Юрій Косач. Джоконда
Янголом недобрим, чорним, строгим,
вергненим за кару в тьму безодень,
спрагою томлена мстити Богу,
ти прийшла на землю, Джіокондо.
О, пізнаю ув грішних очах-свічадах
таємничість ворохобні злої,
знов чаклуєш небо те принадне
млою мрій химерних, непокоєм.
І юнацька чистість, мужність спіла
захмеліє, тілом впившись ситим;
то вино густе й тяжке згоріло
у раменах стиглих і налитих.
Надиш, зводиш – божеська, почварна,
сієш зло, що віями таїться,
хто ж гадатиме, терпітиме надармо –
ласки повна ти, чи любашна бісиця?
Тільки він дерзав, таємні ті терези
важив доброго і злого не надармо –
і найшов кінець туги тверезо
в грі пропорцій, мудрий Ліонардо.
О яка ж страшна й солодка людська мріє!
По зміїних фльорентійських взгір’ях
шлях до тебе, тайно, я лелію,
молюся тобі, прощаю й вірю.
Бо не нам, не нам права рушійні
роду людського осяяти вогнисто,
відійди, лукава, зла повіє.
Моно Лізо – мати тиха й чиста.
Твори
Критика
