Олесь Досвітній: розстріляне слово
Мукомела О.
Про них співаю я сьогодні і про усіх, кого нема, кого ковтнула смерті тьма... їх кров наповнила б безодні!.. Досвітній, Епік... Любі, любі, хоч в пісні воскресить би вас і той страшний, безумний час!..
Володимир Сосюра
Народився Олександр Федорович Скрипаль-Міщенко (Олесь Досвітній) 8 листопада 1891 року в повітовому містечку Вовча (теперішній Вовчанськ) на Харківщині в багатодітній сім’ї дрібного крамаря. Батько його був позашлюбним сином гордої та вольової вовчанської бубличниці Міщенко. Він одружився на простій дівчині з «дворових» кріпаків і записався на її прізвище — Скрипаль. Так іхні семеро дітей придбали подвійне прізвище. Мати була зовсім неписьменною, батько мав якусь невеличку освіту, але вихованням дітей не займався, бо комерційні справи та пиятика забирали багато часу.
Початкову освіту малий Сашко здобув у земській чотирирічній школі, яку завдяки винятковим здібностям і самодисципліні закінчив за два роки.
Коли виповнилось чотирнадцять, на радість батькові пішов писарчуком в канцелярію земської управи. Але та робота не припала хлопцеві до душі. У нього зріють інші плани — екстерном закінчити гімназію. Старший брат Іван знайомить Сашка з підпільною революційною літературою. Численні канцелярські папери накопичують у ньому гнів до самодурства царських чиновників, біль за ошуканих беззахисних робітників і селян. Земський писарчук спрямовує своє перо на викриття несправедливості в місті й на селі. У кореспонденціях до редакцій місцевих газет, які після подій 1905 року відчули послабленняцензурних пут, він намагається розібратися у назрілих соціальних конфліктах. З цього, власне, й розпочалася його журналістська діяльність.
Зухвалі газетні замітки молодого Скрипаля-Міщенка обурили місцеве начальство. Довелося залишити кабінет земської управи і йти працювати на цукроварню чорноробом. З цього часу він потрапляє під нагляд жандармерії. На його квартирі влаштовують обшук, кілька разів за «богохульство» на 2-3 дні кидають до холодної. Атмосфера стає нестерпною. І все ж хлопець зумів, працюючи, скласти іспити за повний курс гімназії. З атестатом зрілості він вирушає до Петербурга і вступає на заочне відділення фізико-математичного факультету столичного університету. Маючи вже певну соціально-політичну орієнтацію, Олександр швидко поринув у вир студентського вільнодумства. Працюючи на Балтійському заводі, він встановлює контакти з більшовицьким підпіллям, веде революційну пропаганду серед робітників, розповсюджує нелегальну літературу. Потяг до журналістики привів юнака до редакції більшовицької газети «Звезда», де йому доручають роль політінформатора.
Керівництво університету не могло терпіти такого заколотника серед студентства, і Досвітнього виключають з вузу як «неблагонадійного». Він змушений був повернутись на Україну.
Тут його й застала перша світова війна...
Північний фронт. Рядовий Олександ Скрипаль-Міщенко — штабний писар Кавказького корпусу. Діюча армія — поспіль вчорашні робітники і селяни... Ось де широке поле для революційної агітації! За свідченням Марії Іванівни Курської (дружини письменника), Олесь Досвітній на фронті редагує солдатську газету, розповсюджує листівки. За таку діяльність воєнно-польовий суд виносить надзвичайно жорстокий вирок — шибениця. Страта мала відбутися 13 травня 1916 року у Вітебській в'язниці. Згодом зловісне число «13» залишить ще не один чорний карб на його долі: 13 травня заарештують його найближчого друга Михайла Ялового, 13 травня наклав на себе руки Микола Хвильовий — його кумир...
Вдосвіта, перед самою стратою, несподівано виявилося, що арештанта в камері немає. У цей час він уже пішки прямував на Україну. Навздогін йому в усі кінці імперії блискавкою мчить штабна телеграма. Крім характерних ознак його зовнішності, в ній вперше офіційно визнається його професія: «журналіст-літератор».
Добиратися в рідні краї легше було по Правобережжю: там дислокувалось багато військових частин Південно-Західного і Румунського фронтів, тому на людину в солдатській одежі менше звертали увагу. Так дійшов до Єлисаветграда (теперішній Кіровоград), де жила сестра. Тут переодягнувся, загримував обличчя і поїздом добрався до Харкова.
У місті шаленіла реакція. Засудженому до страти втікачеві небезпечно було з'являтися, в людних місцях. Друзі порадили негайно емігрувати. Революційне студентство допомогло зібрати кошти, роздобути необхідні документи для небезпечного вояжу. А маршрут і справді було обрано складний: через гірські кряжі та пустелі Киргизії, Китаю, Тихим океаном — до Сан-Франціско. Свої враження від пережитого тоді Досвітній згодом викладе в повістях «Гюлле», «Алай», в книзі новел «Тюнгуй», в романах «Американці», «Хто?».
У Сан-Франціско Досвітній вступає в тісні контакти з прогресивними представниками української еміграції, швидко стає відомим як кореспондент соціал-демократичної газети «Нова рада». У своїх статтях він прагне відобразити настрої, які запанували в українській діаспорі після звістки про повалення самодержавства в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії. «Немало українців-галичан, — пише автор, — рвуться туди, щоб хоч якоюсь частиною своєї істоти допомогти відродженню краю, а коли ні, то хоча бути й побачити свою рідну землю вільною. А ця одна думка про волю, нову волю — не американську, язикату, а справжню — рве серця у синів України, закинутих між американськими «бізнесменами». Бентежно було на душі й у самого автора тих статей. Згодом у колі харківських друзів він скаже: «Важко, надто важко бути в чужій країні, коли в рідному краї ллється кров за свободу. З приходом революції в Росії мій настрій в цей час можна було виразити одним словом: «Додому!»
На Україну Досвітній повернувся 1918 року, в розпал громадянської війни. І одразу активно включився у боротьбу проти німецько-кайзерівської окупації. Він налагоджує зв'язок з Комуністичною партією і виконує ряд важливих доручень Харківського ревкому. В січні 1919 року комуністи Харкова приймають Олеся Досвітнього в свою організацію.
Навесні 1919 р., коли війська Директорії були відкинуті далеко на захід, у Києві огранізувалася Комуністична партія Східної Галичини і Буковини. Олесь Досвітній увійшов до складу Тимчасового комітету цієї партії. Працює в ньому директором прес-бюро і відповідальним редактором газети «Галицький комуніст». Це видання головним чином пересилалося за лінію фронту в Галичину й Буковину. Публіцистичні статті Досвітнього й інших провідних українських журналістів, письменників, яких він запрошував на шпальти газети, намагалися розтлумачити галицькому та буковинському селянству й робітництву суть революційних перетворень на землі їхніх однокровних братів, закликали мобілізувати силу й енергію для боротьби за кращу долю, висловлювали прагнення всіх українців об'єднатися в єдину радянську державу.
Ситуація на фронтах громадянської війнй вимагала послати в глибокий ворожий тил на Західну Україну групу досвідчених пропагандистів і організаторів. Партія доручає цю відповідальну місію Досвітньому та його дружині М. Курській, разом з І. Куликом, М. Бараном. Як згадував І. Кулик, «праця у підпіллі йшла слабо, зв'язки було розгублено». За доносом, провокатора польска дифензива арештувала групу. Досвітнього відправили для розслідування у Варшаву. Там у Мукотовській в'язйиці для чоловіків він провів вісім місяців. Часу даром не гаяв. Пише оповідання «Розкаяння», новели «Міссіонери», «Чия віра краща»?
У березні 1920 року заарештованих підпільників обміняли на полоненених польських магнатів, і подружжя Досвітніх повертається до Києва. А згодом, коли місто зайняли польські війська, вони переїздять до Харкова. Тут Досвітнього призначають політкомісаром і головним редактором щойно створеного літературно-агітаційного поїзда «Більшовик». Переший рейд за маршрутом Олександрівськ (сучасне Запоріжжя) — Синельникове — Лозова — Панютине — Зайцеве приніс «летючій літературній агітфортеці» неабиякий успіх. Редакція на колесах друкувала різноманітні листівки, відозви, бюлетені «Радіо «Більшовика», навіть брошурки. Постійно видавали українською мовою газету «Хліб і залізо» та російською — «Большевик в пути». Левову долю журналістської роботи взяв на себе Олесь Досвітній.
Згодом агітпоїзд перекинули в Галичину. Олесь Досвітній передав естафету політкомісара Мирославу Ірчану, а сам. переїхав у Полтаву, де очолив губернську газету «Незаможний селянин».
У 1922 році Олеся Досвітнього призначають завідуючим Катеринославського філіалу Держлітвидаву України. З 10 травня він починає редагувати губернську газету «Селянська правда». А через рік стає редактором новоствореної газети «Зірка» — органу Катеринославського губкому КП(б)У і губвиконкому.
У 1924 році Олесь Досвітній переїздить до Харкова вже на постійне проживання.
На початку 1925 року українські радянські журналісти й письменники вперше «прорубали вікно в Європу»: Павло Тичина, Валер'ян Поліщук і Олесь Досвітній побували у творчому відрядженні в Німеччині й Франції. Наслідком цієї поїздки стали «Нотатки мандрівника» Досвітнього, які друкувалися в літературному додатку до газети «Вісті ВУЦВК» і в журналі «Червоний шлях», а 1929 року вийшли окремою книжкою.
З цього часу Олеся Досвітнього повністю поглинув літературний процес того щедрого на мистецькі пошуки десятиліття. Юрій Смолич напише згодом: «І письменником Олесь був таким же невгамовним, як і бійцем. Книга виходить за книгою: за якихось десять років літературної праці — п'ять романів, повісті й оповідання, публіцистика».
В останні роки свого життя Олесь Досвітній працює головним редактором сценарного відділу ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління); головою Українського товариства драматургів і композиторів. Пише статті про розвиток вітчизняного кіномистецтва, завершує лібретто опери «Партизани». А попереду нові й нові творчі плани...
«Тепер мені 39 років, — зазначав Олесь Досвітній в автобіографії, датованій тридцятим роком, — ямаю двох дочок і твердо переконаний, що соціалізм ми побудуємо».
Та не так сталося, як мріялося. Ще в 1926 році на одному із засідань Політбюро ЦК КП(б)У Л.М. Каганович називає Досвітнього серед тих ваплітян, що затіяли «організовану демонстрацію проти лінії ЦК». Такі оцінки в ті часи змивалися лише кров'ю.
Коли заарештували М. Ялового, покінчив з собою М. Хвильовий, Досвітній залишився один із відомої на весь Харків «одіозної» трійці. Проте не втрачав самовлади. Мабуть, не йняв віри, що з ним, чесним комуністом, може статися якась несправедливість. Не вірилось навіть після того, як викликали на бюро Дзержинського райкому, щоб з'ясувати його ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Володимир Сосюра у «Третій роті» згадує: «І ще я пам'ятаю сонячний день, хвіртку двору будинку «Слова», біля якої стояли Досвітній і Епік. Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою... А, може, й знали, бо за ними вже ходили її тіні».
20 грудня 1933 р. Олеся Досвітнього знову викликали в райком партії. Додому він не повернувся. Другого дня на його квартирі вчинили обшук. Співробітник ОДПУ «заспокоїв» Марію Іванівну: мовляв, з чоловіком нічого такого не сталось, його просто заарештували.
Дані про дату смерті письменника різні: квітень, 9 червня, 23 липня, 23 грудня 1934 і навіть 21 листопада 1942 року, довідка Комітету Державної Безпеки УРСР засвідчує таке: «23 лютого 1934 року на засіданні судової трійки при Колегії ДПУ УРСР Досвітній О.Ф. засуджений до розстрілу. З березня 1934 року Колегія ОДПУ в судовому засіданні своєю постановою залишила вирок без зміни».
У жовтні 1955 року на клопотання дружини письменника і за протестом прокурора Військовий Трибунал Київського військового округу згадані постанови відмінив як безпідставні.
Л-ра: Знання та праця. – 1990. – № 7. – С. 16-17.
Твори
Критика
