. Та у мене недовго. Поки ще спускатиму яке врем'я, а там i насяду, їм тiлько змовчи, то й лапки покладуть, тодi сама працюй, гнися, а невiсточка буде вилежуваться! Чорта пухлого! Я й сама була невiсткою, мене не милували, аж шкура трiщала, робила, будеш i ти робить, я й на татка твого не подивлюся.
ЯВА V
Входе Гнат.
Ганна.Де це ти був?
Гнат. Помагав Семеновi бики вчить.
Ганна.Краще б тин полагодив та рiв окопав, а то осунувся зовсiм.
Гнат (запалює цигарку й пуска дим у комин). Поспiю. Треба помогти другому, то й тобi поможуть. Софiїн батько сьогодня i нам бики прижене, от Семен i менi поможе.
Ганна.Чи старий i справдi тут буде жить?
Гнат. А що?
Ганна.Ще й пита! На бiса нам дармоїд здався?
Гнат. Багато там старий чоловiк з'їсть.
Ганна.Ого! Вiн за двох з'їсть - старi москалi їдять, як з немочi, а не зробе й за малу дитину.
Гнат. Треба ж йому десь притулок мать, де ж його дiнеш?
Ганна.Нехай у благодiльню йде.
Гнат. А якби вас у благодiльню одвезти?
Ганна.Бач, якого пса вигодувала? Матiр рiдну мiняє на жiнчиного батька. Може, ще є стара баба у Софiї, то й ту б прийняв? Багатир, сказано.
Гнат. Що з вами сталось, мамо? Коли не зо мною сваритесь, то на Софiю гримаєте.
Ганна.А хто ж вас навчить? Якби не старi люде, то ви б i за роботу не брались... Тримаю!.. Що ж ти менi звелиш - руки у твоєї жiнки цiлувать або хвалить тебе, що дармоїда приймаєш у хату?
Гнат. Та коли ж, бачите, наобiсiє слухать пiсля цiї та знов цiї!
Ганна.Мати наобiсiла? Добреi Треба й собi iти у прийми десь. (Iде з хати.) Дiждалась-таки свого - рiдний син виганяє... (Вийшла.)
Гнат (один). От i розбери! Любила мене мати, пестила, прямо як з писаною торбою носилася. Менi здавалось, що кращої, добрiшої матерi, як моя, i на свiтi нема, а от женився - мов одрiзало. Особливо мене пече-рiже, як вона почина до Софiї чiпляться! Ну й як тут витерпiть, щоб часом лихого слова не сказать? Ще, спасибi, Софiя змовчує, а то грiха й не обiбрався б. Ось i Софiя. Стривай - злякаю. (Притуляється до стiни.)
ЯВА VI
Входе Софiя з клунком, кладе ного бiля печi. Не бачить Гната.
Гнат. Здорова була, чорнява!
Софiя (кинулась). Ох! (Побачила Гната.) Гнат! (Пiд-бiга i б'є його шуткома потихеньку.) Ось тобi - чорнява!.. Злякав... (Обнiма й цiлує.) Де був, вражий сину? Я трошки утомилась. Сядемо. (Сiли на лавi рядом.) Дивись, як гарненько я прибрала, от зараз пiч вимажу i розмалюю її усякими квiтками i пiвниками. Побачиш, як гарно буде! У мене є жовтогаряча глина i синька! А матерi не бачив?
Гнат її обнiма.
О ти, мiй милий? Чи й тобi так весело зо мною, як менi з тобою? Чого ж ти мовчиш? Говори, смiйся, шуткуй!
Гнат. Постривай ти, щебетуха. Не даєш менi й слова вимовить, сама балакаєш та й дивуєшся, що я мовчу... Сьогодня батько будуть.
Софiя. Хто тобi сказав?
Гнат. Охрiм приїхав з города. Вiн кiньми - i обiгнав батька. Батько женуть пару бикiв i корову.
Софiя. Корову? От я рада! А якої мастi?
Гнат. Не питав. Дарованому коневi в зуби не дивляться.
Софiя. Коли б сiру. Я терпiть не можу рижих. От ми й хазяїни з тобою! Правда? А як розбагатiємо, зберемо грошей, то купимо коней пару. Правда? Ти любиш коней? Я люблю. На волах довго їхать, а кiньми тiлько ньокнув - i в городi.
Гнат. О ти, мiй соловеєчко, щебетунчик! (Пустують - обнiлiа її й цiлує.)
Софiя. Гнате! Вгадай, що я тобi скажу? Нi, не вгадаєш. (Шепче на ухо.)
Гнат. IIу?! А ти почiм знаєш?
Софiя. Я питала Параску, чого воно. (Шепче на ухо.) А вона й сказала. (Опуска очi соромливо.)
Гнат. Гляди ж, щоб син був!
Софiя (б'є його). От тобi, от тобi! Бач, який противний! Я йому на вухо, а вiн так i вивiз голосно.
style='mso-spacerun:yes'> Гнат. Ха-ха-ха! Хiба не однаково? (Цiлує.) Так гляди ж...
ЯВА VII
Входе Ганна.
Ганна.Ще не нацiлувались? Пора вже й за роботу браться!
Софiя. Я, мамо, все зробила, дивiться!
Ганна.А пiч, а просо треба стовкти.
Софiя. Пiч зараз розмалюю...
Гнат. А просо я й сам стовчу.
Ганна.Балуй, балуй! Може, й пiч сам помажеш?
Гнат. А як i пiч помажу, то що?
Тим часом Софiя проворно розмiшує глину i маже щiткою комин.
Ганна.Маж. Про мене, хоч i хлiб мiси, i обiдать вари сам.
Софiя. Не сердьтесь, мамо, на нього, то я винна. Я нi йому, нi вам нiчого не дам зробить бiля хати, я все сама зроблю...
Ганна.Багато наробиш, як раз у раз будеш до чоловiка липнуть.
Софiя. Та я не буду... От побачите, мамо, як я комин розмалюю.
Ганна.Ти краще позашпаровуй та черiнь добре вирiвняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба - то примха.
Гнат. Та нехай малює, краще для ока, хiба воно вам завадить?
Ганна.Не можна вже матерi й слова сказать твоїй жiнцi, наче я її з'їм! Тьфу на твої речi, - хоч в хатi не сиди... (Пiшла з хати.)
ЯВА VIII
Гнат i Софiя.
Гнат. Гедзь матiр укусив.
Софiя. Не дратуй. Нехай собi. Я їм раз у раз змовчу, покорюсь, то вони й подобрiшають. Треба ж їм показать, що вони старшi. Аби ти, моє серденько, завше був до мене такий, як тепер, то менi нiчого тодi не страшно... Дивись, я зараз пiвника намалюю.
Гнат пiдходить до печi й дивиться. Бач?
Гнат. Хiба це пiвник? Це голуб!
Софiя. Ну, голуб. Це ти, я тебе намалювала. Ти мiй голуб! Еге?.. А тут буде проти нього голубка - це я... А ось квiточки, я люблю квiтки. Знаєш, я насiю в городi рожi, маку, повнякiв, чорнобривцiв... Боже, як люблю усякi квiтки, а ти любиш?
style='mso-spacerun:yes'> Гнат (взяв стеблину з вiника, умочив у глину i маже Софiю). Люблю.
Софiя. Ой! Постой же, я тебе щiткою помажу. (Хоче його помазать.)
Гнат ухиляється i вискакує в сiни.
Хiба ти не вернешся. (У дверi балака, а за дверима Гнат смiється.) Стривай, стривай, смiйся... ти будеш слать, то я тобi всього носа синькою обмажу - от гарний будеш, ха-ха-ха! Ну, йди вже, я не буду тепер мазать, єй-богу, не буду! От противний, мабуть, утiк надвiр. (Одчиня дверi.) Так i є, ха-ха-ха! Злякався. (Малює.) Боже, як гарно, коли любиш i тебе люблять, аж сльози вiд радощiв навертаються! От татко порадуються за моє щастя! А вони боялися, совiту-вали йти замiж у городi за шевця! Вiзьму у татка грошей i в недiлю молебствiє одправлю: за Гната, за татка i... за матiр, може, буде добрiща. (Спiва.)
На городi нивка,
Кругом материнка,
Там дiвчина жито жала,
Сама чорнобривка.
Жала ж вона, жала,
Стала спочивати.
Iшов козак дорогою,
Став її питати.
Здоров, здоров, козаченьку.
Помагай бiг, женче.
Вона ж стала, вiдказала:
Здоров бувай, серце!
А вже ж тая слава
На все село стала,
Що дiвчина козаченька
Серденьком назвала.
Гнат (одчиня дверi i пiдспiвує послiднi двi строчки). Не будеш мазать?
Софiя. Iди, iди!
Гнат (входе). Ну, не пустуй же, я тобi щось гарне скажу... Батько женуть бички i корову, вже бiля млина на тiм боцi.
Софiя. Побiжимо йому назустрiч!
Гнат. А хати нема на кого покинуть.
Софiя. То ти оставайся, а я побiжу. (Хутко витира
руки й бiжить.)
ЯВА IX
Гнат (один). Голубонька моя! Яка весела в неї вдача! Не дає менi й задуматься... Слава богу, забув Варку! То, бувало. Варка iз голови не виходила - все перед очима стояла, а тепер байдуже... Недавно були вмiстi на роботi бiля машини, до мене й не балакала, а з другими пустувала та смiялась як несамовита, а потiм сiла у клунi та плакала тяжко так, що боже мiй... Я не витерпiв, спитав, чого олаче, а вона глянула на мене, хутко витерла очi, нiчого не сказала i побiгла до роботи... Жаль її, зав'язала свiй вiк! I я таки винен... Ну, та вже тепер не вернеш...
ЯВА Х
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Гнате!
Гнат (набiк). Тьфу, аж у серце шпигнуло. Здрастуй.
Варка. А Софiя де?
Гнат. Нащо тобi?
Варка. Чого ти такий сердитий?
Гнат. Я? З якої речi?
Варка. Ти-то знаєш. Голос сердитий! Вiзьми решето, вiддаси Софiї, я в неї позичала.
Гнат. Поклади. Одначе ти змарнiла!
Варка. Тю! А калинiвський панич казав менi, що вiн кращої й не бачив.
Гнат. Познайомилася вже? Скоро.
Варка. Найма до себе в горницi. Вже тричi приїздив.
Гнат. Що ж ти, пiдеш? Степана забула?
Варка. Ох, де там забула! Я не така, як другi, не скоро забуваю. Сам кажеш, що змарнiла... Журюся...
Гнат. А до панича все ж таки наймешся?
Варка. Побачу. Тим часом поїду в город, там розпитаю, де Степана дiли, буду шукать його, а не знайду Степана...
Гнат. То знайдеш Iвана?
Варка. Атож? Сохнуть не буду!
Гнат. На бiса i в город їздить, i до панича найматься... Така молодиця тiлько слiпого не приворожить. Ти б тут пошукала.
Варка. Я тут уже добре опеклася, i досi болить, нiяк загоїть не можу.
Гнат. Невже ще не забула?
Варка. Кого?
Гнат. Кого?.. А ти про кого балакаєш?
Варка. Догадайся.
Гнат. Чорт тебе знає! Хiба тебе розбереш.
Варка. Ха-ха-ха! Прощай!
Гнат (набiк). Сатана! (До Варки.) Стривай, чого тiкаєш?
Варка (зiтхає). Боюся.
Гнат. Такiвська! Кого ж ти боїшся?
style='mso-spacerun:yes'> Варка. Тебе.
Гнат (наближається). Хiба я вовк? Я не з'їм.
Варка. Так спалиш.
Гнат (бере її за руку). I не з'їм, i не спалю, а як пожартую, то цiла зостанешся.
Варка (нахиля голову). Я жартiв не люблю, за жарти ти мене покинув.
Гнат. Ти сердишся?
Варка мовчить i дивиться на Гната лукаво спiдлоба.
Ну й клята Варка, яка ти гарна стала!
Варка. А дiвкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя... Пам'ятаєш, що ти менi казав, як ми сидiли пiд вербою на Купайла? Над рiчкою огонь горiв, хлопцi i дiвчата гомонiли, перекликались, спiвали; теплий вiтрець чуть подихав, а ти... схиливсь до мене... (Вириває руку.) Ох! Що я нагадала? Прощай!
Гнат хвата її за руку.
Пусти! ТI То ти робиш?..
Гнат (палко). Варко! (Тягне її до себе).
Варка (виривається). Приходь до мене!.. Я сама.
(Вибiга.)
ЯВА XI
Гнат (один). Що це зо мною? Чи не одурiв я?!. А очi, очi як горiли в неї... Пальона, каторжна, i гарна, як макiв цвiт. Тьфу! Сатана в жiночому обличчi!.. Бач, як залiзла знов у душу! Цур тобi, цур! Одсахнись вiд мене, пекельна маро!
ЯВА XII
Вбiгає Софiя, а потiм входе Iван, з мiшком за плечима i з палицею довгою в руках.
Софiя. Iди, iди, Гнаточку, подивися! Якi бики, яка коровка гарненька, а пiд нею бичок, манюнiй-манюнiй... Що це з тобою? Ти такий блiдий?
Гнат. Чогось голова заболiла i морозить, наче пропасниця...
Софiя. Оце! Тiлько що був здоровий... (Бере пляшку з полицi.) Стривай, я зараз тебе побризкаю свяченою водою - як рукою здiйме. (Бризка.)
Гнат (обнiма її, тулить до себе). Лiкарко ти моя! Дорога моя знахарочка! Ти мовою своєю доброю, веселою, ласкавою та серцем своїм щирим всяку хворiсть з мене виганяєш. Ходiм же подивимся на нашу худобу.
Входе Iван.
Iван. Здрастуйте вам, дiточки, в хату! Живенькi, здоровенькi?
Гнат. Слава богу! Як ви, тату?
Iван. Та що я? Звiсно, закорявiв, як той сухар, що з глевкого хлiба, бий об камiнь - не розiб'єш... дибаю ще, тiлько погано бачу.
Софiя помагає скинуть йому мiшок.
Гнат. Ну, я ж пiду подивлюся на скотину. Спасибi вам, тату, тепер i ми хазяїни. (Пiшов з хати.)
Iван. Нi за що! Дай вам бог на користь. (Розперiзується, скида свиту й остається в куртцi.) Як же тобi живеться, дитино моя? (Дивиться на неї.) Повнiша стала, покращала. (Цiлує її.)
Софiя. Слава богу, таточку, тiлько вас недоставало. Тепер я вже й не знаю, чи буде така щаслива людина на свiтi, як я?
Iван (розв'язує тим часом мiшок). А стара як? Не лаяла ще?
Софiя (смiється). Трошки... Та Гнат заступається.
Iван (достає з мiшка бублики, в хустцi рiжки, i горiхи, i особо черевики). Годи їй, дочко. Лиха свекруха - то найтяжча доля жiноча, все одно що у москаля пiд-хвебель.
Софiя. Я й думку її угадую.
Iван. Дай боже, щоб усе було гоже. На Ж тобi гостинця. (Дає черевики.) А це рiжки й горiхи, а ось бублики. Ти, здається, любиш рiжки?
Софiя. Я люблю солоденьке, ви мене привчили.
ЯВА XIII
Входе Ганна.
style='mso-spacerun:yes'> style='mso-spacerun:yes'> Iван. Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати?
Ганна (набiк). Чорт тобi рад! (До Iвана.) Вже коли прийшов, то не викинеш.
Iван (набiк). Добре вiта! (До Ганни.) От бог привiв i знову жить в селi. Тут родився, звiдцiля на службу пiшов, тут женився, i жiнка тут умерла, i сам кiстки свої тут положу; а думав вже у городi умерти; так от дочка в селi привикла... Ну, що ж робить: вона у мене одна, для неї тiлько й жив. Аби їй тут щастя, а менi однаково... Продав я у городi хату i оце купив їм дещо у хазяйство. Ти бачила, свахо, товар?
Ганна.Манячить там щось пiд повiткою... Не розглядiла - телята якiсь, чи що?
Iван. Е, нi, не гань худоби! Бички гарненькi, хоч зараз у плуг, а коровка дiйна. От пiдемо подивимось. (Вийма з мiшка.) А це тобi гостинця.
Ганна (розгляда). Хустка! Темна... така, як я люблю, - якраз угадав. Що ж ти стоїш, сiдай, свате, - натомився, мабуть, добре. I ситчик гарненький, а почому брав?..
Iван. Копа з гривньою аршин. Божився крамар, що нелинюче, мий скiлько хочеш...
Ганна.Спасибi, спасибi, що не забув старої... Може, ти їсти хочеш? Та що й питати. Дочко, давай лиш татовi попоїсти.
Iван. Стривай, не турбуйся. Я разом з вами повечеряю. Ходiм лиш подивимся на худобу. Чи похвалиш?
Входе Гнат.
Гнат. Чудеснi бички, далеко кращi, нiж у Семена.
Ганна.Ходiм, ходiм, свате, ще й я подивлюся.
Iван та Ганна вийшли.
Софiя. На тобi рiжка! Їж. Я вже одного з'їла. Солодкий-солодкий! А горiхiв хочеш? На. Татко менi черевики купили. О! (Вертить перед Гнатом.) Правда, гарнi? У недiлю надiну до церкви.
ЯВА XIV
Вбiгає Варка.
Варка. Ой голубчику, Гнате, iди мерщiй, вирятуй мою телицю.
Софiя. Що там?
Варка. Упала в рiв, сестро, i застрягла...
Гнат. Хiба там нема кому вирятувать?
Варка. Нема нi душечки, тiлько дiд Хома... Iди-бо, а то заллється, пропаде скотини, вона ж у мене одна.
Софiя. Чого ж ти стоїш, Гнате? Iди мерщiй, на шапку. Мерщiй же, а то справдi ще пропаде скотина.
Гнат. Ходiм удвох.
Софiя. Ну, вигадай! Бери його, сестро, тягни! (Смiється.)
Варка (бере Гната за руку, тягне). Ходiм!
Софiя (пiдпиха ззаду). Бач, який лiнивий, все б йому бiля жiнки киснуть. (Випхавши за дверi, стоїть на порозi.) Та вертайся мерщiй, будем вечерять.
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Бiля Гнатової хати.
ЯВА I
Iван (сидить i латає чоботи, тихо мугиче пiсню).
Ой ходить Iван понад лиман ,
А за Iваном та його пан:
"Чи ти, Iване, рибу ловиш,
Чи ти, Iване, перевозиш?"
Чи воно темно, чи я вже зовсiм ослiп! Шуляю, шуляю дратвою i не попаду... Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Нi, рiвна. Не бачу. Пора, пора вже... а колись бувало у службi, ще на Капказi, при мiсяцю шив... Колись! А коли воно було? Недавно, хе, лiт сорок п'ять з л.ишнiм...
Охо-хо-х! I хлiб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смертi не дає... Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказi двадцять п'ять рокiв був, i вернувся, i женився, i жiнка вмерла... Царство їй небесне, вiчний покiй!.. Тiлько годок i прожила... Дочку сам виняньчив, а тепер дiждав i замiж вiддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зiтхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тiлько нiчого не нагадувать i отак уранцi, як скоро встанеш, вийти на подвiр'я до схiд сонця - легенький вiтрець повiває, квiтки з садiв пахнуть, пташки божi щебечуть назустрiч сонцю, - то здається, що тiлько вперше бачиш таку красу, що тiлько один день i живеш! Один день!.. (Спiва.)
Ой мав я жiнку Уляночку...
ЯВА II
Гнат iде з улицi до хати i сiда яа присьбi. Зiтхає.
Iван. Чого ти, Гнате, так тяжко зiтхаєш?
Гнат. Хто? Я?.. Так собi. Чого ж менi зiтхать?.. А мати
дома?
Iван. Пiшла до Богунки позиваться за курку.
Гнат. I не надоїсть, господи, цiлий день з людьми гризтися! Мабуть, Софiї нема?
Iван. Еге. Ти вгадав! Софiї не було, чiплялася до мене, та я мовчав, вона й пiшла.
Гнат. А Софiя вернулась?
Iван. Вернулась. Там з Варкою, у хатi.
Гнат (встає, набiк). З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасницi!.. Пiду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого...
Софiя (з хати). Гнате, Гнате! Iди сюди! Ми тобi скажемо щось смiшне!
У хатi Варка i Софiя регочуть.
Варка (з смiхом). Будеш жалiть, що не чув.
Гнат. Я не цiкавий! (Про себе.) Менi не до смiху, а їй байдуже, i сорому нема.
ЯВА III
З хати виходять Варка, а потiм Софiя.
Варка (у хату). Iди ж мерщiй, сестро! (До Гната тихо.) Чого не вийшов?.. Я ждала до пiвночi. Виходь сьогодня - я знову буду у левадi.
Софiя (смiючись виходе з хати). Ну й дурний, ну й дурний! I як вiн не догадався?
Гнат. Хто?
Варка. Не розказуй, не розказуй - вiн не цiкавий.
Софiя. Та чуєш, що вчора Варка зробила у панiв на току...
Гнат. Що?!
Софiя. Пiддурила Микиту, щоб той улiз у четвертий мiшок - зважить би то, скiлько в ньому пуд. (Смiється.)
Гнат. Пройда, ну?
Варка. Вiн улiз, а я зав'язала його гарненько у мiшку, а хлопцi взяли мiшок з Микитою, пiдняли його та й повiсили на терези. I так вiн висiв у мiшку аж до снiданку, а ми всi реготали...
Гнат. Добра робота!.. А прикажчик же що?
Варка. Його не було, а панич сам смiявся, аж качався! Микита ворушиться у мiшку, наче здоровенний кiт, та сопе, i щось балака, а за реготом i не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який вiн вилiз iз мiшка, то ти б боки порвала: червоний, упрiв, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так i кинувся до мене - хотiв, клятий, бить, а хлопцi не дали.
Гнат. Жаль.
Iван. Нема до вас доброго пiдхвебеля!
Варка. Ет! Якби на вас, то й не смiявся б нiколи... Ходiм, Софiє, проведеш мене трохи, я тобi розкажу ще одну оказiю, - при всiх розказувать не можна.
Гнат. Гарна, мабуть...
Варка. А кортить? Ха-ха-ха! Ходiм!
Пiшли. Гнат сiда на присьбi i схиля голову на руку.
Iван. Чистий обiясник, вража молодиця! Мабуть, годi, зовсiм не видко, разiв п'ять колов шилом у одно мiсце, а щетини не протягну. (Бере стiлець, чобiт i друге, несе в хату.)
ЯВА IV
Гнат (один). Ох! Болить душа! Зовсiм було забув Варку, i знов якась нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, - i досi чую, яким теплом тодi вiд неї вiяло, - поцiлувала... пошептала - i причарувала мене знов до себе, i я ошалiв, ошалiв... Забув, що я жонатий, i не тямлю, як i спокусився!.. А пiсля того мiсця не знайду: запалила мiй спокiй, розiрвала надвоє дуту. У мене тепер двi душi, й обидвi болять, ниють, щемлячi.
Одну хвилину менi жаль Софiї i сором їсть очi, а другу... другу - вся душа, всi думки у Варки! Я жалiю Софiю, я їй присягав у церквi... Я хочу забуть Варку - i не можу! Цiлую Софiю - Варка перед очима! Не бачу її, здається - жiнку люблю; побачу, почую голос - забуду все i знов одурiю.
ЯВА V
Софiя i Гнат.
Софiя. Ну й гарна, ну й весела вража Варка.
Гнат. Що там вона тобi розказувала?
Софiя. Чого ти наче все сердишся?
Гнат. У мене болить тут, пiд грудьми, може, через те й забалакав так.
Софiя. Пiд грудьми, кажеш, болить? Чи не пiдiрвався ти?
Гнат (нетерпляче). А-а!.. Не знаю! Що вона казала?
Софiя. Хто?
Гнат. Варка!!
Софiя. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до неї залицяється.
Гнат. Фойда!.. (Стогне.)
Софiя. Що тобi, серденько, таке? Може, пристрiт? Я побiжу, верну Варку: вона умiє шептать, її бабка покiйна навчила.
Гнат (набiк). Знаю, як вона шепче! (До Софiї.) Не треба. Я пiду до Цимбала краще.
З хати виходе Iван.
Софiя. Гнат нездужа, тату.
Iван. Що ж тобi?
Гнат. Нудно.
Iван. Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зiлля, ще з Капказу. Тiлько посмокчи - усяка хвороба пройде. (Пiшов у хату.)
Гнат (набiк). Не поможе менi те зiлля... (До Софiї.) Сядь бiля мене.
Софiя (радiсно). Серденько! (Сiда.) Якби ти знав, як менi тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до мене! Я й сама захворiю.
Гнат. Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тiлько цiлуємся.
Софiя. Гнате! Тепер матерi нема...
Гнат її цiлує.
От менi й весело! Як ти мовчиш, то я тебе боюсь; i важко менi, i плакать хочеться, i робота пада з рук, блукаю мов шалена, а як...
Входе Iван.
Iван. Зiлля не знайшов - загубилось. А от знайшов перець. Тут тридев'ять перчин. Хоч ковтни цiлi, хоч розжуй та ковтни - поможе, тiлько не загуби якого зерняти.
Гнат. Та ну його, тату, перець не поможе. Я краще пiду до Цимбала, може, вiн що дасть.
Iван. Та ковтни, ковтни - воно не завадить. На.
Софiя. Вiд нього ще гiрше пектиме.
Iван. Що ти тямиш! Це менi ще на Капказi один верменин дав, вiн на Афонськiй горi достав. Ковтни - побачиш.
Гнат (бере). Ковтну, щоб одчепився. (Ковта.)
Iван. Гляди ж, щоб не впало яке зерня. Ну, що?
Гнат. Не проскочило... позастрягало.
Iван. Принеси, Софiє, води.
Софiя пiшла.
Дуже помага, од всякої хвороби помага. Було, оце чи живiт заболить, чи так коло серця чого закруте, або морозить
iнодi походом - вiзьмеш тридев'ять...
Софiя виносе воду.
Запий. Навхрест запий.
Гнат. Та вже проскочило.
Iван. Нiчого, а ти таки запий, навхрест... отак, отак!.. Ну, а що?
Гнат. Нудить.
Iван. Нудить? Дивно! А менi одразу помага.
Софiя. Я боюся, щоб ти ще гiрше не захворiв! Iди, Гнаточку, поки ще не зовсiм смеркло, до Цимбала, а то пiзнiше не застанеш. Тiлько не барись.
Гнат. Та хто його знає, як скоро справишся... Може, й заночувать там прийдеться. (Iде.)
Софiя. Ото вигадав!
Гнат пiшов.
I що в нього таке, тату? Я боюсь...
Iван. Може, що з'їв. Понудить та й пройде, чого там бояться. Воно й вiд перцю пройде, тiлько треба пiдождать.
Голос Ганни за коном: "Матерi твоїй чорт, твоя н мати така!"
Софiя. О! Мати обiзвались... Я пiду в хату, а то наскоче, то зараз i вилає...
Голос Ганни: "Так я тобi й подарую, будеш бачить!"
Софiя. З ким це?
Iван. З Богункою. Iди, справдi, та лягай. Мене хоч i лаятиме, то байдуже, я ще її i подражню трохи.
Софiя. Цур їй - не зачiпайте. (Пiшла в хату.)
Iван. Е, нi! Вона як утомиться лайкою, то тодi вже тiлько сопе.
Показується Ганна.
ЯВА VI
Iван i Ганна.
Ганна (часто повертається в той бiк, вiдкiля вийшла). Взяла личко - вiддай ремiнець! Я тебе буду позивать цiлий рiк. Багатирська жiнка, куди ж пак! Чорт не видав! Вона дума, як її чоловiк був старостою, то можна вже й чужих курей красти. Ще й коверзує! Взяла курку - вiддай гуску, от що! Не буде по-твоєму, не буде! Я тобi не Явдоха, - Ганна свого докаже...'От тобi ще на придачу. (Дає дулю.)
Iван. Так її, так!
Ганна.А тобi чого треба? Що ти менi - лаяться заборониш?
Iван. Нi, я вийшов подивиться: думав - рукопашна буде, в очiпки.
Ганна.Iди краще кашлять на пiч! Беззубий шкарбан! Одного зуба маєш, та й того скалиш.
Iван. Отакої! I менi жаль курки, а котру пак курку вона взяла?
Ганна.Саму кращу: там ,як цесарочка.
Iван. Отака курочка була в ротi...
Ганна.В чиїм ротi?
Iван. У нашiй ротi, ще як служив на Капказi.
Ганна.Тьфу!
Iван. Ти не плюй, а ось послухай, якi на Капказi кури...
Ганна.Та ну тебе к бiсу з тим Капказом, ти вже надоїв менi ним! I носиться з своїм Капказом, як дурень з ступою. Чого ти притисся сюди? Перебив менi лаяться;
тiлько що почала так гарно лаять, а вiн i перебив, тепер-у мене аж всерединi труситься.
Iван. Та буде вже, угамуйся! I курка того не варт, щоб за нею так убиваться.
Ганна.Не варт?! Отже, ти мене розпалиш, i я тебе виштапую на всi боки! Курка не варт? Ач який багатир! А курка яйце знесе, а з яйця курчата, а курчата он у городi тридцять копiйок пара. Не варт? Тобi, мабуть, i вилаяться важко!
За коном чуть гомiн далеко.
О! Чуєш! Чуєш? Ото вона знов пащекує щось на мене! Не видержу, єй-богу, не видержу! Пiду долаюсь, бо й не засну! (Iде хутко i кричить кiлько слiв на кону, а потiм i за коном.) Хто? Хто? Я? У тебе горстку конопель узяла? Брешеш! Бодай тебе трясця взяла, як я брала, то кума Явдоха взяла, i Олена бачила! А як ти позаторiк у мене картоплi викопала цiлу миску, то я ще тебе за це й не позивала. Що? Я? Хiба я така, як ти? Ти ще дiвкою...
Голос зника.
ЯВА VII
Iван (один). Отакий у нас був пiдхвебель на Капказi!.. Як причепиться, то тiлько стоїш та слухаєш, а вiн тобi нагада й позаторiшнє! А не дай бог переб'ють йому, покличуть до ротного - ще гiрше! Оце вернеться нескоро, вже й забудеш, заснеш, а вiн зараз розколотить тебе i таки долає... Одначе менi здається, що вiд Ганни i вiн би утiк! На що вже я терплячий, а хотiв тiкать, та ще потерплю - жаль дочки. Так, мабуть, на роду написано: коли не один, то другий пiдхвебель виварює воду... (Пiшов у хату.)
ЯВА VIII
Входе Варка, тихо озирається.
Варка (одна). Знов нема Гната!.. Чого ж вiн не виходить?.. Вчора прождала вечiр у левадi, як на голках: вiтер шерхне листом або пташка спросоння крилом порсне, а в мене серце заб'ється i душа замира - думаю, вiн, - а його нема... Вернулась додому, мов у ступi стовчена, i дома не спала до свiта, ждала, чи не прийде. Миш гризне, а менi здається - пiдiйшов. Схоплюсь, ноги й руки дрижать, до вiкна... нема... i не було!.. Сама сьогодня його звала... жду знову, горю вся, як у вогнi, а його нема... 0х! Нещаслива моя доля: нi молодиця, нi вдова! Нащо ж спiзнала я тi хвилi пекучого кохання? Краще б дiвкою зосталась, легче б менi було б!.. Ой! Хтось iде... Вiн, Гнат! Звiдкiля ж це? Чи не був у мене дома?.. Притаюсь. (Ховається за кущем.)
ЯВА IX
Гнат iде до хати, а потiм Варка.
Гнат. Тепер менi не страшно! Ну, Цимбал! Зашив у ганчiрочку якесь зiлля, почепив менi сам на шию i як подув на вид, так наче щось зсунулося з мене, i так менi легко стало, мов на свiт народився.
Варка (тихо пiдходе). Гнате!
Гнат. Варка?!
Варка. Я, мiй голубчику. Ждала тебе - не йдеш, скучила i прийшла сама. (Кладе на нього руку.) Чого ж ти не виходиш?
Гнат. Дай менi спокiй.
Варка. Ти чогось, мабуть, розгнiвався на мене?
Гнат. Чого менi на тебе гнiваться...
Варка. А коли не гнiваєшся, то глянь же на мене, глянь менi в вiчi, глянь так, щоб серце в'януло вiд погляду.
Гнат. Чого тобi треба?
Варка. Тебе, мiй Гнаточку. Чого ж ти такий знов чудний?
Гнат. Я... спать хочу.
Варка. Ха-ха! Брешеш ти! Ти чогось слини розпустив, як баба Горпина, що пасе панських гиндичат! Ха-ха! Спать вiн Хоче... (Шепче.) Ну, ходiм.
Гнат. Одiйди вiд мене, не чаруй мене, не поможе..
Варка. Що з тобою?! Ти цураєшся мене?..
Гнат. Варко! Не топи моєї i своєї душi - грiх.
Варка. А дурний, а божевiльний! Якого ж ти ще грiха боїшся, коли вже грiшний! Ти дивись на мене! Любила тебе дiвкою до загину, i тепер любить не перестала, i в пекло пiду за тебе - менi не страшно.
Гнат. А Софiя?
Варка. Вона тобi чужа, ти не її, а мене любиш!
Гнат. Нехай тебе чорт любить!
Варка. Та чорт же й любить! (Обнiма його й цiлує.) Оцей, оцей, оцей!
Гнат (тремтить i говоре пiсля кожного поцiлунку). Варко... Варко... Варко... Я присягав Софiї.
Варка. Я твоя суджена, а не Софiя! Ти менi ранiш присягав, ти сказився тодi, вiддав мене Степановi; вiзьми ж мене, вiзьми мене тепер, поки нема Степана, i випий з мене кров мою! Гнат! Кров мою випий з мене тепер, тепер, поки я вiльна, а Степан вернеться... тодi... годi вже! Буде нам мука - вiчная розлука.
Гнат. Вiчная розлука... (Без сили опускає руки.)
Варка. Чуєш, чуєш? Пригорнись сюди, до мого серця... Слухай, як воно лютує, кипить, мало не вискоче! Нащо ж марно тратить час? Може, Степан i завтра прийде...
Гнат тяжко й глибоко зiтхає.
Мовчиш? Цураєшся? (Одпиха його вiд себе.) Слинявий! Дурень! Солом'яний дiд! Прощай! Будеш ти бiгать за мною, будеш шукать, як перше, та не знайдеш! Прощай! (Iде.)
Гнат (мов просипається). Варко! (Доганя її.)
Варка. Чого?
Гнат. Постривай! (Хвата її за руку.)
Варка. Геть вiд мене! Не пiдступай!.. Ти й так вимучив мене - чого тобi треба? Я через тебе тут кисну, через тебе не найнялась до калинiвського панича, через тебе пропадаю, сохну, в'яну! Я з ума зiйду! А ти слини тiлько пускаєш! Прощай!
Гнат (придержує її). Варко!
Варка. Не зачiпай мене!
Гнат. Стривай, куди ж ти?
Варка. Завтра чуть свiт пiду в Калинiвку!
Гнат. В Калинiвку?! I наймешся до панича у горницi?
Варка. Наймусь. А тобi яке дiло?
Гнат (скипiв). Як яке?
Варка. Ха-ха-ха! Який сердитий! У тебе жiнка є, а я вiльна пташка, поки Степан не вернеться: що захочу, те й зроблю -- нiхто менi не забороне, а вернеться Степан - i на порiг нiкого не пустю!
Гнат. Так ти пiдеш?
Варка. Атож.
Гнат. Не йди!
Варка. Ха-ха-ха! Що ж ти менi зробиш? Заборониш? Одчепись, кажу! Пiду, куди схочу! Пiду в город; i там є кращi й розумнiшi вiд тебе.
Гнат. Не йди, кажу! Бо я тебе й пiд землею знайду i уб'ю, як собаку!
Варка (ласкаво). Божевiльний! Єй-богу, божевiльний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. I цураєшся мене, i не пускаєш.
Гнат. Не можу я вiд тебе вiдцураться, нема у мене сили, - i зiлля не помага. Ти мене причарувала навiки; як пiдеш вiдцiля - гробаки заточать моє серце... Я тебе скрiзь знайду... Я тебе й себе занапастю, - не йди...
Варка. Чого ж ти мучишся, чого нудишся? Скажений, я тебе не покину, я не пiду нiкуди вiдцiля без тебе, а з тобою пiду куди ти схочеш, куди звелиш! Утечемо, утечемо на край свiта, щоб тiлько сонце знало, де ми будемо жить, удвох ми будем скрiзь щасливi... Утечемо! Сьогодня, зараз...
Гнат. На, бери мене, всього бери, муч мене, тiлько не йди нiкуди, щоб я тебе хоч бачив щодня, хоч здалеку, або дай менi такого зiлля, щоб я забув тебе.
Варка. Такого зiлля нема на свiтi. Ти ж мiй... навiки мiй... (Обнiма його.)
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
У Гната в хатi.
ЯВА I
Ганна (одна). Куди ж це Гната занесло - i досi нема? А та, певно, побiгла одшукувать його! Шукай, шукай - знайдеш, якраз! 'Вiн вiд тебе тiка, як чорт вiд ладану, бо ти тiлько плакать умiєш. Спарувався!.. Коли б менi старого чорта здихаться, я за тебе приймусь не так. Яка нiжна, все б тiлько лежала, а по хазяйству без загаду i не загляне.
ЯВА II
Входе Софiя, роздягається й сiда.
Ганна.Я ж кажу, що так! Ходить, тиняється, наче панi яка!.. Чого ж це ти руки згорнула, чом води не принесеш?
Софiя. Та води, мамо, повна дiжка. Я ще вранцi наносила, хоч i подивiться! Куди ж її носить?
Ганна.Куди? Куди? Ще тобi треба показувать, куди й воду носить! Якби ти була з хазяйського заводу, то й без показу, i без загаду знала б своє дiло. Наносила б у чавуни та поставила б свинi полову попарить.
Софiя. Та он же гляньте -в печi обидва чавуни стоять, повнi полови з дертю.
Ганна. А свиня тим часом голодна, отам риє пiд при-сьбою та гуде!
Софiя. На те вона свиня!
Ганна. О, я знаю, що ти на язик гостра, як бритва, а до дiла нема хисту! Якби ти не язиком, а руками робила, то й свиня була б прив'язана на паколi i не рила б.
Софiя. Та вона ж була на паколi, а Гнат вчора взяв нащось вiрьовку. Чим же я її прив'яжу?
Ганна.Найшла б чим, якби хотiла, а то все з татком своїм возишся! Не приносив ще сьогодня пряничкiв?
Софiя (через сльози). Чого ви, мамо, нападаєтесь на мене? Що я вам зробила?
Ганна (прицмокує). Агусi, маленька, заплач - батько спече калач!
Софiя. Боже мiй, боже!
Ганна. Повна хата робочих людей: невiстка й батько її! Тiлько б спали та їли! Дармоїди бiсовi!
Софiя. Батько не ваше їдять! Вони нам хазяйство справили з тим договором, щоб ми їх до смертi содержували.
Ганна. До смертi!.. Коли ж вiн умре? Жди! Вiн ще двадцять год буде жить, то його й годувать, дармоїда?
Входе Iван i стоїть на порозi.
Софiя. Краще б ви мене вбили, нiж отак щодня допiкати! Я вже свiтовi божому не рада.
ЯВА III
Iван, Ганна й Софiя.
Iван. Знову гризла? Я вже терпiв, терпiв, та й терпець урвався! Скажи ти менi, що я тобi зробив, що тобi Софiя робе, чого ти гризеш її?
Ганна. Лiнива твоя дочка, не хазяйка, нiчого не глядить, тiлько учепиться чоловiковi за шию та так i висить, а ти ще й сам потураєш.
Iван. Що ти вигадуєш? Хiба я не бачу, як вона робе... Та нехай би за дiло вилаяла, ну, так! А то прямо чи слiд, чи не слiд - сичиш, сичиш i сичиш!
Ганна.Сичу?! Що ж то я гадюка, чи як?
Iван. Гiрш гадюки! Гадюка вкусить, та й сама тiка, а ти сичиш i в вiчi лiзеш, кусаєш i знов сичиш.
Ганна. Брешеш ти, старий чорт, я не сичу! Дармоїди поганi! Обоє тiлько лопаєте, а роботи з вас нема!
Iван. Так от що? Бач, де болячка! Я дармоїд, я нiчого не роблю!.. Ти так i кажи. Хiба тобi повилазило, що я чоловiк старий, немощний: що ж я буду робить, може, скоро й помру.
Ганна. Тебе ще й довбньою не доб'єш! А коли не здужаєш робить, то йди пiд церкву з довгою рукою, а дурно хлiба не їж!
Iван. Совiсть ти загубила! I ти ж незабаром постарiєш, так i тебе тодi, як собаку, вигнать з двору?..
Ганна.Я без роботи не сидiтиму - хоч пiр'я дратиму! Дурно хлiба нiхто не дасть! Баштана стережи, свиней паси... Кiстки збирай, от що!.. Дочка дивиться, що ти нiчого не робиш, та й собi нiжиться та слини розпуска! Он i чоловiка до того довела, що хати не держиться.
Iван. Ти ж сама довела його до того, що й жiнка остогидла! Хоч кому, то буде дома смердiть, коли, замiсть матерi, у хатi собака зла сидить i раз у раз гарчить!
Ганна.Сам ти собака, старий чорт! Слинявi! Старцi! Iшов би пiд три чорти, то одним ротом менше б було. (Одчиня скриню, переклада збiжжя i бурчить.) Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невiсточка!.. Сваток...
Iван. От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нiгде! Iди миром жить, руку простягай! Дожив на старiсть... I пiду! Краще миром жить, нiж отаке вислухувать щодня. (Вере шапку.)
Софiя. Куди ж ви, таточку?
Iван. Пiду попитаю, чи не їде хто в город, а ти склади моє збiжжя.
Софiя. Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?!
Iван. Бачить бог, моя дитино, як менi самому тяжко тебе покидать. (Гладить її по головi.) Ти єдиная моя дитина, моя радiсть, ти тiлько й тiшила моє старе серце, i не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я... не знаю... Я б тобi небо прихилив!! (Витира сльози.) Та високо... високо... (Iде.)
Софiя плаче, схиливши голову на руки.
Ганна.Куди йдеш? Скоро обiдать пора.
Iван. Обiдайте без мене. (Виходе.)
ЯВА IV
Ганна и Софiя.
Ганна (дає вслiд Iвановi дулi). На, на! Йди к бiсу! Злякав як! Де ж пак! (До Софiї.) Слинь, слинь, поки очi не повилазили. Тiлько й знаєш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На бiса нам дармоїд? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап'єшся... А матерi вашiй сто бiсiв! Було б iти за городського, адже ж сватав якийсь швець... (Глянувши у вiкно.) Iде. (Бере рогач i порається коло печi, так, аби показать, що вона робе.)
ЯВА V
Входе Гнат, скида шапку, вiшає її i стоїть бiля порога, а Ганна нiби його не бачить, говорить до себе.
Ганна. Отаку невiсточку придбай! Сидить собi, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старiсть саме добре! (Кида рогач, хапа вiник.) Оженився собi дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лiнивою дочкою!!
Гнат (до Софiї). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом i обвiє. Що ти тут зробила?
Софiя. Не знаю, чого мати лаються... з батьком посварились... i...
Ганна. А звiсно!.. Поцiлуйтесь зараз!.. Поцiлуй її - вона тiлько того й хоче.
Гнат. А вам би любо було, якби я тiлько що ступив на порiг, зараз почав гарчати?! Обридло вже?
Ганна (плаче). Так... так...
Софiя (ожива). Де це ти, мiй голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обiдали б уже.
Гнат. А батько ж де?
Софiя. Пiшли... вони хочуть у город їхать... вони...
Гнат. Пiдождемо його. (До матерi.) Чого ви плачете? Самi нападаєте на всiх, всiм у вiчi лiзете, всiх сварите, та ще й плачете!
Ганна. Отак, отак! Я так i знала! Мати тодi потрiбна, як маленьким був, та ночi недосипала, та годувала своєю кровiю, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матерi не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем iде попiдвiконню!.. Тепер жiнка милiща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жiнка сидить; он хата цiлий день не метена - нiчого, а мати скаже слово - нападається: сяка-така, лиха!
Гнат. Бо й правда, що ти раз у раз тiлько плачеш, а нема, щоб дiло робила! Прийшов в обiдню пору - хата й досi не метена! Мати пiдмiта, а ти сидиш!
Софiя. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слiд! Ти ж глянь, де те смiття, що мати мела?
Ганна.То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?
Софiя. Мабуть, побачили Гната у вiкно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сидiли та лаялися.
Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш... (Удержує себе, щоб не сказать далi.)
Софiя. Лайте вже мене, як хочете, - гiрш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замiсть рiдної матерi, я вам корилась i корюсь, поперек слова нiколи не сказала! За що ж ви мене зненавидiли? За що раз у раз нападаєте, лаєте, паскудите?!
Гнат. Та цить, не слинь! Наобiсiли вже менi твої сльози!
Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..
Гнат. Я їй такого пряничка пiднесу, що вона й у дверi не потовпиться!
Софiя. Ти й так хати вже вiдцурався, не любиш мене, осоружна я тобi стала, а мати тiлько гризуть, та ще сердишся, що плачу!
Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днiв три не сходили, то й плакати б перестала...
Гнат. Мовчiть хоч ви, не пiдливайте в огонь масла! Добре вже горить отут i без вашого масла!
Ганна. Бо дурний!.. Важко йому побить жiнку, щоб серце зiрвать... Тьфу! На такого чоловiка. (Виходить, грюкнувши дверима.)
Гнат (опускається на ослiн). Наказав мене господь. (Мовчить.)
Софiя хлипає нервно.
Годi вже або що, рева!
Софiя (сiда бiля Гната). Глянь же на мене ласкаво, пожалiй мене, Гнате!
Гнат. Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш.
Софiя. Ох, Гнате, хiба я така була? Ми так недавно побрались з тобою, а ти вже тiкаєш з дому; мати гризе, я не маю свiтлої години, батька з хати виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам лаєш мене! Не з матiр'ю ж тобi вiк вiкувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж мене, приголуб - я зараз повеселiшаю.
Гнат. Повеселiшай, тодi приголублю!
Софiя (нервно). Ну, я вже не буду... Дивись, я вже весела! О! Глянь, смiюсь... (Обнiма Гната). Не хочеш мене приголубить, противна я тобi стала?!
Гнат. Знову? Годi, кажу!
Софiя. Не можу, не можу, Гнаточку, удержать своїх слiз; я б раднiща була.
Гнат бере шапку.
Гнат. Бодай увесь свiт завалився, коли на ньому так весело жить усiм, як менi тепер! (Виходить.)
Софiя. Куди ж ти? Я вже не буду... (Витирає сльози.) Єй-богу, не буду! Пiдожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько моє, вернися! Пiшов... Мабуть, до шинку... Прийде п'яний... Боже, дай менi терпiння, щоб я хоч не плакала! Вiд плачу я тiлько марнiю. (Дивиться у дзеркало.) Ой, якi очi червонi, аж запухли! Постривай, я заплющу їх i так трохи посилю... (Сiда на ослiн i заплющує очi.) I чого Гнат такий став недобрий? З того часу, як був слабий, наче його хто одвернув вiд мене... Страшно й подумать... Менi часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила Варка. Аж у головi заболiло, мов розкололася надвоє! (Одкрива очi i встає.) Боже! Одверни вiд мене цi думки, бо з ними я не буду жить, я не хочу жить... нащо тодi жить, коли це правда? Голубчику мiй, боже, прости мене, я грiшу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову!
ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска. Здрастуй, Софiє!
Софiя. Ох! Як я'злякалась...
Параска. Чого?
Софiя. Так... не знаю... Як же я рада, що тебе побачила;
ти моя перша порадниця здавна... Голубочко моя, Параско...
Параска. Що тут у вас коїться? Ти а^к змарнiла... Я оце почула, що батько твiй одходить вiд вас, i забiгла на хвилину з тобою побалакать.
Софiя. Ох, краще не питай... свекруха...
Параска. Свекруха як свекруха - я вже про неї й не кажу... Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, i менi жаль тебе... Я все знаю...
Софiя. Що ти знаєш? Може, ти знаєш i те, чого я не знаю?
Параска. Всi знають, тiлько ти одна не знаєш...
Софiя. Що, сестро, що, моя голубочко, ластiвко, кажи! Може, ти що недобре знаєш про Гната?
Параска. Бач, мабуть, i ти помiтила, коли питаєш так палко?
Софiя. Одно помiтила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться...
Параска. А Варка часто у тебе буває?
Софiя. Варка! Так невже ж вона... кажи, кажи, що ти знаєш?..
Параска. Та те, що твiй Гнат часто буває у Варки, вона його причарувала.
Софiя (не може говорить). Ти... сама... бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве стоїть на ногах i сiда на ослонi.)
Параска. Я нiчого не бачила...
Софiя (встає, нервно смiється). От бач, от бач! Нiчого не бачила, а говориш таке страшне.
Параска. Другi бачили! Даремно не говорять, - вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловiк жде. Я тiлько за тим i зайшла, щоб тобi сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, вiриш... (Пiшла.)
ЯВА VII
Софiя одна, а потiм Варка.
Софiя. Боже, я з ума зiйду... Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вiчi, а за очi смiються над моєю душею, над моїм серцем, i вони живi, i грiм божий їх не вбив? I Гнат? Гнат смiється над моїм серцем, що тiлько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бiдне, не бийся в грудях, перестань краще биться навiки, щоб я не дожила до того, що ти менi вiщуєш!
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Софiє.
Софiя. Варка?! Це менi ввижається вона? Зiйди, зiйди з очей моїх, вiдьма, чарiвниця!
Варка. Що з тобою, Софiє? Це я!
Софiя. Ти?!
Варка. Та я ж! Ото, хiба не пiзнаєш? Я, Варка, твоя подруга...
Софiя. Iди, iди з очей моїх, чарiвниця лукава! Iди! Не пали мене своїм поглядом єхидним - ти гiрше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловiка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потiшаться надо мною, живеш моїми муками, радiєш моїм горем! (Хитається.) Геть з хати! (Сiда тяжко на пiл.) Ох!.. (Пада зомлiла на полу.)
Варка (пiдходить). Зомлiла, сердешна! Так i вона довiдалась уже?.. Ох! Цього я тiлько й ждала, а серце забилось i страшно чогось зробилось, наче я душу загубила... Що ж воно буде далi: чи мене покине Гнат, чи її - i утiче зо мною?.. Побачимо! Щастя куце, я вже його спiзнала! А тепер хоч i вирветься вiд мене, то й ти його не пiймаєш! (Iде i на вiдходi зустрiчає Ганну.) Здрастуйте, i прощайте! Заходила до Софiї, та вона спить. (Пiшла.)
ЯВА VIII
Ганна (одна). Ач паскуда. Витяглась, й спить собi! Спи! Спи! Я тебе не будитиму чоловiк та полюбується! Ну, взяв хазяйку, як мене нема дома, то хоч усе позабирай.
як панi яка, та - нехай прийде нiчого сказать!
ЯВА IХ
Входе Гнат, пiд чаркою.
Гнат. Давайте обiдать! Де Софiя?
Ганна.Он!
Гнат. Що ж це вона, слаба, чи що?
Ганна.Не здужає встать! От розбуди її, поцiлуй, скажи:
спасибi тобi, моя хазяєчко, що ти спиш, а чужi свинi всю харч у нашої поїли.
Гнат. Якi свинi? Що ви кажете?!
Ганна.А те, що твоїй панi тiлько б спать! Я поставила висiвки в хлiвi та пiшла на город, а вона уклалась спать;
чужа свиня затесалась у хлiв i все поїла, а наша голодна гуде! Нехай вам чорт, я вже утомилась за вами доглядать, iдiть собi к бiсовому батьковi з моєї хати.
Гнат. Яка ж це ваша хата? Хата моя, а коли вам тiсно, так ви йдiть собi вiдцiля!
Ганна.Не дiждеш, не дiждеш! Щоб твоя нечупайда була тут хазяйкою та вилежувалась, а я наймичкою? Хiба невiстку на те беруть у хазяйство, щоб з нею панькаться? Бач, як витяглась!
Гнат (хутко йде до полу i штовхає Софiю пiд бiк). Уставай ти, сплюха чортова!
Софiя (зскакує з полу й даваться, мое несамовита). Де я?
Гнат (шарпає Софiю так, що та трохи не пада). Прочуняйся, кажу тобi!
Софiя. Не буду, не буду, не буду! (Захищає себе руками, а далi впала в iстерику - регоче помалу, а потiм дужче.)
Гнат. Цить! (Замахується на Софiю.) Цить, не смiйся!
Софiя (iстерично плаче й захищається руками). Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собi з Варкою, а я пiду, пiду вiд тебе... з батьком... пiду...
Гнат (через зуби). Що ти сказала?! Га? Що ти сказ... Та цить, кажу, не плач! Ти менi всю душу вивернула своїми противними речами, своїми сльозами.
Ганна.Тепер погладь її по головцi та й знову спать уклади, а мати нехай сама товчеться.
Гнат. Довго ви будете з мене жили тягти? (Переламує кочергу, з палицею кидається на Софiю.) Довго будете мучить мене?
Софiя. Ай! (Тiка надвiр, Гнат за нею.)
Ганна (на порозi). Навiжений, що ти робиш? Палицею уб'єш!
За коном чуть: тихо Софiя промовила: "Рятуйте!"
Вiзьми батiг та батогом: i дошкульно, i не покалiчиш. (Бiжить з хати.) Годi, годi! Уб'єш, кажу! (Впихає Гната в хату.)
Гнат (блiдий, осатанiлий, кида палицю мiж кочерги). О кляте серце, ти до добра мене не доведеш! За що, за що я так тяжко знущався над нею?! Вiд цього часу рука моя скорiй одсохне, нiж вдарю Софiю... хоч раз, хоч соломинкою.
Ганна (вбiгає). Що ти наробив!.. Ти вбив її, вона нежива!
Гнат. Нежива!? (Бiжить надвiр.)
Ганна (ламає руки). Ох боже мiй.... ох боже мiй... Що ж тепер буде, що ж тепер робить? Занапастив свою голову навiки!
Гнат вносить Софiю.
Ох нещастя, ох нещастя! Побiжу за Цимбалом, може, вiн поможе що, може, одходить її. (Вийшла.)
Гнат (кладе Софiю на пiл). Убив!! О, проклят будь i день той, i та година, в яку я родився... i тричi проклята хвилина, що з Варкою мене звела!..
Входе Iван.
Iван. О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, нiж я маю тебе поховать... Нащо ж я, старий... гнилий... пеньок, зостався, а тебе... гильочко зеленая моя, зломила лихая доля...
Гнат. Тату... тату... я не хотiв її убить... Я ненароком, з серця. (Опускається на колiна перед трупом.)
Завiса.
1886. Новочеркаськ
