Хмельниччина в історичній прозі української діаспори
Анатолій Шпиталь
Так сталося, що сама національно-визвольна війна мала досить грунтовне висвітлення в козацьких літописах. Але одним з найцікавіших періодів цієї історії, що, можливо, так і залишиться непросвітленим фактами, є життєвий шлях Богдана Хмельницького до 1647 року, коли він втік на Запоріжжя і з трьохсот козаків за рік сформував дійову мобільну армію. Відомо про його навчання в єзуїтському колегіумі, битву під Цецорою, полон, відповідь на похвальбу одного з вельмож біля фортеці Кодак. Але які авторські домисли доводиться читати щодо цих відомих фактів, коли навіть «Історія Русів» пише, що його викупив з полону король, а Г. Грабянка в літописі — «його на бранців татарських обміняли». Врешті, проблема співвідношення правди історичної і художньої завжди була актуальною, та, на жаль, ми фактично не маємо справжньої своєї історії — вона ще в становленні.
Одним із митців діаспори, що зробив вагомий внесок до художнього дослідження нашого минулого, варто назвати Юрія Косача, племінника Лесі Українки. В його доробку збірка історичних оповідань «Чарівна Україна» (1937), повість «Глухівська пані» (1938) про дружину гетьмана І. Скоропадського, авантюрний роман «Володарка Понтиди». В 1939 році він написав повість «Дюнкерк», але вона загубилася в часи війни. Наша ж розмова про повість «Рубікон Хмельницького» (1943) і роман «День гніву» (1948), твори вартісні, котрі заслуговують глибокого вивчення. В передмові до повісті Ю. Косач пише, що хоче вияснити біографію Б. Хмельницького, про «яку так глухо в нашій історіографії», «не хоче писати про якогось Д’Артаньяна чи Скшетутського (Г. Сенкевич, «Вогнем і мечем». — А.Ш.), розспівувати романтичні пригоди та перипетії долі. Я хочу реконструювати добу і вислухати її людей, згідно з документами, що промовляють завжди яскравіше, ніж всяка уява, або згідно із законами ймовірності». Автор наводить мемуари генералів і маршалів франції Конде, Сіро, Тюренна, Гассіона, згадує Валлентайна, Тіллі, інженера Боплана, кардинала Мазаріні. Та джерельна база була недоступна нашим дослідникам, але, як не дивно, весь твір — прекрасний художній вимисел.
До міста Данціга після блискучої перемоги під Дюнкерком повертається Сарматський легіон. Це місто — своєрідна база найманців, ландскнехтів, яким воювати стало за професію. І тут, на вечірці командирів з різних країн, зустрічає Хмельницький шотландця рітмайстера Кіттуса, котрий пізніше постане як полковник Кривоніс. З ним також і Станіслав Мрозовецький (потім — полковник Морозенко), Ганжа, Джулай. І всі бачили, що в Хмеля «тліла невимовна жадоба чину, чого не було в других. Ім’я цьому мужу — небуденність». В Європі говорили про Хмельницького, що він — меч короля, найнебезпечніша людина на сході. Король, що зростав під грім гармат у Хотині, а в 22 роки стояв під мурами Москви, хотів на нього обіпертися. «А той у роздумах, ще не вмів сміти. А Кромвель — цей умів відважитись. Цей перейшов Рубікон». І коли король готує війну проти Порти, коли сейм було зірвано і Владиславу IV було заборонено думати про війну без згоди шляхти, коли вибухнув бунт козаків, котрих намовляли іти воювати в Іспанію, зрозумів Хмельницький, що ту річку треба перейти. І його слово перед бунтарями — то вже державне слово вождя, після якого ті склеїли зброю. І подумав Хмельницький: «Проклята невірність степова! Прокляте підсоння, що родить вічне вариво бунту!» І ще будуть у нього два страшні випадки непокори — коли виступить проти нього Кривоніс («не чекати відповіді від короля — вперед, на Варшаву» (1648 р.), і у березні 1652 року, коли дехто з полковників виступив проти Білоцерківської угоди. Тоді було скарано на смерть полковників Мозирю, Гладкого, Хмелецького і Гурського. За деякими даними, Богдан трьох зарубав сам. Якось живим лишився І. Богун... Завершується повість груднем 1646 року, коли син Тиміш приїхав до Хмеля з України в Данціг. І він повертає на Україну. Твір Ю. Косача відповідає всім канонам історичної повісті. Можна сказати, що навіть якщо такого не було, то коли б було — відбувалося б саме так. І з погляду історичної конкретики, і з погляду історіософії цей твір кожним реченням говорить: «Саме так поставав той, хто став гетьманом України». Авторські характеристики тоді ще капітана Хмеля просто класичні: «Зосередилася в ньому буйнопишна натура степового півдня, залізність гота, що прийшов з мряковічночної півночі, витонченість латинника, але не того, що пройшов крізь польську призму, а кореневого. От так гартувало і шліфувало душу Хмельницького». І ця прекрасна художня повість не опирається на факти: не був Б. Хмельницький ні під Дюнкерком, ні в Данцігу. Чого варте перейменування французького генерала де Сіро на Івана Сірка нашими белетристами!
Наступний твір Ю. Косача — повість «День гніву». Окремими штрихами автор вводить нас в Європу перед початком Визвольної війни. Плачем звучить звернення Хмельницького до загиблого сина Остапа і туга за дружиною Оленою (за «Щоденником» поляка Освенціма вона Мотрона. В більшості авторів творів про Хмельниччину — Гелена. — А.Ш.). Тут і палац короля Владислава, і кабінет кардинала Мазаріні, і шпигунська робота С. Мрозовецького. А в Москві свої розмови: «Мислей не знаєте Богдана Хмельницького. Може, це вор воров. Дай йому вікторію, то він і Москвою затрясе. Єсть же в тому укрепленні черкесов польза для московського государства?» Це політика «єдинокровних братів» щодо українських справ. На поклик універсалів ідуть до нього, і зустрічає їх кремезний чоловік, «згорблений, чи то зумисне бгав велику голову в плечі, дивився, як вовк. Поростав бородою, брови зрослися на переніссі, й водив колючими очима. Лице відливало жовтизною — не спав, мабуть, довгі ночі». Це ще не гетьман, хоч і обраний ним, це людина, на котру звалилося горе, і лише кум полковник Кричевський звільнив його. Він ніби не знає, що чекає його, якийсь «загальмований», але з кожною сотнею, приходом татар Тугай-Бея розпростує крила. Недаремно настрахані єзуїти в Львові: «Мають проти себе не безголову бестію, а воїна відважного і розумного, бистрого ума і великого серця... Це лев і орел. Це людина римських чеснот і може відродити Рим. Такі люди, як він, або великі розбійники, або великі реформатори. Він вміє порядкувати силами... Він навчився вміти хотіти...
Звідки ж він такий, патре, хто він такий?
Це мій учень».
Це говорив ректор єзуїтської колегії, найкращого учня якого виганяли із залу, бо закривалася читальня, чиє ім’я кілька років було першим у списку.
Та лише перша перемога під Жовтими Водами надає впевненості Хмельницькому. Він знав, що переможе, і боявся цієї перемоги. Психологічно достовірно аналізує Ю. Косач стан Богдана після бою. На козацьку раду він з’явився «неспокійним господарем». Та на слова І. Виговського «Всю націю нашу козакоруську кликнути до шабель, до того, хто має... За нову республіку збройно встати» відповів: «Задалеко мислиш, ваша мосте. Ще сеймувати нам не пора». Посміхнувся, бо зрозумів — перейшов Рубікон, але, виступаючи на Корсунь, розгорнув червону корогву з білим орлом — штандарт короля.
Навіть якось образливо читати про пиятику в польському війську і перед Жовтими Водами, і перед Корсунем. Найсильніша на той час армія в Європі — і такий безлад! Але коли читаєш про захоплений козаками обоз — барила, кубки, бочки вин, дівчата, одягнені під слуг, — повірити можна. Але ж применшується сила польської армії і знецінюється перемога Хмельницького. Врешті, є Г. Сенкевич і є Є. Гофман з їхнім «Вогнем і мечем», досить різними творами. Таких, як Януш Корсак (дід — українець, сам обріс «польським м’ясом», став католиком), справжній вартісний противник, було більшість. Це образ гідного воїна, перемога над яким почесна.
Ю. Косач і в цій повісті не обходить Максима Кривоноса, його шотландського коріння. Це він пішов на Волинь, коли вирішили пактувати з Польщею. А Хмельницький: «Пожару не вгасити ... не піду далі... Тепер пактувати, тепер прийдуть самі... Шкода говорити много».
І звучать пророчо слова Виговського в фіналі твору: «Все нація козакоруська встає. Ті, що мовчали, підвелися. Ті, що найнижче впали, історію творитимуть. Нації вирок, пане Богдане... Річпосполита жде тебе, але не тая. Козацька, козакоукраїнська». Та сумнівається ще Богдан, що мала він людина, в жорстоку бійню кинув націю, але коли почув, що хтось крикнув: «Гетьман наш іде!», вперше подумав — гетьман...
Відомий історик, політичний діяч і прозаїк Панас Феденко, член Центральної Ради, автор «Закону про владу», залишив рідну землю у 1920 році. Він працював у Німеччині, Чехії, Англії, видавав газету «Наше слово», написав прекрасну повість «Несмертельна слава» про гетьмана Сагайдачного. Глибинним знанням фактології початку Визвольної війни позначена повість «Вітер зі степу», але воно виявляється через діалоги героїв, ненав’язливо виступає в авторських відступах. Наприклад, у першому розділі «Похід у Дике Поле» подається соціальна картина того часу, відбувається знайомство з головними героями твору — Хмельницьким, Чаплинським, хорунжим Конецпольським, котрий стане гетьманом Польщі, а також з одним з найбагатших людей країни Яремою Вишневецьким — катом українського народу, сином Раїни Могилянки, сестри Петра Могили. Цей розділ інтродукція, всі герої потім будуть діяти. І один із них — відбитий у татар козак Кривоніс, чий батько-шотландець навчав польських артилеристів, одружився і залишився в Україні.
Торкається автор і такого складного питання нашої історії, як стосунки українців з євреями напередодні і під час Хмельниччини. За десять літ «золотого спокою» (1638-1648) польські магнати віддавали свою землю в оренду. Один з істориків єврейства нещодавно писав: «Нові поміщики жили в столиці або великих містах і не займалися господарством. Вони здавали євреям в оренду свої помістя, королівські старости надавали їм право збирати податки. В їх руках були зосереджені різноманітні промисли: виробництво селітри і поташу, лов риби, дичина і «питейське діло». Вони брали в оренду корчми, молочне господарство і млини. І тут доречне зізнання одного з польських магнатів: «Ми оббирали селян тільки єврейськими кігтями». П. Феденко вводить у повість образ орендаря Зельмана Каппеля, доля його — типова для всіх євреїв в Україні, які стали ніби буфером між українцями і польською шляхтою.
Органічно і на диво достовірно зображує П. Феденко вивищення Хмельницького над своїм оточенням. Коли після набігу на його хутір добрався сотник до самого короля, побачив, що хворий володар уже безсилий — він оточений «кролев’ятами» і став невільником шляхти. Не наголошує автор і на особистій образі, хоч всі роки війни шукав гетьман Чаплинського... Особливо важлива для П. Феденка проблема союзників козаків — кримських татар. Коли мурза Тугай-бей завжди брав участь у боях, з приходом хана татари ухилялися від сутичок (катастрофою було Берестечко. — А.Ш.). Розплачувалась Україна з ними не лише здобиччю, а й ясиром. Тут важлива проблема: роль козацтва і татар у відносинах «наддержав» — Туреччини і Речі Посполитої. Будучи васалами володарів, вони виконували їхні забаганки часто собі на шкоду. Єдиний з прозаїків, хто писав про цей час, П. Феденко оповів, як хановим послам, що прибули в Туреччину повідомити про перемоги під Жовтими Водами і Корсунем, відрубали голови. Не хотів султан воювати з Польщею. Іноді ж здавалося, що татари хочуть ослабити і Україну, і Річ Посполиту. Це одна із загадок історії того часу.
Не наділив всіх українців гетьман козацьким правом, бо «хто буде землю орати, коли всіх селян збунтуємо?» Взагалі ж козаки і посполиті були двома різними станами, стосунки яких не відзначалися взаємною симпатією. Це щодо тверджень сучасних істориків, що Хмельницький «кардинально розв’язав соціальні проблеми». Взагалі ж, здається, що П. Феденко намагається через художній твір дати якнайповніше уявлення про той час. Його глибинні знання економіки, політики, соціології і націології дають велику поживу розумові і творять стереоскопічну картину буття України часів Хмельниччини. І, до того ж, він пише досить жорстко. Чого варті розділи протистояння Кривоноса і Вишневецького. З роману І. Нечуя-Левицького «Князь Ярема Вишневецький» постав образ цього перевертня, П. Феденко зондує його психологію, змальовує потуги на королівський трон, який, врешті, посяде його син. Так само і з Адамом Киселем, воєводою Брацлавським, комісаром сейму. Автор вміло виписує психологічний портрет людини, котра все бачить, все розуміє, намагається щось зробити і водночас не втратити свого. А як, будучи самому магнатом, віри батьків не цураючись, служити Короні, замирювати найбільших ворогів, шукати компроміс у безнадійних ситуаціях? Бути для всіх добрим неможливо... Він став на чолі комісії з підготовки переговорів з Хмельницьким, але Ярема Вишневецький зривав їх, сподіваючись, що його оберуть королем. Тим часом виходило, що затягував переговори Кисіль, аби дати після розгрому під Пилявцями зібратися польським військам. І доречно знайшов П. Феденко в одному з листів Киселя до Хмельницького вираз «народ український», а не «наш».
Взагалі ж було загадкою, чому автор не продовжив у часі свій твір, не писав про подальші події. Продовження напрошувалось — чого варта сцена, коли стара ворожка наворожила дружині Богдана: «Біда, дівко, збирається над твоєю головою. Умреш молодою не своєю смертю». І протистояння Хмельницький — Кривоніс мало б бути розв’язане, і доля Виговського при гетьмані лише «заявлена». Але П. Феденко пише інший твір — роман, що мав первісну назву «Гетьманів кум». Він вийшов у Празі у 1943 році, весь наклад був знищений, з уцілілого примірника було зроблено перевидання, але вже під назвою (з латині) «Любов до Батьківщини».
Ми зовсім мало знаємо з історичних джерел про Михайла Кричевського, кума гетьмана Хмельницького. Відомо, що батько його переметнувся в католицтво. Зафіксований його перехід на бік повсталого народу, коли вже був полковником реєстрового козацтва, а про бій під Лоєвом лише згадано: «Того ж року військо литовське під Заганням і Хвойками розбило полк Київський з Кричевським». Зафіксовано, як його, мертвого, змалював німецький художник, котрий був при війську Радзивілла. Та роман П. Феденка, велике епічне полотно, подає нам героя визвольної війни так, ніби автор мав щоденний життєпис. М. Кричевський постає як жива людина, з усіма суперечностями своєї доби, а епізоди чи цілі періоди життя (крім полону і втечі) постають абсолютно достовірними. Як і Нестор Морозенко (шляхтич Станіслав Мрозовецький), Кричевський один із тих українців, хто залишив своє привілейоване становище серед польської аристократії, але перейшов він до Хмельницького ще перед Жовтими Водами, коли козаки могли бути розбитими в першому ж бою. Власне про це весь роман.
Коли батько Тібурцій (а був Терешко) Кричевський віддав свого сина до єзуїтського колегіуму, той подружився із студентом Богданом. От тільки чи міг православний Хмельницький вчитися там? Так пише автор, і йому не віриш. І створюючи паралельний життєпис Хмельницького і Кричевського, П. Феденко, певно хотів підкреслити стійкість Богдана перед «ловцями людських душ» (єзуїтами), а Станіслав малим був перехрещений на католика. Як пишуть історики, окатоличились за півтора століття більше 700 родин української аристократії — від дрібної до вищої. Релігійну проблему П. Феденко загострює, змальовуючи інший образ — матері Станіслава. Звільнена з полону, вона помирає в будинку, де панує католицька віра, а в Туреччині молилась українським святим...
Служба в польському війську, коли «чубаті вікінги з Півдня» на чайках ходили Балтійським морем, — час становлення двох воєначальників. Але шляхи їхні розходяться, автор ніби пише два твори. Потім Хмельницький «затіняє» Кричевського — паралельна розповідь про їхні долі порушується. І зустріч їхня відбулася, коли над головою Богдана збираються хмари, йде мова про його життя, та Кричевський бере його на поруки, під повну відповідальність. І саме Кричевський з полковником Барабашем (до речі, вірменином. — А.Ш.) має в зародку задушити козацьке повстання. І оте глибинне, українне, що дрімало в глибині натури вже ополяченого полковника, перемогло, і саме реєстровці, організовані і добре навчені воїни, стали основою війська Хмельницького. Доречно звучать його слова: «Велику послугу робила Річ Посполита, що держала на службі реєстрових козаків. Бо то була школа воєнної науки і вправи, та ще й польським урядом сплачена». Тоді Кричевський повернувся до православ’я та імені Михайло. Та козакам п'ять років не сплачували за службу. Але не це була причина переходу до Хмельницького — він що, їм би заплатив? Була, правда, наївна віра в короля, ніби той знає про їхні біди. Після блискучих перемог, взявши викуп зі Львова, в Переяславі Хмельницький скаже польським послам: «Попрощайтесь з Україною, з усією Руссю, аж по Віслу». Це було попереднім вироком полякам, і в 1649 році вони для походу на Київ припросили литовського гетьмана Радзивілла. Кричевський був призначений наказним гетьманом і направлений назустріч Радзивіллу. Всього 20 тис. козаків при шести гарматах пішли назустріч литовсько-польсько-угорсько-німецькому війську, посиленому важкою панцирною кіннотою. І фантастично красива поліська природа стала свідком одного з найжорстокіших боїв часів Хмельниччини. Після поразки поранений полковник ще жив три дні, Радзивілл говорив з ним, присилав найкращих лікарів. Не справдились останні слова Кричевського: «Все, до Києва вони не дійдуть». Помер він 9 липня, а 5 серпня 1649 року Радзивілл захопив Київ. І те, що Хмельницький послав «на поразку» саме Кричевського, можна пояснити. Йому він вірив найбільше, адже тоді Україна воювала на два фронти, маючи оголений тил — Крим. І після поразки під Лоєвом прозвучали слова Хмельницького, які раніше було заборонено цитувати: «Я все: і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить, і той від мене на Москві не відсидиться, — за те, що не вчинив цар помочі на поляків ратними людьми». На жаль, цей урок Хмельницький не засвоїв...
Взагалі ж роману підійшла б назва «Побратими». Адже герої так виписані, що один образ «підсвічує» інший, взаємодоповнює його, відбувається своєрідне взаємопроникнення характерів.
Розглянувши чотири твори двох авторів діаспори, що «накладаються» на один матеріал, бачимо їх разючу відмінність. П. Феденко подає художньо виражену політичну, соціальну, релігійну, національну картину того часу, дошукуючись першопричин того чи іншого явища чи події. Стиль Ю. Косача зовсім інший. Ще в роки МУРу Ю. Шерех ввів цього автора до розряду «європеїстів». П. Феденко пише як письменник-науковець, що знає все про той час і пише «зсередини». Ю. Шерех дошукувався ключа до стилю Ю. Косача і писав, що автор не знаходить такої України, яку шукав, а іншої не знає. Образ її залишається для нього загадковим і він починає шукати Україну не в Україні, а в Європі, як П. Куліш колись шукав. До речі, якщо стиль П. Феденка — ніби широкомасштабне живописне полотно з виписаними деталями, то у Ю. Косача — ван-гогівська картина...
Розглянуті нами твори — лише спроба окреслення деяких обрисів материка, котрий зветься література діаспори. Та до детальної карти ще далеко.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 5. – С. 75-79.
Твори
Критика
