09-10-2016 Олесь Досвітній 595

Олесь Досвітній: знаний і незнаний (До 100-річчя з дня народження письменника)

Лисенко Т.А.

«Згадать Олеся Досвітнього — це згадати молодість. Таким я його знала, таким він залишився в моїй пам’яті. Здається, не було очей голубіших над його, вдачі — бурхливішої жвавішої. Він не жив, він горів. Радісно, весело без чаду», — так писала у своїх спогадах Надів Суровцова про талановитого літератора 20-30-х рр. Олеся Досвітнього (літературний псевдоніь Олександра Федоровича Скрипаля-Міщенка).

Був двадцять п’ятий рік. Тоді для цілого гурту революційної молоді тільки починалося літературне життя. Та автор «Тюнгуя» і «Американців» був уже визнаним літературним авторитетом у жанрі прози. Адже Головко ще не написав свій «Бур’ян», Панч — «Голубі ешелони», Підмогильний — «Місто», Антоненко-Давидович — «Смерть», Микитенко — «Вуркагани»...

У хаосі трагічних катаклізмів не загубився його мужній голос, хоч на певний час був затаврований і скривджений нашою жорстокою системою (реабілітовано після XX з’їзду КПРС, 1956 року). Доля химерно обійшлася з цим талантом. Революція, яка його породила і якій він був беззавітно відданий, зрадила свого обранця. За наклепом його розстріляно 9 червня 1934 року.

Незвичайними життєвими стежками пройшов Олесь Досвітній перед тим, як стати одним із заспівувачів української пожовтневої літератури та журналістики, одним із основоположників української сучасної прози, зокрема її великої форми — роману. Як писав Юрій Смолич у «Розповідях про неспокій немає кінця», «такої біографії, як Досвітній, не мав ніхто з письменників. Хіба що Дмитро Бузько — теж царський каторжанин, утікач із заслання, емігрант у західний світ, і теж романіст першого «призову».

Олександр Федорович Скрипаль-Міщенко народився в родині хлібопекаря 8 листопада 1891 року в містечку Вовчанську колишньої Харківської губернії. Закінчивши 1906 року земську чотирирічну школу, майбутній письменник де який час працював писарчуком у канцелярії міської управи. Вже тоді юний Сашко спробував силу свого пера як кореспондент місцевої газети за що і був звільнений з роботи. Сімнадцятилітній Олександр Скрипаль працює робітником на цукроварні. Тут він познайомився з революційною літературою, перебував під наглядом поліції, сидів у тюрмі.

Склавши екстерном іспити на атестат зрілості, юнак вступає на фізико-математичний факультет Петербурзького університету (1912). За революційну пропаганду і поширення нелегально літератури на Балтійському і Путіловському заводах його незабаром виключають з університету як неблагонадійного. Повернувшись на Україну. Досвітній деякий час працює службовцем на цукровому заводі в Білій Церкві.

Під час першої світової війни його мобілізовують до царської армії. Там він встановлює контакт з більшовиками і проводить антивоєнну пропаганду. Дуже скоро недосвідчений у конспірації двадцятитрирічний юнак був викритий і воєнно-польовим судом засуджений до страти. Проте при підтримці революційно настроєних солдатів він утікає з тюрми за кілька годин до виконання вироку. З Вітебська пішки добирається до своєї сестри в Єлисаветград (тепер Кіровоград), а звідти з паспортом банківського службовця дістається поїздом до Харкова. За порадою харківських друзів з революційного підпілля Олександр емігрує за кордон. Через Киргизію, Китай, Тихим океаном утікач дістається врешті до міста Сан-Франціско (США). Там через робітниче земляцтво Олександр Досвітній входить у прогресивні кола української (переважно галицької) еміграції і згодом виступає як журналіст у місцевій соціал-демократичній пресі, зокрема в українській газеті «Нова рада». В своїх статтях він розповідає про важку долю галицької еміграції, їхню політичну боротьбу за свої права, сміливо таврує політику урядових репресій США, спрямованих проти прогресивних організацій і партій, що бойкотували війну 1914 р.

Життєвий досвід, набутий у мандрах, підпіллі й під час політичної еміграції, письменник згодом використає в своїх романах і повістях «Хто?», «Алай», «Гюлле», «Американці», а також у збірні новел «Тюнгуй».

Після жовтневих переломних подій Олесь Досвітній повертається на Україну. До Києва він приїздить 30 січня 1918 року. Як кореспондент «Нової ради» він продовжував надсилати статті до Сан-Франціско («Листи з Японії»). Під час німецько-кайзерівської окупації України (березень-грудень 1918 р.) виконує доручення Харківського ревкому по революційній пропаганді в німецьких і гетьманських військах. Невдовзі після визволення Харкова від німців і гетьманців Харківська парторганізація приймає письменника до лав Комуністичної партії (січень 1919 р.).

Після вигнання Директорії з Києва (лютий, 1919 р.), як досвідчений журналіст, Олесь Досвітній призначається на відповідальну посаду в Тимчасовий комітет Комуністичної партії Східної Галичини й Буковини з місцем перебування в Києві. В цьому комітеті Олександр Федорович працює директором прес-бюро і відповідальним редактором газети «Галицький комуніст» (квітень-серпень 1919 р.). У цей час виходять і окремі брошури «Трудящий народ і комунізм», «Сучасний момент і завдання галицького та буковинського селянства».

Досвітній-публіцист на великому фактичному матеріалі показує політичну ситуацію в Галичині в 1918-1919 рр., викриває антигуманність галицько-буковинського уряду, який протистояв об’єднанню всіх українських земель. Багато уваги приділяє він і питанням міжнародної політики. Охоплений ідеєю світової революції, він висуває гасло: «Хай живе Совітська влада в цілому світі», що перегукується з поетами і публіцистами того часу, в творчості яких «романтичні мрії про ідеально прекрасне майбутнє людства» поєдналися з вірою в те, що незабаром «увесь світ спалахне повстанням пролетаріату» (Шлях мистецтва. — 1922. — № 2. — С.25).

У серпні 1919 року, коли Київ опинився під загрозою облоги військ Денікіна та Петлюри, Олесь Досвітній разом з дружиною Марією Курською на підпільній роботі в Галичині. При спробах зв’язатися з львівським революційним підпіллям провокатори викрили їх, і подружжя більш як на дев’ять місяців потрапило до варшавської в’язниці. Звільнитися вдалося шляхом обміну на полонених польських магнатів саме перед початком білопольської інтервенції. Пізніше ці події лягли в основу сюжету одного з кращих творів письменника — роману «Нас було троє». Під час тюремного ув’язнення у Варшаві Олесь Досвітній написав своє перше оповідання «Розкаяння», в якому показав соціально-психологічні мотиви вбивства народником Багровим царського міністра Столипіна в Києві.

У 1920 році під час окупації білополяками України письменник очолював агітпоїзд «Більшовик», був редактором газет, які видавалися в агітпоїзді, автором брошур, статей, листівок. Згодом ці події він описав у спогадах «З кулеметом і книжкою», опублікованих у газеті «Вісті » 12 грудня 1924 р.

Пізніше Олесь Досвітній працює редактором запорізької газети «Советская власть», редагує газети Катеринославського губвиконкому «Селянська правда», «Зірка» та Полтавського губкому КП(б)У «Незаможний селянин», у яких часто виступає з публікаціями на злободенні теми під псевдонімами Я. Село, А. Безземельний, Скрипа-Лев, Комнезамож.

У 1924 році Олесь Досвітній разом з Павлом Тичиною і Валер’яном Поліщуком подорожував країнами Західної Європи. У «Нотатках мандрівника» (1929) письменник характеризує ідейно-естетичні платформи таких відомих літературних об’єднань, як «Девєтсіл» у Чехо-Словаччині та «Клярте» у Франції, а також ліві мистецькі групи Німеччини на чолі з Й. Бехером. Під враженням знайомства з Бехером Олесь Досвітній пише одне з кращих своїх оповідань «Фріц і Йоганн» (1929). Його сюжет є художнім переосмисленням біографії німецького пролетарського поета.

У 20-х рр. Олесь Досвітній — член письменницьких організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Захопившись новими організаційними формами, він підтримав М. Хвильового в його вимогах організаційної перебудови літературного життя на Україні, став його однодумцем у дискусії про шляхи розвитку української літератури, за що був несправедливо покараний.

Чим викликана була ця дискусія? Формально вона розпочалася 30 квітня 1925 року статтею Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут. — № 17). У статті, зокрема, пропонується таке: «необхідно утворити при редакціях журналів і газет контрольні секції з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчості, які б контролювали рецензії письменників і до яких можна було б апелювати молоді від літератури». Опоненти Яковенка, передусім Хвильовий, Досвітній, Яловий, відчули в цих рецептах небезпечне утвердження казенно-бюрократичного підходу до літературної творчості. Хвильовий першим забив на сполох з приводу «баналізації» творчості, пов’язаної з так званим масовізмом, що не мав нічого спільного з пробудженням природного інтересу до мистецтва найширших народних мас, звідки прийшли у велику літературу В. Сосюра, І. Сенченко, А. Головко, В. Мисик та ін. Більшість початківців були малоосвіченими, їм ще тільки належало оволодіти класичною спадщиною, долаючи пролеткультівсько-нігілістичне ставлення до неї.

Перші памфлети Хвильового, опубліковані пізніше у збірках «Камо грядеши» (1925 р.) та «Думки проти течії» (1926 р.), набули широкого резонансу. 24 травня 1925 р. в Українській Академії наук, яку очолював академік І. Вернадський, відбувся диспут з приводу «Першого листа до молодої молоді» Хвильового, в якому взяли участь письменники, науковці, критики. Висловлювалися різні, часом протилежні міркування, розмова загострилася переважно навколо тези «Європа чи просвіта». Як писав в одній із своїх статей письменник М. Доленго, «вражіння від статті Хвильового подібне до того, ніби в кімнату, де було душно, відчинили вікно, і легені відчули раптом свіже повітря...»

Трохи згодом Яловий (Ю. Шпол) і Досвітній так сформували причини виникнення цієї дискусії: невідповідність організаційних форм тогочасної літератури її новим завданням, принципова протилежність двох поглядів, двох розумінь літератури як такої.

20 листопада 1925 року група «гартованців», у тому числі і О. Досвітній, порвала зі своїм угрупованням, утворивши ВАПЛІТЕ (24 письменники), і почала видавати однойменний журнал (перший номер з’явився у січні 1927 р.) та альманах (видрукований 21 грудня 1926 р.). До редакційної колегії ввійшли П. Тичина, М. Яловий, О. Досвітній, О. Слісаренко. Тоді ж, 22 листопада 1925 р., М. Хвильовий виступив з другою серією памфлетів, у яких окреслив шлях розвитку українського радянського мистецтва без шаблонів «червоної просвіти» та службової ролі заполітизованої літератури. Він висловив також критичне ставлення до «Плугу» та «Гарту», які, на його думку, звели діяльність до звичайнісінької політосвіти. Це була послідовна лінія виведення української культури та літератури з летаргічного стану її животіння, із стану «культурного назадництва», притаманного, як висловився Хвильовий, цій «класичній країні гаркун-задунайства», котрій він протиставляв Європу як психологічну категорію.

Викриваючи в своїх памфлетах культивування дилетантства та хуторянства, адміністративного стилю в художній діяльності, підміну естетичних категорій неестетичними, талановитий памфлетист створив не вельми привабливий, пройнятий досить дошкульними характеристиками узагальнений образ «гаркун-задунайських», що стали благодатним грунтом для культивування пролеткультівсько-«просвітянських» ідей. Який же зміст вкладав сам М. Хвильовий у тезу «психологічна» Європа? Йшлося передусім про європейську інтелігентність у кращому розумінні цього слова, про фаустівський тип особистості, що втілює в собі енергію творчого неспокою, дух невситимої людської допитливості та незалежності, притаманний європейцям, які пережили добу відродження.

Гасло Хвильового «Європа чи просвіта», як бачимо, не мало нічого спільного з пролетарським протиставленням (капіталістичний Захід — революційний Схід). Не випадково М. Хвильовий — палкий поборник високих ідейно-естетичних принципів — став віце-президентом ВАПЛІТЕ. Олесь Досвітній — секретарем, президентом — М. Яловий. їх одразу ж назвали «олімпійцями». І, як згадує Ю. Смолич, «найзапеклішим, найнепримиреннішим «олімпійцем» був саме Олесь Досвітній. Він друкує ряд статей за власним прізвищем і під псевдонімом Д’Неоро, спрямованих проти масовізму і «червоної просвіти».

Несправедливі обвинувачення Хвильового, який однак не говорив про «відчуженість» (мається на увазі його гасло «Геть від Москви!»), прагнучи лише подолати тенденцію «рабського наслідування», силкуючись внести елемент європейської культури в рідне мистецтво, вивести його на світову арену, давали підстави для його політичного звинувачення в «націоналістичному ухилі». Отже, в мистецтві виник так званий «хвильовізм», на відміну від «шумськізму» — власне, від політичного «ухилу», названого за прізвищем наркома освіти УРСР О. Шумського, котрий зважився полемізувати із Сталіним у національному питанні, наполягаючи на послідовній українізації робітничого класу України, тоді як «вождь народів» вважав за доцільне обмежити цей процес радянським апаратом. Після Квітневого пленуму 1925 року ЦК КП/б/У, де була прийнята резолюція «Про українізацію», тоді ж обраний генеральним секретарем ЦК КП/б/У Л. Каганович, виконуючи волю Сталіна, повів усупереч рішенням пленуму лінію на звуження вивчення української мови і культури українського народу. Почалося скорочення українських шкіл, а на тих, хто не поділяв цієї його лінії, розпочалося гоніння. В. Чубар, В. Затонський, О. Шумський та інші партійні діячі висловили протест проти лінії Кагановича, який висунув шкідливу тезу про те, що на Україні в умовах диктатури пролетаріату буржуазно-націоналістична ідеологія і культура неминуче, постійно і в дедалі зростаючому темпі шкодитиме пролетарській ідеології і культурі. Фатальну роль у перепаді літературної дискусії (хочемо застерегти, що зміст терміна «літературна дискусія» виходить далеко за межі власне літературної сфери, а охоплює важливі ланки соціального та національного життя українського народу) відіграв лист Й. Сталіна від 26 квітня 1926 року, адресований Л. Кагановичу та членам ЦК КП/б/У. Тут йшлося про так звану підривну діяльність на культурному «фронті» України.

Це безапеляційне звинувачення стосувалося передовсім О. Шумського та М. Хвильового. Різкій критиці був підданий також Олесь Досвітній. Ось лише деякі з них: «...Хвильовий, О. Досвітній на протязі літ блукали, проводили в тій чи іншій формі боротьбу, протиставляючи себе радянській літературі»; «Партія давно викрила і розгромила контрреволюціонерів Досвітніх, Ялових, Вишень та подібних до них запеклих ворогів Радянської України...» Читаючи тогочасну пресу, стає моторошно від ошалілого змагання критиків у написанні розгромних статей. Так уже відтоді відбувалася підміна естетичних понять політичними, що призвело до зміщення акцентів літературної дискусії з власне літературного терену на політичний. Літературна дискусія захлинулася: духовні обрії, широко відкриті революцією, перекрилися вузькими догмами сталінщини.

Щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Досвітній, Хвильовий, Яловий пишуть спокутувального листа, що його опублікувала 4 грудня 1926 р. газета «Вісті». Вони «визнали» свої помилки, яких немовби «дійшли в запалі літературної дискусії, а боротьбі з проявами неуцтва... у запалі боротьби проти вікового «епігонізму», що проти них ми вважаємо за свій марксівський обов’язок проводити боротьбу й надалі». Наприкінці заяви письменники запевнили, що вони не розходяться ні в чому з лінією партії й визнають цілком правильну політику й роботу, що проводиться під керівництвом ЦК КП/б/У, зокрема в галузі культурного будівництва.

У чому ж тоді полягала помилка цих письменників? Очевидно, в різкому розходженні їхніх поглядів з офіційними, в яких дедалі відчутнішими були елементи сталінізму.

Незабаром Досвітнього, Хвильового, Ялового виводять із складу ВАПЛІТЕ (27 січня 1927 р.). а невдовзі й сама організація була ліквідована під тиском адміністративно-бюрократичного пресу.

Поглинаюча хвиля «голобельних звинувачень», які вже ставали політично-кримінальними, заганяла багатьох учасників літературної дискусії в глухий кут, ламала волю. Заохочувана представниками влади тенденція звинувачень та спокутувань, що сприймалася як дія, спрямована на «захист» молодої радянської країни від «ворогів», спонукала чесних літераторів М. Хвильового, О. Досвітнього, М. Куліша, М. Йогансена та ін. до нездорових політичних звинувачень своїх товаришів по перу — вони схвальним листом підтримали сфабрикований процес СВУ. Апарату, що набував рис тоталітарності, вигідно було, щоб творча інтелігенція нищила себе своїми ж руками. Ми наводимо ці гіркі факти не для того, щоб осудити О. Досвітнього та інших письменників. Вони всі були жертвами страшних аморальних ілюзій, ірреальних міфів, що примушували їх переступити людину в собі. Подібні листи і статті не рятували, а навпаки, затягували зашморг. Самогубство Хвильового виявилося логічним наслідком тогочасних соціально-психологічних та літературних процесів. Не обминула трагічна доля й Олеся Досвітнього. Він став жертвою репресій 1934 року.

Це засвідчила вже перша його збірочка з двох оповідань, куди ввійшли «Розкаяння» та «Чия віра краще» (Харків, 1920). Останнє побудоване на сюжеті з китайського життя.

Першою спробою Досвітнього в жанрі епічної прози був його політичний роман «Американці» («Герої світанку»). За формою цей твір — своєрідний сплав мемуарного й хронікально-мандрівницького жанрів. Автор прагнув показати синхронний розмах революційного руху в глобальних масштабах — в Японії, Китаї, Кореї, Індії, Афганістані і навіть на Філіппінських островах.

Роман «Хто?» (1927) — художньо досконаліший, ніж «Американці». Цікавою є його композиція: про події, які відбуваються у США і Франції, читач дізнається з листів, що ними обмінюються герої. У романі «Хто?», як і в «Героях світанку», є істотні слабини. Письменник скоріше сфотографував бачене, часом недостатньо осмислене і не узагальнене, діяльність різних соціалістичних груп і течій. Причини цього підходу до баченого у тому, що Досвітній-публіцист брав актуальні питання, типові постаті, але часто не проникав у душу людини, не знаходив точних і об’ємних словесних образів для розкриття думки, ефект динамізму в розгортанні сюжету обмежував можливості поглибленої психологізації характерів. До цього додалось прагнення не відставати від моди — писати під тодішній європейський кінороман.

Ще за життя автора вийшла чотирма виданнями збірка його оповідань під назвою «Тюнгуй». Вона приверне увагу сучасного читача насамперед своєю суспільно-пізнавальною тематикою. Оповідь українського письменника про боротьбу китайської бідноти проти своїх «кровопивців» і «чужих розбишак» пройнята співчуттям і повагою до принижених і знедолених «жовтого Сходу» часів феодально-монархічного режиму.

Є в Олеся Досвітнього дві «екзотичні» повісті «Алай» і «Гюлле», де письменник знову скористався матеріалом з власного життя.

Появу згаданих вище книжок письменника прихильно зустріла критика. Зокрема, О.І. Білецький писав у журналі «Червоний шлях» (1926, №3): «Число творів українською мовою, що виходять за межі специфічно українських тем, починає зростати, і вже не так самотньо стоїть у молодій нашій белетристиці незвичайна постать О. Досвітнього... З поглвду старих уяв про вкраїнську літературу яким дивним видався б цей виступ письменника з екзотичними китайськими темами!.. Революція утворила чудо, що віщував ще Гоголь у «Страшній помсті»... В Азію, в Європу, в Америку й Китай виявилося можливим глянути з меж літератури...»

Одним з найдовершеніших творів О. Досвітнього вважається роман «Нас було троє». Цей гостросюжетний твір побудований на автобіографічному матеріалі з часів перебування письменника в більшовицькому підпіллі на Західній Україні і в Польщі. Герой-оповідач у романі зливається з автором, і цим самим письменник домагається своєрідної тональності, емоційної забарвленості і невимушеної розповіді. Читач знайде тут немало яскравих малюнків з життя різних верств буржуазної Польщі, зокрема жахливі картини життя ув’язнених. Про роман «Нас було троє» Ю. Смолич свого часу писав: «...Автор зображує людей, які непохитно борються за революцію. Зображує він і тих, хто втягнутий в події, що душать революційну боротьбу, і таємно співчуває великій визвольній місії трудящих, прагне допомогти їй, подати руку допомоги революціонерам на межі їх загибелі... Та ідея боротьби залишається живою, трепетною, вона запалює на новий наступ. Оптимізм загалом властивий творам О. Досвітнього — він породжується із непохитної віри письменника-більшовика в остаточну перемогу революції».

Наприкінці 20-х і на початку 30-х рр. у центрі уваги письменника — художнє осмислення промислової теми. 1932 року виходить роман «Кварцит» — своєрідний відгук на тогочасні процеси в літературних колах, коли з робітничого середовища Криворіжжя виходили літературні таланти. Юрій Смолич у згадуваних уже «Розповідях про неспокій немає кінця» писав, що цей роман є «чисто «літературницький», увесь побудований на домислах та вимислах, суціль риторичний, у риториці своїй піднятий на котурни, фальшивий в ситуаціях...»

Майк Йогансен зробив закид Олесеві Досвітньому, що той «написав роман, щоб виправдатись перед «вусппівцями». Справді, піддавшись загальній тенденції, існуючій в суспільстві і благословенній зверху, письменник насамперед зосередив увагу на засудженні ворожих дій представників розгромлених класів, на викритті шпигунів та шкідників. Та варто погодитись з думкою Валерія Шевчука, який вважає, що цей твір «слід оцінювати історично — як одну з перших сміливих спроб активного вторгнення українського радянського роману в живу історію нашого суспільства часів першої радянської п’ятирічки». Олесь Досвітній висловлює також у творі свої погляди стосовно літературних груп і об’єднань, «що гризлись на сторінках преси за свої позиції, доводячи одні одним хибність настанов, розуміння перспектив та вірних шляхів мистецької сучасності. А втім... час і вся дискусійна ворохотня дасть свої наслідки: вона відсіє чужий елемент, поверне на правдивий шлях заблуканих і зміцнить тих, хто вів більш-менш правдиву лінію. Під тиском великого класу — пролетаріату, за непохитним керуванням його авангарду розвиток літератури піде певним несхибним шляхом».

Але, на жаль, так не сталось. Нині ми розплачуємось за ті гіркі уроки наших попередників. Українська література розвивалася хибним шляхом, політичний підхід до мистецтва загальмував розвиток літератури на десятиліття. Саме політизація літератури, надмірна ідеологізація художнього слова вийшла з тих трагічних 30-х. Поряд з успіхами на цьому шляху були невдачі напружених творчих шукань, що неминучі в розвитку будь-якого літературного процесу. Та все краще з доробку письменника витримало випробування часом. Романи й повісті Олеся Досвітнього, овіяні грозами революції і громадянської війни, посілі належне місце в розвику української пожовтневої прози.

Л-ра: УМЛШ. – 1991. – № 11. – С. 88-92.

Біографія

Твори

Критика