Талант, відданий народу
Видатний драматург, актор, режисер, один із засновників українського професійного театру Іван Карпович Тобілевич справою свого життя, своїм творчим покликанням вважав служіння народові. Своєю творчістю і театральною діяльністю він збагатив українську літературу і мистецтво, підніс їх на значно вищий і почесніший рівень. І. Франко писав: “Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя – се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би легше читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та притім великим драматургом, якому рівного не має наша література…”
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в слободі Арсенівці неподалік від Єлисаветграда на Херсонщині в родині управителя поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькій трикласній повітовій школі, яку успішно закінчив у 1859 році. На цьому, власне, й завершилась його офіційна освіта. В чотирнадцять років батько влаштовує сина писарчуком до канцелярії станового пристава у містечку Малій Висці. З осені 1859 року юнак працює канцеляристом у різних повітових установах Бобринця. Чиновницька служба була нудною, одноманітною, забирала багато часу. Та все ж і в таких умовах він намагався розширювати свої знання, читав художню, економічну й соціально-політичну літературу, захоплювався театром, що не є випадковістю. Його мати мала прекрасний голос, чудово виконувала народні пісні, а п’єсу “Наталка Полтавка” знала напам’ять і розповідала її дітям. Батько також знав багато народних пісень, переказів, легенд. Пробуджена з дитинства любов до сцени зміцнилася знайомством і дружбою юного І. Тобілевича з більш досвідченим актором-аматором М. Л. Кропивницьким, який теж служив деякий час у Бобринці. Спільними зусиллями вони організовують гурток, що виставляв п’єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя та інших письменників.
У 1865 році повіт було переведено з Бобринця до Єлисаветграда, куди переїжджають І. Тобілевич і М. Кропивницький. Тут І. Тобілевич працює столоначальником повітової поліції, а згодом – секретарем Єлисаветградського поліцейського управління. Він близько сходиться з місцевим театральним гуртком, що його організував учитель історії Микола Федорович Федоровський. В ці роки І. Тобілевич напружено займається самоосвітою, зачитується творами Т. Шевченка, зокрема його “Кобзарем”, який приваблює його своєю вільнолюбивістю і відстоюванням прав українського народу та пробудженням у нього національної свідомості. Цікавиться він і світовою літературою, а також передовою російською та пропагованими ними ідеями гуманізму і демократизму.
На початку квітня 1868 року І. Тобілевича переводять в Херсон. Як і в Єлисаветграді, тут він підтримує зв’язки з прогресивною інтелігенцію, знайомиться, зокрема, з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим – колишнім учасником Кирило-Мефодіївського братства і приятелем Т. Шевченка.
У жовтні 1869 року І. Тобілевич повертається до Єлисаветграда і знову поринає в громадське життя, багато працює як актор. Згодом він заприятелював з лікарем Панасом Івановичем Михалевичем, який перед цим відбував заслання в Сибіру, а в 70-х роках жив у Єлисаветграді під негласним наглядом поліції. Це не могло залишитись непоміченим, а І. Тобілевича жандармерія почала підозрювати в політичній неблагонадійності. Дізнавшись, що в його будинку жила Софія Русова, яка була під наглядом поліції, місцеві чиновники повідомили про це вищі інстанції. Наказом міністра внутрішніх справ від 25 вересня 1883 року І. Тобілевича було звільнено з посади секретаря поліцейського управління.
Щоб бути подалі від жандармського ока, І. Тобілевич оселяється на хуторі Надія поблизу Єлисаветграда. Згодом він розпочинає роботу над першими своїми драматичними творами. В цей час до Єлисаветграда прибула на гастролі трупа М. Старицького. І. Тобілевич охоче прийняв запрошення вступити до трупи і незабаром почав виступати в ній під псевдонімом Карпенко-Карий, яким виявляв синівську любов до свого батька Карпа Адамовича й захоплення мужністю та правдивістю героя п’єси Т. Г. Шевченка “Назар Стодоля” Гната Карого. Але успішно розпочата акторська діяльність невдовзі була перервана засланням. За І. Тобілевичем встановили гласний нагляд поліції, й він повинен був негайно виїхати на проживання терміном на три роки до міста, яке не підлягало посиленій охороні. Таким містом він обрав Новочеркаськ, куди й переїхав у травні 1884 року. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, І. Тобілевич працював спершу в кузні, а згодом у палітурній майстерні. Це давало невеликі кошти для проживання. Під час перебування на засланні І. Тобілевич зосереджує увагу на літературній творчості. Тут за перші три роки /1884-1887/ ним були написані п’єси – “Безталанна”, “Наймичка”, “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля”, які засвідчували появу в українській літературі талановитого самобутнього драматурга.
У квітні 1887 року І. Тобілевичу було дозволено залишити Новочеркаськ і переселитися на хутір Надія, де він біля двох років перебував під гласним наглядом поліції. Лише в грудні 1889 року гласний нагляд поліції було знято, але під негласним він перебував до 12 березня 1903 року. Повернувшись у 1889 році на сцену, І. Тобілевич /Карпенко-Карий/ не залишав її майже до останніх днів свого життя, наполегливо працюючи як актор, режисер і драматург. Спочатку І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ вступив до трупи М. К. Садовського, а згодом, разом із П. К. Саксаганським заснував нове театральне товариство, в якому молоді актори становили переважну більшість. Іноді до цього товариства приєднувалися М. К. Заньковецька, М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський і тоді “ансамбль корифеїв вражав глядача високою майстерністю сценічного відтворення кращих п’єс української драматургії”_. Сам І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ виконував ролі Возного Тетерваковського /”Наталка Полтавка”/, Хоми /”Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”/, діда мірошника /”Наймичка”/, Мартина Борулі /”Мартин Боруля”/ та багатьох інших. Особливістю сценічної майстерності І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/ була правдивість і глибина у створенні типових характерів у справжніх, типових обставинах.
Акторську майстерність І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/ високо оцінював М. П. Старицький: “На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку – Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найгрунтовнішим – Івана Карповича Карпенка-Карого”_.
З великим творчим піднесенням виступав І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ у Москві, Петербурзі. Йому аплодували Л. Толстой, І. Рєпін та інші видатні діячі російської культури, з якими він підтримував тісні зв’язки протягом довгих років. Його артистичну майстерність високо оцінювала преса. Свідченням цього може бути вірш, надрукований на сторінках газети “Театральные известия”, в якому є такі рядки, що безпосередньо стосується І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/:
С его талантом люд московский
Теперь знакомится… Ей-ей,
Малороссийский он Островский, –
Фотограф родины своей…
Его перо лишь правдой дышет,
И чужд ему совсем шаблон…
Он так же славно пьесы пишет,
Как и играет славно он!…
Закінчив І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ акторську діяльність у січні 1907 року, уже будучи тяжко хворим.
Повернувшись на хутір Надія, він незабаром виїхав до Ялти, сподіваючись, що цілющий кримський клімат покращить його здоров’я. Але цього не сталося, і він знову повертається на хутір Надія та через певний час їде до відомих київських лікарів на консультацію, а опісля виїжджає до знаменитого тоді берлінського професора Боаза. Після огляду пацієнта професор заявив, що його хвороба /рак селезінки/ невиліковна. І. Тобілевичу не судилося вже більше побачити рідних країв, рідну Україну. 15 вересня 1907 року він помер в Берліні. Тіло його було перевезене в Україну і поховане поблизу хутора Надія, де покоїться прах його батька Карпа Адамовича Тобілевича і сестри Марії Карпівни Садовської-Барілотті.
На могилі видатного артиста і драматурга споруджено пам’ятник, а в хуторі Надія відкрито меморіальний музей, де зібрано багато матеріалів про життєвий і творчий шлях письменника та й сама садиба є, власне, пам’яткою історичної і культурної ваги.
Літературна спадщина І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/ жанрово і тематично надзвичайно багата і розмаїта. Вона також різнобарвна мовою, драматичними ситуаціями й колізіями, своєрідними образами-типами, народнопоетичними елементами.
Першим твором письменника є драма “Бурлака”, яка має ще й інші назви – “Чабан” та “В гору приїхали”. Провідне місце в ньому посідає не традиційний романічний сюжет /його подано другим планом/, а конфлікт між сільською біднотою і багатіями.
Викриваючи обмеженість і самодурство визискувачів, драматург підносить бунтаря-бурлаку Опанаса Зінченка, який сміливо вступає в боротьбу з волосним старшиною, що користується необмеженою владою на селі, та його спільниками, закликає селян до активного протесту. І хоч селяни не наважуються ще на відкритий виступ, проте непокора бунтаря-одинака збуджує їхні уми, приводить до думки, що слід захищати свої людські права, відстоювати справедливість. Драма глибоко розкривала класові відносини на селі. Недаремно І. Франко відзначав, що вона “найбільше політична з усіх п’єс Карпенкових”_, а образ бурлаки Зінченка трактував як “образ могутнього народного борця … за правду… проти визиску і кривди…”_.
Того ж року І. Тобілевич /Карпенко-Карий/ пише драму “Підпанки”, в якій звертається до часів кріпаччини. Намагання вийти за рамки старих шаблонів і в цьому творі визначило соціальне спрямування сюжету: побутова тема – історія двох молодих людей – набуває соціального звучання з втручанням у їхнє життя панів.
Зіставляючи два твори /”Бурлаку” і “Підпанки”/, неважко помітити, автор наводить читача на думку: змінилися лише форми експлуатації, а сама експлуатація в Російської імперії залишилася, як один з досить вивірених засобів утримування народної маси в покорі.
Не оминає І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ і проблеми долі жінки-трудівниці в тодішньому суспільстві.
У п’єсах “Наймичка” /1885/ і “Безталанна” /1886/ розкрито безвихідне становище трудящої жінки, висловлено протест проти її приниження, гноблення.
У “Наймичці” відображено трагедію селянської дівчини-сироти Харитини, понівеченої і зацькованої багатіями. Навколо центральних персонажів п’єси – жорстокого багатія Цокуля і духовно багатої, величної і кришталево чистої наймички – зосереджені всі події етичного, психологічного і соціального характеру. Драматург гнівно засуджує аморальну поведінку і злочинні вчинки багатія і звеличує народну мораль. У п’єсі створено глибоко реалістичний образ трудівниці, завдяки чому вона користувалася великим успіхом на сцені.
У драмі “Безталанна” сюжетні колізії розгортаються в межах гострих соціально-побутових і романічних відносин в одній родині і завершуються трагічно – смертю ні в чому не повинної молодої жінки. Прямим винуватцем нещасливого випадку, на перший погляд, є Гнат, який у нестямі забив свою дружину Софію. Та драматург шукає справжніх винуватців народного горя. І не випадково першому варіанту п’єси /1884/ було дано назву “Хто винен?”. З розвитку сюжету випливає, що існуючий потворний суспільний лад згубно впливає на мораль трудящої людини, нівечить її здорову натуру, виводить із психологічної рівноваги й передбачливої поведінки та вчинків.
Отже, драма І. Тобілевича /Карпенка-Карого/ в своєму розвитку йшла шляхом поглиблення реалізму, відмови від інтриги з благополучним фіналом /розв’язка випливала з розвитку сюжету і ставала її логічним кінцем/, зовнішніх театральних ефектів. Це драма – реалістично-побутова, соціальна, соціально-психологічна. Пізніше, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.., посилилось негативне ставлення і до етнографізму та побутовізму. Але процес розвитку драматичного жанру йде поступово, долаючи традицію, шаблони, сценічні умовності. І п’єси І. Тобілевича /Карпенка-Карого/ помітно впливали на розвиток театру, майже кожна з них ставала подією в театральному житті. Хоч, приміром, в “Наймичці” психологічна драма будувалася на широкій етнографічній основі з низкою побутових картин, п’єса на той час /80-90-і роки/ вважалася значним досягненням драматурга, напрочуд сценічна, вона обійшла театри Петербурга, Москви, Києва, Одеси, Харкова та багатьох інших міст.
І. Тобілевич /Карпенко-Карий/ у цей же час починає працювати і над першими своїми комедіями, досить швидко досягаючи мистецької зрілості. Пізніше устами одного з персонажів комедії “Суєта” він скаже: “З театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку… В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..”. Його комедії торували шляхи розвитку цього жанру в українській літературі.
З позицій реалістичної естетики драматург усвідомлював, що комедія, особливо сатирична, спроможна не тільки викривати соціальне зло, а й формувати серед народу свідомість необхідності відстоювати свої людські і національні права. Вже в комедії “Розумний і дурень” /1885/ проявилося новаторство драматурга: тут звичайні життєві ситуації не тільки соціально загострені, а й виписані в комедійному плані з допомогою оригінального художнього прийому напластування контрастних соціальних, побутових і моральних площин. Конфлікт, який відбувається в родині старого Каленика Окуня, далекий від побутового. Він міцно пов’язаний з розвитком буржуазної моралі в пореформеному українському селі. Буржуазні відносини спотворили справжнє розуміння добра і зла, вклавши в ці поняття невідповідний, діаметрально протилежний народній уяві зміст. Старший син Окуня Михайло безчесними засобами прибрав до рук батькове господарство, вигнав молодшого брата Данила, одружився з його нареченою, ошукує селян, намагається незаконно придбати шинки. Він “розумний”, бо вміє наживати і приумножувати капітал. Чесного, розсудливого і людяного молодшого брата Данила, який сплатив за батька зароблені кривавою працею гроші і врятував його від глуму й безчестя, саме за таку поведінку й називають “дурнем”, оскільки він не вміє розбагатіти. Образ Данила свідчив про творчі пошуки автором свого героя-борця за правду, хоч створити такий образ в комедії І. Тобілевичу /Карпенкові-Карому/ ще не вдалося. Він поступається перед образом Опанаса з драми “Бурлака”. Його ненависть не виливається в боротьбу, а дії вкладаються в рамки християнського людинолюбства, всепрощаючого гуманізму. Комедійна ж колізія твору мала яскраво виражений сатиричний відтінок.
Чим більше драматург вивчає тогочасну дійсність, тим глибше проникає він у своїй творчості в соціальні процеси. Деморалізація заможної частини селян в епоху розвитку капіталістичних відносин в Україні знаходить оригінальне художнє осмислення в комедії “Мартин Боруля” /1886/. Узагальнивши конкретний життєвий епізод, І. Тобілевич /Карпенко-Карий/ висміяв намагання сільської буржуазії за будь-яку ціну вибитися в пани.
Центральний персонаж твору – шляхтич Мартин Боруля – домагався дворянства, марно витрачав кошти, руйнував усталені звичаї, побут, мораль, все перебудовуючи на “панський лад”. Драматург майстерно розгортає конфліктні ситуації комедії, виходячи з народних поглядів на життя, й підводить уже переконаного в своїй перемозі “уродзоного шляхтича” до катастрофи, яка має трагікомічний відтінок, що, зрештою, переростає в сатиру: Мартинові Борулі відмовили в дворянстві лише тому, що не збігалася в прізвищі одна буква. Потерпівши абсолютне фіаско, він у відчаї підпалює папери, які засвідчували його дворянське походження. Повернення Мартина Борулі до простого селянського побуту готує ґрунт для його морального очищення.
П’єса користувалася успіхом на сцені завдяки реалізму відображених в ній ситуацій, високим художнім якостям. Поряд з раніше написаними творами /особливо “Наймичкою” і “Безталанною”/, поставленими трупами М. Л. Кропивницького і М. П. Старицького за участю М. К. Заньковецької, вона набула популярності.
На противагу Мартинові Борулі Герасима Калитку у комедії “Сто тисяч” /1889/ цікавлять не дворянство й чини, а гроші. Він добре зрозумів ціну капіталу в суспільстві й накопичує його будь-якими засобами. Скнарістю, безжалісною експлуатацією наймитів Герасим Калитка придбав уже чимале багатство. Але потяг до ще більшого збагачення у нього фантастичний. Гроші він обожнює, а землю, яка здатна приумножувати їх, поетизує. Це настільки оволодіває його помислами, що він свідомо йде на злочин. Та коли виявилось, що його обдурено /замість фальшивих грошей шахраю вдалося дати Калитці мішок чистого паперу/, цей хижак втрачає розум і намагається покінчити з собою. Ледве живого його витягли з петлі. Проте він не дякує своїм рятувальникам, а докоряє їм: “… Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!”.
В образі Герасима Калитки з винятковою художньою силою втілені найтиповіші риси характеру сільських глитаїв пореформеної доби, показано розтлінний вплив їхньої моралі на селян і село.
Перу І. Тобілевича /Карпенка-Карого/ належить і ряд п’єс проміжних у його творчості. Це і перша спроба в жанрі історичної драми “Бондарівна”, написана ще 1884 року на основі мотивів фольклорних історичних пісень, балад та переказів про Бондарівну, і твори на морально-етичні теми – п’єса “Батькова казка” /1892/ про згубний вплив звироднілої панської моралі на окремих вихідців із народу, жарт “Паливода ХУІІІ століття” /1893/, що розкриває звироднілу мораль польської шляхти, і оригінальна розробка сюжету народної пісні про сербина “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” /1895/, і комедія “Чумаки” /1897/, в якій засуджується деморалізуючий вплив капіталу не лише на суспільні відносини, а й на родинні стосунки.
Піддаючи нещадній критиці буржуазне суспільство, задумуючись над проблемою негативного впливу капіталу на мораль і свідомість людини, драматург вдається до пошуку шляхів поліпшення економічного становища трудової селянської маси. У 90-х роках в Україні, зокрема на Херсонщині, широко розгортається “спілковий рух”, ініціатором якого був кооперативний діяч М. В. Левицький. Увагу українських драматургів привертає тема хліборобських спілок, що цим шляхом можна вивести селянство із злиднів. З’являються п’єси, в яких герой їде в село, утворює хліборобську спілку, береться за культурницьку роботу. Незабаром ці спілки розпалися, ідеї про поліпшення економічного становища селянства шляхом кооперування зазнали краху. В 90-і роки ХІХ століття І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ також вважав хліборобські спілки одним із можливих засобів поліпшення становища селянства і відобразив це в п’єсі “Понад Дніпром” /1897/. Згодом І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ збагнув хибність цих ідей.
У творі правдиво змальовано поневіряння селян-переселенців, прагнення трудового люду до вільної праці, якої вони і в “селянській спілці” не здобувають.
У пошуку нової тематики, нових художніх прийомів І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ звертається до минулого. Так з’являється визначний історичний твір – трагедія – “Сава Чалий” /1899/. Головний герой тут – повсталий народ, що перебуває в постійному русі і в найскладніших обставинах не втрачає віри в прийдешність “волі сподіваної”. Це гайдамаки, такі, як: Гнат Голий, Медвідь, Грива, Кравчина та інші. Кожен із них є індивідуальною постатю з своєрідним мисленням, вдачею, поглядами на життя.
Дотримуючись в побудові твору історичної схеми, спираючись на народні перекази і пісні, І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ наснажує його духом шевченківського протесту і волелюбства. Повстала селянська маса виступає тут за правду й волю, не бажаючи коритися ні своїм, ні чужоземним кривдникам.
Образ Сави Чалого, який спочатку діє на боці повстанців, а потім зраджує народ, виписується на широкому історичному тлі розгортання й піднесення повстання. Уже в перших картинах відчувається якась відмежованість його від загальнонародних інтересів. Ватажок постійно вагався, побоювався активних дій, до яких так прагнуть повстанці. Врешті він переходить у ворожій табір.
Саві Чалому протиставляється образ відданого оборонця народної правди Гната Голого. Розправляючись зі зрадником, він виконує волю повсталих мас, вбиває саму кривду. Справжній народний герой, Гнат – один із найвдаліших образів патріотів у драматургії другої половини ХІХ століття. І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ правдиво відтворив класові взаємини і невдоволення народних мас, що вилилося у першій половині ХУІІІ століття в гайдамацький рух проти соціального гноблення.
У творі прославляється вірність своєму народові і його визвольним прагненням, засуджується зрадництво, ренегатство. Заглибившись у минуле, драматург насправді звертається до своїх сучасників з закликом необхідного звільнення від колоніального гніту шляхом відродження державності українського народу.
Майстерністю обробки досить складного соціального конфлікту, реалізмом образної системи, художніх деталей, патріотичною наснаженістю, історичною достовірністю і вірою в творчі сили і можливості трудового народу трагедія “Сава Чалий” посіла одне з першорядних місць в українській драматургії і належить до кращих вітчзняних історичних творів.
Віднайшовши в минулому позитивного героя в образі патріота Гната Голого, захисника народних інтересів, драматург пильно придивлявся до сучасної дійсності і не помічав такої постаті і сили, яка б не тільки відстоювала, а й боролася за свій народ, за державність своєї вітчизни. Саме тому він і вдається до зображення антигероя, який економічно зміцнює чужу державу, а на рідній землі політично перебуває на позиціях пригноблювачів народу, руйнівників його менталітету і особливо мрії про волю і незалежність. Такого “антигероя” І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ майстерно зображує в сатиричній комедії “Хазяїн” /1900/, що стала найвищим досягненням драматурга в комедійному жанрі і в усій його творчості.
Сюжетні ситуації тут є ніби продовженням життя, а конфлікт виходить за рамки твору, він набагато ширший, масштабніший і міцно переплітається з соціальними процесами, які відбувалися тоді в суспільстві і викликали протест трудового народу.
Центральна постать комедії Терентій Пузир – великий землевласник, мільйонер, який здобув багатство ошуканством і експлуатацією. У творі глибоко розкрито потворність, звироднілість цього нагромаджувача капіталу. Тогочасна дійсність /кінець ХІХ ст../ давала багатий матеріал для створення такого типу, особливо ж у степовій Херсонщині, де розвиток капіталізму в сільському господарстві набув у той час найбільшого розмаху й інтенсивності. Мільйонер Пузир відверто грабує і обезземелює селян. “Нам, – каже він, – нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести годі!..”
Господарство Терентія Пузиря нагадує заведену і вміло відрегульовану гігантську машину економічного примусу і закабалення трудівників. В ній все розплановано, передбачено і підкорено єдиній меті – безмежному нагромадженню капіталу. Як і Терентій Пузир, його підручні Феноген, Ліхтаренко, Зеленський всі помисли спрямовують на збільшення своїх прибутків. Хоч їхні характери, поведінка й емоційна реакція на події, які відбуваються навколо, – різні, однак, не заважає їм мирно вживатися й спільними зусиллями розкручувати і рухати “господарське колесо” Терентія Пузиря, яке приносить їм неабиякий зиск.
У 1901 році пройшли перші вистави комедії. І. Карпенко-Карий виступав у ролі Пузиря. Аналізуючи реакцію глядача, він писав у листі до сина: “… Я сам бачу, що не найкраща моя комедія…”
У п’єсі, разом з тим, показано і неспроможність ліберальної інтелігенції /вчитель Калинович, дочка Пузиря Соня/ протидіяти наступу “хазяїнів” життя і одноразово зроблено спробу відобразити боротьбу обезземеленого селянства з визискувачами /бунт наймитів/.
Такі прояви незадоволення трудящих мас мали місце в період наростання революційного руху, що привів, зрештою, до революції 1905 року. У п’єсі І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/ ця ситуація відчутна: відносини між антагоністичними силами настільки ускладнилися, що вибух неминучий.
П’єса була високо оцінена передовою критикою того часу. І. Франко, зокрема, підкреслював, що драматург змалював тут “грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян”_.
В останні роки життя І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/ особливо хвилювали проблеми моралі, спотвореної капіталістичною дійсністю, стосунки інтелігенції з народом, питання реалістичного мистецтва, їх драматург мріяв художньо відобразити в трилогії, яка мала складатися з п’єс “Суєта”, “Житейське море” і “У пристані” /або “Старе гніздо”/. У самій назві комедії “Суєта” /1903/ втілена основна думка твору: в суєтному капіталістичному світі з його паразитизмом, егоїзмом, святенністю, кар’єризмом життя чесної людини нестерпне. Порятунок – у праці, на землі, яка годує, утримує і разом з тим робить людину справжньою людиною, облагороджує її.
Основні події в творі пов’язані з життям заможного селянина Макара Барильченка. Автор дошкульно висміює звироднілу мораль молодших синів Михайла, Петра та їхніх міщанок-дружин, які цураються всього простого, навіть батька і матері, заради того, щоб здобути кар’єру. Серед персонажів п’єси виділяється своїми поглядами на життя наймолодший син Макара Барильченка – Іван. Захопившись театром, він віддається служінню мистецтву, вважаючи, що воно допоможе перевиховати людину і якоюсь мірою поліпшити її важке становище. Іван мріє стати актором, присвятити себе служінню народним ідеалам.
Сюжетні колізії “Суєти” продовжують розвиватися в комедії “Житейське море” /1904/. Головна особа твору – Іван Барильченко, вже відомий актор, який вважає, що справжнє мистецтво повинно бути правдивим і ґрунтуватись на відображенні трудової діяльності людини. І хоча він не виявляв належної наполегливості і принциповості у відстоюванні своїх ідеалів. Все ж його погляди на завдання й перспективи розвитку мистецтва, а отже, й літератури протидіяли занепадницьким, течіям і тенденціям, які відволікали народні маси України від мрій і завдань створення своєї держави.
Останню п’єсу трилогії “У пристані” драматург не встиг написати. Так, з роздумами про долю театру, служіння митця своєму народові він пішов з життя.
За двадцять років літературної діяльності І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ написав близько двадцяти п’єс. Його творчість стала етапною на шляху розвитку драматичного мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ ст.. В своїх кращих творах, з чітких позицій демократичної естетики, художньо осмислюючи важливі й актуальні проблеми свого часу й минулого, І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ досяг вершини справжнього глибокого реалізму в українській драматургії. Творчо розвиваючи традиції народності й реалізму в українській, російській і світовій літературі, і, насамперед, традиції Т. Шевченка, В. Шекспіра, М. Гоголя, О. Островського, І. К. Тобілевич /Карпенко-Карий/ значно розширив можливості драматичного жанру, виявляючи при цьому сміливе новаторство як в розкритті поставлених проблем, так і в методах художнього відображення дійсності. Завдяки життєвій правді, яскравості й колоритності цілої галереї типів тогочасного суспільства, які прийшли в його твори з самого життя, вмілому використанню фольклорних мотивів, соковитої народної мови, твори І. К. Тобілевича /Карпенка-Карого/ і сьогодні хвилюють широкого читача і глядача. Вони ставляться провідними театрами в Україні й інших зарубіжних країнах, перекладаються різними мовами народів світу.
