Підпанки

Іван Карпенко-Карий. Читати онлайн Підпанки

Драма в 5 діях і 7 одмінах

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Ф и л и м о н — дворецький.
Г а в р ю ш ка — хлопець при горницях.
О т а м а н.
Е к о н о м.
Д у н я ш к а — горнишна.
Д о м а х а — удова.
В а с и л и н а — її дочка.
С о ф р о н — її чоловік.
К а р п о — товариш його.
С о л о м і я — його жінка.
1-й ч о л о в і к.
2-й ч о л о в і к.
Г а в р и л о.
А в р а м — старий дід.
М о л о д и ц і, д і в ч а т а, ч о л о в і к и.

ДІЯ ПЕРША

ОДМІНА І

Покой у великім панськім будинку, в якім міститься буфет.

ЯВА І

Ф и л и м о н (ходить по покою). І як воно сталось? (Набиває люльку з довгим цибухом). Гаврюшка!

Входить Г а в р ю ш к а.

Дай огню! (Закурює). Кликав економа?
Г а в р ю ш к а. Кликав. Зараз прийде.
Ф и л и м о н (маха рукою, Гаврюшка виходить). Без дозволу таку гарну дівчину звінчали! Хе! Може, німець сам дав дозвіл. Він тут недавно, звичаїв не знає. Гаврюшка! І як же я раніше не бачив цієї дівчини?

Входить Г а в р ю ш к а.

Отамана не бачив?
Г а в р ю ш к а. Тільки що пішов у застольну.
Ф и л и м о н. Чого ж це німець не іде?
Дзвінок.

Г а в р ю ш к а. Дзвонять.
Ф и л и м о н. Не твоє діло.
Дзвінок.

Ну, роздзвонився! Як прийде німець, нехай мене підожде. (Пішов у покої).

ЯВА II

Г а в р ю ш к а (один). Чогось Филимон Сидорович з'їритовані. Цікаво! Треба підслухать, я страх люблю підслухувать, щоб усе знать.

Входить е к о н о м.

ЯВА ІІІ

Е к о н о м і Г а в р ю ш к а.

Е к о н о м. Каспадин у себ'я?
Г а в р ю ш к а. Филимон Сидорович? Вони зараз вийдуть, пождіть тут.
Е к о н о м. Я теб'я спрашівайт о каспадин, а не о Филимонушка! Ти еті... еті шутки зо мною не шути... Потому я хляднокровий і тому подобіє...
Г а в р ю ш к а. Та я, Богдан Богданович, не шуткую, єй-богу. Вас кликали не пан, а Филимон Сидорович!
Е к о н о м. Филимонушка? Зашем сам Филимонушка не пошьол на контору?! Еті... Грюбо, не делікатно, я еті... еті не будіть позволяйт. Я економ, а не какой-нібудь сакой-такой і тому подобіє! Я слюжіть каспадину помещик, а не дворецкому Филимонушка! Филимонушка еті.. Хвилка, а я Богдан Богданович! Я не будіт слюжіт Хвилка... Я хляднокровий і тому подобіє, але я можу розсердиться і тогда будіть виходіть што-нібудь полюче. (На виході). Мушік... (Вийшов).

ЯВА IV

Г а в р ю ш к а (один). Диви, як німець розходився! Стривай, ти ще не знаєш Филимона Сидоровича, були й кращі, та слухали його й боялися.

Входить Ф и л и м о н.

Тільки що приходив німець...

ЯВА V

Ф и л и м о н і Г а в р ю ш к а.

Ф и л и м о н. А де ж він?
Г а в р ю ш к а. Пішов. Тут розгнівався біда як, що ви його покликали до себе, а не самі пішли до нього. Филимонушка, каже, Хвилька, а я Богдан Богданович... Такий...
Ф и л и м о н. Бач, бісова ковбаса, яку пиху заломив! Коли так, нехай же Богдан Богданович зостанеться тепер з одною тижньовкою. Нехай Короліна Адамовна сама засукає рукава. Біжи скажи Микиті, що він нужен мені в дворі, нехай покине зараз економа і йде на своє місце — обійдеться Богдан Богданович і без лакея„ не великий пан... Та перше поклич мені отамана.

Г а в р ю ш к а пішов.

Побачимо, що німець заспіває, як одніму лишпього слугу та не дам з панського погреба то сього, то того — нехай попостить. Бач, Хвилька! Та знаєш ти, німче, що Хвилька змалку біля панів образувався, має благородну натуру і вже давно Филимон Сидорович! Тепер Хвильки усі бояться, більш ніж пана, бо пан, коли що, то й помилує... Тілько скривився хто, годі! А передо мною нехай не тілько кривиться, хоч нехай скорчить усього, коли мені треба, щоб було по-мойому, не помилую і що я скажу, те й пан скаже. А чим до всього дійшов? Знаю пайову думку: він подума тілько, а я вже й зробив. От і сьогодня... (Оглядається). Пан спитав мене: чия це така красива дівчина вінчається, де вона взялася, що я її не бачив? От він тільки спитав та й годі, а я зараз і на ус закрутив, треба услужить, суприз зробить!

Входить о т а м а н.

ЯВА VI

Ф и л и м о н і о т а м а н.

О т а м а н. Добридень, Филимон Сидорович! Кликали?
Ф и л и м о н. Кликав. Скажи на милость, як це так сталось, що Домашииу дочку Ярину сьогодня звінчали без дозволу?
О т а м а н. Ні, по квитку.
Ф и л и м о н. Коли ж їй квиток дали, хто дав? Я її не бачив, у дворі вона не була, дозволу не просила.

Г а в р ю ш к а виглянув у двері і сховався.

О т а м а н. Та ви саме тоді в город їздили, як Домаха просила дозволу.
Ф и л и м о н. Ну?
О т а м а н. На тім тижні... Та так, на тім. Прийшов увечері я за приказанієм, а мене й позвали до пана... Питають мене, яка вона виходить на масть... А я сплутав її з Яриною Лозовою, що свиней позаторік пасла, пам'ятаєте? Та й кажу, таранкувата, і очі либонь закисають, вона, кажу, позаторік свиней пасла,- пан скривилися, раче зелену сливу розкусили, і звеліли дать квиток.
Ф и л и м о н. Буде ж тобі кислоока!
О т а м а н. А хіба що?
Ф и л и м о н. А то, що пан її бачив сьогодня і звелів дознаться, хто дав дозвіл.

Дзвінок.

Чуєш? Це вже за неї знову спитає. Пожди ж, я зараз. (Пішов у покої).

ЯВА VII

О т а м а н (один). От тобі й маєш! Збрехав на свою голову... Часто буває, зовсім не знаєш або забудеш яке діло, то тільки глянеш на стелю, мов пригадуєш, і брешеш, аби до ладу, бо отаманові не приходиться сказать — не знаю, треба все знать, на все одповідь давать. Погано. І на стелю глянув і збрехав не до ладу. Красиву дівку назвав кислоокою... Кепсько!

Входить Ф и л и м о н.

А що, Филимон Сидорович?

ЯВА VIII

Ф и л и м о н і О т а м а н.

Ф и л и м о н. Та от що: трохи пізнійше... (Оглядається).

Г а в р ю ш к а виглянув у двері і сховався. Филимон крутнув головою.

Візьмеш Софрона з весілля у буцигарню, а до Василини я пошлю посла. Тілько гляди, візьми Софрона в свій час, не проґав! Розумієш?
О т а м а н. А звісно, розумію... До вечора треба взять, розумію.
Ф и л и м о н. Іди ж. На твоїй спині окошиться всяка невдача.
О т а м а н (на виході, зітхнувши). Ну й життя отаманське! (Вийшов).

ЯВА ІХ

Ф и л и м о н (один). Тепер Самійла налякав, із шкури вилізе, щоб угодить! Дума панові годить, а він мені на користь служе, бо пан нічогісенько не знає про мої заміри... Гаврюшка!

Входить Г а в р ю ш к а.

ЯВА X

Ф и л и м о н і Г а в р ю ш к а.

Ф и л и м о н (бере Гаврюшку за ухо). Ти чого заглядав? Підслухав?
Г а в р ю ш к а. Єй-богу, побий мене бог, хрест мене накажи, не підслухав. Я хотів увійти, та побачив, що ви не одні,- не посмів.
Ф и л и м о н. Брешеш, витушка! Знаю я. (Випускає ухо). Гляди ж мені, щоб було усе шито-крито. Без мого дозволу не впускать нікого в горниці, хоч би до самої Дуняшки йшов, і Матюшці скажи, щоб, боже сохрани, нікого з сельських не впустили — чуєш? А то обом лоби забрию! А Микиту взяв від економа?
Г а в р ю ш к а. Взяв. Німець кричав, плювався, з жінкою сварився, тілько не розбереш нічого, все по-сво-йому, мов гуси ґерґотали.
Ф и л и м о н. Ага! Постав же тут кого-небудь, а сам піди знайди Соломію і шепни їй, щоб прийшла сюди, та гляди, щоб хто не почув.

Г а в р ю ш к а пішов.

Проворний вражий син! Скрізь пролізе, підслухає — права рука. З нього колись буде гарний дворецький.

Входить е к о н о м.

ЯВА XI

Е к о н о м і Ф и л и м о н.

Е к о н о м (чоломкаючись). Морген, майн лібер! А зашем Ф и л и м о нушка, ви еті... взял од мене Микиту? Ви зердица на мене хочіте? За шево? Хе-хе-хе! Еті... еті некорошо, зовсем некорошо!.. Я, і моя Кароліна, і усо семейство вас так уважайт.
Ф и л и м о н. Та Микита, бачите, потрібен у дворі...
Е к о н о м. Зашем? У вас много людей... і тому подобіе... Ви огорчіл моя Кароліна... дама огорчіл, она плячіть... Еті... еті некорошо і тому подобіє...
Ф и л и м о н. Знаєте, Богдан Богданович, що я вам скажу: рука руку миє! Ви мені уважите, я вам що-не-будь зроблю. Ви тут в новості. Я вас покликав, а ви на мене розгнівались... Ну, думаю собі, коли Богдан Богданович не хоче мені угождать, гордує проти мене, не буду ж і я йому угождать... А як будемо йти один проти другого, то раз у раз так буде.
Е к о н о м. Ну, ну, будім забивайт еті... еті... будім загласно жить: ви мене послюжіт, я вам послюжіт. Дєлайте дама одолженіє, посилайте Микитку зейчас: потому знаєте, у мене еті... еті десяйт детушек і тому подобіє, і з одною тижнійовкою ошинь трюдно бєдной Кароліні.
Ф и л и м о н. Так мир?
Е к о н о м (трусить руку). І зоюз, і зоюз! Кажіте, за шим прісилалі, і я зічас усо будіть делаль для вас.
Ф и л и м о н. Тепер поки що нічого не треба, я вже велів отаманові. (У двері). Скажи там Микиті, щоб ішов до економа зараз! А коли що треба, Богдан Богданович, чи рижу, чи озюму, чи кохвію, чи там що інше — можна дать, присилайте.
Е к о н о м. Іх данке, іх данке, майн лібер! Ну до звіданія з вами! Заходіте до мене, будим іграть зехс унд зехцік і тому подобіє... Я вас будіт учіть, хе-хе-хе!..

ЯВА ХІІ

Ф и л и м о н (один). Ха-ха-ха! От тобі й Хвилька! Всі слухають!.. Приятно!.. Дуняшка іноді у печінках сидить... Забрала паню в руки і не боїться мене, клята! Хіба жениться на ній, то й вона буде труситься? Коли ж погана! Та що мені Д у н я ш к а? Плювать! Треба тілько панові суприз уміючи піднести... Знаю, що буде дово-лєн... і подякує, або сотняжка прилипне до моїх рук.

Вбігає Д у н я ш к а.

ЯВА XIII

Ф и л и м о н і Д у н я ш к а.

Д у н я ш к а (ще з дверей). На якім такім повнім праві, Филимон Сидорович, ви не звеліли пропускать до мене нікого? Що це за мода така? Всіх позапирали тут і держите, мов під замком. Що ви тут таке? Не велика птиця дворецький! Я барині пожаліюсь.
Ф и л и м о н. Не гарячіться, не бийте подолом об сухі коліна, бо плаття посічеться! Перш усього скажіть мені, на якім праві ви требуєте від мене одчота! Ідіть, жалійтесь; а я скажу, що у мене посуда і столове більйо з бухвета пропадає і ні на кому спитать, бо до вас лазить усяка свинота.
Д у н я ш к а. Яка? Яка свинота лазить? Хіба пала-марша свиня? У, безсовісний, — вона ж і вам кума!
Ф и л и м о н. Паламарша не в щот; я паламаршу звелю пускать, а ви зазиваєте ворожок: Кулину, Горпину, циганок закликаєте і діда А в р а ма, щоб ворожили вам, — чи скоро заміж підете. А що? Почервоніли! Ха-ха-ха!
Д у н я ш к а. Я? Я ворожок?.. Після таких ваших слов, ви, Филимон Сидорович, дурак!
Ф и л и м о н. Авдотья Даниловна! Ідіть у свою гардеропну, перетрусюйте плаття! Я до вас не ходжу, а ви до мене не ходіть, бо як будете гарчать, то на цеп посадю.
Д у н я ш к а. Так я собака, по-вашому?
Ф и л и м о н. По-мойому, ви стара дівка, а старі дівки злі, як собаки! А ви краще не сердьтесь, живіть зо мною в злагоді, то буду сватать, хе-хе-хе!
Д у н я ш к а. Ви псар, а не дворецький! Ви ніякого обхожденія не понімаєте! Прахвост ви, Филимон Сидорович!
Ф и л и м о н. А ви чахоня.
Д у н я ш к а. Мерзавець ви, Филимон Сидорович!
Ф и л и м о н. А ви сельодка!
Д у н я ш к а. Я вам такої обиди по смерть не забуду. (Вибігає).
Ф и л и м о н (услід). Ха-ха-ха!

З а в і с а

ОДМІНА ІІ

У Домахи в хаті. Довгий стіл, покритий товстою скатертю. Кругом лавки. За столом сидять густо люде. На столі гільце, миски з стравою, нарізано хліба. Людей у хаті багато: і стоять, і сидять, на печі і припічку діти стоять. Музика. Молоді на посаді.

ЯВА І

Д і в ч а т а:

Із-за гори гуска летіла,
З перцем капуста кипіла,
Хоч з перцем не з перцем, -
Просимо з щирим серцем:
Їжте, бояре, ложками,
Бо в нас капуста діжками,
Бо в нас Василина садила,
Бо в нас капуста вродила.
Ви, бояре, ви, чужосторонці,
Та не беріть по повній ложці,
А беріть по половинці,
Щоб стало всій родинці.

Мир миром,
Пироги з сиром,
Вареник в маслі,
Дружечки прекрасні,
Просимо вас.

Їли бояре, їли,
Цілого вола з'їли,
На столі ні рісочки,
Під столом всі кісточки;
Їли дружечки, їли,
Півголубчика з'їли,
Під столом ні рісочки,
На столі всі кісточки.

Весільна пісня з козачком.

Ой з-за гори чорні хмари
Та рано, рано.
Ой з-за гори чорні хмари
Та ранесенько.
То ж не хмари, молоді бояри
Та рано, рано.
Молоді бояри кіньми грали
Та ранесенько.
Нахмарили жупанами
Та рано, рано.
Нахмарили жупанами
Та ранесенько.
Вияснили сонце шабельками
Та рано, рано.
Вияснили сонце шабельками
Та ранесенько.

По скінченню пісні танцюють дівчата, потім два парубки; тимчасом за столом їдять і п'ють Коли танець скінчиться, Софрон і Василина встають. Василина засоромилась.

Д о м а х а. Пора вже тебе в дорогу виряджать, дитино моя... Слухай свекрухи, угоджай свекрові... Не підтопчи матері під ноги, та любіться, як бог велів, і будете щасливі!
Д р у ж к и. Покірливе то деревце похиляється.

В а с и л и н а кланяється матері.

Ой приступи ти, Василино, та ще й ближче,
Поклонися неньці своїй та ще й нижче.
Та й оглянися ти, Василино, назад себе, -
Стоїть твоя родинонька кругом тебе.

Староста бере платок і очіпок, кладе на коровай, потім коровай кладе на голову, несе до столу.

Ой глянь, Василино,
Крізь калач
Карими очима
Та й заплач.
Ось твій іде,
Розмай несе,
Розмай косу
Згубив красу.
Все забере.
Ой глянь на поріг — диво,
Несуть твоє діло,
Як сніг, білесеньке,
Як папір, тонесеньке,
Біле ізвивання,
Вічне покривання
Із білого цвіту,
Єсть його по всім світу,
Біле — не линюще,
Всім давкам неминуще.

Сваха надіває Василині платок на голову.

Що ж бо ти, свашко, робиш,
Нащо ж ти кісоньку ломиш?
Що ж бо ти ізробила -
Кісоньку поломила!

Василина скидає платок і кидає на землю.

Іскинь, іскинь, бо не годиться:
Краще дівка, як молодиця;
Іскинь, іскииь, бо не подоба:
Не пристає очіпок до лоба.

Свашка знов надіває очіпок Василині на голову. Співають тієї ж пісні. За третім разом очіпок остається на голові. Поки пісня співається третій раз, одна свашка стає з одного боку Василини, друга — з другого, здіймають з неї квітки, одна сваха надіває на себе квітки, а друга — шапку молодого, беруть хустку і віють нею над головою Василини. Василина плаче.

С в а х а.

Покриватка плаче,
Чогось вона хоче,
Чепчика-китаєчки
На свою головочку.

Свахи покривають Василині хусткою голову і лице і зв'язують ззаду стрічкою. Входить о т а м а н.

ЯВА II

Ті ж і отаман.
Отаман одзиває Домаху набік і тихо балакає з нею.

С в а х и.
Я тебе, сестрице, покриваю.
Щастям, здоров'ям наділяю...

Д о м а х а. Ох боже мій, ох боже мій...

Разом.

С в а х и. Щоб була здорова.

Пісня уривається.

В с і. Що там?

Василина зриває з себе хустку.

Д о м а х а. Що ж це за напасть? Люде добрі, чи чули ви? Велено зараз з весілля взять Софрона у двір.
С о ф р о н. Мене? За віщо?
О т а м а н. Там скажуть.
К а р п о. От тобі й весілля!
С о л о м і я (Карпові тихо). Я тобі казала.
О т а м а н. Ходім, Софроне!

Василина хвата Софрона за руку, ніби не пускає. Всі здивовані, потеряні. Картина.

З а в і с а

ДІЯ ДРУГА

Пуста хата; лежать дві великі колоди, посередині стовп. До стовпа
і до колод прироблено залізні ланцюги. В кутку солома, на соломі
лежить дід А в р а м.

ЯВА І

Входить Г а в р ю ш к а.

Г а в р ю ш к а. Здрастуйте, діду!
А в р а м (придивляється). Здрастуй. А хто це?
Г а в р ю ш к а. То я, Гаврило, з двора.
А в р а м. Ага.
Г а в р ю ш к а. І охота вам, діду, по добрій волі сидіть у темниці?
А в р а м. Кому, сину, темниця, а мені світлиця.
Г а в р ю ш к а. Ідіть у людську.
А в р а м Мені й тут добре.
Г а в р ю ш к а. Сюди, бачите, приведуть одного розбишаку, посадять на цеп; так Филимон Сидорович велів, щоб ви йшли у людську.
А в р а м. Де вже мені між людьми сидіть. Може, від мене який дух іде, та будуть сердиться. (Піднімається).

Гаврюшка йому помагає.

Я піду у кузні переночую. Отак, доживи, сину, на старість! Був вільний — закріпостили. Утік. Що ж? Поки ше молодий був, ховався від облав, а літа насунулись, піймали з дітками малими, як вільну птицю з пташенятами, приборкали і привели у село. Тільки ж недовго діти тут нудилися: крильця підросли, і вони порозліталися на широкі степи, де я їх вивів шукати волі. Стара померла, хата розвалилась, мене ж люде бояться прийнять, бо вже смертію тхне від мене, і нема де притулиться, нікому їсти зварить; лежу тут, у буцигарні, та смерті виглядаю, а вона не йде! Давить купців багатих, панів розкішних, дітей малих, а за мене й забула! Чи вона боїться пощербить свою гостру косу об мою жилаву суху шию, чи не знайде мене у цій світлиці, а вже й дожидать надоїло.
Г а в р ю ш к а. Либонь ведуть! Ходіть, діду!
А в р а м. А кого ж тут посадять?
Г а в р ю ш к а. Я й сам не знаю.

Входять о т а м а н і С о ф р о н.

Ходім, діду, мерщій.

ЯВА II

О т а м а н, С о ф р о н, А в р а м, Г а в р ю ш к а.

А в р а м (приглядається). Здається, Софрон Ковалів? За віщо ж це? Диво. Казали, сьогодні звінчався...
О т а м а н. Ідіть, ідіть! Чого там розглядать... ідіть з богом!..
А в р а м (про себе). Піду на село, розпитаю, що він зробив. (Вийшов).
Г а в р ю ш к а (до отамана). Казав Филимон Сидорович, щоб ви зайшли до нього.
О т а м а н. Я зараз.

Гаврюшка пішов.

ЯВА ІІІ

С о ф р о н і о т а м а н.

С о ф р о н. Скажіть же мені, дядьку, від чого така напасть на мене звалилась? Ви ж повинні знать... Може, к ненароком в чім провинився? Хоч знатиму — легше мені буде.
О т а м а н. Я нічого не знаю. Велено взять тебе і припнуть.
С о ф р о н. І прямо з весілля від молодої?
О т а м а н. Як бачиш!
С о ф р о н. Так за що ж, за що? Що я кому лихого зробив? Чи я п'яниця, чи я злодій, чи я ледар, що мене хотять з світа звести, у москалі віддать? О боже милостивий! Чим же я согрішив перед тобою? Здається, старших слухав, батька-матір почитував, нікого не скривдив: за що ж ти мене караєш так тяжко?
О т а м а н. Та не вбивайся, я пошуткував, що тебе у москалі віддадуть. Може, тільки переночуєш, а завтра й випустять, от і минеться твоє горе — побачиш!
С о ф р о н. Так що ж це ви? За виграшку маєте наш шлюб, що так знущаєтесь над нами, чи як? Та ще не видано і не чувано, щоб так закон ламали, щоб молодих силоміць розрізняли в такий час для потіхи! Ми ж не на смітнику, а в божім храмі вінчались! Гріх вам, дядьку, сміяться!
О т а м а н. Та хіба ж я по своїй волі... чудний!
С о ф р о н. Знаю, що ви не винні тут... Простіть мене за такі речі!.. Я одурів... У мене розум одбило, не тямлю, шо балакаю!.. Згляньтесь, дядьку, над нами, це в вашій волі: пустіть мене крадькома додому тілько на сьогодні...
О т а м а н. Схаменись! Ти зовсім божевільний! Чого ти від мене хочеш? Тебе пустить, то самому треба тікать світ за очі.
С о ф р о н. Я ж не втечу; нехай мене зараз земля проглине, коли сам вранці не прийду сюди, і тоді робіть, що хочете зо мною, а сьогодні дайте нам закінчить весілля по закону, пустіть мене, ніхто не буде знать, опріч людей, а люде ж панові не скажуть.
О т а м а н. Молодий ти ще мене вчить! Тебе кортить до жінки — це я розумію, і ти не знаєш, що балакаєш, а мене не кортить підставлять за тебе спину! Що звеліли, то й роблю... Не моя воля! Сідай лиш, я тебе припну за ногу до колоди...
С о ф р о н. Я собі смерть заподію!
О т а м а н. Не нагадуй біс батька зна чого, сідай!

Софрон сіда на колоду, отаман наклада залізо на одну ногу і замикає.

Кожний чоловік дума, що він найбільше мучиться. Ти думаєш, мені легко тебе припинать? Що ж маю робить — не моя воля! Увечері сторожа прийде, щоб ти не сумовав один. (Набік). Щоб і справді здуру ще чого собі не заподіяв.
С о ф р о н. Дядьку, пустіть мене! На вашу душу ляже гріх: поки сторожа прийде, я задавлюсь...
О т а м а н. Я тобі кажу, що завтра тебе випустять. Сиди смирно, не вбивайся даремно, чуєш? (Вийшов).

ЯВА IV

С о ф р о н (один). Завтра випустять!.. О, будь ти проклят з такою утіхою! Що ж це зо мною роблять? Тільки що був щасливий, радістю билось моє серце і не сподівалося воно для себе такого горя... А тепер? З живого чоловіка живе серце обценьками вийняли!

Входить К а р п о.

ЯВА V

С о ф р о н і К а р п о.

К а р п о. Ти тут, Софроне, і нікого нема?
С о ф р о н. Карпо! Тебе за сторожа прислали?
К а р п о. Ні. Я прокрався сюди, щоб тебе побачить і довідаться, що тут з тобою роблять.
С о ф р о н. О, спасибі тобі, брате! Ти звідтіль, з весілля? Боже, з весілля... З похорон скорійш! Що там робиться, кажи, що Василина?..
К а р п о. Люде здебільшого розходяться, декотрі ждуть. Василина плаче!..
С о ф р о н. Горличко моя! А я — диви! На цепу, як злодій, і сам не знаю за що? Скажи, ти не чув, що люде балакають, яка цьому причина?
К а р п о. Жінка у тебе дуже гарна.
С о ф р о н. Жінка гарна, так що?
К а р п о. А хіба ти не знаєш, що тепер у нас так: хто хоче мати чесну жінку — нехай бере погану дівку?
С о ф р о н. Я знаю одно, що Василина — чесна дівчина.
К а р п о. Оце ж то й єсть твоє і її горе.
С о ф р о н. Що ти хочеш сказать?
К а р п о. Сьогодня, як стояли під вінцем, пан бачив Василину, от тебе й взяли з весілля, щоб не суперечив.
С о ф р о н. А Василину в двір взяли, до пана? Чого ж мовчиш? Кажи! Так? Взяли?
К а р п о. Ще рано... Може, уночі й візьмуть, а може, й сама піде — хто жінку розгада!
С о ф р о н. О... (Сіда на колоду). Ні, Василина не піде.
К а р п о. А як не піде, то тебе у москалі забриють.
С о ф р о н. Мені однаково-хоч і на каторгу, аби Василина не зрадила...
К а р п о. Призвичаїшся!.. І я, брат, лютував, і те, і друге хотів зробить, і душу хотів занапастить, і над жінкою знущався, а тепер бачу, що й жінка невинна! От хоч би й твоя Василина, ну чим вона буде винна, коли захоче викупить тебе на волю?
С о ф р о н. Цить! Бодай тобі заціпило! Не говори мені цього. Я не хочу ні волі, ні життя не хочу за таку ціну!
К а р п о. Не хоче коза на торг, та ведуть!
С о ф р о н. Сатана ти, а не чоловік, коли можеш сміяться над тим, від чого серце кров'ю обливається!
К а р п о. Бач! Не любиш? А як ти сміявся надо мною в такім самім припадці...
С о ф р о н. Прости! Я знаю, що і в тебе серце наболіло так саме, як і в мене тепер болить... Прости мене, я винен перед тобою... (Стає навколішки). Не докоряй, не смійся, пожалій мене! Не кажи нічого більше, не будь моїм ворогом, стань моїм братом, прости...
К а р п о (підніма його). Бог тебе простить... Я вже не сердюсь... Хотів посміятись, та ще гірше зворушив своє серце, дивлячись на твоє горе.
С о ф р о н. Поможи мені вирваться звідціля, і ми сьогодня спалим палац, — нехай згорить живим безчесник.
К а р п о. Ти хочеш з одної біди у другу, більшу, вскочить. Краще будемо тікать тепер удвох в несходимі степи, в пущі, на Бессарабію, до моря. Розказували дід Аврам, що там і воля, і приволля, і шлях я знаю — у діда ж розпитав.
С о ф р о н. Та хоч на край світа я утікать готов, аби на волю! Тільки як з цепу зірватися?
К а р п о. Я зараз принесу долото, і цеп удвох ми перервем.
С о ф р о н. Мерщій же, мерщій, поки сторожа не прийшла!
К а р п о. Не спіши. Треба, щоб добре стемніло, бо по видному тікати небезпечно, а за сторожу не турбуйся, прийдуть пізно, я тут не раз сидів — знаю!
С о ф р о н. Забіжи ж зараз до Василини і їй шепни, нехай збирається.
К а р п о. Покинь ти думку про Василину, утечемо попереду самі, бо з бабою так зараз зловлять. Василину потім візьмеш.
С о ф р о н. Ні за що в світі! Мені без неї воля буде важча, ніж неволя. Не одговорюй мене, — Василини я тут не покину... Іди за долотом мерщій!.. Я боюся, що сторожа скоро прийде... Вже сонце зайшло.
К а р п о. Роби, як знаєш, я зараз. (Вийшов).

ЯВА VI

С о ф р о н (тяжко зітхає). Ох... Від думки одної, що утечемо на волю, легше стало, наче теплом обвіяло всього, і серце радісно тремтить у грудях! Поможи господи! А там... Десь далеко в степу, на чужині, над морем, в пущі, в яру глибокім, куди і ворон нічиєї кості не занесе, збудуємо собі з Василиною хату і будем жить до смерті; ніхто не знайде нас, бо тілько вітер знатиме, де ми!.. Боже, яка думка!.. Що, коли Карпо тілько посміявся надо мною і не прийде? От-от сторожа буде... Вже смеркає, а його нема... Може, він тілько поманив мене волею, щоб тим зробить ще тяжчую неволю? Душа холоне!.. Ні, я вирвуся на волю сам! (Обмотує руки шапкою і крутить ланцюг, через хвилину в знеможенню опускає руки). А надворі темніє, а Карпа нема... О німий і глухий ланцюг! Ти не знаєш і не чуєш — яку ти муку людям робиш, а коли б знав, давно б тебе від жалю іржа поточила, як людей, прикованих до тебе, сльози точать! Пусти, пусти мене! (Бере знову ланцюг). Зглянься ж, німе залізо! Порвись від мого горя тяжкого, бо до тебе ще не прив'язували на таку муку, як моя; пусти мене на волю! (Крутить). Немає сили! Невже ж Карпо обмане? Невже ж мої мрії про волю розвіються, як пил? Боже! З високого неба тобі все видко! Подивись же на мене — яке я горе терплю, що зо мною роблять! Ми з Василиною, як малі перепелята, у котрих матір вбито і гніздо дощем змито... Рятуй же нас, безпомощних! Дивись! Мене заперли в клітку, а Василина на своїм весіллі ридає, як на похоронах. А може... Ні, страшно подумать! Не хочу думать!

Входить К а р п о.

Сторожа! Пропали всі заміри!

ЯВА VII

К а р п о і С о ф р о н.

К а р п о. От і я!
С о ф р о н (переводить дух). Слава богу! Давай мерщій долото!
К а р п о. Я шворінь приніс — міцнійше.
С о ф р о н. А я вже трохи розхитав залізо.

Удвох одкручують.

Залізо тріснуло. Тепер тілько треба з ноги збить... Василину бачив?
К а р п о. Ходім надвір. Тут зараз бур'яни і рів. Там ми його здіймемо з чоботом. Закрути добре біля ноги, щоб не бряжчало.
С о ф р о н (підбирає). Чом же ти не кажеш — Василину бачив?
К а р п о. Я не заходив, ніколи було; побачиш сам.
С о ф р о н (обкрутивши ланцюг біля ноги). Ходім.

Ідуть.
Голос отамана за коном: "Та мерщій! Ми тут підождемо".

С о ф р о н. Стривай! Чуєш? Голос отамана і люде з ним — це сторожа... Попались... Карпо! Мені однаково, давай шворінь, я прокладу собі шлях на волю, хто б на ньому тепер не стояв.
К а р п о. Цить! На біса тут шворінь? Ти балакаєш, як божевільний. Тут розуму треба, а не запалу; в запалі нічого путнього не зробиш! Мовчи!
С о ф р о н. Я упаду... У мене серце розривається. Чого ж стоїш?
К а р п о. Вони балакають на однім місці... Іди за мною, тілько тихо, не бряжчи.
С о ф р о н. Куди ж ти мене ведеш? Хочеш віддать отаманові прямо в руки?
К а р п о. Та не в руки, а в сіни ходім. Слухай мене, бо ти дурний сьогодня. Присядьмо в сінях, там темно. Вони сюди, а ми надвір.

Зникають.

ЯВА VIII

О т а м а н і с т о р о ж а.

О т а м а н (за коном). Там у стайні візьми ліхтар, а я потім звелю принести сюди світла, а ліхтар тоді однесеш.

Входять.

Бач, як темно, ще коли б лоба не набить! Здоров, Софроне! От я й людей тобі привів, а щоб не так було скучно, зараз принесуть світла... Софроне! Не чуть щось його. Ти спиш, Софроне? Ще, борони боже, удавився! Крикни лиш, щоб ніс мерщій світло. (Іде тихо). Здається, тут колода... Софроне! Може, ти їсти хочеш?

Вносять ліхтар.

Де ж він? Нема! Хлопці, чи я сліпий, чи його нема?
Г а в р и л о. Опріч двох колод та стовпа, нема тут нічого.
О т а м а н. Невже утік? (Кидається до колоди). Світи!

Світять.

Одкрутив, ірод, ланцюг! От і встеріг Василину! Тепер він, певно, справить весілля, — буде ж мені! Біжи, Петро, візьми ще трьох чоловік: бач, залізо ламає, то з ним не справишся абиякі А ти, Гаврило, зайди до економа, скажи, що Софрон утік; я забіжу до Филимо на Сидоровича на хвилину, а потім зберемося всі біля Сидорової хати... Та не ґвалтуйте, ми його піймаємо біля жінки.
Г а в р и л о. Та на біса тобі здався Софрон? Утік — утік! Мало їх повтікало?
О т а м а н. Балакала покійна... Хто б його хотів чужої біди? Та ба!.. Ходім! Ну й прокляте життя отаманське! Краще чортам табаку молоть, ніж отаманувать.

З а в і с а

ДІЯ ТРЕТЯ

У Домахи на подвір'ї. Хата виступає причілком до половини на кон. Двері видко глядачеві. До хатніх дверей треба йти у ворота.

ЯВА І

З хати виходять л ю д е — і дівчата, і молодиці, і чоловіки — і розходяться у різні боки.

1-й ч о л о в і к. Та вже, певно, що Софрона не випустять сьогодня. Ходім! Ждали, ждали, вже й вечір, а його нема. І скучно стало: молода з матір'ю плачуть, всі сумують, — бог з ним, з таким весіллям!
2-й ч о л о в і к. Яке вже там весілля без молодого.
1-й ч о л о в і к. І то ти подумай, яка напасть на бідного парубка... І так ні з сього ні з того.

ЯВА II

Д о м а х а, С о л о м і я і В а с и л и н а.

Д о м а х а. Та хоч не плач вже, дочко...
В а с и л и н а. Ох, мамо! Як його не плакать, коли самі сльози ллються?
С о л о м і я. Ви б, тітко, самі пішли у двір, упали панові в ноги, може, він змилується, відпустить Софрона.
В а с и л и н а. Ідіть, мамо, ідіть зараз!
Д о м а х а. Та коли б же мене допустили; буду просить, у ногах лазитиму, щоб не сиротив нас! Не сумуй тільки так тяжко, дитино моя, не суши себе! Соломіє, останься хоч ти біля неї; бач, всі розійшлися, а я піду у двір попробую щастя. (Пішла).

ЯВА III

В а с и л и н а і С о л о м і я

Со л о м і я (набік). Пішла, мені цього тілько і треба. Розкажу Василині, як вирятувати Софрона. (До Василини). Ох, сестро, я знаю, що мати не вблагає пана, а от коли б ти сама пішла...
В а с и л и н а. Так чом же ти не сказала? Я дожену матір, вони недалеко, і підем разом.
С о л о м і я. Ні, сестро, так нічого не поможе.
В а с и л и н а. Що ж ти мене морочиш?
С о л о м і я. Слухай: пізніше, як усі ляжуть спать, за тобою прийде Гаврюшка. А там тебе проведуть до пана, так, щоб ніхто не бачив... І завтра випустять Софрона. Добре? Я зараз побіжу скажу, що ти згоджуєшся.
В а с и л и н а. І де твій сором, Соломіє? І як ти не подавилась такими речами? Мені гидко тебе слухать, мені соромно в вічі тобі глянуть після цього!
С о л о м і я. Чудна ти, та ще й дурна! Наче я від себе; я сказала те, що мені звеліли. Не од мене, то од Филимо на через яку хвилину почуєш це саме. Прощай! (На виході про себе). Побіжу у двір, скажу, що й на мову не дається... Принцеса, куди ж пак! Як губу закопилила! Я не гірша за тебе, та не минула мене лиха година, не втечеш і ти від неї. (Пішла).
В а с и л и н а (одна). Праведний боже! І у неї язик повернувся посилати мене на такий гріх великий, на таке безчестя! Та скорій умру, ніж тебе послухаю. Утечу зараз, і поки не випустять Софрона, ніхто мене не побаче. (Іде, назустріч Софрон). Софроне! (Кидається до нього). Тебе випустили?

ЯВА IV

В а с и л и н а і С о ф р о н.

С о ф р о н. Я ланцюг одірвав і прибіг до тебе, моя голубко!
В а с и л и н а. То тебе тут знайдуть, піймають, тікаймо відціля мерщій!
С о ф р о н. Я ж тільки за тим і прийшов, щоб взяти тебе та хліба, скілько є, і в мандри! Ходім мерщій збираться!

Хутко пішли у хату.

ЯВА V

К а р п о з клунком за плечима.

К а р п о. В хаті темно. (Підходить до вікна). Софроне! Ти дома? Це я, Карпо! Не чуть. (Іде хутко в двір до хатніх дверей). Заперто зсередини! От навіжений, одчайголова! Зрадів, що біля жінки, і за все забув! Чуєте? Чи ви померли? Софрон!
Г о л о с С о ф р о на. Ми зараз!
К а р п о. Почув, слава богу! Поспішайте, бо отаман збирає людей, от-от сюди прийдуть — і прощай тоді воля навіки. (Вибіга за ворота, вигляда на вулицю). Темно, хоч око виколи! Нікого не видко! Стій... Гомонять! Так і є! Це отаман з людьми! Що ти будеш з ним робить? Попадеться знову. (Іде хутко у двір). Та швидше збирайтесь!
Г о л о с о т а м а на. Ну ж, ну ж! Лізете, як три дні не їли!
К а р п о. Софрон! Ідуть сюди, вже недалеко, не виходь у двір, щоб не стрівся; лізь крізь стріху або крізь верх, та пам'ятай, що з того боку, недалеко причілка, борона; гляди не скалічся, як будеш скакать! Коли б ще й самому не влопаться! Куди ж його сховаться! У хлів. Ні, в хліві ще застукають і візьмуть, як курку на сідалі. Перебіжу на другий бік вулиці. (Зникає).

ЯВА VІ

О т а м а н і л ю д е з дрючками і вірьовкою.

О т а м а н. Гаврило! Іди ти попереду, клич Домаху, — прийшов мов за старою, щоб ішла бабувать.
Г а в р и л о. Ні, вже йди ти! Зацьковувать не штука. Я в сіни, а він гепне чим по голові, та й со духи праведні. Я ше не сповідався.
О т а м а н. Чорт зна що вигадує! Ти тілько спитай, бо мені не приходиться — пізна по голосу.
Г а в р и л о. Спитать я спитаю, а піти не піду. (Підходить до вікна). Домахо, а Домахо, ти дома? (До отамана). Мовчать. Домахо!.. Мовчать.
О т а м а н. Чи не змандрував? Ідіть сюди.

Ідуть у ворота, підходять до дверей.

Одчиняй хто-небудь двері.
1-й ч о л о в і к. Моторошно.
О т а м а н. Так що ж, ми будемо стоять тут два дні?
Г а в р и л о. Про мене — хоч і тиждень, аби за панщину! Так-то й відчиняй. Вже коли ти збирав на одного чоловіка стілько людей, то, мабуть, і сам добре знаєш, що небезпечно лізти. Може, він там жде тебе, а я з добра дива підставлю свою голову.
О т а м а н. Яке мені діло! Велено — і голову підставляй! Гей, хлопці! Хто сміливий? На кварту заробе!
1-й ч о л о в і к. Нема щось охоти за кварту помирать.

ЯВА VII

Ті ж і е к о н о м з ліхтарчиком.

Е к о н о м. Іфан!
О т а м а н (підбіг). Самійло, пане.
Е к о н о м. Свина!
О т а м а н. Де?
Е к о н о м. Мольчать!
О т а м а н. Слухаю.
Е к о н о м. Пошему ти не ухватиль сам, зашем растріфожіл усо моя семейство? Кароліна лакалась, Ганс лакалась, Фріц лакалась! Еті... Я хляднокровий і тому подобіє, але я можу розсердица і тогда будіт чево-нібудь полюче! Давай Зофрона сюда, ми йому будем бріть голова.
О т а м а н. Ніхто не хоче йти у хату.
Е к о н о м. Зашем не хочіт? Хто не хочіт? Пошьол сам!
О т а м а н. Страшної
Е к о н о м. Зашем страшно? Я не боюсь! (Іде до дверей). Ну, ошінай!
Г а в р и л о. Одчиняйте, ви сміливійші, а ми боїмося, — може, у нього коса в руках.
Е к о н о м. О-о! Ти зашем мене лакаєш?
Г а в р и л о. Та ви ж не боїтесь.
Е к о н о м. Я не боюсь, але я лакаюсь! Ти не шути, потому еті... Я хляднокровий і тому подобіє, але я можу розсердица і тогда будіть (б'є ногою у двері) виходіть (б'є) чево-нібудь полюче!

Люде підважують двері дрючками, вони одчиняються; з другого боку, на причілку хати, піднімається солома на покрівлі і вилазить С о ф р о н.

ЯВА VIII

Ті ж і С о ф р о н (на хаті).

С о ф р о н. Василино, мерщій! Берись за вірьовку, берись! (Прислухається).
Е к о н о м. Давай сюда еті разбойник, будім його форостить.
О т а м а н (до 1-го чоловіка). Іди!
1-й ч о л о в і к (до Гаврила). Ідіть!
Г а в р и л о. Іди!
Е к о н о м (штовхає отамана). Іти!

Од штовхання отаман опинився в сінях; штовхає так само двох, приговорюючи кожен раз "Іди!". Останні люде ідуть самі, за ними економ.

Я еті... хляднокровий і тому подобіє... (Зникає за дверима).
С о ф р о н (зіскакує з хати. Карпо підбіга до нього). Що нам робить? Щабель в драбині зламався, Василина не поспіла вилізти за мною.
К а р п о. Перш усього заховаймось.
С о ф р о н. Вони її візьмуть у двір.
К а р п о (тягне його на другий бік вулиці). Та цить, не гомони — побачимо, що далі буде.

Зникають.

ЯВА IX

О т а м а н і л ю д е.

О т а м а н. Він тут десь, тілько що вискочив; сам чув, як гупнуло, шукайте!
Г а в р и л о. Де ж ти його будеш шукать! Бач, як надворі темно, хоч око виколи. То ж не мішок, що упав з воза та й лежить на тім самім місці, а живий чоловік.
О т а м а н. Добре, що хоч Василину успіли захопить, а то і вона лізла вже на горище.

Входить е к о н о м і В а с и л и н а.

ЯВА X

Ті ж, е к о н о м і В а с и л и н а.

Е к о н о м. Така хорошенька малядичка плячіть за грубим мушіком! Фу! (Бере її за бороду). Зашем плячіш? Ти будешь його скоро забивайт. (Набік). Еті мушічка, как персик. (До Василини). Зашем не говориш, де еті... твой мушік Софронка? Плячіш! Ну (бере її під руку), будім дєлять пріятного прогулка.
В а с и л и н а. Софроне, мій голубе сизий, рятуй мене, пропала я навіки.

ЯВА XI

Ті ж і Д о м а х а вбігає.

Д о м а х а. Боже мій, що тут?
В а с и л и н а (виривається і біжить до матері). Мамо, хватайте мене, не віддавайте мене на поталу!
Д о м а х а. Змилуйтесь над нами! Згляньтесь хоч над моєю старостю! Буде вже з вас Софрона, нащо ж ще й її, сердешну, мордуєте! Заспокойся, доню, бо я й сама умліваю від горя, і ноги мої ледві держать, вже з сили вибилась!.. (Обніма Василину і заспокоює її).
Е к о н о м (до отамана). Ну?
О т а м а н. Слухаю.
Е к о н о м. Болван! І тому подобіє... Софрон уходіль, она плячіть, бабка плячіть, а ти слюхаю! Еті... еті скушно! Зічас бері малядічку!
О т а м а н (одводить його набік і тихо). А знаєте, Бовтан Бовтанович, що я оце придумав? Не будемо брать Василину, бо й Филимон Сидорович не веліли: вона ґвалтуватиме і потривожить паню. Нехай зостанеться при матері, то Софрон сьогодня уночі прийде до неї безпремінно, бо він тут десь недалеко, а я з людьми засяду у Сидоровій клуні, і тілько він у хату — і ми у хату, та й на вірьовку його. Отак краще буде.
Е к о н о м. У теб'я весь мозок ідеть у голова, когда ти лакаїса! (До Василини). Ну, будіть плячіть, я теб'я не будіть забірайт. А ти, бабка, гляді своя дочка, а будіть еті... уходіть... будіть худо, слішь?

Іде отаман, а за ним і люде.

Потому я хляднокровий і тому подобіє...

Зникають.

ЯВА XII

Д о м а х а і В а с и л и н а.

Д о м а х а. Софрон утік, він і тебе викраде, та й будете жить де-небудь до смерті. Заспокойся, моя дитино!
В а с и л и н а. Ох, мамо, мамо! Чи знаєте ви, мамо, від чого така біда скоїлася? Мені Соломія казала таке, що сором і переказувати.
Д о м а х а. І не переказуй, дитино моя! Ти чи знаєш, а я одразу догадалась. У горниці мене не допустили — там Хвилька всьому голова, бодай на його господня кара лягла на наші муки; це все він, дочко. Коли б пані як переказать, — вона б його провчила.

Тим часом як Василина з Домахою балакають, С о ф р о н і К а рп о, крадучись, підійшли до них.

ЯВА XIIІ

Ті ж, С о ф р о н і К а р п о.

С о ф р о н. Не лякайтесь, цитьте, це ми...
В а с и л и н а (тихо). Софроне, серденько, милий! Коли б хто не побачив, не почув гомону...
К а р п о. Та нічого бавиться; за клунки — й гайда!

Хутко ідуть у хату.

ЯВА XIV

О т а м а н і люде.
З-поза хати отаман виводить людей, розставляє деяких, щоб стерегли, а чоловіка кілько з отаманом мовчки йдуть у хату.

1-й ч о л о в і к. От коли б там бісового сина приглушив Софрон!
Г а в р и л о. Якого бісового сина?
1-й ч о л о в і к. Та отамана.
Г а в р и л о. А ти ж хіба і не такий, як і отаман!
1-й чоловік. Я?.. А хіба я...
Г а в р и л о. Краще мовчи, коли дурний.

ЯВА XV

Ті ж, о т а м а н, Д о м а х а і В а с и л и н а.
З хати виводять С о ф р о н а і К а р п а зв'язаних.

К а р п о. Піймали, як курей на сідалі, а все через тебе! Тікали б самі, ні, жінки заманулося...
О т а м а н. Ти ж чого сюди вплутався, Карпо?
К а р п о. Одна біда людей єдна!
В а с и л и н а (вибіга). Не пустю, не пустю тебе від себе! (Обніма Софрона, тулиться до нього).
О т а м а н. Іди, іди в хату! Ну ж, стара, візьми її... От життя отаманське!
Д о м а х а. Василино, дочко!
В а с и л и н а. Мовчіть, мамо! Я нікуди не піду від Софрона, я хочу разом з ним мучиться. Нехай укупі зв'яжуть і мучать обох...
С о ф р о н. Пусти мене, Василино, нехай роблять зо мною, що хотять, а ти молися богу і пам'ятай свою присягу. Прощай!
В а с и л и н а. Я з тобою піду, мені страшно без тебе!
С о ф р о н. Візьміть її, мамо, бо я, здається, тут зомлію, так мене вимучили... Ходім!

Домаха бере Василину. Софрон іде. Василина поривається за ним, мати її не пускає.

О т а м а н (ідучи). Охо-хо-хо! Ну й життя отаманське!

Всі вийшли.

Натомився, ледве ноги волочу.

ЯВА XVI

Д о м а х а і В а с и л и н а.

В а с и л и н а (падає матері на плече і рида). О мамо, мамо! Краще б ви похорони надо мною справили, ніж таке весілля!

З а в і с а

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

У Домахи в хаті.

ЯВА І

Д о м а х а одна біля вікна.

Д о м а х а. Пішла сердешна дитина. Чи допустять же її побачиться з Софроном?

Входить А в р а м.

ЯВА II

А в р а м і Д о м а х а.

А в р а м. Здрастуй! Насилу додибав... Вже й ходить важко, а їсти все ж таки хочеться. Днів два не їм, а на третій хочеться. Оце прийшов до тебе, дай, будь ласка, хліба та водиці... розмочу, то, може, проковтну...
Д о м а х а. У мене є кваша.
А в р а м. Кваша? Голубко моя! Давай... Кваша — це саме їда наша!..
Д о м а х а (подаючи квашу, набік). Може, він що порадить: він ворожбит, характерник!
А в р а м (їсть). Ну й кваша! Давно такого добра не їв... Пошли тобі боже здоров'я.
Д о м а х а. Ой діду! Вимотали з мене й те здоров'я, що було, — тепер ледве ходжу... Чули, що тут трапилось?
А в р а м. Чув, чув! Я вже й глухий, і нічого не бачу, а твоє горе голосне — почув і я. Все то Хвилька орудує.
Д о м а х а. Думала, дочку віддам заміж, заспокою свою старість, та, замість радощів і спочивку, тілько горя собі придбала.
А в р а м. На віку горя — море, а радощі — і в ложку забереш! Та й де ті радощі візьмуться у кріпака?.. От і підживився днів на два.
Д о м а х а. Заходьте завжди до мене, чим бог послав, поділюсь.
А в р а м. Спасибі тобі. Ну й кваша, як бессарабське вино!
Д о м а х а. Діду! Що б я вас попросила? Ви чоловік тямущий, ви скрізь по світу побували, все знаєте, — будьте ласкаві, поворожіть, чи не можна довідаться, яка доля жде мою Василину, і порайте, що нам робить? Одверніть від нас лиху напасть, нашліть її на ворога нашого.
А в р а м (подумавши). Не можу. Рад би, та не можу...
Д о м а х а. Ви ж, кажуть, до всього знаєте...
А в р а м. Та що ж, що знаю, коли боюся! Чогось розсердився на мене, коли б ще й самого не скрутив.
Д о м а х а. Хто? Пан чи Хвилька?
А в р а м. Хе-хе! Хвилька, тілько другий, не наш... Розсердився... боюся! Ото якось ходив під лотоки, хотів про дітей своїх розпитать, — так штовхнув і засмердів смолою, не злюбив. Я почав у церкву ходить і табаку покинув нюхать, а він і не злюбив.
Д о м а х а (про себе). Ох, мені лихо, як страшно! Мов жаром посипало по спині... То він і справді наклада з нечистим.
А в р а м. А ось яку я тобі дам пораду. Ти знаєш Явдоху, покоївку панину, Дуняшку?
Д о м а х а. Знаю, як не знать?
А в р а м. От же слухай! Вона ненавидить Хвильку, а Хвилька її: одне другого ненавидять і гризуться, як два коти в одному мішку! Кожному, бач, хочеться бути старшим і за старшинство готові одне другого в ложці води утопить; він паном крутить як хоче, а вона панею. От і треба Явдосі сказать, що, мов, Хвилька так і так зробив, то Явдоха, аби нашкодить свойому ворогові Хвильці, зараз прибавить вдесятеро і розкаже пані, а та, звісно, знає, що такі діла водилися, зразу повірить, і піде колотнеча, то, може, й випустять твого зятя! Оце тобі моя порада, а ворожить боюся.
Д о м а х а. Як же його зробить, щоб побачить Дуняшку? У двір до пана чи й так у горниці мимо Хвильки ніхто не пройде, а він мене не пустив і на поріг, — я вже ходила, і тепер не пустить.
А в р а м. І цьому ділові можна помогти. Ти піди до паламарші; вони дружать з Дуняшкою, та паламарша доступить до неї; позве Дуняшку до себе, а ти їй там все розкажеш. Тільки нехай паламарша шепне Явдосі, що про Хвильку є недобрі перекази, то вона й прибіжить зараз, та що й казать! Якби на ланцюгу сиділа — ланцюг би перегризла, щоб тілько Хвильку утопить.
Д о м а х а (кланяючись йому у ноги). Спасибі ж вам, діду! Повік-вічний не забуду вашої поради, не знаю, чим я вам і оддячу.
А в р а м. Квашею нагодуєш та й годі! Іди ж зараз, не гайся! Прощай! (Уходить).
Д о м а х а (услід). Ідіть здорові! Ви мене з труни підняли своєю радою. (Одна). Що то, господи, розум, до смерті б не придумала того, що дід порадив! Піду ж зараз до паламарші; я у неї бабувала, вона для мене повинна зробить ласку.

Входить В а с и л и н а.

ЯВА III

В а с и л и н а і Д о м а х а, а потім С о л о м і я.

Д о м а х а. А що, дитино моя, бачила Софрона?
В а с и л и н а. Не допустили.
Д о м а х а. Не сумуй, не суши себе, може, це лихо піде за водою.

Входить С о л о м і я.

От і спасибі, що зайшла, може, чим розважиш Василину, а я піду до паламарші, — чогось присилала за мною. (Вийшла).

ЯВА V

В а с и л и н а і С о л о м і я.

С о л о м і я. Ач яке видумали — тікать! Нас кидають, а самі тікають, других жінок захотілось пошукать.
В а с и л и н а. Від такої муки і крізь землю б провалився і в пекло б утікав!
С о л о м і я. Це все через тебе! Мене дивує твій дурний розум, — і чого б то єрепениться? Наче ти цяця така! Кращі за тебе були, та й то...
В а с и л и н а. Мовчи, не муч ти мене!

Входить о т а м а н.

ЯВА V

О т а м а н, С о л о м і я і В а с и л и н а.

О т а м а н. Ага! Обидві вкупі. Здрастуйте, молодії вдови! Об чім рада?
В а с и л и н а. І цей прийшов мучить.
С о л о м і я. Утішаю її, розважаю, а вона й слухать не хоче.
О т а м а н. Ти її утішаєш, а я тебе утішу: твого Карпа вже випустили, іди лиш додому, вітай його.
С о л о м і я. На мою голову випустили! Поки його не бачу, доти й кістки одпочивають.
О т а м а н. Хіба й досі б'є?
С о л о м і я. Ще й прив'язує, щоб не втікала.
О т а м а н. Ач, іродів син, ніяк не вгамується! Халява і вередує! Іди ж, іди! Пожалій його, приголуб, то й бити не буде.
С о л о м і я (набік). Випроводжає. Криються від мене. Певно, Василина не хоче, щоб я знала.
О т а м а н. Бач, як любить чоловіка! Недурно ж він тебе б'є. Чого стоїш? Може, він, сердешний, їсти хоче, а ти циндриш!
С о л о м і я. І справді треба йти. (Набік). Від мене не сховаєтесь, я й потім довідаюсь про все. (На виході). Прощайте!

ЯВА VI

О т а м а н (до Василини). А я тобі приніс весільний подарунок... От глянь, бач, яка хустка — на!
В а с и л и н а. Цур їй!
О т а м а н. Чого ж цураєшся від подарунку? Його дарують тобі від щирості... від добрості... Весільного подарунку не взять — обидить... Візьми...
В а с и л и н а (скоса поглядає). Шовкова, аж очі в себе вбирає!.. Не хочу, зараз усі подумають...
О т а м а н. Дурна, єй-богу, дурна! Хіба до тебе хто в скриню заглядав? Хто знає, що там у тебе є? А ось глянь, яке добре намисто: червоне, мов калина... На, носи на здоров'я...
В а с и л и н а (бере в руки і розгляда). Яке гарне! І де воно таке хороше зроблене? Мабуть, дороге...
О т а м а н. Звісно, недешеве. У київського крамаря куплене. Ще й перстень, ось і сережки!
В а с и л и н а. Ох, які ж блискучі! Аж сяють...
О т а м а н (набік). Клює! Що то жіноча порода! Ну й зна ж їх Филимон Сидорович. (До Василини). Та ти як уберешся в це убрання, то вдвоє будеш краща! Та в цім убранні тебе ще більше любитиме Софрон.
В а с и л и н а. Софрон?.. Ох, боже мій! Що ж це я роблю? Цур йому, цур! (Кида хустку і намисто на лаву).
О т а м а н (набік). Зірвалось!
В а с и л и н а. Одведи мене, господи! Це сатана засліпив мені очі, спокушає мене. Не хочу, нічого не хочуі Заріжте мене, дядьку, не візьму... Поки не випустите Софрона! Сьогодня не пустили мене й глянуть на нього.
О т а м а н. Та не Софрон тут причина, а ти... Я ж тобі казав.
В а с и л и н а. І ви бога не боїтесь так балакать зо мною? Я жду від вас ради, як од рідного батька, а ви глумитесь надо мною.
О т а м а н. Ну й чудна ти! Якої ж тобі ще ради? Ти не по добрій волі... І бог простить, і Софрон вибачить, бо через твою упертість йому мука... Та мені так жаль Софрона, єй-правду кажу, що коли дальше будеш спритчаться, силою поведу тебе.
В а с и л и н а. Беріть, беріть! Ведіть мене, тягніть мене! Ріжте мене! Я буду кричать на все село, на весь двір, на всі горниці! О, краще б я вродилася калікою, безокою, горбатою, кривою, краще б віспа скалічила мій вид, ніж мала уродитися хорошою на муку собі! (З одчаєм). Не треба мені моєї вроди, не треба! Чуєте? Я собі весь вид подряпаю; от побачите... Я скалічу себе. (Плаче).
О т а м а н (набік). А лиха година! Умов, каже, щоб сама прийшла, щоб не плакала; от і умовив! (До Василини). Ну, годі тобі, не плач, а то личко змарніє.
В а с и л и н а (плаче дужче й потім помалу стихає зовсім). Не треба мені мого лиця, не треба! Я нічого не хочу... Я не піду, не піду... Одчепіться від мене.
О т а м а н. Та чого ти? Хіба я тебе веду, чи що? Ото! Я так тілько сказав жартом, що поведу. Заспокойся, не плач! (Набік). Піду до Филимона Сидоровича за приказаніями. (До Василини). Я тебе не силую ні до чого, роби як знаєш. (Набік). І їх жаль, і себе жаль... Охо-хо-х!.. Ну, життя отаманське!.. (Іде).

Василина встає, витирає очі рукавом, іде за отаманом; провівши отамана у сіни, вертається.

ЯВА VII

В а с и л и н а (одна). Пішов. Наче камінь з серця зсунувся. Чого ж це матері немає так довго? Самій сумно. (Углядівши на лаві хустку і намисто). Диви! Нащо ж це він покинув тут хустку і намисто? (Дивиться і усміхається, а потім плює). Тьфу! Тьфу! Ще хто побачить, спитає; що я скажу? (Підходить). Що з ним робить? Викину зараз в огород до баби Сидорихи, — нехай воно там потліє. (Бере хустку і намисто жужмом, іде хутко до дверей і відчиня воке їх, а далі стає, помалу причиня двері, обертається лицем до публіки; подумавши, усміхається). Стривай, дома нема нікого, приміряю, подивлюся — чи гарно мені, а потім закину. (Пов'язується). До лиця! (Чіпляє намисто). І не пізнав би Софрон! Ач яке гарне, червоне та блискуче. Як убрання красить чоловіка. (Зітхає). Піду ж закину к бісовому батькові, щоб воно мене не спокушало... Гляну ще раз на себе і закину. (Загляда у дзеркало, вмазане в стіну). І справді гарно: очі блищать і вид веселий, ясний... От якби своє таке було! Нащо ж його викидать? Віддам дядькові Самійлові, а то ще найде хто і буде носить, буде красувать, або ще яка біда з того вийде.

Входить С о л о м і я.

Ох, боже мій, Соломія, а я в такім убранні.

ЯВА VIII

С о л о м і я й В а с и л и н а.

С о л о м і я. А де дядько Самійло, пішов уже? Ач, який чмут! Чи ти знаєш, що він обманив мене? Карпа не випустили.
В а с и л и н а. Не випустили? (Набік). Що мені робить? Скинуть?
С о л о м і я. Тілько даремно пробігалась... І нащо він протурив мене відсіля?
В а с и л и н а. Не знаю. (Набік). Не буду скидать убрання, може, вона не примітить.
С о л о м і я. Бач, як прибралась, що це за знак? Та яка гарна в тебе хустка.
В а с и л и н а (набік). Що їй сказать? (До Соломії). Це ще бабина.
С о л о м і я. І новісенька! А намисто, намисто яке хороше, мов жар горить! Ти кого ждеш чи куди підеш?
В а с и л и н а. І нікого не жду, і нікуди не піду. Так приміряла бабине убрання. (Скида хустку і хова в скриню; набік). І нащо я збрехала?
С о л о м і я (набік). Бреше! Виходить — згодилась, коли подарунки прийняла.

Входить о т а м а н.

ЯВА IX

О т а м а н, С о л о м і я і В а с и л и н а.

О т а м а н (до Соломії). Ну, тебе де не посій, там і вродишся.
В а с и л и н а (набік). Боже мій. (Хутко пов'язується своєю хусткою, а потім хоче розв'язать намисто, поспіша і ніяк не може).
О т а м а н (до Соломії). Що в тебе роботи нема? Ішла б собі та сиділа дома. (До Василини). Зараз прийде Софрон.
В а с и л и н а. Софрон! (Рве намисто, воно посипалось).
С о л о м і я. Боїться, щоб Софрон не побачив подарунки. (Підбирає намисто).
В а с и л и н а. Ох, господи, як серце забилось! його випустили! Кажіть же, дядьку, випустили Софрона?
О т а м а н. Де там! Відпросився... Зайде попрощатись; велено завтра у прийом везти — здать у москалі. (Набік). Побачимо, що тепер скаже. Баби московщини бояться.
В а с и л и н а. У прийом... У москалі?
О т а м а н (тихо). От до чого ти його довела.
С о л о м і я (набік). Еге-ге! Подарунки прийняла, а чоловіка у москалі, розумію. Ач, яке намисто, як горох, а ще й бреше, що бабине.

Входить С о ф р о н.

ЯВА X

Ті ж і С о ф р о н в кайданах, с т о р о ж а.

В а с и л и н а (зачувши брязкіт заліза, опам'яталась. Біжить назустріч, в дверях кидається Софронові на шию). На кого ж ти мене покидаєш?
С о ф р о н (веде її на перед кону до ліжка). Годі, Василино, годі моя мила, не плач. Так богу, значить, угодно. Сядь. (Садовить її і сам сідає).
О т а м а н. Не бався, Софроне, мерщій балакай. А ми, братці, ходім у сіни, нехай собі побалакають на самоті. (До Соломії). А ти, віялко, чого стоїш? Іди!

Всі виходять.

(На виході). Ну, життя отаманське!

ЯВА XI

С о ф р о н і В а с и л и н а.

С о ф р о н. Дай на тебе надивиться! Життя моє... Мене віддають у москалі з помсти за те, що ти не зрадила мене, і я тебе за це без міри кохаю! Муки наші скінчаться скоро... Ти будеш московкою, будеш вільна, а я буду служить вірою і правдою богу і государю, і в службі ніхто не посміє мене даремно зобиждать, як тут зобиждають. Спершу я сам сумував. Мені тяжко було покидать тебе, рідне село, батька, матір, а сьогодня зайшов дід Аврам — він все знає — і, спасибі йому, розказав, що я й тебе можу взять з собою, хоч і на Кавказ. (Голубить її). Пригрій мене своїм ласкавим поглядом... Я всі муки забув; так мені зараз любо, так мені весело біля тебе. Краще, здається, зараз умерти, ніж розрізниться.
В а с и л и н а. Милий мій!

Обнімаються палко.

ЯВА XII

Ті ж, о т а м а н, С о л о м і я і с т о р о ж а.

О т а м а н. Ану, ходім, хлопче!
С о ф р о н. Зараз, дядьку. Піди ж скажи батькові і збери на завтра всю одежу свою і мою. Дещо продамо, та батько дасть — гроші будуть на дорогу.
С о л о м і я. Та ось ціла жменя доброго намиста, і ще й хустка шовкова є, грошей буде як за пару волів.
О т а м а н (шарпа Соломію). Не в'язни, бо по потилиці виштовхаю. Люде прощаються, а вона з вихилясами.
С о ф р о н. Яке намисто?
О т а м а н (досадливо). Та що ти її слухаєш?.. Пішла геть! Тут серце болить, що ти підеш на чужу чужину, а вона...
С о ф р о н. Ну, прощай Василино! (Обніма і цілує її). Не сумуй же!
О т а м а н. Де вже там не сумувать.
С о ф р о н. Тепер я тілько одного боюся, боюся, щоб не забракували, щоб не прийшлося сюди знову вертаться на муку. Ну, та бог милостивий! (Виходить, за ним Василина і сторожа).
О т а м а н. Проведу трохи і вернуся, побачу, що Василина скаже. Здається, вона не так радіє, як Софрон. Ну, життя отаманське! (Побачив Соломію, показує їй кулак). Гляди мені! (Вийшов геть).

ЯВА XIII

С о л о м і я (одна). Тепер зовсім переконалася, що намисто і хустка — панський подарунок. Якби бабине, кинулася б збирать, і отаман так би не розсердився на мене. (Кладе намисто на столі). Певно, згодилася, щоб перше здихаться Софрона, а він радіє здуру. Як би йому шепнуть про це? Аж ось коли Карпо не буде мене більше бить, помириться зо мною.

Іде, назустріч В а с и л и н а.

Прощай, сестро! (На виході). А з тебе я таки очей не спускатиму.

ЯВА XIV

В а с и л и н а сама.

В а с и л и н а (довго мовчить). Московка! Та ще чи й візьме? Чи дозволять? Чом же других чоловіки не беруть, коли можна взять? Ні, він утішав тільки мене, шоб не журилась... У москалі! Боже, та це все одно, що він умре і я його поховаю, живого поховаю... І в самотині буду в'януть... старіть, ждать смерті! Ох, тяжко мені, тяжко!.. І що робить — не знаю!.. Що робить? Милий через мене погибає, а я питаю — що робить? Рятувать! Серце шепче мені: рятуй, рятуй його мерщій, а я думаю-гадаю, чи рятувать? Буду ж рятувать! Піду! Тепер я не боюся нічого, упаду панові в ноги, буду плакать кривавими сльозами, він не душогуб, він сам заплаче, стіни німі заплачуть зо мною разом! Я розтоплю його своїм горем, хоч би він був з заліза. Він змилується над нами, він сам не захоче мого нещастя, — піду.

Входить о т а м а н.

От і поводар! Дядьку... (Здержує ридання). Ходім, ходім у двір!

ЯВА XV

О т а м а н і В а с и л и н а.

О т а м а н. Отак би й давно! Нехай же пізнійше...
В а с и л и н а. Зараз... Зараз ходім! (Одягається).

З а в і с а

ДІЯ П'ЯТА

ОДМІНА І

Декорація І одміни першої дії.

Г а в р ю ш к а (один. Іде тихо навспинячки до дверей). Що воно за оказія, ніяк не розшолопаю. Пані сердилася на пана, кричала, плакала, а потім покликали Филимона Сидоровича, послали за економом. Тепер пан кричить на Филимона Сидоровича. Не чуть всього... О! Наче щось про Василину... Не розбереш, а цікавість все більше й більше росте. От коли б шапка-невидимка — проскочив би туди... Усе б узнав... Дуняшка щось балакає! Ну, голосок, наче пищик з болиголови.

Входить е к о н о м. Гаврюшка одскакує від дверей.

ЯВА II

Г а в р ю ш к а і е к о н о м.

Е к о н о м. Еті... еті і тому подобіє... Ти шево тут деляль?
Г а в р ю ш к а. Я? Замок обтирав, Богдан Богданович.
Е к о н о м. Ну, еті... А Филимонушка гдє?
Г а в р ю ш к а. Вони там у пана... І вас кликали зараз туди... до пана... у горниці. Ідіть, Богдан Богданович, вас там ждуть.
Е к о н о м. Ти зашем еті... еті зтріфожілься?
Г а в р ю ш к а. Пан сердяться... кричать...
Е к о н о м. О-о? Я лакаюсь і тому подобіє! Я не будіть ходіль еті... еті без докладу.
Г а в р ю ш к а. Велено, щоб зараз, ту ж хвилину, як тілько прийдете, йшли до пана.
Е к о н о м. А ти, голюбушка, еті... Гавруха, не знаєш за шево каспадин сердилься? А?
Г а в р ю ш к а. Не знаю, Богдан Богданович! Зараз після чаю таке піднялось у горницях, що страх; я й сам боюся, аж трусюся увесь.
Е к о н о м (іде навспинячки до дверей. Перед дверима стає, береться за серце). О, мейн гот... і тому подобіє! (Пішов в покої).

Гаврюшка, як економ одчинив двері, позад його стає навспинячки і заглядає.

ЯВА III

Г а в р ю ш к а (один). Так і є, що клята відьма Дуняшка заварила якусь кашу, бо вона й досі там стоїть. А Филимон Сидорович мовчить, бідний, і голову повісив. І що б воно таке? (Копирсає пальцем в усі). Чорт його знає, що це з моїм вухом сталось? Наче заклало: нічого не чую. (Слуха під дверима). Німець щось балака. Його й так не розбереш, а через двері, здається, що хто-небудь у пустий глечик паличкою стука.

В горницях чути ляск.

Ой! (Одхиляеться). Це так пан Филимона у пику затопив! Ну оказія! (Знов підставляє до дверей вухо).

Филимон одчиняє двері і натикається на Гаврюшку.

ЯВА IV

Ф и л и м о н і Г а в р ю ш к а.

Ф и л и м о н. Ти зачим глядів, іродів сину?
Г а в р ю ш к а (одступає). Я...
Ф и л и м о н (наступає). Зубоскал! Що я тобі наказував, га? Що?
Г а в р ю ш к а. Я...
Ф и л и м о н. Стань на місці каменем! Чого рачкуєш?
Г а в р ю ш к а. Я...
Ф и л и м о н (б'є в лице). Іуда! Брехач! Вертихвіст! Хто набрехав Дуняшці про Софрона, про Василину, Карпа... Га? Хто? Говори!
Г а в р ю ш к а. Єй-богу, не знаю, хрест мене...
Ф и л и м о н. Не божись, вуж, не божись, гадюко! Ти один знав про все; ти, Іуда, не здержав язика за зубами, розбовтав!
Г а в р ю ш к а. Побий мене бог, не я! Нехай мені язик одсохне! Бог мене накажи!
Ф и л и м о н. Йолоп, ґава! Тільки зуби умієш до дівчат скалить! Постой, я до тебе приймуся не так. Говори: хто був у Дуняшки? Домаха була?
Г а в р ю ш к а. Нікого не було, щоб я пропав, коли брешу, тілько паламарша була, бо ви звеліли її пропускать.
Ф и л и м о н. Паламарша, коли?
Г а в р ю ш к а. Зараз після обід. І Дуняшка до неї ходила.
Ф и л и м о н. Довідалась чортівка на селі і зараз пані розказала. Чорт мені надав дозволить пропускать паламаршу.

ЯВА V

Ті ж і Д у н я ш к а переходить покой.

Д у н я ш к а (на ходу). Спокойної ночі, Филимон Сидорович! (Зникає в других дверях).

ЯВА VI

Ф и л и м о н і Г а в р ю ш к а.

Ф и л и м о н. Голобля! Суха чахоня! Щоб тебе цю ніч домовий задавив! Сміється, бо її взяла! Стривай, ще й я посміюся! (До Гаврюшки). На ключі, дай Матвієві, скажи, щоб зараз випустив Софрона і Карпа, і нехай ідуть к чорту, щоб їх і дух тут не смердів.
Г а в р ю ш к а (набік). Пан його за діло тріснув у пику, а він мене з добра дива, й щоб тобі руки посудомило! І досі щемить. (Вийшов).

ЯВА VII

Ф и л и м о н (один). Так наче хто цілий цебер помий вилив на мене! Десять літ пальцем не торкнув, а сьогодня вдарив. Нехай би сам на сам, ще не так би було жалко, а то перед німцем, перед Дуняшкою... Тепер прямо тікай з двору світ за очі. Яке тут буде життя мені, коли всі знатимуть, що мене, Филимона Сидоровича, ударено по морді за моє розпоряженіє. Страху не буде, послушанія не буде, поваженія не буде. Дуняшка верх візьме! Та краще задавиться, ніж дійти до того, що Дуняшка буде командувать. Одно зосталось: викупиться на волю. Гроші є, слава богу, його ж грішми і одкуплюся від нього! А на волі аби гроші... Гильдію об'явлю... Шинки візьму в одкуп... Та що! На проценти буду гроші давать, женюся на чумаківні... коли б тілько відпустив.

Входить е к о н о м.

ЯВА VIII

Е к о н о м і Ф и л и м о н.

Е к о н о м. Хвилька! Пошоль сюда!
Ф и л и м о н. Помалу, Богдан Богданович, рано ще командувать.
Е к о н о м. О-о! Мольчать! Я не любіть, когда мушік много говоряйт і тому подобіє! Ти мене подводиль дєлять паскуднеє дєло без согласія каспадина! Ти еті... еті зводник! Каспажа не можіть теб'я відіть. Я полючіль інструкцію! Зігодна передай усо Гаврюшка і зафтра пошоль на панщина...
Ф и л и м о н. Як?! На панщину? Богдан Богданович, ви, мабуть, сонні, просніться, протріть очі.
Е к о н о м. У-у? Мальчать! Ти еті ошінь розпускалься. Я тіб'я будіть загіналь у дуга. Я теб'є будіть показивай еті... загранишново дістіплина! Свіна! Теб'я позволалі за стола, а ти на стола ноги кладиль? Нет, голюбушка, будіть! Я хляднокровий і тому подобіє, але можу розсердица... Я зейчас поужінайт і будіть з теб'я отчот полючать... Слиш? (Виходить).

ЯВА IX

Ф и л и м о н (один). Он як колесо повернулось! І німець закомандував... Вчора трусивсь передо мною, а сьогодня гримає, свинею називає... Всі зрадіють, що звалили Филимона з його стільця, особливо Дуняшка! Та мені не жаль так ні на кого, як на пана... За мої труди б'є мене перед усіма в морду. Та ще йому цього мало, виганяє на панщину, на посміховище перед усіма мужиками! На панщину — мене! Бог з тобою... Гони з очей, гони на панщину вірного слугу... гони!.. Та ти сам будеш плакать, як побачиш Хвильку у свиті, засміяного, опльованого! Згадаєте... Згадаєте мене, бо ніхто вам, Петро Петрович, не угодить, як мене не буде. (Витирає сльози). Чого ж це я слині розпустив? От дурень! Та у мене ж грошей повна кишеня, та з грішми я все зроблю, та з грішми І втікати можна... А як гроші однімуть?.. Еге... Чорта лисого знайдуть, заховані добре, не віддам, хоч би колесували. А може, він погарячився, може, він вже й кається? Серце у нього м'яке, може, ще одумається, не треба впадать в одчай. Так... Може, ще й завтра вороги мої у ніжки знову мені поклоняться! А щоб пані угодить, то я женюся на Дуняшці.

Входить Г а в р ю ш к а.

ЯВА X

Г а в р ю ш к а і Ф и л и м о н.

Г а в р ю ш к а. Випустив вже Софрона і Карпа; нате ключі.
Ф и л и м о н. Поклади там.

Дзвінок.

Іди, Гаврюшка, ти, я не піду — бог з ним. Коли за мене спитає, скажи: сидить і плаче!

Гаврюшка пішов у горниці.

Плаче! Це добре видумав — жалю йому завдать.

В дверях показується о т а м а н.

ЯВА XI

О т а м а н і Ф и л и м о н.

О т а м а н (тихо). Филимон Сидорович!
Ф и л и м о н (кидається). Чого ти?
О т а м а н. Привів Василину!
Ф и л и м о н. Ну її к чорту! Не треба, не треба! Іди, іди, щоб хто не побачив... Нехай і вона йде собі додому... Не чіпай її. Пані провідала... Софрона випустили, — тут ціла баталія була, — не знаю ще, на чім все окошиться? Іди, іди!

Входить Г а в р ю ш к а.

Ф и л и м о н. Ну, що?
Г а в р ю ш к а. Вас кличуть.
Ф и л и м о н. Мене? Ох! (До отамана). Іди ж, іди, веди її звідціля, чого стоїш? (Намочує очі слиною). Ану, Хвилька! Рятуй себе сам, бо всі топлять тебе. (Пішов).

ЯВА XII

Г а в р ю ш к а і о т а м а н.

О т а м а н. От оказія! Що тут вийшло?
Г а в р ю ш к а. А, дядьку, бодай не казати! Пан у морду вдарили Филимона Сидоровича, а мене в морду вдарили Филимон Сидорович!
О т а м а н. Ну? Треба ж тікать, щоб і мені якого зуба не вибив? Ну, життя отаманське! Піду з Василиною кінчать весілля; тепер по трудах і випить варт. (Пішов).

ЯВА XIII

Г а в р ю ш к а (один). Всі розбігаються, як курчата від шуліки... А я все думаю: за віщо мене Филимон Сидорович ляпнув по пиці? Не знаю. Та він і сам не знає!

Входить Ф и л и м о н.

ЯВА XIV

Ф и л и м о н і Г а в р ю ш к а.

Ф и л и м о н. Гаврюшка, іди сюди.

Гаврюшка підходить.

Я тебе обидив, не сердься на мене! (Обніма і цілує). Тепер знов наша взяла! Пан заплакав, я заплакав — і помирились!..

З а в і с а

ОДМІНА II

У Домахи в хаті. Горить світло і нікого нема.

ЯВА І

Входить С о л о м і я.

С о л о м і я. І матері нема. Ну, так і є. Хто ж би більш пішов з отаманом в двір, як не Василина? Вона, вона, — більш нікому. Я назирці йшла за ними до самого двору, а потім, як вони зникли у покоях, я побігла сюди довідаться, що мати робить... А де ж і справді стара? Та що мені стара, як би мені вивести Василину на чисту воду, щоб і Карпо знав, бо Софрон не признається, покрие. Намисто ось, а де ж хустка? Чи не наділа? Скриня не заперта... (Одчиня скриню). Тут щось треба придумать.

Вбігає С о ф р о н.

ЯВА II

С о ф р о н і С о л о м і я.

С о ф р о н (радісно). Василино! Мамо... Хто ж це?
С о л о м і я (набік). Не вспіла Василина панський поріг переступить, вже й випустили!
С о ф р о н. Це ти, Соломіє! Що тут сама робиш? А де ж Василина, де мати?
С о л о м і я. А ти знову втік, чи як то сталось, що на волі?
С о ф р о н. Нас обох випустили. І Карпо пішов додому. Бог зглянувся над нами. Кажуть, пані якось довідалась про все, і випустили.
С о л о м і я. Ха-ха-ха! Пані довідалась, і випустили? А ти й повірив? Який же ти легкодухий!
С о ф р о н. Де Василина?
С о л о м і я (усміхається). Догадайся!
С о ф р о н. Де Василина? Кажи!
С о л о м і я. Де ж більше твоя Василина, як не в горницях.
С о ф р о н (хвата її за плечі). Брешеш, сатано!
С о л о м і я. Та пусти, навіжений! Я тобі нічого не скажу, коли будеш кричать та лаяться. Я назирці ходила і знаю більш, ніж ти; я не сліпа і не мала дитина.
С о ф р о н. Не дражни мене лукавими речами! Кожне твоє слово, як молот б'є мене по голові — доказуй! Доказуй же, чого мовчиш?
С о л о м і я. Ти бачив сьогодня намисто, що я тобі показувала?
С о ф р о н. Бачив.
С о л о м і я. Дивись, ось воно! Де б у неї таке дороге намисто взялося? Як я вдень приходила до неї, то вона була пов'язана шовковою хусткою і в цім намисті, а як почула, що ти йдеш, хустку заховала в скриню, а намисто не поспіла скинуть, перелякалась, щоб ти не побачив, і розірвала. От заглянь у скриню, там, певно, єсть і хустка та.
С о ф р о н (одчиня хутко скриню). Шовкова!
С о л о м і я. І новісенька! А вона каже — бабина.
С о ф р о н. Та чия ж вона? Чия?
С о л о м і я. У, Хома! То — подарунок. Пан прислав в обід перед тим, як тебе привели, а оце вона пішла у двір, я сама бачила.
С о ф р о н. Пішла?!
С о л о м і я. Єй-богу, правда!..
С о ф р о н. О-о-о! (Сіда). Легше б мені було, якби я побачив її на лаві.
С о л о м і я. Годі, не муч себе! Вона пішла, щоб вирятувати тебе із москалів.
С о ф р о н. О, будь ти проклята за твою утіху і за твою звістку! Вона видавила разом з мого серця кохання до Василини! Краще б гора кам'яна упала на мою голову і видавила із неї разом увесь мозок — легше б мені було, ніж тепер! (Тре груди).
С о л о м і я (набік). Побіжу, Карпові розкажу. (Іде).

Входить Д о м а х а.

Прощайте, тітко! (Вийшла).

ЯВА III

С о ф р о н і Д о м а х а.

Д о м а х а. Софроне! Тебе вже випустили! Правду Дуняшка сказала...
С о ф р о н. Ви тілько вспіли провести дочку у двір, а тут і мене випустили!
Д о м а х а. Що ти балакаєш? Опам'ятайся! Я сиділа у паламарші, ждала звістки, що тебе випустять, і тілько-що...
С о ф р о н. Годі! Не одуриш мене! Кажи, зараз кажи — була у тебе оця хустка і намисто?
Д о м а х а. Хустка... намисто... Яке намисто? Уперше бачу.
С о ф р о н. Так звідкіля ж воно попало до тебе в скриню?
Д о м а х а. Я нічого не знаю і не зрозумію твоїх речей. Де ж Василина?
С о ф р о н. Ще й питає, де Василина? Ха-ха! Вона не розуміє? Згинь з очей моїх, зводня стара! Вона не знає? А люде знають вже! (Балака хутко, вхопивши її за руку). Іди зараз до панського покою... Зараз іди! І там під тином жди твою дочку! Дочку твою жди, поки вийде звідтіля, і вкупі разом на одній гілляці задавіться! А сюди не йдіть! Не йдіть сюди, бо я вас сам тут подавлю обох!.. Не стій же тут перед очима, щезни! І не вертайся сюди з дочкою своєю, бо я вас сам подавлю, спалю в огні обох!
Д о м а х а. Боже милостивий, він божевільний! (Тіка з хати).

ЯВА IV

С о ф р о н один, а потім В а с и л и н а, К а р п о, о т а м а н, Д о м а х а і С о л о м і я.

С о ф р о н. О боже! За віщо вони так мучать мене, безчестять мене?.. І я їм подарую свою наругу? І я не помщуся над ними?.. Ні! Стривайте! (Бере ніж). Підпалю горниці з чотирьох углів, і вони згорять там на вугіллі, а коли вискочать з огню, поріжу на шматки.

Входить В а с и л и н а.

В а с и л и н а. Софроне! Ти дома, тебе випустили?

Входить К а р п о, о т а м а н, Д о м а х а і С о л о м і я.

Мій милий, мій коханий, яка я рада!
С о ф р о н. Рада, рада! Ха-ха! Рада, що принесла мені своє безчестя? Зрадниця лукава! (Кидається на Василину з ножем).
В а с и л и н а. Ай! (Обскакує).

Отаман і Карпо хватають його за руку.

К а р п о. Опам'ятайся!
О т а м а н. Прийди до розумуї
С о ф р о н. Пустіть мене! (Рветься). Пустіть, дайте мені волю її й себе зарізати!
Д о м а х а. Боже мій, він божевільний!
В а с и л и н а. Бог з тобою, я ні в чім не винувата.
К а р п о. І я тобі, брате, свідчу, що вона не винна ні в чім. Не муч себе.
С о ф р о н. А хустка, а намисто?
О т а м а н. То вже мій гріх, я їй підкинув, а вона не брала, хоч присягти.
В а с и л и н а. Тілько приміряла.
С о л о м і я. Тепер і я бачу, що це правда.
С о ф р о н. Правда?
В с і. Правда! Заспокойся! (Пускають його).
О т а м а н. Ми все тобі розкажем потім.
К а р п о. А тепер обнімай свою вірну молоду, клич людей, та будемо справлять весілля.
В а с и л и н а (підходить до Софрона). Милий мій, коханий! Глянь, глянь, я плачу... Бачиш? Така моя душа чиста перед тобою, як оці сльози!
С о ф р о н. За віщо ж так нас тяжко мучили?

ЯВА V

Ті ж і Г а в р ю ш к а вбігає.

Г а в р ю ш к а. Дядьку Самійло, ви тут? Ідіть у двір, вас кличуть — важне діло!
Д о м а х а. О господи!
В с і. Що там?
Г а в р ю ш к а. Пан якийсь приїхав, кажуть, привіз всім волю від царя!
В с і. Волю?! (Тихо опускаються навколішки).
С о ф р о н (обнімає Василину). Горличко моя, аж тепер скінчились наші муки!

З а в і с а

1883 р.

Єлисаветград


СТОРІНКА АВТОРА

Читати також


Вибір редакції
up