Після першого прочитання драми Юрія Косача «Кортез і Безталанна»
Валеріян Ревуцький
З п’яти драм Юрія Косача, що є в моєму архіві, «Облога» була видрукувана і виставлена в театрах Львова, Станіславова, Тернополя, Дрогобича та Холму під час Другої світової війни; «Марш чернігівського полку» не був друкований, але виставлений у Станіславові, «Дійство про Юрія Переможця» було видрукуване, але не виставлене, «Ворог» виставлявся в Ансамблі Українських Акторів у Німеччині, але не був видрукуваний, «Кортез і Безталанна» не була ні друкована, ні виставлена, але серед названих п’єс вона вражає своїми ідеями, змістом, структурою та театральністю. Хоч місцем першої відслони в п’єсі «Кортез і Безталанна» драматург назвав Латинську Америку на початку ХІХ-го століття, проте увесь зміст протягом двох відслон змальовує в реальності часи 1950-х років американського побуту, зокрема, Нью-Йорку.
Головний конфлікт концентрується навколо двох характерів - Кортеза і Безталанної, де під іменем останньої виступає власниця багатої вілли і тресту Тамахо і Сіґуерос - сеньора Марія Альфара. Пращуром її був конкістадор, друг і соратник Кортеза, що прийшов у країну з мечем і вогнем, з жагою війни, пожежі і крови. Потім предки Альфари були власниками першої залізниці, були також плантаторами, яким раби різали цукрову тростину, копали золото, срібло і мідь. Тепер, за словами Альфари, вона тільки паразит на Ельдорадо. Вона повисла в повній бездіяльності, бо навіть справи її тресту веде Дон Родріґо Моралес, людина в чорному з незворушним олив’яно-блідим обличчям і лисячою ходою.
І от в атмосферу бездіяльносте Альфари, яку звеселяють постійні її утриманці-нахлібники - матадор Ґонзалес, чарівний блазень-деґенерат Руфіно та поет, автор мадригалів Міранда, вривається чистій вікон Кортез, який працював вантажником у порті Нью-Йорку, відновлював гадюк в Аргентині, працював у плантаціях над Амазонкою, був стюардом на норвезькому кораблі, спав під мостами Парижу, куняв на площі Россіо в Лісабоні, грав у собачих перегонах в Істамбулі. Його батьківщина - увесь світ, він любить рапіри і фрески Веронезе, кохається в етрузьких вазах. Кортез з’являється як активний символ вічного мандрівника зі світлом і співом у широкому вікні темної вілли бездіяльної Альфари, і вона закохується в нього. В її хворобливій уяві він постає і войовничим конкістадором, і хоробрим піратом, її розпинає заздрість, коли перед ним у жіночій жазі падають жінки, вона знаходить щось, щоб очорнити і принцесу Майо Ґуаскар, і французьку маркізу Крессон де Війяр, і естрадну співачку Марину Бресчія, в яку закоханий сам Кортез. Коли ж у розмові з Альфарою Кортез натякає їй, що є справи величніші від її нудьги в бездіяльності, і каже при цьому про невідкритий ні Колумбом, ні Васко да Гамою острів Блаженних як джерело вічного буття і вічної молодосте, - то Альфара вбачає тут вихід для себе і відразу вирішує субсидіювати туди експедицію для його заселення і освоєння. Там трест Тамахо де Сіґусрос матиме права експлуатації його, і Альфара призначає Кортеза взяти на себе обов’язки секретаря і головного уповноваженого тресту.
У другій відслоні Кортез уже постає в зовсім іншому вигляді: у добростойному одязі, в окулярах, які він раз у раз нервово знімає. Його зміну характеризує сама Альфара: він став сухим ділком. Криві графіків, засідання і калькуляції зробили його холодним каменем, вій перестав бути поетом. Обіцянка повести в країну чудес привела до країни ком і відсотків, романтична барка морська причалила до контори, замість відродженої людини прийшла хижацька і підла тварючка, яка знає тільки, шо в цьому світі існує лише облуда і право міцніших зубів.
Сам Кортез визнає, що він став гієною, і обвинувачує Альфару, мовляв, це вона здолала в ньому вільного митця, розколола його «я», і він став доробкевичем, захланним і пласким міщанчуком. Приходить бажання вирватися з цього клятого стану, щоб знову любити хмари і прибій моря, як колись, і бути вільним митцем. Його погляд на Альфару змінився. Тепер уже вона для Кортеза не уявляється самаритянкою зі дзбаном, як на етрузькій вазі під пісеньку Пана на сопілці, але маріонеткою, лялькою, леліткою, де нема ніякого природного чуття.
Дон Родріґо Моралес береться до справи повернення Кортезові стану вільного митця. Ще раніше, відступаючи від посади секретаря тресту Тамахо і Сіґуерос, він робив закид Кортезові, що той є імпостер, дурисвіт і гохштаплер. Він попереджає й .Альфару, що і її аристократизм - це теж одна з її чарівних ілюзій блукання в хаосі мітольогії. Моралес стверджує, що перебування Кортеза на становищі секретаря тресту дає сумні балянси, де видатки перевищують прибутки, акції на біржі падають, банки перестають давати кредити і відмовляються діконсувати векселі. Найбільше видатків з’їла експедиція на острів Блаженних. Відкриття його - це тільки початок діла. Його треба освоїти, колонізувати і експлуатувати, а на це нема капіталів.
Виходячи з ситуації, Кортез пропонує повернути острів Блаженних всьому народові й вирішує довершити самоліквідування капіталовкладень. Острів не належить ні лівим, шо вважають його примхою капіталізму, ні правим, що оголошують його своєю фортецею. Він належить народові. Для цього випускаються бонди, їх жбурляють у маси. їх купують усі, навіть даються кредити для будівництва нового життя. Бонди мають успіх, і з нагоди цієї радісної події має бути маскарад. Цей маскарад береться організувати лакей Альфари Досамантес, вірний їй до домовини і одночасно приятель Кортеза. Він і виголошує промову, як ведучий арлекін, про людські долі, що тут виступатимуть рельєфно в їхній злидарській голизні, без орнаментацій. Ця остання відслона (маскарад) показана з винятковою театральністю. Б’ють барабани, тріскачки, світять бенгальські вогні, летять серпантини, сипляться конфетті, запалюються лямпіони, грають сопілки і флейти, арлекіни колесом проходять через усю сцену. Дія міняється в темпі (як автор сам зазначає), де беруть участь не тільки хор арлекінів, але й балет з воїнами Монтезуми і дівчатами з Майо, міняються різні світла, нарешті приходить остаточна розв’язка. У ній Кортез вирішує повернутися до свого народу як чистій вікон, а перед тим шпурляє людові золото Монтезуми, знайдене в підвалах вілли Альфари. З ним виходить і принцеса Гуаскар. Раніше вона була його секретаркою в тресті Тамахо і Сігуерос, а тепер, спізнавши, шо патріотизм вище від жіночої жаги, теж повертається до свого народу як учителька, бо її народ піднявся з віковічного рабства. Маркіза Крессон де Віяр поєднується з утриманцями Альфари (у другій відслоні драматург ще надав їй ролю репортерки з Парижу - це сатира на стереотипні тести, що немовби мають виясняти психологію людини). Острів Блаженних виявляється фікцією. Дона Моралеса заарештують за інтриги та махінації. Остаточно розкривається і образ Марини, яку кохав Кортез, - естрадної співачки, людини низької моралі, пройнятої винятковим матеріялізмом. Вона характеризує своє кохання як зловісне, безрадісне, невблаганне і ненаситне. Постать Альфари в розв’язці повернено автором до того стану, з якого й розпочалася драма: вона лишається в самотності зі своїми утриманцями.
Структура «Кортеза і Безталанної» побудована на постійних змінах і замінах уяви та реального життя. Це досягається час від часу посиленим уживанням світляної, партитури, що, відповідно до ситуації, змінює кольори, які за вказівкою драматурга краще окреслювали б психологічний стан дійової особи в той чи інший момент. Уявне підкреслюється включенням картин, що спалахують і гаснуть. При читанні драми від них складається вражіння якихось кінокадрів. Так, наприклад, з’являються кадри з Кортезом в одязі конкістадора чи пірата. Іноді в кадрі показують осіб, яким дають оцінку інші, що знаходяться на самій сцені. Ці останні відходять і входять, а реальними лишаються ті, яких характеризували в кадрі. Іноді такі кадри вводяться, щоб показати систему люстр, поміж якими метушиться дійова особа. У структурі драми кадри іноді подані без осіб (наприклад, у кадрі в тьмяному світлі портик зі ступенями, а Альфара в уяві коментує свою подорож через Лету). У структурі п’єси в дію реальної розв’язки включено умовних осіб.
На початку п’єси Кортез прийшов до вілли Альфари, шоб «прочистити їй вікна» для кращого життя, з надією витягнути її з «бездіяльносте», вивести її з темряви. Цього він не досягнув і сам потрапив у «клітку», з якої нарешті визволяється. Альфара, прагнучи світла й життєрадости, теж не досягла свого. Віра її в Кортеза не справдилася. Надія їх обох щось змінити виявилася нереальною. Підтвердився вічний трагізм і відчай людської душі (з ноткою екзистенціоналізму).
Автор посилає Кортеза до свого народу, бо, опинившись серед тіней, маріонеток, він з людини став нікчемою. До свого народу, в трохи іншому сенсі йде і принцеса Гуаскар. Повертаючись до країни «соціяльної правди», Кортез звинувачує Альфару, а в ширшому розумінні - капіталістичне середовише.
У цьому деяка подібність «Кортеза і Безталанної» до драматургії «соцреалізму», тим більше, що наголошується на різному соціяльному походженні в конфлікті: пролетарія, чистія вікон Кортеза супроти аристократки Альфари...
Безсумнівно, є і певні зв’язки драми з біографією автора. Відомо, що. перебуваючи в Німеччині, Косач зазнав великого успіху у виставах його драм. Він приїхав до США з ідеєю творити далі, але зазнав повного розчарування життям на американському континенті. У цьому пляні пригадується карикатура Едварда Козака в журналі «Лис Микита», де Косач, схилившись, чистить щіткою підлогу в готелі. Слідує напис: «Косач прочищає дорогу великій літературі». Плян творення такої літератури залишився для нього в США нездійсненним.
Що ж далі? Драма «Кортез і Безталанна» написана 1956 р. у Нью-Йорку, а за три роки автор уже став редактором прорадянського журналу «За синім океаном», де він шалено критикував західну діяспору. Але чи надовго? Прийшло розчарування країною «соціяльної правди», поворот до неї не відбувся, субсидії на журнал припинилися, а сам талановитий драматург з широкою творчою фантазією ніби втілив у своєму власному житті постулат драматургів про трагічну долю людської вдачі...
Л-ра: Сучасність. – 1998. – № 5. – С. 50-53.
Твори
Критика
