Олесь Досвітній – публіцист
Заверталюк Н.
Відлунали залпи «Аврори», і в багатотисячні лави борців за нове життя Натхненно, з великою мобілізуючою силою звучить слово Олеся Досвітнього, який разом з В. Блакитним, І. Куликом, С. Пилипенком та ін. кликав народ на бойові й трудові звершення.
Редагуючи в 1919-1922 р. газети «Галицький комуніст», «Хліб і залізо» (видання агітпоїзда «Більшовик»), «Незаможний селянин» (Полтава), «Селянська правда» (Катеринослав), Олесь Досвітній майже в кожному номері дає статті, підписуючи їх різними псевдонімами (Ол. Досвітній, О. Досвітній, Я. Село, Олександр Безземельний, Незаможний, Скрипа Лев та ін.).
Публіцист Досвітній популярно розповідає про боротьбу з контрреволюцією, вітає успіхи Червоної Армії, пояснює завдання будівництва нового соціалістичного суспільства. Багато уваги приділяє він і питанням міжнародної політики.
Публіцистичні твори Олеся Досвітнього мають водночас полемічний і інформаційний характер. Все це є безпсередньою ознакою часу, промовляє про журналістську «жилку» автора. Говорячи про становище на фронті громадянські війни, про збирання хліба, добування нафти й вугілля, Олесь Досвітній підводив читача до глибокого політичного висновку-узагальнення, закликав до активної діяльності. На його думку, в цій непримиренній боротьбі за владу Рад не може бути байдужих бездіяльних людей. Пафос великої сили звучить в авторських зверненнях, зверненнях на «ти» до кожного читача: «Іди зараз же в ряди червоних військ, щоби розправитися назавжди з твоїми напасниками-генералами та шляхтою. Кожна хвилина дорога, кожний добровільний вояка з села внесе в армію свіжі сили і бодрий дух» («За пшеничкою»).
Дії фронту і тилу повинні бути єдині — це основна думка виступів газетяра Досвітнього в час громадянської війни. Він переконує селянство в необхідності допомоги Червоній Армії і живою силою, і хлібом. Багато його статей присвячено питанням народного управління, виконання продовольчої розверстки, єдності дій робітника й селянина на шляху соціалістичних перетворень в житті країни і людини.
Як і більшість виступів перших радянських публіцистів, статті Олеся Досвітнього документальні. В них описані дійсні події, названі конкретні історичні особи, наведені повідомлення з фронтів, розпорядження державних установ. У статтях, надрукованих в газеті «Галицький комуніст», Олесь Досвітній на великому фактичному матеріалі показує політичну ситуацію в Галичині в 1918-1919 рр., викриває недолугих політиканів.
Гостра спостережливість давала йому можливість виділити головне і правильно його оцінити. Категоричність вислову, наказова тональність, стислість та енергійність надавали статтям Досвітнього характеру політичних відозв та розпоряджень, відрізняючись від «сухих» наказів більшою емоціональністю, схвильованістю, яскраво виявленою авторською оцінкою.
Як публіцист Олесь Досвітній самобутній і оригінальний. В статтях І. Кулика — щасливе поєднання історика революції і поета-агітатора. Осмислення історико-революційного процесу по свіжих слідах його ходи, наукове узагальнення, тон активного заперечення і в той же час поетична образність відрізняють його публіцистичну манеру від стилю інших перших радянських публіцистів. Публіцистом-сатириком виступив Кость Котко. Лаконічно, в стилі військово-польового телеграфу і в той же час яскраво і заклично, чітко поєднуючи ствердження і заперечення, пише В. Блакитний. І. Кулик в своїх публіцистичних статтях багато в чому іде від поезії І. Франка, В. Блакитний коріння життєствердження веде від М. Коцюбинського, гостроту сатири від Т. Шевченка. У публіцистиці Досвітнього важко відшукати таких вказівок на того чи іншого вчителя письменника. Свої статті він стилізує під розмову народу, зокрема селянина, якому найчастіше їх адресує.
Звичайно, що такі стилізації не завжди були вдалими. Особливо це помітно в ряді статей, надрукованих в газеті «Хліб і залізо», розрахованих на населення промислових міст (агітпоїзд «Більшовик» просувався від станції до станції, зупиняючись в Синельниково, Панютино, Лозоватка, Олександрійські У статті «Хай живе II конгрес III Комуністичного Інтернаціоналу» Олесь Досвітній, вітаючи комуністів всесвіту, так визначає мету конгресу: «...робочі всього світу підсчитають свої сили по всіх краях і вирішать, як побідити капіталістів, буржуйські правительства всіх країн і якнайшвидше взяти власть у кожному краї в руки трудящих».
Уже з цього уривка видно, якою невиробленою була газетна мова того часу: «робочі», «підсчитать», «правительства». Не виключено, що автор свідомо «спрощував» мову, щоб вона не була чисто літературною, можливо йому здавалося, що так його краще зрозуміють.
Але поступово Олесь Досвітній звільняється від «русизмів», від навмисного спрощення. Мова його статей здебільшого близька до розмовної народної мови, ясна й дохідлива, пересипана народними фразеологічними зворотами, дотепами («Хіба уживеться вовк з ягням — багатій з бідаком», «кожен миру щиро прагнеть, та не один гуж всі тягнуть»), Олесь Досвітній старанно добирає слова, уникаючи незрозумілих визначень: «Хоч куркуль-багатій і кричить гвалт та —дурне — бідак кричав гвалт сотні років, а куркуль покричить трохи (якщо не попаде в концентраційний табір) та й перестане. Багатій ніколи не буде другом робітника, а їм буде тільки незаможник, а держава вся в їх руках», —так переконливо публіцист пояснює селянинові його нове становище і завдання побудови соціалізму на селі в статті «Селянські думи». Побутова лексика органічно переплітається з політичною, що сприяє розумінню нових понять, народжених революцією.
Цей прийом виразно виступає в статті «Галицька революція і контрреволюція». Революційну ситуацію в Галичині в 1918 р. Олесь Досвітній характеризує як «кип’ячий казан революції», новий контрреволюційний уряд Галичини — Національну Раду — називає «новим сідалом», представники цього уряду, «висиджуючи на народних плечах собі пампушки і світової слави», не турбувалися про долю народу, то «кумпанія», яка «пітніла та виробляла різні «реформи для народу», просиджуючи за бутербродами і кавою цілі тижні над такими комічними питаннями, як назвиськом господарської комісії». В даному випадку з допомогою побутової лексики автор досягає сатиричного зображення ворогів народу, розкриває справжню суть їх діяльності. В основному ж Досвітній користується нею для пояснення складних політичних подій, розташування в них класових сил і т. д.
Цьому сприяє і чітка сюжетна побудова статей. Так, всі статті, присвячені галицьким питанням, складаються з двох частин. У першій автор викриває буржуазний уряд, користуючись засобами тонкої насмішки і контрастного зіставлення. Друга показувала пробудження свідомості робітників і селян Галичини, в ній звучала віра в сили і розум народу. В статтях, адресованих селянству молодої Країни Рад, немає вже такого поділу, але і в них чітко вирізблюються композиційні компоненти. Заголовки їх промовисті, виразні, нерідко з точною вказівкою на адресата — «Біднота, слідкуй!», «Селяне, кого послухаєш?», «Сам себе вини», «Хто руйнує» і т. п.
У статтях Досвітнього немає звичайного вступу з підходом до розкриття теми. Публіцист одразу висуває основну думку, що потім розгортається в широку картину.
Статтям Олеся Досвітнього властива щирість і безпосередність звернень, схвильованість і революційна пристрасність. В них чітко висловлена авторська думка то у формі лаконічної оцінки («От помогло», «От тут і трагедія»), то конкретно поставленого питання і відповіді на нього, то динамічного наказу-заклику, який найчастіше дається в кінці статті («до роботи ж, комнезами, до допомоги їм, всі чесні хлібороби-труженики! Хай не в місяць, а в півмісяця буде закінчена розверстка», то дорікання («Ех ви! Чого ж ви сидите?»).
Особливої емоціональності надає статтям своєрідна внутрішня рима: «Куркуль хотів би собі мирно жити та далі жиріти, а біднота нехай, мовляв, дохне з голоду та поневіряється по багатіях, як той цуцик». Це ріднить публіцистичні твори Досвітнього з народними переказами. І так, як і в народних епічних творах, сила і міць позитивного героя, його дії нерідко супроводжуються гумористичними зауваженнями — «Та наші їм дулю показали», «Червона Армія дає такого перцю», вона «шляхті так наклала», що та «без пам’яті тікала, куди очі бачать». Все це разом з прямими авторськими заявами передає віру в неминучу перемогу народу.
За манерою письма Олесь Досвітній — не сатирик. Але в разі необхідності він користується засобами сатири, спрямовуючи її вістря проти зовнішніх і внутрішніх ворогів молодої Країни Рад. Прикладом може бути його гостросатиричний памфлет «За пшеничкою», що перегукується з творами Костя Котка «Не одурите» і В. Блакитного «Старий запроданець».
Він не вдається безпосердньо до документів, як це роблять Кость Котко і В. Блакитний. Його цікавить сама подія, в розповіді про яку публіцист не приховує ні своєї зневаги, ні ненависті до поневолювачів: «Сказано — зроблено. Кулемети заторохтіли і погнали забитого селянина-робітника Польщі на Україну. Бий, грабуй! — було добрим наказом для шляхетської офіцерні». В підтексті цих рядків розуміння марності надій імперіалістів на український хліб і віра в перемогу народу. Як і Кость Котко та В. Блакитний. Олесь Досвітній впевнено заявляє, що народ не повезе свій хліб і не віддасть іноземцям-загарбникам своєї землі. Сарказм слів «спасителі», «добродітелі» спрямований проти тих. хто сподівався захопити здобуту потом і кров’ю пшеничку українського селянина. До хлібороба ж Досвітній звертається то іронічно, задерикувато, ніби чекаючи, що зробить останній, що скаже на насмішку: «От і сиди та жди цих благодітелів, український селянине», то не допускаючи заперечень, вимагає: «Так, на фронт же швидше!» Саме цей заклик ріднить його із статтею В. Блакитного.
В подібних творах Досвітнього немає спопеляючого гніву, як у Блакитного, їдкого сміху, як у Костя Котка, але в кожній його викривальній статті є елементи сатири, пов’язані з образами ворогів. Це короткі негативні характеристики, які подекуди одноманітні. Зло зображується часто вживаними в публіцистиці цього періоду визначеннями: «шахраї», «розбишаки», «сволота», «хижаки» і т. п. Те ж, що підкреслює самобутній характер викриття й заперечення старого, ворожого народові, іде в публіцистиці Олеся Досвітнього від народної сатири і навіть простонародної сварки. Свіжо звучать в його творах негативні епітети в сполученні з іменниками такого ж відтінку: польська шляхта — «погане кодло», інтервенти — «злодійкуваті пройдисвіти», їх діло «паскудне»; знижувальні слова на означення ворожих дій — «польська шляхта подихає», уряд Голубовича «підло підлизується», чорні зграї буржуазії «закрюкали»; зневажливо пестливі образи — «генеральчики», «злодійчики», «добродійчики» і т. п. Часом публіцист використовує сатиричні народні прислів'я та приказки, надавши їм нового змісту, або створює влучні афоризми за їх зразком.
Характерною особливістю публіцистики Олеся Досвітнього є прагнення створити цикли статей, об’єднаних ідейно-тематичною спільністю. Такими є його «Розмова з селянином», що друкувалася в газетах «Совітська влада» і «Незаможний селянин». З циклом статей, кожна наступна з яких є продовженням попередньої і в той же час цілком самостійним твором, виступив Досвітній в 1919 р. в газеті «Галицький комуніст». Перша — «Галицька революція і контрреволюція» (10. V. 19І9) малює складні політичні події в 1918 — на початку 1919 року. Опублікована через кілька днів після неї стаття «Де вихід бідних галичам?» (16. V. 1919) продовжує розгляд «революційних» подій у Галичині і розвінчує галасливі вигуки уряду Національної Ради, що проголошує себе «революційною», «пірнає у вирій роботи по державному устрою краю, майже ані на крок не посуваючи добробут народу».
В третій з опублікованих у «Галицькому комуністі» статей «Уряд Голубовича — спекулянти» (8. VI. 1919) публіцист продовжує характеристику діяльності націоналістичного уряду Голубовича і висуває передбачення, що цей буржуазний уряд зрадить трудящих, продасть Галичину білополякам.
А через тиждень в статті «Продали Галичину» (15. VI. 1919) розповідає про початок окупації польськими та румунськими імперіалістичними військами Галичини і Буковини.
Кожна стаття публіциста була цікавою і, що найголовніше, потрібного для правильного виховання мас, для керування їх діями і вчинками. Тематика публіцистики Олеся Досвітнього диктувалася його роботою редактора, напрямком газети і вимогами часу. Вона допомагала читачам розібратися в складності обстановки, в доцільності й необхідності заходів.
Л-ра: Питання майстерності. – Вип. 1. – 1969. – С. 111-119.
Твори
Критика
